[видавництво0тзрого [Дева 3 страница

жилами. Його доля, його пісня, що мала право звучати на високих сценах, натомість оспівувала колгоспні ферми, поля, була частинкою тих, хто її слухав, приносила їм миттєву насолоду.

Наталя дрімала. Роман чіпким поглядом обмацував її хворобливо-бліде обличчя і враз його

шпигонула думка: «Люди! Та вона ж навіть моря не бачила ніколи! І треба ж таке згадати, та ще й на схилі літ! Та ще й на Великдень!» Сльози стояли у його ви- цвілих очах і йому жагуче хотілося показати їй море, чайок, синє правічне небо, яке вона оспівувала, а зараз сидить, мовби вимолочений колос, мов птаха з підбитим крилом, що все життя захищала і оберігала своїх пташенят.

Десь здалека, як у юності, долинало щемке і радісне:

«Христос воскрес! Бабцю, Христос воскрес!» - і внуки барвінком заціловували Наталчині руки.

РОЗДІЛ II

Червона нитка

Крісло для королеви

Коли весною гнучкі лози готувалися народити пухнасті бруньки, Костя гладив їх чутливими, як у музиканта, пальцями і роздумував: ця гілка - на гнучкі крісла, ця - кольору вишні - на бачевно, а ця - штивніша - на звичайні кошики. Майстер з Кості був чудовий, його ремесло було в пошані і роботи завжди мав за край. Любив творити на самоті, замикався в собі, видумував і виготовляв дивної краси плетені столи, крісла і вишукані вази, які прикрашали багаті помешкання. А ще любив дивитися на сусідську дівчину Павлінку - невеличку, зграбну, з каштановими косами і білим

лицем. Вона лукаво зиркала на Костю карими очима, які були повні сміху. Хлопець тоді відводив погляд і ніяк не насмілювався до неї заговорити. За роботою вдома давав волю мріям і хотів виплести для Павлінки таке крісло, щоб вона сиділа в ньому, немов королева. Тим часом крісло діставалося комусь іншому, а Костя починав нову роботу - і знову плів для Павлінки, тільки в думках.

Мама жіночим чуттям відчувала, як прикипає її син до тієї дівчини, і просила:

- Порозумійся з нею! Мені здається, ти їй небайдужий, вона гарна і мусиш її залюбити.

Легко було сказати, але як зробити те, що мама просить, коли від одного Павлінчиного погляду всі слова летять за вітром? Коли винувато посміхаєшся і весь час мовчиш?

Якось, зустрівшись із Костею на вузькій стежці, що бігла вниз, Павлінка теж шукала потрібних слів і, не знайшовши, випалила перше, що прийшло на розум:

- А виплети мені крісельце, Костю!

Костя зупинився, розцвів, очі його наповнилися теплом, йому здавалося, ніби його колише земля.

- Та я...	та	я... сплету	тобі
найкраще		крісельце!	Як

королева будеш у ньому!..

А Павлінка вже бігла з гори, розгойдуючи коси.

Цього вечора пальці хлопця обціловували гінкі лози, вибираючи матеріал на крісло для коханої...

«Воно було вже виплетене за половину, - пригадував собі Костя, сидячи на березі і жуючи черствий окраєць хліба, - але потім...»

Тієї ночі всюди стояли крик і ґвалт. Село рид- ма ридало. Силою виганяли людей з власних осель, палили двори, роз’єднували родини, сусідів. Все робилося в одну мить. Сполохані люди в розпачі старалися брати найцінніше, а брали що-небудь.

Костя стояв, розгублений, посеред хати, що пахла лозою, і тримав недоплетене крісло для своєї королеви. «Його і візьму», - вирішив. З криками, лайкою і слізьми покидали люди село. Старенька мама ледве трималася на ногах і, посадивши її на воза, Костя забіг на подвір’я до сусідів. Широко відчинені двері, розкидані речі... Павлінки там уже не було... Вона десь недалеко, подумав Костя, сподівався, що наздожене її... Але не наздогнав, не розповів про своє кохання. Давким болем в горлі стояв клубок розпачу. Привіз недоплетене крісло в село під лісом, посеред якого стрічкою звивалася маленька річка.

