Вітряно... | Гілки | яблуньки |
шкрябають | вікно, | сповіщають |
новий день. |
|
|
Різдвяна ніч (феєрія)
Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав,
аж синів.
* Наліт ( діал .).
97 4 Осиний мед дикий
Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах...
«А як же я? - говорила з собою Христина. - Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат - рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає... Часом лише присилає гарні шаля- нівки, які лоскочуть око жінкам... Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився... І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»
Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в
макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.
Тиша... Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.
-Чи йти за дідухом? - питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. - Йду! Хай буде, як у людей.
Мороз сипав срібну паморозь з
ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.
- Дай, Боже, добрий Святий вечір! - голосно собі побажала.
- Дай, Боже, здоров’я! - у відповідь почула густий чоловічий голос.
В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.
- Ви хто? - ледве видихнула. - Ви як тут?
- Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? - чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.
Христина ще розгублено
зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.
- Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.
Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси - чоловічий і жіночий - полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах...»
Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї
теплом...
- Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, - чоловік злегка схилив голову. - Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.
4*
Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері.
«Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».
Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.
- Аякже! Колядуйте! Вечір такий...
- очі в Християн зблиснули.
І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола
могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов - з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?
- Красно як... - прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. - Люди! Я ж забула розстелити ді- духа!
Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:
- Кво-кво! Завтра Різдво!
«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років... - гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра.
-1 чи ще буде така мить?»
Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками...
- Пора стелитись - вже глибока ніч, - сумно зауважила дівчина. - На дідуху будете спати?
На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:
- В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!
Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні слова... Все переплуталося, все крутилося, як на каруселі. Казка тривала для неї лише цю ніч...
Довго в селі не було Христини, чого тільки не перезубоскалили молодиці. Аж через рік на Зелені свята прийшла вона до церкви з
тугеньким хлопчиком, який весь час припадав до повної маминої пазухи.
- Як називається малий? - з усміхом питали.
- Богдан, - щасливо посміхалася.
Чорна Марина
Життя її було, як тремтяча печаль. Жінка сиділа на порозі старої кузні, що стояла тут ще з часів колишнього господаря, який ковалював, а перед нею лежала купа покрученого ржавого заліза.
Смаглява до чорноти, з сивим блискучим волоссям і вузькими пальцями, міцно переплетеними один за одного у розпачливий кулак.
Сліз не було, вона видихала свій біль ривками:
- Михалку, чого тебе нема коло мене? Чого ти не був зі мною, коли закрилися очі нашого сина? Чого лишився в тому невідомому селі? Чому все звалив на мене? Чи ти знаєш, як мене називають в селі? Чорна Марина. І діти наші - Іваньо і Несторко - Чорної Марини. Чи від того, що коси мої були, як смоль, чи від долі чорної моєї...
Коли залишали рідне гніздо, Михалко був хворий, і вона везла його на возі, лежачого, з малими дітьми. Не думала, що доведеться назавжди залишити його в чужому селі. Гнала коні, як могла, питала доктора, плакала. Чоловік
сумними очима дивився на дітей і на неї - знав напевне, що це остання його дорога. Сусіди розраджували: «Михалку, тримайся, скоро будемо на місці і там дамо тобі раду». Раду прийшло- ся давати і Марині, і Михалкові, котрий помер в якомусь селі, назву якого навіть не питала. Поховали на цвинтарі, з двох штахет зв’язали стрічками хреста...
Марина, спотикаючись, притулила до себе дітей і поїхала далі. Діти мовчки сиділи на возі, а Марина правила віжками вслід за сусідами, не роздивляючись дороги.
Згодом вона довго шукала на чужому цвинтарі те місце, де
залишила свого Михалка. Могилок побільшало, хреста не було, і Марина приблизно сідала біля того місця, де могла бути його могила - поговорити з чоловіком. Приїжджала на великодні свята. На рушничку залишала пасочку і писанки, розмальовані орнаментом рідного дому.
