Ніхто не сподівався в цей
257час побачити тут Смо- родіна,
котрий був уповноваженим у їхньому селі. А той зайшов крадькома, з-за спини, і гаркнув:
9 Осиний мед дикий
- Здравствуйте!
Чоловіки розгубилися, замовкли. Ганка, яка тримала в руках рушник, опам’яталася першою.
- Трастуйтє, трастуйтє! - визивно відказала з недобрим блиском в очах. - Навіть у неділю не даєте вільно дихнути.
- Что ты сказала, дрянь?!
Смородін, якого в селі називали СмЕродін, або, зі злості і тихенько - Смерід, узявся розстібати кобуру пістолета. Ганка зірвалася на ноги і притьма помчала на город, у кукурудзу. Смородін стріляв навмання. Кулі розсікали молоді стебла. Чоловіки
зі страхом спостерігали за дим жахливим видовищем.
- Ты у меня попляшешь, ты меня запомнишь, стерва! - кричав з піною біля рота і стріляв, вилупивши дикі очі.
Розхристана Ганка бігла городами. Гостре листя шмагало її по обличчі, підкошувалися ноги. Жінка з розгону впала у високе бараболиння, розпласталась на землі і важко дихала. «Добре, що то Зозулишин город, значить, я вже далеко», - подумала мимоволі. Підвелася і, пригинаючись, заскочила до хати. Марина чула стрілянину, тому їй не довелося нічого пояснювати. Зозулиха закрила Ганку в льосі під дровітнею, ще й ступу засунула на
ляду. Цілий день топтав Смородін городи, та слід втікачки мовби розтанув у повітрі. Ходив по подвір’ях в надії щось вивідати, але не всі знали, що сталося.
- Я тебя найду, ты меня запомнишь... - шептав собі під ніс, час від часу хапаючись за кобуру пістолета.
А Ганка разом з Мариною вирішували, де краще перечекати гнів уповноваженого. Здогадувалися, що найбезпечніше Ганці буде на власному городі, у тій самій кукурудзі. Марина дала їй кусень хліба, шматок сала, і втікачка затемна прокралася на свій город. Три дні сиділа там. Вичікувала, що от-от прийде за нею наряд міліції... Крадькома спостерігала за чоловіком і дітьми, які спокійно собі гралися і, коли мама забрала дітей на полуднє, щоб погодувати, а Славко пішов до млина, твердо вирішила:
«Вертаюся додому. Треба обіпрати дітей, зварити їсти... Чого я маю боятися у своєму домі?» Та й пішла до хати. Намочила шмаття, начистила картоплі і взялася до
прання. Пральна дошка невдоволено бурчала під руками. Ганка швиденько попрала дитячі лашки і хотіла відчинити двері, щоб вилити воду. Але щойно відхилила їх, як побачила чорний чужий запилюжений чоботисько, а за ним - Смородіна, який нахабно посміхався, викрививши тонкі губи.
- Ну что, попалася, сволочь? Ты мне за все ответишь!
Ганка відскочила і стала за цебриком, у якому прала. Біла хустина з’їхала на потилицю, відкривши вуха з гарними сережками-підківками. Жінка сахнулася, намагаючись вирватися від Смородіна, який хижо вчепився пальцями в
сережки і тягнув її голову до себе. Він шарпнув з усієї сили. Ганка зойкнула. Уповноважений тримав у руках сережки. Кривавили розірвані подушечки вух. Жінка плакала від страху і приниження. Кров великими краплями скапувала на стареньку кофтину. Сам Смородін на мить розгубився, а потім спересердя бовтнув сережками в цебрик. Зло зміряв заплакану жінку поглядом і процідив:
- Живи и помни! - пішов геть і так хряпнув дверима, що аж задзвеніли шибки. Ганка впала на землю, ридаючи. Пекли вуха, сльози змішувалися з кров’ю, а в душі жевріла радість, що вціліла, лишилася коло дітей, у своїй хаті.
Намацала у цебрику сережки, які, на диво, не поламалися. Поклала їх до малого горнятка і поставила на поличку. Промила сироваткою вуха, помолилася за те, щоби Бог додав розуму недругам нашим, і подякувала Йому за ласку. А тоді пішла за дітьми, щоби вернути їх додому.
Костогриз4
Повітря загусло від спеки так, що важко було рухатися і дихати. Сапи безвольно дзенькали об сухе груддя. Листочки коксагизу покрутилися, обпечені сонцем. Жінки з закіптюженими обличчями, але в біленьких хустинках, цюкали землю.