Там теж росли лози, але йому

здавалося, що вони не такі гнучкі, як були у його рідному, не такі податливі. Хатка їм з мамою дісталася маленька, неприваблива, але вибирати не було з чого, треба було якось жити. Думав, що в пригоді стане його ремесло, його руки, але люди тут були бідні і не потребували вишуканих крісел та ваз. Взявся плести кошики на бараболі, на яблука, на городину. Складав їх один в один, брав на плечі і ходив з тим одним велетенським кошиком вулицями села. Заробив собі прізвисько - переселенець Костан.

Вечорами, коли ніхто йому не заважав, він творив крісло для своєї королеви. Половина його

сплетена була з рідної лози, а друга

- з чужої, твердішої. Це було не крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського. Химерне плетиво, наче його вени - болючі і стражденні. Воно стояло на чільному місці в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори...

Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті.

Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.

Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав - серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.

Материнський біль

Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть...» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на

стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці

ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій - кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину...»

Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо... Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в

брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати... Прийшли відразу.

«\Jbieraj $і$, рд)(1гіе5г г паті! Мату сііа сіеЬіе пдг dlatego, ге сігосігізг чг (ІчгосИ.

рШгсгаск»', - прозвучало польською. Пішов... Не припускав, що ніколи вже не верне, не побачить своїх учнів, не скаже мамі своє втаємничене: «Мамцю, я не вмію ні співати, ні танцювати, ані свистати... То чи задивиться на мене яка з дівчат?» А гарний був! З відкритим поглядом, з юнацьким вусом, з густим хвилястим чубом. Пішов... Думки плуталися в голові. Чужа земля. Немає городжених плотів, не росте калина, непривітні обличчя. Чужий

дубовий ліс. Ішов... Подумки цілував мамині руки, усміхався сестрам, згадував рідні стежки, університетських друзів, старий Львів. Ліс густішав. Крони дубів закрили небо, пахло жолудями і прілим листям, як удома.

* Одягайся, підеш з нами! Не жити тобі, бо ти ні тим, ні тим не служиш ( поп .).

Додому добувся лише у сні... Нічну тишу сполохав крик Гані. Всі були на ногах. Боже, який жах, сон який страшний, нехай собі іде за ніччю. Ганя хрестилася, трусилася і розповідала:

- Пасу я корову в лісі, а ліс чужий, не знаю його... Йду по ньому з жахом, щоб не заблукати. Дивлюсь - велика купа зеленого дубового гілля. Страх розібрав,

мурашки по тілі, але розкидаю його довкола себе... Коли це на самому дні Томко лежить, голий, з дротованими руками і ногами. І я закричала: Томцю, братику!..

Марина плакала, Ясько сидів з опущеною головою, Ганя розпачливо ломила руки. У вікна пробиралася перша синява ранку. В хаті витав смуток і передчуття непоправимого. Через тиждень Марина отримала листа, написаного чужою рукою. Не мала сили його відкрити, пальці тремтіли, а слова пекли серце:

«\Vasz $уп Тотавг гтагі втіегсщ tragiczщ»'. Її

син, її надія і гордість, її Томцьо! Ніде на світі немає такої ваги, щоб виміряти материнський біль...

У хаті стояла гнітюча тиша.

«Маґко Вовка, < і а т і віір", - шелестіли потріскані Маринині губи...

Надія

Перестигали жита. Губили зерно обважнілі колоски. Схиляли вусаті голови і шептались від подиху

* Ваш син Томаш загинув трагічною смертю ( пол .).

** Матір Божа, дай мені сили (пол.).

вітру, ніби просили людських рук собі на поміч. Люди понуро перебігали сільські вулиці, швидко ховалися за двері власних осель. Жінки тулили до себе дітей і садовили їх під образами. Малі не пустували і переляканими очима мовчки питали: що сталося? Що

буде? А сталося страшне - війна...

У кожній хаті стояв плач і розпач. Молодиці тремтячими руками зав’язували речові мішки, споряджаючи чоловіків. До болю кусали губи матері, жадібно вдивлялися в обличчя синів, шептали молитви і клали до кишень образки святих, як найбільшу опіку і віру. Чоловіки зводили на переніссі брови, з жалем відривали від себе жінок і дітей - знали, що підуть туди, де кров і смерть, а чи вернуть?

Від важких снарядів вже тремтіла земля в найближчому до села містечку, розвалювалися чудової архітектури будинки, горіли зелені дерева. В повітрі загус крик, перемішаний з димом,

і ритмічний стук кованих чобіт нових господарів, яких не зачіпалр чуже горе... Німці... Раса... Нові порядки...

Нора похапцем одягла малу Рахиль. У портфелик кинула документи і фамільні коштовності, до невеликої сумки склала дрібні дитячі речі і легкий светр для себе. Зі стола взяла окраєць хліба і чомусь положила до портфелика. Збиралася швидко, гарячкувато. На площі вже вишикувалася велика колона її одновірців, які здавна жили у містечку. Нора міцно тримала дівчинку за руку і стала ззаду, за доктором Вайнштоком, ніби хотіла

заховатися від злих очей чужинців, від чорної сталі, що

повертала своє тупе дуло на кожен порух людей. Довгою мовчазною колоною їх вели на пагорб за містом, де були викопані довгі рови. Що задумала Нора? В голові шумів хаос, розпач, страх. Вона до болю стискала холодною рукою мале рученя Рахиль.

Недалеко на тротуарі стояв натовп місцевих, яких добре знала Нора. Он там вуйко Петро, який колись колов у них дрова, он тітка Настя, котра бавила Рахиль. Вогнем запекла божевільна думка... Коли колона наблизилась до людей, Нора ткнула дівчинці портфелик і різко штовхнула її у натовп. З жахом чекала, що буде далі.

Серце гулко калатало і забивало подих. Ноги стали ватяні і підкосилися. Вона мало не впала на доктора і повисла на його руці... Ні крику, ні шуму, ні пострілів. Почувся шепіт: «Ти добре вчинила, Норо». Мовчазна колона рухалася далі.

Рахиль незчулася, як опинилася в подолку тітки Насті, і та швидко накрила її фартушком. Німці були зайняті іншим і не помітили відсутності маленької дівчинки. Люди розходилися, несучи в грудях страх і безвихідь.

Тітка Настя і її сусідка Галя притиснули між рясними спідницями дитя і повільно рушили до своїх помешкань.

Рахиль мала чорні очі, пружні кучері і дуже вирізнялася серед світлих синьооких галичанок, тож вирішили відправити її з містечка в село, куди, здавалося, лихо ще не дійшло.

Манівцями вночі вів вуйко Михайло малу до села: то ніс на плечах, то дівча мовчки дріботіло поряд, тримаючись за велику руку, ковтаючи гарячі сльози. На обрії народжувався тривожний ранок, треба було швидко повертатися в місто.

- Бачиш, мала, цю крайню хату? Обережно зайди на подвір’я і скажи, що привів тебе вуйко Міхал.

Михайло шкарубкою рукою

погладив сплутані кучері.

- Мушу вертати, а ти - живи, мала!..

Рахиль довго дивилася йому вслід. Вона сиділа в житі, вологе росяне колосся лоскотало їй замурзане личко, з села чувся гавкіт собак, яких вона дуже боялася, тому не могла вийти зі своєї схованки. Замерзла від ранішньої роси і від страху - здавалося, що трусився окремо кожен пальчик. Дівчинка ще довго сиділа в житі, аж поки перший сонячний промінчик не торкнув пошерхлих губ і не змусив її кривдно усміхнутись.

Вона не пішла до крайньої хати. Притискаючи до грудей

мамин портфелик, подалася до церкви, що стояла на горбку.

Була неділя, поспішали до церкви літні чоловіки, жінки, діти. Рахиль несміливо, з острахом зайшла до будівлі і стала перед образами. З великих чорних очей закапали сльози. Молодиці мовчки обмінювались поглядами. Враз Ганна зняла біленьку хустку з голівки своєї Олі і, закриваючи кучері, аж над очі закрутила нею Рахиль.

- Чуєш, дитинко? Ти - Мартуся, а це твоя сестричка і ти живеш у крайній хаті. Тато твій на війні і він чорнявий.

Дівчинка тулилася до незнайомої жінки і схлипувала, німо здригаючись. Вона згадала вуйка Михайла, який привів її в село. Згадала маму і тихо прошепотіла: «Моя мама..»

- Так, Мартусю, я твоя мама. Запам’ятай це.

Ганна рукою втерла великі вологі очі дитини, що

світилися вдячністю і надією.

Червона нитка

Магда тіпала коноплі.

Розтріскана терлиця гарчала і випльовувала з-під Магдиних долонь сухе ламке терміття, яке кололо голі руки. Жінка торохтіла терлицею так, ніби хотіла заглушити рій думок, які напихалися в голову. Ще здорова, ще дає собі раду і своєму Вальові. Ще має власну хатину маленьку, під стріхою, але в писанковому місці на греблі біля маленького ставка, який заріс пишним очеретом, де гніздяться сотні різноколірних равликів і дивовижних жаб, які ввечері справляють свої квакові концерти. Вона вже так до того звикла, що, здається, без того вже не змогла б. Але чи так?

Було у Магди інше світло: її

донька - красива, молода. Але вже кілька літ, як зостався по ній лише горбик землі і пишні квіти, які плекає Магда. Отак несе

З Осиний мед дикий

свій біль у собі, і тільки жаль тлумить її розум. І зараз думає: «Як там Вальо? Чи вже випас Гнідку?» А чоловік тамував свій жаль в любові до коней. Його гарна кобилка отримувала все, що бракувало йому: мала достаток, бо випасав її на чистих росах, вичісував, як наречену, у гриві завжди вигравали червоні кутаси і дрібні дзвіночки, ніколи не носив і не прикладав батога. Платила йому ласкою: вологими м’якими губами теребила зморшкуваті щоки Валя і тихенько іржала, коли наближався. Для своєї улюблениці він завжди мав то морквинку, то цілушку хліба. Не уявляв себе без неї.

Не чекали нової біди в малій

хатині на	греблі.	А вона
нагрянула:	забирали	Гнідку в
колгосп.

Кобила стояла, гордо піднявши красиву голову, і дрібно перебирала стрункими ногами. Вальо припав до її гнучкої шиї і гірко плакав. Сльози старого чоловіка стікали по блискучій шерсті коня, який обводив розумними очима подвір’я, зачіпав губами руки господаря, трусив головою, на якій подзенькували маленькі дзвіночки. Хто ж заквітчає його Гнідку? Хто так любитиме її, як він? Шкарубкі руки розчісували пишну гриву, гладили круті боки. Магда, як до відданиці, винесла свяченого зілля і грудочку цукру.

Знала - востаннє. Йшла Гнідка в невідомість гордо і статечно, вже не оглядалася по подвір’ю, довіряла тільки господареві, який би ніколи її не скривдив...

Дійшли до Валя чутки, що хвора його улюблениця. Перетрудили. Надірвалася. Тремкими руками зібрав чоловік у торбинку кілька морквин, цілушку свяченої паски, грудочку цукру і через стависько почвалав до колгоспних конюшень, де стояв рев і голодний шемріт худоби. Його красуня лежала мокра в кінці конюшні, рівно витягнувши ноги. Час від часу здригалася. Сліди від батогів затягнуло струпом. Сумні очі були прикриті довгими стрілчатими віями, з

рухливих ніздрів стікала піна. Старий впав на коліна, обійняв голову вже не своєї Гнідки і дарував їй свої останні ласки. Він зручно обперся плечима до жолоба і раптом у сплутаній гриві коня побачив червону нитку, що була містком між життям і смертю. Гнідка вдячно тулила губи до рук свого господаря, з безмовних очей скапували великі сльози...

Вранці село облетіла звістка: Вальо помер у жолобі разом зі своєю Гнідкою.

£ 5 а$а Рузя

За вікном стояли дерева, пишно вбрані в сліпучий іній, який з легеньким шелестом

осипався на землю.

В хірургічній палаті було тепло, пахло ліками і хлоркою. Хворі чекали обходу лікарів. Баба Рузя, якій, за її словами, оперували «рижу», чекала свого лікаря по-особливому.

Вона повільно сіла і почала розчісувати сиві поріділі коси. Заплела їх у тоненькі цівки і склала на потилиці химерним кошиком. Давно минув Рузин полудень, але сліди колишньої вроди ще залишилися: гарні привітні очі, чисте чоло. І тільки губи скорботно скроєні, ніби довго були в образі. У неї були красиві сильні сини, які її любили і слухали. Було видно з того, як Рузя роздавала команди:

принесіть мені пляшечку олії, квасного молока, смаженого і цукерок не несіть, хочу води зі своєї крамниці. Онуки, як горобці, обліпляли бабине ліжко і з усіх боків щебетали. Вона гладила їх по голівках і усміхалася самими очима. Невістки з усім погоджувались, що б не говорила Рузя. Поправляли бабі ліжко, робили лад у шафці, питали, коли випишуть і як бабі зі здоров’ям. Все мав вирішити Микола Дмитрович, і всі виглядали його з нетерпінням.

Доктор був високий, з прямим зачесаним назад волоссям, з красивою відвертою усмішкою, мав близько пятдесятка і не був жонатим. Хірург був від Бога.

Бабина грижа і грижа високого посадовця лежали для нього на одних терезах. Не робив між ніким різниці, і від того пацієнтам було з ним легко і надійно.

В палаті хворі, долаючи біль, усміхались. Баба Рузя закохалася в доктора, бо дуже вже цікавилась його сімейним статусом:

- Докторе, якби я була молода, я би вас не упустила. Чого ви такий гарний, гарний і не женитесь?

Микола Дмитрович хитро посміхався і жартував:

- Не маю часу вибирати.

Коли доктор покинув палату, баба Рузя скорботно стулила губи і почала оповідати про свою

життєву стежку, яка була крутою і вилася понад урвищем:

- Була я молода, вродлива, заможних батьків. Думками шугала понад сади, що білим туманом цвіли в усьому селі, мріяла і вибирала серед гарних найкращого. І мене вибирали, дивилися, скільки поля батько за мене віддасть. Скільки худоби. Чи вділить кусок пасіки. І вибрав мене запальний красивий Василь з господарського дому, навчений до роботи, до поля. І я схилилася до нього. Думала, вкупі будемо. Знайдемо велике кохання. Мріяла пройти з ним усе життя.

Спочатку, поки оговтувався, придивлявся, то й спокій був, правда, все переінакшував на свій

лад. Через кілька місяців почав скаженіти. Не мала права вийти за поріг без його згоди. Не мала права нічого позичити, не позволяв мені ніякого спілкування ні з моїм домом, ні з товаришками. Люто бив мене! Чим попало: у хліві - ґралями, у стодолі - мотузками, на сіножатях - граблями. Не могла нікуди вийти, весь час у синяках, з розбитими губами, зі своїми згорьовани- ми думками. В таких любощах і синочки мої народилися. Слава Богу, нічого не успадкували від тата, хіба що вроду.

Коли вибухнула війна, в селі стояв плач і крик. Молодиці збирали чоловіків воювати. І я збирала, мовчки. Все складала до

торби: білизну, харчі, куриво, і не голосила. В душу мою поселявся і страх, і спокій. Страх за дітей, а спокій мій - особливий, підвладний тільки мені. Я вільно спілкувалася з людьми, плекала дітей, раділа кожному сходу сонця в такий нелегкий час... А час був воєнний, тривожний, коли звістка з фронту, що живий, була найбажанішою. І мені лист прийшов. Цікавився мій Василь, як там вдома, чи згадую його, і попросив відписати, давши адресу польової пошти.

Я ходила по всіх кутках нашого двору і не знала, з чого маю почати писати. Сіла і сльозами вперемішку з чорнилом вивела перші слова: «Мужу мій

дорогий, господаре мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі

- згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки - згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали».