Вона ще мала багато сліз, плакала і сварилася, ніби до живого:
- Дітям раду треба дати, хата маленька, плота нема, велика кузня потребує господаря, хто мені поможе? Несторко перестрашений, вночі здригається, плаче, всіх боїться, ховається по бур’янах, трясучка його трясе. Якось все село його
шукало. Знайшли на ставиську в лозах. І вроки скидали, і яйця викачували... Доктори кажуть, що нервам щось бракує. Що маю робити? Як його маю лічити?
Ніхто не відповів їй. Тужно шуміли сосни, плакали жовтим клеєм цвинтарні вишні. Продала Марина шлюбні обручки і поклала сина до шпиталю.
- Не лишай мене тут! - плакав.
Але хіба вона гірше хотіла? Половину себе лишила б. Просила, щоб слухав докторів... Чи думала, що нове горе її спіткає?.. Не треба було йому ніяких докторів. Він сам відмовився від цього світу... Гладила грудкасту могилу сина, садила чорнобривці, поливаючи
слізьми.
- Ви пішли, - жебоніла, - маю лиш Іваня... Мій Іваньо...
Іваньо ріс міцний, здоровий - вся її надія і любов. Лицем був подібний до Михалка, а волосся мав чорне, як у неї. Минав час, десь глибоко вляглося Маринине горе, переплелося з любов’ю до Іваня, заховалося. Марина аж розвидніла. Приглядалася до дівчат, вибирала найкращу. Відкладала зі свого заробітку на весілля. А син сміявся:
- Та не гоніть мене від себе, ще моя наречена підростає, а я ще не відтанцював своє!
А що вже танцював...
Марина любила збоку дивитися на Іваня і бачила в ньому молодого Михалка. Гордість і радість огортали її серце, очі сміялися. «Чи бачиш, який у нас син? - подумки питалася. - Найкращий! Наймиліший!»
Хіба могла чекати такої біди, страшної, як сон? Але це був не сон. Саме розквітло літо, а він від неї йшов, йшов назавжди - високий, красивий, мовчазний, найдорожчий! Не думала, що нещастя прийде з лісу, з розкішного раю, який у спекотний день приймав блискавиці, що шугали темним небом. І блискавиця спалила не лише її Іваня, а все її життя, її надію, зчорнила лице, вибілила коси...
Сама, тільки вона і стара кузня, яка не викувала їй щастя. Західне сонце червонило обрій. Шуміли похилі ясени, сумом ятрили душу Чорній Марині...
Для неї
- Я давно маю для тебе ці коралі, - квапливо говорив Гриць, простягаючи Дануті круглі червоні пацьорки. - В них моя музика і моя любов. Не знаю краю, де нас розсіють, але пам’ятай: я дуже люблю тебе, я тебе шукатиму.
Дівчина тримала в жменях намисто і крізь сльози дивилася на хлопця, знала, що його скрипка співала для неї, ловила на собі його захоплені погляди, коли
зустрічались ще дітьми. У них мало вирости красиве кохання...
Гриць притискав до грудей скрипку, і Данута, розкривши руки, обняла їх обох - скрипку і Гриця.
- Шукайте мене... - шепотіла, і сльози озерцями стояли в її очах.
Родина похапцем збирала дрібні пожитки. Данута кланялася стежкам і порогам, не відриваючи погляду від рідних гір. Все хотіла забрати з собою, вбирала в погляд на ціле життя.
Червоні коралі так пасували до її гарного личка, що мама радила ховати їх під легким шальком, аби не впадати в зле око... Як викорчуване дерево,
важко приживалися переселенці, вирвані з рідної землі... Чуже село, інші звичаї, інша говірка, і лише місцеві високі горби, які нагадували рідні гори, були близькими їхньому серцю. Данута вдихала знайомі запахи різнотрав’я, вслухалася в шум сосен - і вчувалася їй Грицева скрипка, яка серед лісового гомону співала тільки для неї.