- Боже, як пече! Слухай, Галю, ти вже, як згорена коцюба.
- А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.
- Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.
- Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.
- Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.
Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.
- Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.
- Тю, таке скажеш... Свічки! Як цукор - білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?
- Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!
- А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне...
- Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо... - почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.
- Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, - затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.
- Все, обід! - Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до
вереньки5.
- Дівки, може, ще з годину
пооремо?
- Ні, ця година наша...
- Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь... - перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.
- Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.
- А чо?
- Та позеленіли.
- Бабо, а ваші паляниці шо, ліпші? Можна ґулі ними набивати.
- О! Дивіться, які в Маланки огірочки! І цибуля яка розкішна!
- Досить перегризатися, їжте, що Бог послав.
- А яєчка недоварені, юшечка тече з них...
- Але їдкі ж ви, баби!
- Ой, хіба тут лагідним будеш...
Молодиці порозстібали пазухи, витираючи з них рясний піт. Знеможено розпластали стомлені тіла на мулькій грудкуватій землі. Дивилися впівока на мерехтливе від спеки поле. Раптом усі прикипіли очима до землі. Між розпростаних ніг зміїлася невеличка круговерть куряви. Не було вітру, пекло полудневе сонце, а вона танцювала, підбираючи сухі стебельця і дрібний порох. Жінки посідали і заворожено спостерігали за дивним танком. Щоб зупинити рух того химерного візерунку, Зонька кинула камінець у центр кола, ще й пожартувала:
- На тобі на полуднє.
На мить танець зупинився, а
за хвилину розширив коло і з велетенською силою закрутив несамовите повітряне жорно, яке збирало порох зі всього поля, здиблювало землю, зривало хустки з жінок, задирало на голови подоли спідниць. У повітрі літали паляниці, цибуля, огірки. Стовп сірої пилюги вивищувався чорною свічкою просто в небо. Розгублені молодиці з криком припадали до землі, чіпляючись руками за низькорослий коксагиз. На полі панував крик і розпач. Аж раптом почулося непевне: «Отче наш іже єси на небесах...» Жінки одна за одною вплітали голоси у щиру молитву і поки, з плачем і відчаєм, дійшли до «але ізбави нас від лукавого», чорний стовп пилу, як звивиста стрічка в руках умілого
гімнаста наприкінці виступу, поволі ліг на поле.
Німувала тиша. Усе довкола завмерло на якусь нескінченну мить. Жінки - розхристані, чорні від пилу, заплакані - тремтячими руками хрестилися, задивившись у небо, а потім повклякали на коліна. Молилися.
Пророцтво
Старенька жінка в чорному сиділа у кабіні вантажівки. Її запалені очі мали застиглий погляд. Жодна тривка ясна думка не навідувалася до неї. Хіба ця - з далекої молодості, коли вона була ще повна радості і синочок її безпечно посапував у сповиточку. Колишучи його, незчулася і
задрімала. За якийсь час різко зірвалася і мало не впала. Сон страшний наснився: йшла зеленим житом і наткнулася на незнайомого діда з сумними очима, який байдуже говорив: «Не радій, він помре тобі. Побачиш, помре...»
Довго сиділа потім над колискою. Вдивлялася в усміхнене личко і карбувала: ні, він виросте, він житиме.
Ріс її малий Ігорко. Раділа, як бігав у коротких штанцях з перехресними шлейками, як сміявся великими карими очима. Сон той заховала далеко в собі. Нікому не розказувала, навіть чоловікові. І тільки часом з жахом поверталася до тієї ночі.
Виріс її син міцним, красивим. Уже школа і армія позаду. Маленькі онучатка вже бігають... Жінка приспала в собі той сон, рідко згадувала важке пророцтво.
Але воно таки сповнилось ясного березневого дня, що народжував квіти і трави. Мліючи серцем, вибілена часом Ганна поспішала на останню зустріч із сином, своїм найменшим. Він ішов по тій дорозі, з якої не вертають. Його не турбувала ні остання крапельниця, ні відчай сестер. Тільки чув умираючим серцем розпачливий біль своєї старенької мами, яка незрушно і безпорадно стояла над розпластаним тілом. Його великі карі очі незмигно дивилися на
присутніх, яких боліло єдине запитання: чому він? Міцно скроєний, з мовчазною усмішкою і дитинною душею, Ігорко йшов, а вона не могла його втримати, зарадити, допомогти... Враз Ганна нагнулася і схрестила красиві білі руки в сина на грудях і тремтячими долонями закрила очі. Здавалося, що вона впаде, що підлога з обдертим лінолеумом провалиться, а вона полетить за нею у те чорне провалля. Перед нею відступали лікарі і медсестри. Ганна мовчки гладила руки свого безборонного сина, свого Ігорка. Вона віддавала йому свою останню любов і ніжність, якої йому бракувало.
Дрібного постаттю і розкриленими
жилавими руками, які не знаходили собі місця, схилилася над вузьким лікарняним ліжком, як колись нахилялася над його колискою, і, здавалося, от-от заспіває синові останню колискову. Слова вирвалися з глибини її грудей і покотилися болем навсібіч. Обривала фрази:
«Синочку... додому... до тата... чого так швидко йдеш... а як же я?» Жодна сльоза, навіть найдрібніша, не ви- капала із запалених очей і розпеченого серця.
Ганна везла сина додому... Коли співала молода трава і кучерявилося на деревах листя, різнокольорові дзвони перших тюльпанів дзвонили йому
востаннє. Ніжні первоцвіти тулилися до його холодних рук і вмирали біля нього. Блідо блимали свічки, освітлюючи його загадкову усмішку. Серед ночі маленька зчорніла Ганна повернулася до рідних:
- Хочу побути тільки з ним, сама. Відпочиньте трохи.
В голосі - непохитна твердь, і ніхто не заперечив.
Вона мовчки стояла перед сином і все життя крутилося колесом перед очима - її і його. Бачила, як трирічним хотів голитися, наче тато: розсічена шкіра і ніякого плачу, тільки здивовані оченята і затиснута рученям щічка, а між пальчиками
бігла кров. Може, цієї крові йому й забракло?.. Ось уже споночіло, гроза збирається, а вона біжить з поля в тривозі - як там малий? А він скрутився калачиком під оборогом і заснув. З дощем принесла його до хати... А скільки холодних росяних ранків було у нього! Вона у поле, а він - пастушкувати...
«Прости мене, синочку... Може, чим завинила... Якби знала, де впадеш - руки б підставила...» Ганна й справді підняла руки, до яких він завжди припадав молитовно, і заховала під хустину клапоть сивого волосся, що насувалося на чоло, мовби сум. З очей їй бігли мовчазні сльози, заливаючи лице. Бігли без схлипу
і надриву, ніби хотіли змити її горе. Він не був відомою людиною, не мав нагород, лише багато любові, яку не встиг роздати. Ганна ще стояла перед ним. Займався новий березневий ранок, починався новий день...
Очі ангела
На письмовому столі серед книг, сценаріїв і милих серцю дрібничок стоїть обрамлена фотографія літньої жінки у білій легкій хустинці. Очі жінка мала зболені. Вони випромінювали материнський неспокій, бабусину радість і любов. Спрацьованою, продовгуватою рукою підпирала голову, в якій роїлися різні думки: добрі, важкі, легкі і смутні,
назбирані за ціле життя. Вона ніби хоче їх погамувати, щоб, боронь Боже, не зачепили серце улюбленої онуки. Піднята вгору долоня наче попереджає про небезпеку.
Онука, тепер уже доросла власниця отих книг і сценаріїв, добре пам’ятала, як бабуня виспівувала їй колисанки: очі її тужавіли, наливалися слізьми, а голосом вела: «Колисала баба діда від вечері до обіда...»
А діда вже давно не було, тільки спогади залишились. Як утікав з німецького полону, як уже на своїй землі не дійшов до дітей - його знову загнали в табір, цього разу в радянський... Бабуня плакала і розповідала про все
маленькій своїй онучці, яка тільки блимала на неї очима і тоді ще майже нічого не розуміла до пуття...
Славко довго ховався на горищі за комином. Німці, налякані наступом червоної армії, здавалося, дуже квапилися покинути село. І раптом - облава. Велика сіра машина, конвой і невідомість, що розтягнулася на два роки. Софійка вже робила перші кроки, коли на подвір’я зайшов чужий чоловік. Боже! Вісточка від Славка! Але чому, чому і як - радянський полон?
- Молодице, - озвався незнайомець, - хочете мати його живого - збирайте гроші, крам і харчі. От бачите, моя жінка
поспішила, і я тут.
Тривожною була ніч. Обнімала дітей і все уявляла, як має зробити так, щоб швидше чоловік був удома. Гроші, їх треба багато... А де взяти? На ранок оббігала родину, знайомих, позичала, купувала, гарячкувала. Найбільше сумувала Софійка, яку годувала грудьми, але мусила залишити на рідних. Разом з Цицьорихою, син якої теж був з її чоловіком, рушили в дорогу. Воза споряджав старий Цицьора - інвалід, який мав ногу, мов ту велику дерев’яну масничку. Вона в нього не згиналася, а лежала на возі, як старезна гармата. В’язанка сіна - і дві молодиці вже на дорозі у невідомість.
Стояла смертельна липнева спека, все пражилося, навіть птахи поховалися, шукаючи прохолоди. Обидві жінки мучилися немилосердно, але мали і свою втіху... Катерина й сама не знала, як їй вдалося так швидко віднайти цей рідкісний чорний хром на дві пари чобіт. Дякувати Зозулисі, що виручила! Сало вона обложила кропивою, гроші заховала в торбині на грудях - якщо хтось і схоче забрати, то хіба з її життям.
Обминаючи людні дороги, мандрівники надвечір добралися до Дністра, який, здавалося, дрімав, а його плесо виколисувало голубу глибінь. Жінки сполохано оглядалися, коней відвели в кущі,
дали їм сухого оброку і, слухаючи старого Цицьору, притихли над берегом, не видаючи своєї присутності. Отак, прислухаючись, пересиділи ніч, яка пріла липневою задухою. Досвіток швидко з’їдав річковий туман, оголяючи рівну, спокійну гладь води. Як же добратися на другий берег? Міст здіймав угору чорні покручені поручні і давно зірвані мостини. Де брід? І як його перейти? Боялися самі себе, не кажучи вже про чужих. І кого спитаєш? Старий Цицьора як бувалий чоловік, що воював ще за Австрії, відважився на переправу. Коні боязко зайшли в ріку. Заціпенівши внутрішньо, жінки трималися за полудрабок і палаючими очима поглинали
другий берег, до якого йшли, чи то пак їхали, по воді. Втупившись очима у далекий горизонт, люди й не помітили, як коні намочили розгарячілі черева, а віз розхитався. Раптом коні провалилися у несподівану яму. І тільки стригли вухами з води, яка стала грізною і непоступливою. Віз понесло вбік, мовби підбитого птаха. Якась невідома сила змусила Катерину перебороти страх. Жінка ногами вперлася в драбини воза і розпачливо заволала до неба, мало не на цілий світ:
- Господи, люди, рятуйте! У мене таке маленьке дитя вдома! Поможи, Мати Божа, не дай згинути, не дай осиротити!
Цицьориха сиділа на возі, як прицвяхована, хоч вязанка сіна, на якій умостилися були жінки, вже плила Дністром. Ще мить і все закінчиться, і ніхто не знатиме, де вони поділися...
Раптом на тому березі, до якого так прагнули, з’явився чоловік у білій одежі.
- Гайта, гайта! - закричав він. - Гайта бери, чуєш! Сміливіше!
Старий Цицьора ніби пробудився - шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і метнулися праворуч. Вода з шумом стікала з драбин, відкриваючи стругане дерево, що світило жовтими ребрами. Катерина дивилася на
чоловіка на іншому березі і їй ввижалося, що то ангел у білих ризах проклав їм дорогу до порятунку...
Діставшись до твердої землі, жінки впали на коліна, здійнявши руки до неба. Старий Цицьора зняв капелюха і молився стоячи, злегка налягаючи на свою дерев’яну культю і витягнувши вперед мокру голову. Час од часу всі вигукували:
- Мати Божа, Господи, ангелику мій!
Де подівся той чоловік, що їх врятував? Ніби розтанув, ніби й не було його. Шукали, щоб подякувати...
Усім трьом трусилися тіла - від
колючої води чи від страху. Жінки викручували мокрий одяг і плакали ревно та щиро.
- Господи, дякуємо за ласку, за порятунок! - повторювали раз у раз.
Багато з того часу води виніс синій Дністер. Можливо, його зелені береги пам’ятають цю давню пригоду і двох жінок, двох матерів, їхню щиру молитву і рятівного ангела...
На робочому столі онуки посміхаються звичні добрі бабусині очі, в яких світиться пересторога і любов. Очі ангела.
Карби життя
Села Вербівку і Лозову
роз’єднувало море ранньої отави. А єднала їх річка, яка звивисто, наче пуповина, пульсувала в материнськім лоні землі. Похилі верби роками дитинно всміхалися лагідному плино- ві води. Жовті лугові квіти поцяткували зелений килим, і ними тішилися обидва села. Коли грали весілля у Лозовій, вербівчани відгадували, з якого двору чути музику. Єдналися родини, підростали діти...
Нестор Гірняк з Вербівки давно мав піднесений настрій, у думках колисав сина, різьбив колиску, витісував свищики. Любив своїх дівчаток. Але сином снив. І, відколи дізнався, що Юлька при надії, тішився думкою,
що народиться саме син, і не інакше.
Вже уявляв, як косу з ним клепатиме, читатиме книжки. Юлька спиняла, щоб не забігав наперед, - скільки ще до тої коси! Але хіба радіти заборониш?
А празник у Лозовій був продовженням радості. Вуйко Гілько і вуйна Настя - світлі люди, від них випромінювалося особливе тепло - запросили в гості. Настя - чорнява, з карими очима, на всю округу варилиха'. А Гілько - то повний колодязь сміху і пісень:
Ой шуміла ліщинонька, Як ся розвивала.
Ой плакала дівчинонька,
Як ся віддавала...
Коли Настю кликали готувати на весілля, Гілька просили також, аби веселіше було.
Ой, якби ж то Господь дав, Щоби дружба дружку взяв...
Гілько мав співанку до всякої оказії. Його рудуваті вуса аж підскакували над губами, ніби теж співали, і всім ставало святковіше. То як не піти на празник до таких людей? І Юльці добре буде і самому забавно серед них.
Був духмяний серпень. Плодовита земля радувала врожаєм. Спас... Церква виповнена людьми,
* Кухарка.
запахом меду і квітів, обважнілими кошиками з пишними грушами, червонобокими яблуками і сірими головками маку. Лунав ангельський спів. Уважні жіночі очі тим часом квапливо озирали присутніх: до кого підуть празникувати? Бо таке красиве святкування було тільки в Лозовій. Нестор з Юлькою ледве відкараскалися від старого Січкара, який добре знав їхнього батька і конче просив попразникувати у нього. Дякували, обіцяли зайти іншим разом і вже очікували вуйка Гілька, що ніяк не міг забрати бабу Гандзю, котра бубоніла собі з жіноцтвом. Потім уже разом йшли гостинним, заквітчаним селом.
Лопотіли новими черевиками діти, презентували нові вишиванки дівчата. Спорожніла церква, селом розтікалися гості - і місцеві, і добра половина Вербівки. Бо як же без них? Вербівка та Лозова з одного кореня: одна річка на два села, як споріднена доля. От і пісня спільна полилася:
По той бік гора, звідти другая.
Межи тими гороньками сходила зоря...
Вуйко | Гілько | з |
| Настею |
тішилися | гостями: |
| і | чарку |
перехиляли, і смачні пироги хвалили. Незчулися, як гарний день минув. Зібралися гості додому. Вуйна Настя завивала в
папір, щоб не розбилися, гарні горнята для дівчаток - завше робила їм маленькі презенти. Юлька відмахувалася від солодкого печива, бо покришиться. Баба Гандзя ховала прядене повісмо до виплетеного з місцевої лози кошика. Подякували навзаєм, поцілувалися і Нестор з Юлькою рушили додому, до Вербівки. Трохи захмелілий вуйко Гілько ще заспівав на дорогу:
Катерино, відчини-но, Катерино, встань-но!
- Зупини вже того концерта! - Настя жартома штовхнула Гілька в спину.
Руді вуса ще раз приязно піднялися вгору, показуючи усміх, усі знову поцілувалися та й розійшлися.
- Йдемо головною дорогою?
- Та чого ж, долинами ближче. Вже скоро споночіє. День тепер короткий, - втрутилася баба Гандзя.
Ніхто не заперечував бабі. Родина залишила святкове село і подалася додому долинами попід горою, де колись був холерний цвинтар. Біля таких місцин завжди моторошно. Тут замовкає радість і поступається перед співчуттям та страхом, хоч давно це було і все жахіття вже поросло травою, яку ніхто не косив. Чи міг Нестор і його рідні після такої
вдатної гостини серед серпневих квітів і меду сподіватися біди на свою голову: ненависних до чужої радості людей?
Вони вигулькнули з темряви просто посеред дороги. І зі словами: «Вони! Бий!» накинулися на беззахисних подорожніх.
- Людоньки! Рятуйте! - кричала баба Гандзя. - Хлопці, ми не знаємо вас, ми ні в чому не винні!
- Ага! Він не винен, він не знає...
Першим упав і замовк Нестор. За якийсь час край дороги вже ледь спиналася на коліна Юлька...
- Людоньки, ми вам нічого не
зробили.
- Владзю, то не вони, то інші! - просичало збоку. - Онде їхня фіра! Другою дорогою поїхали...
У пітьмі метнулися тіні, залишивши побитих напризволяще. Крики нових жертв краяли тишу. Іржали коні...
Старий Стефан сидів коло Нестора, який лежав на високій подушці з розбитим обличчям. На другому ліжку, обернена до стіни, плакала Юлька. Баба Гандзя перев’язала голову білою полотниною, з-під якої вибивалися густі пасма сивого волосся. Гріли воду, обмивали рани. Нестор ще не знав, що у нього вкрали мрію: вже не буде
різьбленої колиски, не буде кому робити веселі пищики і коситиме він сам. Чому радість закінчується так швидко?..
Голубіло небо, минали серпні, звивисту річку зробили рівною. Від образи чи болю вимерли верби на її берегах. Згасла Гількова пісня. Замовкли у засвітах Нестор з Юлькою. Туди ж подався і їхній кривдник Владзьо. Минуле, воно минає, але залишає в пам’яті глибоку борозну, звідки раз у раз виринають спогади.
Так сталося і тепер. На концерті молодих талантів жінка, яка сиділа поряд із Мартою, явно нервувала. З-під опущених вій пильнувала
сцену. «Вадим Лір- ський!» - оголосили протяжно і заклично.
На світло
вийшов стрункий юнак, видно, давно здружений зі сценою. Співав натхненно. Коли вщухла злива оплесків, сусідка відпустила напружену руку, що доти стискала бильце крісла.
- Син? - тихенько запитала Марта.
- Внук.
- Чудово співав. Дуже прізвище в нього гарне і пасує йому. Може, ліра буде його супутницею по життю? Нехай щастить!
Жінка посміхалася і була гордою за внука.
- Де такі таланти родяться? - суто з цікавості запитала Марта.
- В нашій Лозовій.
- Лозовій? У цьому гарному селі? А я з Вербів- ки... Там виросла. Отже, маємо багато спільного. Сусіди... Давно я там не була... А з якої ви родини? - в Марті вже вирували спогади.
- Я з Товкачів, Любою звати.
- А по-батькові? - напружилася.
- Володимирівна.
- А мене Марта. Марта Несторівна.
- Чи не Гірняка Нестора? - Люба вичікувально задивилася в Мартине обличчя.
- Так, його, - і між жінками зависла мовчанка.
Перед очима Марти постала давня картина. Вона
ще дитина. Посеред їхньої хати стоїть жінка, яка з плачем благає
простити її синові. «Людоньки, він не хотів вас кривдити, діти у нього малі, - складала безвольні руки. - Простіть йому!» «А у нього, - кивнула баба
Гандзя на Нестора, - хто? Песята? Та навіть песят добра людина шкодує...» Жінка вичікувально дивилась на Мартиного батька. Вона - згорблена маленька постать
- ладна була впасти на коліна перед тим скаліченим чоловіком.
«Господь простить», - ледве розтулив розбиті губи Нестор.
Обірвана струна
У кольоровому жовтні багряніли кленові листки, цвіли жоржини, по-літньому пишалися троянди, очікуючи похвальби
своїй красі. На міській площі гучно гриміла маршова музика, нагадуючи минулі радянські свята. «Виговський! Виговський!»
- завчено волав натовп уже за новітнім сценарієм. Це була агітація під час чергових виборів до парламенту. Здавалося, що всі вірять тому невідомому Виговському, хоч ніхто з цих людей і в очі його не бачив. Може, прізвище так вплинуло, а може - просто хочуть переконати себе повірити в бажане.
«Зі святими упокой його, Христе. Вічная пам’ять!» - лунало зовсім поряд, за кілька метрів од політичного зібрання. Він був, його пам’ятають, його голос міг стати окрасою найвідоміших світових
сцен. Співак лежав у труні на тлі цієї жовтневої палітри, перед під’їздом багатоповерхівки, оточений живими, які віддавали йому останню шану. «Виговський! Виговський! Наш депутат!» - волали мітингувальники. «Ми будемо його пам’ятати... Його
«Вірую» звучить як істинний символ, як надія», - казав священик, майже пошепки. Неймовірне переплетення життя і смерті... Нічого не вдієш, така реальність!
До місця останнього спочинку Богдана повезли околицями, щоб не сполохати натовп, який ще вигукував: «Виговський! Виговський! Наш депутат!»
Життя тривало. Спогади
повертали у той зимовий вечір, коли мороз скрипів під ногами, аж ніби викрешував срібні іскри. Вже не чути було коляд, але у містечку ще витав різдвяний настрій. У холодні вікна місцевого храму культури билася вже інша пісня,
«їхав, обіцяв повернутись, прийти, ти...» - срібно звучали жіночі голоси. «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг... - могутній баритон Богдана розтоплював морозяні квіти на шибках і утверджував життя. - Де там ще ця ніч...»
Обшарпана дітлахами міська ялинка ще красувалася вгорі великими ліхтарями та тремтливим блискучим дощиком, який теж мовби змерз од
холоднечі. Молоді аматори пісенної творчості розходилися по домівках. Тупотіли ногами, штовхалися, щоб зігрітися. Неопалений зал і сцена храму мистецтв нагадували замок із казки Андерсена. Богдан негнучкими пальцями ледве зачинив замок і приєднався до веселого гурту. Серед жіночого сокотіння прозвучало м’яко і по- особливому, як умів сказати тільки він:
- Дівки, я привіз із дому пляцки. Може, зайдете?
- О! Пляцки! А чай буде?
- Як закип’ятите воду, то буде! - басував Богдан.
- Прийдемо-прийдемо, вже летимо. Дверей не зачиняй! -
гукали вслід. - Ми вже йдемо!
Танька прийшла в новій шубі, то спершу її розпитували, де дістала, скільки коштує і де подібне купити таким, як вони. Потім Зірка ділилася своїми клопотами - сесія на носі, малий хворіє, Людка в бабці, але хоче до мами.
- Слухайте, а пляцки! - спохопилася Ірка.
- То йдемо, чи як?
- Може, пізно вже, незручно?
- А може й ні, може, ще не спить... Зараз розру- хаємо. Солоденького ой як хочеться!
Молодиці сміялися і бігцем піднімалися сходами. Зайшли до маленької темної кухні, далі, ген у
кімнаті, мерехтіло якесь невиразне світло, наче лампу притягли до підлоги. Гості потрапили в бункер, де на залізному ліжку вже умостився спати господар. Не дочекався. Враз усі три жінки замовкли. Тамуючи сміх і подив, дивилися на кумедну сцену: Богдан лежав під периною, яка випиналася великим білим горбом. На голові мав шапку-вушанку, зав’язану під бородою, що підкреслювала його козацькі вуса, вкриті легкою памороззю. Між бильцями ліжка був протягнутий провід з великою електричною лампочкою, що яскраво світила, додаючи тепла перині. Розплющивши одне око, бо друге, здається, вже спало, Богдан пробурмотів:
- Там, на столі.
І дійсно, на столі замерзлою гіркою лежали апетитні тістечка та перекладанці, спечені Богдановою мамою.
- А чай?
- Вода на кухні. Поставте на електроплитку...
Зоряна метнулася до відра, коли плитка посміхнулася теплим вогником. Хотіла зачерпнути води, але залізний кухоль аж брязнув, наткнувшись на брилу льоду у відрі.
- Чоловіче, чи ти здурів? Чи знаєш, яка тут студінь? Вода замерзла, який тут чай!
- Дівки, не галасуйте! Ви ж бачите
- сплю і гріюся... Не задубію...
Завтра репетиція, не забудете прийти? - вже крізь сон пролепетав, бо й друге око теж просилося на спочинок.
- Женитися тобі треба, парубче. Дивись, до чого себе довів! Ще закоцюбнеш до ранку, а ми не знаємо, як тобі зарадити.
-Гм... Зарадити хочете? - приязно посміхнуся у засніжені вуса.
- Може, розпалити маєш чим, Бодьку? - охали жінки.
Той тільки відмахнувся ліниво.
- Хату не зачиняйте! - гукнув їм, коли були вже у дверях.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |