За редакцією О. Д. Пономарева 25 страница

На стосунки звертання з іншими членами речення існують два погляди. Одні мовознавці, серед яких О. Пєшковський та О. Шахматов, категорично стверджують, що звертання стоїть поза реченням і не є його членом, оскільки не підпадає під жо­ден із типів граматичного зв'язку — узгодження, керування чи прилягання. Надмірна категоричність такого погляду очевид­на. Адже як член речення, хоч і своєрідний, звертання має пря­мий стосунок до висловлення думки.

Щоб з'ясувати роль звертання в реченні, слід, напевне, спря­мувати увагу на взаємозв'язок частини мови і члена речення, оскільки перебування слова в ролі певного складника речення є «показником належності його до якоїсь із частин мови»¹. Як пра­вило, звертання виражається іменником: «Слухай, Якове, — ска­зав він по хвилі мовчання, — ворожі сили надто міцні, щоб я міг удержати тебе від згубних кроків» (Б. Антоненко-Давидович);

Прийми мене, весно рожева,

Слугою твоєї краси.

Візьміть мене братом, дерева,

Візьміть мене в прийми, ліси (О. Олесь).

Будь-яка інша частина мови може вживатися в ролі звер­тання тільки тоді, коли вона субстантивується:

Кохайтеся, чорнобриві,

¹ Синтаксична будова української мови. С. 85.

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде, *

Роблять лихо з вами (Т. Шевченко);

Кохана, ось плече моє зіпертись,

Солодкий твій тягар, що вмерти можна (і. Калинець).

Отже, основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови. Іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсут­ності якого функцію суб'єкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що звертання, «маючи пев­ну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому»'. Звертан­ня, таким чином, можна вважати членом речення, своєрідність якого полягає в його граматичній незалежності.

Розрізняють власне звертання і риторичні звертання. Вла­сне звертання позначає конкретну особу, до якої спря­моване мовлення, і розраховане на реакцію цієї особи. Викорис­товується здебільшого в діалогах та полілогах: Дзвінка.

Ви звідкіля прийшли до нас, ватажку? Довбу ш.

Звідкіля прийшли?.. Молодице! Для опришка немає хати, Це вітра питати.

Звідкіля прилітає... (Б.-і. Антонич).

«Василина ввійшла в хату й не знала, де стати, де сісти, —

— Здорова була, чорнобрива! — гукнув з-за стола мірошник,— А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці...

Василина сіла коло стола й не знала, чи їсти, чи не їсти. Пи­сар накидав вареників у тарілку й поставив перед Василиною.

— Постривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчи­ну...» (І. Нечуй-Левицький).

* Сучасна норма — люди.

¹ Потебня А.А.Из записок по русской грамматике. Т. 1—2. X., 1888. С. 94.

Широко вживаються власне звертання в діловому та при­ватному листуванні: «Дорогий пане Володимире! Ви, певно, ді­стали вже мого листа, посланого сими днями. В додаток пишу цю картку, бо забув попрохати Вас ось що: українці з Праги, ба­жаючи робити переклади на чеське моїх оповідань, прохали мене прислати їм щось з своїх книжок, але я такий звичайно бідний на це, що нічого не маю. Дуже Вас прохаю, пошліть, коли це мож­ливо, один примірник книги "У грішний світ"...» (з листа М. Ко­цюбинського до В. Гратюка від 25 грудня 1908 р.); «Слава Ук-раїні! Дорогий Іване! Чому цілісіньке літо не чути твоїх позив' них?.. За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравіши­ми серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався. І никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому,

#0 слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава! Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї...» (з листа Василя Симоненка до Івана Світличного від 27 серпня 1963 р.).

Риторичні звертання формально нічим не відрізняються від власне звертань. Однак щодо змісту й призначення вони (рито­ричні звертання) не являють собою засіб спонукати співрозмов­ника до відповіді, а використовуються як стилістичний прийом, як спосіб відтворити стан мовця, його вподобання, думки, почуття. Крім загальних та власних назв людей, у ролі рито­ричних звертань можуть виступати найменування речей, рос­лин і тварин, абстрактних понять, імена міфічних персонажів та історичних осіб. Основне поле поширення таких звертань — художні, публіцистичні, ораторські тексти:

Я не тебе люблю, о ні.

Моя хистка лілеє.

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє... (І. Франко);

«Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, яких зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.— Бодай ти запалася, треклята краї­но, з твоїми порядками!..— закляв він наголос» (М. Коцюбинсь­кий); «Я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі — прощай. Мені жаль розлучатися з тобою. В тобі так гарно пахло давниною,рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними й сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...» (О. Довженко);

А ти, Бетховене, прости мене за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це..,

Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч).

Риси власне звертань і риторичних звертань поєднують у собі напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до Конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосеред­ню, і водночас передають емоційний стан мовця:

Милі друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки!

Ви од кривд людських, недобрих мачух, На луги втікали, на річки (М. Рильський);

«Дорогий мій сучаснику! Як же нам треба плекати кожне сло­вечко рідної мови, передане у спадок нам від багатьох-багатьох по­передніх поколінь! У ньому зберігається тепло їхнього дихання. Хай же й наше тепло його зігріє. Прийдуть генії і зберуть те теп­ло в снопи могутніх гарячих променів людяності і переломлять їх через свою індивідуальність дивовижно-прекрасними, невідомими світові тональностями спектрального сяйва» (М. Шумило).

Звертання при підметі, вираженому особовим займенником, як правило, інтимізує мовлення, надає йому пестливих відтінків:

Се ти_у єдиная моя?

Се ти, моя царице?

З-за моря припливла сюди.

Кохана чарівнице? (Леся Українка).

Таке саме забарвлення мають і звертання, в ролі яких ви­ступають прикметники з суфіксами пестливості: «Не бійся, дур­ненька. Нас вони ніколи не зачеплять» (Б. Антоненко-Давидович). Звертання, яке відтворюється несубстантивованим прикметни­ком, може бути прикладкою до звертання-іменника, коли між ни­ми стоїть повторюваний присудок:

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні, Згиньте в темній безодні навіки! Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни, — Свята волі, і світла, і втіхи (О. Олесь).

Якщо присудок у реченні виражається дієсловом не в нака­зовому, а в дійсному способі, звертання здебільшого є емоційно насиченими, оцінними прикладками при особових займенниках:

А ви, що звикли продавати слова і славу, хром і храм,— мої діла ревидувати

не вам, паскудники, не вам! (Л. Костенко).

Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала... І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая! (Т. Шевченко).

Крім розглянутих типів звертань, для яких характерна звер­тально-спонукальна інтонація, є звертання-речення (вокативні речення). Такі речення нерозчленовано відтворюють якусь дум­ку і характеризуються звертальною (а не звертально-спону­кальною) інтонацією. Залежно від контексту, а також міміки, жестів та інших позамовних засобів речення-звертання можуть передавати захоплення, відчай, гнів, радість, прохання, заклик, заборону, пересторогу тощо: «Ось воно, його довгождане щас­тя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос, сороміиве лице, тремпииві ямки на щоках, тепло чистого дівочого тіла. — Югино! — задихаючись, дивить­ся на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати» (М. Стельмах); «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких рясно лилися сльо­зи, шепотів: —Донечко! Марусько!.. — але далі говорити не міг, бо сльози бризнули і з його очей» (Б. Антоненко-Давидович)%

Уживані часом в усному мовленні «усічені» звертання типу мам, ба, дя, Микит, Галь замість мамо, бабо (бабусю), дядьку, Микито, Галю мають просторічне забарвлення і, отже, супере­чать нормам літературної мови.

ВСТАВНІ І ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ

ВСТАВНІ КОНСТРУКЦІЇ

Вставні конструкції (слова, словосполучення і речення) виражають ставлення мовця до висловленої ним думки. Вони не виступають членами речення, тобто граматично не пов'язані з іншими словами, але мають змістовий зв'язок із реченням: «Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось...» (Л. Кос­тенко); «Звісно, досягнуті показники — не межа» (газ.).

Зв'язок із реченням у вставних конструкціях здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. І якщо простежити, як конкретно виявляє себе кожна складова частина інтонації в різних позиціях вставних конструкцій, зок­рема мелодична лінія, висота голосу, час звучання, сила вимови, характеристика пауз, то виходить, що вставні конструкції ви­мовляються в тісній єдності з основним реченням і не виділя­ються ні рухом основного тону, ні інтенсивністю, ні паузами. Тільки на початку речення можна помітити висхідний напрям руху основного тону у вставних словах та вищий частотний рівень, а також більшу інтенсивність вимови порівняно з усім реченням: «Отже, почалися сільські весілля, думалось їй» (Є. Гу-ц&ло). Якщо вставні конструкції розміщені в середині речення, го пауза спостерігається тільки після них, а не з обох боків: «Змі­ни на краще, можна сказати, відбулися на моїх очах» (журн.).

Крім того, вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності та під­рядності. З сурядних найчастіше вживаються і, а, з підрядних — як-: «Сталевий трос двічі обривався, доки, нарешті, вдалося зірва­ти з місця примерзлий до землі газик і витягти його на грейдер» (О. Гончар); «І справді, оптимізм — невід'ємна риса трудового народу...» (М. Рильський); «А хіба менш важливе значення має су­воре дотримання ощадливих режимів застосування пестицидів?

Щороку ми, як правило, використовуємо їх велику кількість» (журн.).

Вставні конструкції в сучасному мовознавстві піддаються класифікаціям з різних боків. Найважливіші з них — за скла­дом компонентів і за семантикою. Інші класифіка­ції сполучаються з цими двома. За складом, наприклад, розгля­даються вставні слова, словосполучення і речення у зв'язках з вираженням компонентів різними частинами мови та частками. Семантичний поділ на групи поєднується з різними способами оформлення думки.

За складом виділяються вставні слова, словосполучення і речення. У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні слова: мабуть, певно, безперечно, можливо, безсумнівно та ін. Більшість із них співвідноситься з прислівниками: звичайно, нарешті, власне, імовірно, взагалі, навпаки тощо. Або просто прислівники, утворені від інших частин мови, у тексті стають вставними словами: по-моєму, по-твоєму, по-перше, по-друге, по-двадцяте, зрештою, наприклад, без сумніву, по суті (прис­лівникові сполучення) та ін.

Прислівникові і співвідносні з ними модальні слова в ролі вставних слів розрізняються лише в контексті: прислівник пояс­нює переважно дієслово, виражаючи спосіб дії, а модальне слово вказує на ступінь вірогідності, який характеризує все речення: «З мрій про сестру милосердя, звичайно, нічого не вийшло» (М. Хви­льовий); «Іванов прощається з дружиною звичайно, як і більшість з простих людей, що йдуть на війну» (О. Довженко); «Але, справ­ді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодових дерева...» (О. Довженко); «Утішним фактом нашого часу є зрос­тання ваги громадської думки, дедалі частіше вона постає перед нами в проявах сили досі небаченої, справді безпрецедентної» (О. Гончар); «Генерал, видно, був чимось не зовсім задоволений...» (О. Гончар); «Видно місто, далі поле у моєму у вікні...» (М. Риль­ський).

Деякі дієслова також можуть виконувати роль вставних слів, граматично відриваючись від інших слів у реченні (даруйте, доз­вольте, бачу, може, розуміється, знаєте, чуєте, буває тощо): «У різних товариствах бував, за різними столами сидів Дорошенко у своєму кругосвітньому житті, але, здається, ніде не було йому так затишно й привітно, як тут, в цьому товаристві...» (О. Гон­чар); «Нелегко, буває, розгледіти в людині приховану байдужість до того, що відбувається навколо неї» (журн.).

Деякі сполучники, частки відіграють роль вставних слів: про­те, однак, власне, мовляв, мов (рідко), отже, втім тощо. Слова однак і проте бувають вставними і надають значення модальної протиставності тільки тоді, коли вони стоять у середині речення. На початку речення це звичайні протиставні сполучники суряд­ності і після них не треба ставити кому: «Б'ється, буйнує під вітром бамбукова гущавінь темних очеретів понад шляхом, небо ллє рясною зливою, воно вже зовсім потемніло, злилося в суцільний ха

- у якому, проте, птахи оті бродщанські десь, може, ще й досі ятять» (О. Гончар); «Хоч на чверть кроку, а проте попереду» (С. Журахович); «Заклопотана щоденними турботами, важкою роботою, мати, однак, помічала, що на селі і в панському дворі по­чалося діятись щось незвичайне...» (Г. Донець); «Однак недарма дюди кажуть: маленьке, та важеньке» (газ.).

у другу групу умовно можна виділити вставні словосполу­чення і сполучення слів: чого доброго, коротше кажучи, кажучи відверто, з дозволу сказати, чесно кажучи, з одного боку, як пра­вило, як звичайно, як відомо, на щастя, на лихо, на диво, за слова-Ли... Словосполучення бувають вільні і фразеологічні (дієслівні та іменні). До вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами (переказами) чиїмись тощо. До фразеологіч­них — в усякому разі, таким чином, власне кажучи, так би мо­вити, хвалити Бога (долю), пробачте на слові та ін.: «В усякому разі, довелося поморочитися, немало страхіть усяких нагороди-ти» (А. Головко); «Ми добросовісно (я б навіть сказав доскіпли­во) ознайомилися з їх досвідом, але, чесно кажучи, одержали від­повідь не на всі питання...» (журн.).

Характер відношень між вставним словом і словосполучен­ням, з одного боку, і словом речення, з яким вони пов'язані, зов­сім інший, ніж у звичайному синтаксичному словосполученні при вільному сполученні спів. Тут нема граматичної злитості, семантичної єдності компонентів, які дозволяють словосполу­ченню виконувати номінативну функцію: «Постать Джмелева як пасічника, либонь, найколоритніша в Україні» (С. Колесник). Віднесеність вставного слова либонь до присудка зумовлена ме­тою, характером та обстановкою висловлювання в цілому, а не необхідністю семантичного розкриття присудка.

Вставними можуть бути й цілі речення, переважно односклад­ні — означено-, неозначено- та узагальнено-особові, безособові: «Для художника глибоких ідейних переконань, для того, хто усві­домте свій синівський обов'язок перед народом, мені здається, ніякі віяння та моди не страшні, адже вони вражають зде­більшого людей поверхових» (О. Гончар); «Не плакали друзі, бо сльози, як кажуть, в обози Здають ще до першого бою» (П. Во­ронько); «Чуєте, гарного косаря виростила мати» (С. Колес­ник). Вживаються також двоскладні речення з особовими зай­менниками я, ти, ми, ви: «Полювання, як ви потім побачите, по­требує чимало часу» (Остап Вишня); «Як ви знаєте, через наш район будується асфальтова дорога» (Ю. Яновський).

За значенням виділяються такі групи вставних конст­рукцій:

1. Ті, що виражають ступінь вірогідності повідомлюваного: безперечно, безумовно, справді, очевидно, можливо, може, розу» **ється, певно, звичайно, мабуть, здається та ін.: «Одначе, не до­літаючи до нас, табуни знов повертають назад, певне, є там десь лимани, озера, адже не одне оце наше висхле озеречко — вся ця придніпровська місцевість зветься Чари-Комиші» (О. Гончар).

Ті, що вказують на зв'язок думок, послідовність викладу чи його завершення: по-перше, по-друге, між іншим, до речі, втім, проте, однак, отже, значить, словом, таким чином тощо: «По-хмурий...Робітників привабив, а казарм стільки, як і було, та й ті порозвалювались: словом, без вікон, без дверей повна горниця людей» (С. Черкасенко); «По-перше, жодний цех об'єднання не може кроку ступити без "дріб'язкової* продукції тринадцятого. По-друге, тут трудяться справжні віртуози-верстатники» (газ.); «Віддаючи належне досягнутому, ми, однак, не можемо відчувати повного задоволення» (газ.).

Вставні конструкції, які виражають почуття мовця: на жаль, на лихо, на щастя, на диво, чого доброго, на біду превелику тощо. «Гу льбицький...На щастя, жорстока дійсність розв­іяла вітром усі ці хлоп 'ячі дурниці й примусила розсудливо зазирну­ти дійсності в вічі» (С. Черкасенко); «На жаль, інколи ресурсови-трати значно випереджають виробництво продукції» (журн.).

Ті, що вказують на характер висловлення або способи оформлення думок: сказати по правді, коротше кажучи, іншими словами, так би мовити та ін.: «Головую я в умовах, сказати, скрутнуватих» (С. Колесник); «Зміни на краще, можна сказати, відбулися на моїх очах» (журн.).

Вставні конструкції, які вказують на джерело повідомлен­ня: на думку.., за словами.., як кажуть, признатися, думаю, ка­же, за повідомленням.., на наш погляд, по-моєму тощо: «Голос у нього гучний і спочатку завжди впевнений і респектабельний, як кажуть, голос людини з знанням справи» (О. Довженко); «Василь, признатись по правді, боїться того сухого дерева» (І. Цюпа).

Вставні конструкції, звернені до співбесідника, щоб при­вернути увагу:розумієте, бач, бачте, чуєш, пам'ятаєте, уявіть собі, даруйте, пробачте на слові та ін.: «Перебування в Києві, уяви собі, багато дало мені для п 'сси» (О. Довженко); «Бачте, ті, що вчаться, хліб повинні їсти. А жито з неба не падає. Нє-нє...» (С. Колесник). Інші групи менш виразні й не дуже численні.

Місце розташування вставних конструкцій в основному ре­ченні довільне, проте найчастіше розміщуються вони на початку й у середині речення. Рідше зустрічаються в кінці його: «Газик рвонувся вперед, замолов колесами, пішов, пішов і, нарешті, вибрав­ся на рівне» (О. Гончар); «Міркував собі так: якщо мана ніколи не розповідають про це, то неспроста, мабуть» (А. Головко).

З розділових знаків, що виділяють вставні конструкції в ре­ченні та відокремлюють їх від інших членів, переважають коми. Якщо вставні конструкції входять до складу відокремлених чле­нів речення, то вони, як правило, не виділяються комами: «Десь далеко, мабуть під Черніговом, глухо гули гармати» (О. Десняк). Коли при вставних конструкціях є сполучники, які до них від­носяться, го вони виділяються разом зі сполучниками: «Але ж _{яК н}е дійде, не проб'ється Кожущенко, то загине отут і він, Се-рьога, бо, як видно, надовго розгулялась хурдига...» (О. Гончар); аНе знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому спра­ва» (Л. Костенко). Якщо ж сполучник відноситься до інших членів чи до всього речення, то вставна конструкція обов'язко­во виділяється комами і цим самим відмежовується від сполуч­ника: «Мокій...А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік... Або, нарешті, кажуть, берега да­ти...» (М. Куліш); «Хто такий економіст у декого в очах? Той, хто "ріже" оплату праці. Та, власне, і став я ним, можна сказа­ти, випадково» (журн.). Ніколи не бувають вставними і не вхо­дять до складу модальних слів такі слова і сполучення слів: май­же, навіть, мовби, нібито, причому, приблизно, притому, при цьо­му, все-таки, саме, якраз, просто, тобто, адже, буквально, при­наймні, за постановою.., особливо, отож, тож, тільки, цебто та деякі інші. Вони самі ніколи не виділяються комами, а, вико­нуючи функцію сполучника, частки чи прийменника, відокрем­люються комами від інших членів у реченні разом зі словами, до яких відносяться. У ролі часток і частин мови такі слова зовсім не виділяються: «Злива тривала майже годину» (М. Трублаїні); «Я люблю тільки таку гру, де я певна, що виграю» (Леся Укра­їнка); «Так, Рєпніна була надійним другом. Не побоялась вона на­писати Орлову, добиваючись помилування або принаймні дозволу йому» (Шевченкові.— О. П.) малювати» (3. Тулуб).

ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ

На відміну від вставних, вставлені конструкції бувають різ­них структурних і семантичних типів. Тут також можуть бути слова, сполучення слів та словосполучення, речення або й кіль­ка речень. Вставленими називаються такі конструкції, які вживаються для доповнення, роз'яснення чи уточнення предметного змісту речення. Вони з'являються тоді, коли мо­вець помітив їх необхідність, почавши висловлювати думку: «Всесвітня етуаль — Весна-красна — корить всіх співами кохан-

(Програми їх не знають заборон!)» (С. Черкасенко); «Росте "ведмеже вухо" — в просторіччі (не пам'ятаю, як там по-ла­тині)» (Л. Костенко); «Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях» (С. Колесник).

^ Вставлені конструкції властиві усному мовленню. В худож­ній літературі та публіцистиці вони використовуються для стис­лості викладу або експресії: «Напроти мене мовчки сидять селя-

(в наш вагон уже заходять і сторонні люди). Тоді я звертаюсь до них, і ми перекидаємось словами» (М. Хвильовий);«/ живуть собі щасливо у коханні та миру. Ще й нікому (от що диво!) Не завидують в миру» (П. Грабовський).

Щодо будови — вставлені конструкції надзвичайно різно­манітні: «Одного разу ліг після обіду відпочити [роботи ж таки сила, самі знаєте), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув...» (Ос­тап Вишня); «Григорій умів слухати, цінував почуте (Ні! Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!) та й сам під настрій не проти був розіграти когось, як і його дядьки» (Г. Тютюнник).

Вставлені конструкції приєднуються до основи речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності (а, але, та, 0 чи підрядності (як, щоб, що, бо, тобто та ін.): «Капітан порушив думку про сни, заговоривши лагідно і доброзичливо (він говорив про чудесне літо і про тихі зорі одної в світі батьківщи­ни, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березі річки милої Псла, капітан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а лис-тоноша сидів безсторонній і, напруживши волю, забував потроху ті відомості, яких хотів від нього капітан» (Ю. Яновський); «Улітку під вербою біля хати (Як добре, що скінчилася зима!) Княгиня почала дітей навчати» (М. Руденко).

Модально-оцінні функції наближують вставлені конструк­ції до вставних, однак характер додаткового пояснення, що по­рушує синтаксичну одноплановість, залишається визначаль­ним: «А не ті вже літа, щоб, як замолоду, — з Вітрової Балки мало не двадцять верст до Князівки (за всякої погоди — і в сльо­ту осінню, і в холод зимовий), а тоді ще поїздом до Славгорода» (А. Головко). Іноді додаткове пояснення стає уточненням: «Од-святкував 18 серпня Український народний театр 100-літній юві­лей від часу першої постановки "Наталки Полтавки". Було уро­чисто. Грали кращі артисти: О. К. Саксаганський (Виборний), Мар^$яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Терпилиха), був повнісінький театр, портрет Котляревського на сцені, і живі кві­ти зливою на кін летіли... Шанували прапрабабусю українського репертуару» (Остап Вишня). Вставлені конструкції можуть бу­ти принагідним зауваженням: «Справді, у світлому великому не­бі — ніколи я не бачив над собою такого неба! — в дальній далечі, у високій високості, де, мабуть, лише реактивні літають, йдуть табуни птиць» (О. Гончар). Вони супроводять текст драматич­ного твору як ремарки: «Логвин. Дайте ж, панотченьку, я вас поцілую в руку. (Цілує старому руку)» (М. Кропивницький); «Дядько Тарас, (на дверях): А де у вас тут витерти ноги?» (М. Куліш); «Десятник. Чого ж ви посідали?.. Геть по міс­цях! (Ніхто не звертає уваги, розмовляючи тихо). От трод! от люди! (Б'є об поли руками)» (С. Черкасенко). І, нарешті, за до­ломотою вставлених конструкцій оформляються посилання на джерело цитування: «Тищенко, коли йому по обіді Ірина показала газету (не могла не показати), прочитав її досить спокійно» Шушкетик Ю. Сонячна вежа//Вітчизна. 1981. № 3. С. 50).

Вставлені конструкції здебільшого виділяються дужками: «Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірва­лись несила) Підняли тебе легко на дужії руки. Так, як ти їх ле­генько в житті проносила» (А. Малишко). Навіть одне слово може виділятися дужками, коли воно має в собі додаткове пояс­нення: «За селом зелено-зелено, і по хвилях переливи червоні (од сонця)» (А. Головко). Невеликі вставлені конструкції, які стоять переважно в середині основного речення і мають із ним тісні­ший змістовий контакт, виділяються з обох боків тире: «За вік­ном — згори було видно — шуміло, вирувало залите сонцем міс­то» (С. Скляренко); «Од лісу — сигнал чи то з переляку — паль­нули з гармати» (С. Колесник). Комами з тире відокремлюють­ся від інших членів основного речення вставлені конструкції то­ді, коли на місці розриву повинна бути кома: «Не було ще та­кого літнього ранку, — хіба вже каміння з неба, — щоб дід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома» (Г. Тютюнник); «В теплушках люди без води, Оці хлоп'ята і діди, Ці матері, — і в тебе ж ма­ти, — А ген за ними тліють хати, Пожежі чорної сліди» (А. Ма­лишко). У складних синтаксичних конструкціях, у яких викори­стовуються вставні та вставлені структури, спостерігається їхнє органічне поєднання. В такому разі вони експресивно забарв­люють текст і наповнюють його різними модальними та семан­тичними відтінками: «Ще недавно — просто, здається, вчора бу­ло — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею» (М. Коцю­бинський); «Єдина лишилась надія на батька — от, може, він скоро повернеться і вийме з мийка мені чобітки..» (М. Стельмах). Розділові знаки тут розподіляються так: вставні слова виділя­ються комами, а вставлені конструкції — тире або дужками.

_____________ СКЛАДНІ РЕЧЕННЯ______________

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Речення, яке складається з двох і більше предикативних час­тин, що утворюють змістову, структурну та інтонаційну єд­ність, називається складним: Веселий вересень у лісі Повісив ліхтарі, І сонце на злотистім списі Гойдається вгорі (Ю. Клен). Під предикативною частиною складного речення розуміється та­ка його частина, яка за формою являє собою просте речення і ра­зом з іншими частинами утворює складне речення. Дві предика­тивні частини наведеного складного речення відносно автоном­ні, але все складне речення утворює структурно-семантичну єд­ність. Тут дві предикативні частини — двоскладні речення. Мо­же бути якась із них — односкладне речення: Люби музику — вона облагороджує твої думки і почуття (В. Сухомлинський).

Єдність складного речення виявляється в інтонації завершен­ня: будь-яке складне речення має інтонацію кінця, яка зосеред­жується на кінцевій предикативній частині складного речення. Крім того, інтонація служить засобом вираження семантичних відношень між предикативними частинами складного речення: перелічувальні, протиставні або зіставні, часові, умовні, з'ясу­вальні, причинові та ін.: «А тиша яка: ні пташиного співу, ні люд­ського голосу, ні єдиного шелесту — всюди велична тиша: вона й мертва, і неначе в їй повно якогось могутнього схованого жит­тя — воно розливаюся в цих хвилях рухливого повітря» (Б. Грін-ченко). Інтонація характерна для всіх типів складних речень, особливо велика її роль у безсполучникових складних реченнях.

Змістова єдність виявляється в складному відображенні зв'язків між подіями, яке може виражатися семантичною непов­нотою однієї з предикативних частин: «Щасливий той, хто ба­чив мрію» (Д. Павличко). Також ця цілісність передається спів­відношенням форм і способів дієслівних присудків: «Над поля­ми, над яругами Дощ летить, Позолоченими смугами, нитками, сітками миготить', Оживає все потомлене, — хоче жить! В крап­лях сяйво переломлене дугами, кругами в грі дрижить» (Г. Чуп­ринка). Змістова єдність залежить також від порядку розташу­вання компонентів: «Не клювало, бо в дощ риба залягає на дні й спить» (Г. Тютюнник). У цьому реченні порядок предикатив­них частин фіксований, тобто закріплений, і переставити їх не можна. У реченні Тим загибелі нема, кому світять ідеали (П. Грабовський) поміняти місцями предикативні частини мож­на, але тільки з відповідною стилістичною метою. І лише в складносурядних реченнях та безсполучникових умовно можна переставити компоненти без зміни змістової єдності: «Великі хмари холодом цагусли, Червоне листя падає в гаю» (Л. Костен­ко); «Один лиш птах кричав-болів За морем, за горами, І наш різ­двяний стіл білів В кутку під рушниками» (М. Вінграновський).

Залежно від структури і від того, якими основними засобами поєднані предикативні частини в складному реченні, усі різно­види їх поділяються на дві групи — сполучникові складні речення і безсполучникові: «Де тонко, там і рветься» (нар. творчість); «Гаптує вечір жовтим шовком Блакитні кили­ми, А чорний день зробився вовком, Повившись у дими» (Ю. Клен); «Пахне любисток і м 'ята, мальви цвітуть край вікна» (Д. Луцен-ко). Складні речення із сполучниковим зв'язком залежно від спо­лучників і сполучних слів поділяються на дві структурно-семан­тичні підгрупи— складносурядні і складнопідряд-н і: «Не тільки жайворонки нас, Мене й товаришів, вітали, Але й _гр_Єики в той самий час Рожевим гомоном співали» (М. Рильський); «Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у цовні біля своєї верби і пильнував за вудками» (Г. Тютюнник).

Дата добавления: 2015-09-30