Чому вона так довго змушувала її плакати? Чому тамувала перше кохання? І де зараз та скрипка? Кому грає, і які мелодії? Сумні, чи, може, ніжну - для неї? Данута тонкими пальцями перебирала намисто, згадуючи Гриця: міцний, високий, білозубий і музика на всі гори. Любила дивитися, як він грає: скрипку тримав високо, очі прикривали густі вії, неслухняне пасмо волосся лоскотало чоло, а руки... руки, мов крила, злітали вгору, опускалися вниз, дріботіли посередині струн, добуваючи перли звуків, що розсипались горами.
Минали дні, йшов час, коралі гріли тіло, і тиха радість та надія
огортали душу. Вона чекала...
Одного ранку Данута все не знаходила собі місця, якийсь невідомий тягар гнітив її, не могла зібрати докупи думок - наче десь глибоко, приглушена цим дивним страхом, хлипала від жалю скрипка. Данута мимоволі торкнулася намиста і почула, як теплі намистини горохом падають на землю. На шиї залишився тільки червоний мотузочок. «Не добре це. Поганий знак», - подумала дівчина. Стала на коліна і тремтячими пальцями збирала коралі, які червоними краплями падали в жменю. Гриць... Скрипка... Важка тривога пекла серце і розум. Що з ними? Зірвалася і побігла до своїх горбів.
Сіла серед сосен. Тривожно гупало серце... Вслухалася... Сумно шуміло верховіття, скрекотало птаство, сокотав своє скерцо цвіркун, але скрипка мовчала, скільки не дослухалася Данута. Скрипка більше не грала. Вона її більше не чула.
Лише через рік дізналася, що Гриць і його скрипка замовкли назавжди. Її кохання так і не зацвіло, зів’яло у пуп’янку, без Гриця, без скрипки...
Коди розрадонька мовчить
- Цьоцю, ви не вид іли мого Влодка? Повкладала дітей
спати, а його нема і нема. Може, знаєте, де він? Я вам дам мисочку муки, або садовини натрясу, лиш скажіть, де він? - Мариня швидко жебоніла, розкидаючи скалічені руки.
Юська наскладала мисочку пирогів, кілька яєць, кусень хліба і вклала те все до торбинки Марині, яка ходила від села до села, шукаючи свого Влодка.
Коли Мариня виходила за Влодка, то все село збіглося дивитися, як йшли до шлюбу. Була велика майстриня: ніхто так не вмів добирати кольорів до вишиття. Узори створювала сама, весільні строї вишивала та гаптувала і для себе, і для Влодка. Тому всі дівчата і
молодиці хотіли бачити молоду. Музики грали з другого села. Важкі лопатисті руки так перебирали струнами, що ноги самі спиналися на пальці у всіх, хто слухав і дивився. Влод- ко - високий, плечистий, з чорним чубом. Мариня, як молоденька яблунька, - у вишитті, у квітах, чобітки аж порипували по нерівній сільській дорозі. Влодко гонористо і захоплено дивився на свою обраницю.
Любив її щиро, беріг родину, свою прадідівську землю, свідомий був того, що готовий віддати за них
життя... Це був не сон. Не знав Влодко, чи це зрада, чи випадок. Раптова облава застала його, коли
міцно спав у молодому сіні на оборозі, розкинувши руки, ніби хотів злетіти. Мариня в синьому досвітку вдивлялася в обличчя чоловіка. Важка коса лежала на його плечі - не знала й не думала, що це їхня остання зустріч і остання ніч.
Облавці з матюками зіпхнули їх, ніби снопи, з оборога і, як шуліки, накинулись на Влодка, що дав волю своїм міцним кулакам. Скрутили, зв’язали. Мариня стояла посеред сонного подвір’я, опустивши голову, в спідній сорочині, з якої соромливо випорскували молоді груди. Солдати обмацували її хтивими поглядами:
- Ади, яка краля розкішна!