Не було більше мені листів. Через рік прийшов ще один, чорний, як його називали. Поліг, мовляв, і так далі. Знову в мою душу заповз жаль і тремтливий

спокій. Не знаю, чого було більше. Судіть мене, люди - таким було моє життя.

В палаті стояла тиша. Кожен мав право трактувати життя баби Рузі на свій розсуд. Лице її було спокійне, виважене. В кожній його рисочці викарбовувалася її нелегка доля.

Переселенці

Останні підводи з родинами поляків, яких радянська влада змусила покинути свої гнізда, тарахкотіли по гульованому гостинці. Люди вклонялися маленькому костелу, брали жменьку землі зі своїх дворів, похапцем збирали все, що було під руками, тулили до себе дітей і

їхали в невідомість. Марцін не знав, нащо взяв із собою косу, сапу і, ховаючи скупі сльози від Юзі, думав: хто осяде на його ґрунті, хто обриватиме його яблука і грушки, які дуже плекав.

Стояла гарна днина, і це теж додавало жалю. Що чекає його самого і його родину там, де... він ще не знав навіть, де. Кажуть, що вивезені села гуртують разом, але чи так воно? Зупинив коня біля цвинтаря, востаннє поклонився рідним могилам і, заспокоюючи Юзю, яка голосно шльохала, поїхав далі...

Село німувало. Осиротілі двори ще тримали тепло своїх господарів. Покинуті голодні собаки сновигали спорожнілими

обійстями, шукаючи захисту, і не розуміли, чого їх покинули.

Серед ночі стояло жахливе завивання. Собаки вперто стерегли свої подвір’я і чекали, що все стане, як було...

На полишені господарки вселялися такі ж перелякані, заплакані люди, які не знали, іцо їх чекає на новому місці. На господарку Марціна призначили Древнячку - вдову з п’ятьма дітьми. Крім дітей, на возі майже нічого не було, хіба якесь непотрібне лахміття, яким загортала дітей Ганка. В селі біля Сяну залишила свіжу могилу чоловіка, з яким навіть не встигла попрощатись. За тим болем не помітила, як трясуться руки і

голова. Головне - дати якось раду дітям і прийти до тями. Хата була нова, чепурна, студня на подвір’ї, садок, городець на закришку і більше нічого. Дякувала Богу, що господарі залишили стіл, старе ліжко і дещо з хатнього вжитку. Вже у перший день п’ять пар голодних очей дивилися на неї, чекаючи їсти. З маленької торбинки витрясла кукурудзяну муку, назбирала скалок на подвір’ї, запалила піч і зварила жовто-сіру затірку без солі. Після голодного обіду сіла, обійняла найменших і гірко заплакала. Як далі жити?

Досвітком з клаптів полотна шила торбинку для меншого Юрка. Піде на жебри, піде селом

просити, іншої ради не знаходила...

Вийшла на подвір’я, сходило сонце. Злизувало росу, яка зволожувала міцні темно-зелені стебла бараболь на сусідському городі. Не знала, як там опинилася. Обережно патиком підривала кущі, з-під яких викочувалися молоді, круглі бараболі. Опам’яталась, коли нашпортала пів торбинки, яку пошила для сина. Вискочила, як ошпарена, на межу, погляд упав на хрест тутешньої церкви, що була через дорогу. Метнулася до хати і не могла неслухняними руками висипати з торбинки ту бараболю. Довго сиділа мовчки з давким каменем у грудях, і не помітила жінки, котра стала на

порозі. Жах скував голову, не могла вимовити й слова, губи оніміли, завинула руки фартушком, щоб менше трусилися. До вух долітали слова сусідки:

- Я вам принесла трохи бараболь. Молодих ми ще не чіпаємо, - і поставила на підлогу відро великої старої бараболі. - Маєте тут трішки сала і хліба.

Древнячка без слів вхопила руки молодої жінки, схлипнула незрозумілими словами і дала волю щирому плачу. Розповідала по свою нелегку вдовину долю, про голодних дітей, про свої тремтливі руки, з яких все випадає. Незнайома жінка гладила її опущені плечі, від чого

Ганці ставало легше.

- Не хвилюйтесь, люди у нас добрі, не дадуть дітям пропасти. До церкви нам близько, Господь нам всім допоможе.

В заплаканих очах Древнячки вперше за багато днів промайнула надія.

Вишневий цвіт

Помирала Янка. Лежала на подвір’ї під яблунькою на сперхлих сніпках, вкритих старим рядном. Стогін її було чути на весь садок. Вже давно сусіди шарпають від неї своїх дітей і мовчки з жалем дивляться, як гасне молоде життя. Що вона зазнала за свої вісімнадцять? Лежала висока,

худа, з блідими тонкими руками. Пишне русе волосся було розкидане золотою короною, у сірих очах застиг жаль і відчай. Впалі щоки видовжували обличчя, на якому квітли неприродні рум’янці. Червоні потріскані губи - болісно стиснуті, вона зволожувала їх перестояною водою чи молоком, що були на землі біля неї. Лежала сама - розуміла, що мама з сестрою в колгоспі, мусять заробити якийсь трудодень. Хто ж, як не вони?

Старшого брата вже немає, росте косатиння на його могилці. Молоденьким сів на трактор. Голод, холодні ночі і осінні туманні досвітки забрали силу. Захворів, як вона зараз. Не врятували. Яких

трав не варила мама, навіть і борсучий жир давала - гаснув на очах і тільки жадібно ловив усміх нового дня. Саме тоді, коли найчарівніше цвіли сади, вишневі пелюстки вкрили його могилу.

Янка зболеними очима шукала молоді яблучка на кроні дерева. Вона пережила буйне цвітіння садів і свіжі плоди вселяли у неї надію: «Може, я ще встану? Може, хоч при домі буду?»

Її розквітла нецілована краса була розпластана під синім небом і зеленим віттям. Сонце химерними зайчиками лоскотало чутливі ніздрі. Теплий літній вітерець бавився розкиданим волоссям. Так легко дихається, може, все минеться? Солодка знемога

огортала тіло. Втягнувши в себе настояне літом повітря, дівчина заснула...

Хоронило Янку все село. Лежала пряма, спокійна, з алебастровим обличчям, з дугами чорних дівочих брів. Вбрана у клітчасту нову сукенку.

Колгоспний трудодень не позволив Стефці вдягти свою наймолодшу в розкішну сукню. Не мала її

донька ні дружок, ні посагу, не грали для неї весільні музики. В хаті пахло ладаном, свічками. Вона йшла за межу чистою, у вінку зі свіжого барвінку, з якого виглядали сині квіти, які прощалися Янчиними очима.

Пороги долі

Марисі не спалося. Ще до сходу сонця, взявши сучкувату палицю, вона виповзла з задушної хати. Дослухалася до шуму поля, голосів лісу, які сповіщали про народження нового дня. Над лісом стояв серпневий туман, що волого опускався на вусаті колоски жовтої пшениці, на жорсткі листки ліщини в гайку, де стояла хата. Марися тремтячою рукою прикривала впалу пазуху і загортала під благеньку хустинку сиве сплутане волосся. Старість... Важка... Одинока і немічна, чекала, може, котре з Микитових дітей чи онуків принесе якийсь харч чи зварить

затірки на молоці. Але ж досвіток, коли це ще буде? Втомленими очима видивлялася на колгоспне поле і думала: колись це все було моїм. Так само половіли жита, шелестіли пшениці, вусаті ячмені схиляли обважніло голови. Там були мої обороги і стодоли, там пахло достатком... Поважні ґазди ростили свою одиначку.

Марися була дівкою на кілька сіл, дарма, що виросла на хуторі. Гінка, струнка, купана в любистку, з високими грудьми, на яких завжди пишалося грубе коралове намисто. Чорна, як смола, коса відтягувала голову назад, від чого дівчина

здавалася гордою і величною. А щодо убрань... Стара з натугою рахує свої дівоцькі кожухи, спідниці і барвисті хустки... А чоботи! Як ішла, то аж іскри викрешувала з-під високих підборів. То якого ж хлопця треба було для такої краси?!

---

Дата добавления: 2015-09-29