Ніби в молоці купана.
Її ще не били, ще не ґвалтували. Все це було потім. Покидали їх на фіру і повезли невідомо куди... Вогкі від крові стіни, крики і давкий стогін. Не знала, де діти, де Влодко? Не мала на собі найменшої вини. Били... Обірвали косу... Струпом вкрилося все тіло... Поламали пальці... Вже коли почала блудити словами і дивно посміхатися - відпустили на волю. Не пам’ятає Мариня, як добралася додому і скільки йшла...
Хати не було, стояло саме згарище. Відпорпала з попелу напівзгорілу скриню, в якій зберігала свій посаг. Розвісила по городженому плоті вишивані
сорочки Влодка, свої обгорілі плахти і весільний вінок, що чудом уцілів і гойдався на плоті червоними рожами і зітлілими стрічками...
Хтось приносив нещасній горня молока, хтось гладив зболені плечі, а Мариня годинами мовчки сиділа біля своїх врятованих скарбів. Часом чекала Влодка, а часом навіть не пам’ятала, де вона, хто вона. Спала під плотами, на погариську, або йшла шукати дітей і Влодка. І так багато літ. Не одну одежину з чужого плеча зносила жінка. Чудова коса не виросла вдруге, куйовдилася сивим віялом над колись гарним чолом. Не слухалися поламані, криві пальці. Напружені очі
завжди когось шукали, але не плакали, бо забули гіркоту сліз. В них не було злоби, лише світилося прохання віддати їй те, що їй належить: дітей, дім, коханого Влодка...
Давно не було Марині в селі. Де вона? Хто відповість за її долю, хто прихистить скривджену душу? Де знайде свій спокій Мариня? Які стежки і дороги заспокоять її зранене тіло? Хто відповість за все?..
Розпач
Місто жило тривожним життям. Усюди панував страх. Люди дивилися здебільшого під ноги і не відразу помічали жорстоке видовище: під дверима
церкви, яка була окрасою центру міста, сиділи у неприродних позах три молоді чоловіки. Вони були мертві. Закривавлені голови і неживі очі дивилися відверто на цю землю, на це синє серпневе небо. З мертвих губ у них стирчали довгі самокрутки з паперу, а на грудях висіли на мотузках вузькі таблички: «Убийцы». Енка- ведисти зігнали людей з навколишніх сіл для впізнання. їх групами привозили до церковних дверей. Люди хрестилися, низько кланялися і шепотіли тремтячими сухими губами:
- Не наші, не знаємо...
- Зачем креститься? Ты смотри, смотри на тех, кто папиросы курит, - реготали москалі.
Юганка була в тому натовпі. Погане передчуття стискало груди. Ще тиждень тому бачила Івана. Того вечора віддала йому сорочку, яку крадькома вишивала. Просила, щоб берігся. «Ні, його там немає», - втішала себе, і важкі ноги ледве згиналися в колінах, відриваючись від землі. Біленька хустина була насунена на саме чоло, проте струнка постать не могла сховатися від лихого погляду. Її помітив молодий енкаведист з колючими очима і шарпнув за руку.
- Ну, молодая, смотри, не твой ли там папиросы курит?
Юганка повільно підвела голову і важким поглядом з-під хустки ковзнула по хлопцях: «Він!
Він, мій Іван... - кольнуло в серці. Щось тягуче рвалося всередині, гаряча млість підступила до горла.
- А ще Петро і Павло - близнюки, співаки на все село, котрих соловейками називали...» Болюча думка поволі ставала реальністю, диктуючи правду: «Чому розірвана моя сорочка, чому в Івана так дивно розплющені очі?» Гарячі молоточки стукали в голові, жінка не допускала помислу, що він мертвий, вона хотіла мати його живого... Юганка, ставши напроти трьох скараних, глибоко клала хрест: на чоло, на груди, на рамена, без боязні, низько до землі поклонилася і коротко видихнула:
- Не знаю, не мій.
В очах потемніло, тіло
обм’якло, впала на коліна і тихцем, як молитву, шепотіла:
«Івасю мій, ти з ними! Слава Україні!»
- Что-то здесь нечисто! - прискочив енкаве- дист. - Почему такая бледная? Знаешь их? Твои?!
- Та чого ти причепився до молодиці? - вступилася за неї Параска, висока, повновида. - Хіба не бачиш, у тяжі вона? То чи можна їй дивитися на таке страхіття?
- Что значит в тяжи? Тяжлое что-то?
Гири, что-ли? - зубоскалив.
- Колись будуть і гирі, прийде час - і все зважимо, - Параска говорила повільно, без страху, тягуче, незрозуміло, і це, на диво, не дратувало, а забавляло його.
- Так ты скажешь, что такое тяжи, тетка?
- Дитинка в неї буде, мамою стане,
розумієш?
- О/ Теперь понимаю.
- Тож яка тебе мати родила?! - сумно мовила Параска, ховаючи вираз очей.
- Хорошая мать, Стешей зовут, - відповів
ен- каведист.
Юганка вже стояла - рівна, бліда, з очима зраненої лані, яка шукає виходу.
- Ходи, дитино, не місце тобі тут, - потягла її за собою Параска.
- Цьоцю, я ще хоч трохи біля нього постою...
- Не можна, доню, не зарадиш йому вже... Та й старому Василеві несемо сумну вістку - сини ж,
обоє... Боже, відверни цю криваву руку від нашого народу. Щоб їхні Стеші не народжували катів, - жебоніла.
Жінки несли в грудях журбу та гордість і, як дві зранені птахи, пробиралися крізь людський натовп, стиснуті і тремтячі губи якого шелестіли:
- Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син, - а серце кривавилось і плакало з розпачу.
Чичулиха
Стара Чичулиха сиділа на призьбі, виставивши тверді підошви до тепла. Здавалося, що ніяке сонце не нагріє її сходжені
ноги. Від ранньої весни до пізньої осені вони топтали землю, місили болото, що чвиркало поміж кривими пальцями.
Коли Чичулиха йшла, то видавалося, що йдуть самі ноги, і лише десь позаду метляються костисті покручені руки. Голова бабина уважно розглядала дорогу, як кажуть - рила носом землю. Бо все було на бабинім шляху, а праці найбільше. Зараз вона нічого вже не робила - збиралася до свого Тимка: забула, скільки топче ряст без нього, і своїх літ теж не рахувала. Зморшкуваті повіки піднялися, викліпали з очей сльози, і Чичулиха милувалася зеленню садка, а найдужче пильнувала, чи вже паленіють
черешні. Загадкою для всього села і для неї самої було, як в її літа могла вилізти на дерево: поки молодиці підскакували з землі, ламаючи гілля, баба, як білка, вже була на вершку і обривала найкращі ягоди. Знизу, немов парасоля, здіймалася бабина крислата спідниця.
- Йой, та випадете, черешня ж крихка! - гукали їй.
А Чичулиха віджартовувалася:
- Вона крихка, а я метка і легка - то й помиримось!
Коли торбина ягід була повна, баба спускалася
і поволі чалапала додому. Тим і ввійшла в історію села, бо хто б не
вилазив на якийсь заборонений вершок, відразу чулося:
- Ти що, Чичулиха, що лазиш по стромах?
Сидить стара і міряє свої можливості: чи ще рватиме цьогоріч черешні, які ось-ось дозріють? Ноги ще рухаються, руки ще можуть сукати дулі, а коли поворушити ними всіма разом, то... Можна й спробувати!
З хати вийшла Катерина і подала бабі свіжі вареники.
- Йой, Катериню, понад всі пироги на світі, то є пироги з чорних гірких черешень: щодо запаху, щодо смаку. А коли ще з доброю сметаною і цукром!..
- Не задивляйтеся на черешні, бо
вже цього разу не позволяю вам дряпатися по деревах!
- Касюню, якби ти знала, як то добре зверху дивитися на тих, хто внизу. Чуєшся великим, усе можеш, ніхто тебе не дістає. А внизу метушаться ті, що не долізуть, не додряпаються... Хіба не бачиш: ті, що керують зверху,
- які вони багаті, череваті і розкішні. А ми, немов комашня, - все робимо, робимо, все пнемося, хочемо чогось, а я й досі боса, а вони все зверху та зверху і злазити не хочуть. То я хоч на черешню вилізу та побуду вище. Думаєш, якщо я вже така стара чере- пуля, то більше не зможу?
- Вже налазилися і по землі, і по верхах, то сидіть, як вам добре і тепло.
Катерина посміхалася, що мама у свій вік ще й жартує.
Розцвітало літо, чорним соком налилися черешні. Баба Чичулиха закинула руки і торбу назад та поволі сунула до нового вершка.
Сестри
Потріскували в узголов’ї дві свічки. Блимали жовтим світлом на розп’яття, на сухі віночки і складені на грудях великі білі руки, що, мов беззахисні птахи, тулились одна до одної.
Ноги Христини були припідняті, ніби вона силувалася встати і подивитися, хто до неї прийшов у той її останній земний
день. Більшість жіноцтва сиділа на лавках і, скорботно стуливши уста, лише зрідка перекидалася словами:
- Відмучилася, вже в дорозі до свого дому.
Парася стояла, спираючись на палицю, що дрібно тремтіла разом з її рукою. Село хоронило Христину, котра не мала нікого на світі, хіба що Парасю, котра стоїть перед нею хильне. І кому з них зараз краще - Христині чи Парасі - один Бог знає...
Останні роки Христина ходила коліньми. Гачком плела грубі накладки на коліна, щоб було легше ними сунути. Коли дощило, сиділа в хаті і через вікно
дивилася на Парасю, як та припинає козу, як заганяє курей, що ще мають охоту попортатися на подвір’ї. Найбільше ж любила дивитися, як Парася гладить по голівках сусідських бахурів, а зокрема малу Ганнусю, що чекала на книжку про Марка Проклятого, про гірських опришків, чи інші оповідки, які жінки берегли з часів свого дитинства. Вони часом і самі ставали дітьми: читали казки, роздавали великодні писанки, вчили малих тримати писальце і воском виводити узори, розказуючи, що кожен означає.
Ще два дні тому Христина просила Парасю розчесати її і зав’язати дівочу хустку з червоними торочками. Довго
дивилася в жовте потріскане люстерко, наче відшукувала себе іншу, ту, повну краси і молодості. Задумано розгладжувала негнучкими пальцями карбовані рясні зморшки і бліді губи. «Щось то не добре», - дивлячись збоку, думала Парася.
Вони приїхали сюди молодими і вродливими, з особливо м’якою і колоритною лемківською говіркою, якої не цуралися впродовж життя.
До церкви одягали свої строї: плісові спіднички, що розвівалися дзвоном, шиті бісером короткі корсети і розкішні фартушки. Вбиралися для себе, хотіли чутися, як вдома. Бо для кого іншого могли то робити? Не вернувся з
війни коханий Олекса, і Христина з болю чи з обітниці не глянула більше на жодного парубка. Не дочекалася з лісу свого Ромця і Парася: поліг невідомо де. Боялася шукати його слідів і тільки ночами плакала.
Тутешні парубки, яких було мало, обирали місцевих дівчат, оминаючи красивих лемкинь, а вони, гордовиті, не дуже за тим банували. Село, в якому замешкали, було гористе, нагадувало про рідні місця. Може, тому пішли сестрички пасти колгоспну отару. Цікаво було спостерігати, як з горба котився великий живий клапоть вовни, а за ним бігли дві чабанки, дві об’єднані в одну долі. Вівці
дряпалися на вершок горба, а сестри співали «Гори наші», уявляючи велетенські свічки ялиць і пишні хмари, що мчали вмивати вранішнє сонце.
Чекати можна довго, коли є кого і є надія. Літа збігали, змінювала зима літо, сумніли личка сестер. Колгоспна ферма забирала час та здоров’я. Тільки весна приносила посмішку і радість. Вже після Вербної неділі йшли вони до лісу по молоду кору і перші трави (бо фарбували писанки в зелах) і бралися за писальце. їхній великодній кошик цвів розмаїттям барв. Манили око писанки та святковий рушник.
- Христос воскрес! - віталися. Низько клонили голови у хустках
з червоними торочками і роздавали писанки. Багато хто довго їх зберігав у креденсах серед келішків і різних дрібничок. Люди звикли до цього милого ритуалу: знали, щойно в церкві прогримить
«Миром Божим із небес Христос воскрес!» - отримають від сестер дарунки...
Та от уже кілька літ сестри не роздають писанок. Уже давно їхні руки не тримають писальце, неправильно розтікається віск, гублячи форму магічних знаків. Стали обидві хворі і немічні. Христина не може досунути до церкви, не тримає вже палиця і Парасю. Танцює в руці, ніби глузує з її безсилля...
Весняний день кидав світлу
тінь на Парасю, котра не хотіла сідати, як не просили її молодиці, і лише налягала на палицю. Мовчки гріла холодну руку сестри. Спиною чула півсела жіноцтва, що ледве вмістилося в маленькій хатині. А на дворі - повно чоловіків без капелюхів.
- Страдниця вже своє відболіла, - гомоніли люди.
Поодаль стояв гурт дітей з букетами білих ромашок і пуп’янками нерозквітлих піонів, що нагадували великодні писанки.
Раптом з сонячного чистого неба на непокриті голови випав рідкий крапнистий райдужний дощ.
Цісарів сон
Цісар важко волік додому свої розбиті, викривлені кирзаки. Порожня поштарська сумка теліпалася на плечах і била по крижах. Легко сказати - мале село, але перейти його вздовж і впоперек непросто. Де Ко- тярський кінець, де Телепівка, а де Стависько? І все по грузькій дорозі. Пошти повна торба: бо хто добровільно не виписував газету, тому примусово давали її на доважок. От і доводилося кричати на кожному подвір’ї:
- Ґа-зе-та!
Іванові - «Шлях комунізму»,
Петрові | - «Правду», | молодим |
давали | «Комсольську | правду». |
Дехто виписував «Вільне життя», шукаючи хоч там вільності.
Баба Юлька хотіла грубілої газети, щоб було чим загортати яйця, аби не побилися. Зрідка їй приходили листи і посилки з-за кордону, часом бандеролі з шаля- новими хустками.
Йосип геть вимотався за день і ледве підносив свої заболочені чоботиська.
Марина змусила його роззутися на порозі. Скинув ті важкі «кувалди» і до хати зайшов, гублячи онучі. Сів на лаву біля теплої грубки, і обважнілі повіки впали на очі, верхня вусата губа накрила нижню і почала злегка прифоркувати - здалека здавалося,
ніби Йосип поклав собі на губи | |||
жовтий | віхоть. | Чоловік | |
притулився | до | грубки, | |
випростався | на лавці, і п | риємне | |
тепло огорнуло | все | його | |
знеможене тіло... | Сон... | Теплий | |
сон... |
|
| |
Йому снилося його дитинство: на зеленому вигоні діти зрізали великодню лозицю. Цілі оберемки пухнастих котиків несли на руках, готуючись до Вербної неділі. Юзьо був найменший серед них і мав право бути тільки ззаду. Найстарший, Гринько, почав гру в урядовців і захотів бути вчителем, щоб мати таблицю, рисік1і вчити дітей. Місько хтів лікувати худобу, Казьо мав бути граб я", а Юзек, що стояв ззаду і крутив очкуром,
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |