випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився - коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує... Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.
І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато
дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу... Захотів Іван нової машини, а Ліля - нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.
Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла...
У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд - донька хотіла зробити несподіванку своїм
чоловікам...
Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.
- Вдома, я вже вдома... Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, - Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. - Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. -
Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку... Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?
- Так, дуже гарна...
За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.
- Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?
- Ні, я на дивані.
- А чому, сонечко?
- Бо татко спав з тьотею Люсею.
- Чому? - зовсім недоречно спитала Ліля.
- Бо ж ліжка третього у нас нема, - пояснював мамі малий, ласуючи
шоколадом.
«Якийсь анекдот», - подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей...
- Пробач, так вийшло, - врешті спромігся Іван на слово.
Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах... Зрада, знову зрада... Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні?
Відмахувалася, бо у неї був Іван... На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.
- Тут все для тебе... Вибач, для Люсі нічого не привезла... не передбачила, - не втрималася від шпильки.
Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?
Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:
- Бабко, ви вже мені надоїли!
Надоїли «ви» - чуєте, який пошанівок?..
Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця,
і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.
- Мене за вами послали, - почувся чоловічий голос. - Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!
Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.
- Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає...
Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати
комп’ютер.
Ьез розради
Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно- зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.
Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.
- Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу...
Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в за- палий рот.
- Як ти будеш сам? - ледве повертала язиком.
- Чо сам? Куди маєте дітися?
- Певно, вже піду від тебе... Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро... Навіть не знаю, що
сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла... Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати... Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.
Ромко сидів, слухав і у маминих, на диво, тверезих словах для нього чаївся страх. Що вона говорить? Якось воно буде. Нащо загадувати наперед? Гадки повільно збуджували давно бездумний мозок. Мама на якийсь час затихла. Щось надто довго мовчить...
Коли він врешті здогадався розрадити її чи втішити, то побачив неприродно опущену руку, що чорним нігтем впиралася в підлогу, і широко розплющені незмигні очі. Скочив на рівні, стало смертельно лячно.
- Ма-а-мцю! - термосив її.
Галинина голова катулялася по старому дивані, руки падали, як не складав їх.
- Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! - кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не
кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий
рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева - десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема... Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви... він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш...» - шепотів майже безмовними губами.
Грушка росла разом із
родинним достатком і малою, завжди усміхненою, Галею. Настя з Іваном для своєї одиначки нічого не шкодували. Якщо сусідські діти берегли одежину і передавали молодшим, то Галя їздила в нових сукенках на «дамці», що виблискувала чорним нікелем. Сяйливий дзвіночок дзеленчав на кожному камінчику, пишаючись, що велосипед везе таку красуню-господиню.
- Не давай нікому їздити, най собі куплять та й мають, - наказувала мама. - Як будеш добре вчитися, то купимо тобі золотий годинник.
Наука дівчинці ніяк не давалася. Скільки вона не старалася, ні математика, ні
література не заповнювали її гарну голівку, тож після школи Галя навіть не наважилася кудись поступати. Настю злило, коли чула, що інші дівчата вчаться.
- Попідплачували, та й вчаться, - виносила свій вердикт, - а я не хочу платити, хоч маю чим.
І хлопців якось не цікавили Галині статки: брали бідарок таких нещасних, аж синіх, і раділи - вишивана сорочка, перкалева сукенка, рука в руці, і щастя.
Галя посміхалася, але в душі було маркотно: чому в неї не так, як в інших? Чому Олекса, яким снила, відводить погляд?
Посмутніла... Відрізала коси, зробила пишну завивку і чекала. Таки дочекалася! Нагилили! Напитали, навіть села, звідки він родом, добре не знала. Сам сирота, вродливий, високий, з крижаними очима і, як виявилось, до роботи неохочий. їв скільки влазило, спав скільки хотів, швидко освоївся і став до родинного керма: Настя в кут, Іван до хліва, сам до горівок і молодиць.
- Де ти на мою голову взялася, коросто свербляча? - чула кожного дня.
Коли носила Ромка під серцем, чоловік кричав на
неї:
- Навіть і не ходи коло мене, така
ряба і витрішкувата!
- Дмитрусю, так буває, коли жінки грубі дітьми, - пробувала вмовляти.
- Ти - копиця безверха і вже кращою не будеш ніколи.
Плакала мовчки, щоб не дратувати. Настя вступилася - то потрапила в лікарню з розбитою щелепою. Іван стояв перед зятем, як школяр:
- Дмитруню, добрим будь, пошануй Галю! Все, що маю, - твоє.
- Я вас усіх вишаную, - скалив зуби, - запам’ятаєте мене!
І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб
легше було втекти... І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала...
Довго Галя носила і не знімала чорну хустку за татом, за мамою і за Дмитром. З’їла його злість і безперервна пиятика. Здавалося, що скінчилися всі її митарства, можна тепер спокійно сина плекати і самій мудрішати. Але взяв її у той час жаль до себе. їй здавалося, що світ відвернувся від неї і глузує з її недолугості.
Вперше свій біль і розпач Галя спробувала втопити в чарці осіннього дощового дня, такого, як оцей. Компаній не шукала, пила сама: вихилить склянку і дає собі
обіцянку, що це остання, що більше ні одної не торкнеться. Влаштувалася прибиральницею, годила всім, але один косий погляд у її бік - і зраненою птахою мчала додому, і знову за своє
«заспокійливе».
Коли підріс Ромко і став худий, як бадилина, Галина все припрошувала:
- Випий півкелішка, то краще їстимеш...
Потім вони п’яними очима дивилися один на одного і не знаходили розради. Заростала бур’янами хата, смутніла грушка, струшуючи жовті плоди, яких ніхто не збирав...
Ромко худими руками обійняв
голову і знову сів на рипучий стілець. Сльози набігли йому на очі, поглядом він шукав найріднішого, щоб притулитися, пригорнутися, розрадити свій жаль. І спинився на грушці, що нагинала віття від вітру, наче хотіла його погладити по пелехатій голові. Він вибіг на двір, обійняв дерево, притулився до мокрого, наче в струпах, стовбура і прошепотів:
- Мама вмерла...
Коротке щастя
Засніжена московська вулиця мерехтіла хвилями химерних неонових вогнів. Падав легкий веселий сніг, підганяючи пізніх перехожих до своїх домівок чи
святкових магазинів.
Наближався Новий рік. Ніна стояла біля вікна і байдуже спостерігала, що відбувається надворі. Сонно посапували діти, нагадуючи, що в квартирі вона не сама. Вранці Сашко заявлятиме, що має тісні черевики на ковзанах, а Оксанка мовчатиме і тільки крадькома погладить мамине плече...
Колеги на роботі вже приміряли на неї нові погони і жартома називали
«генеральшею», але так не сталося. Наказ про високі погони досі лежить у шухляді, не виконаний. Ніні і тепер в голові чується зловісний грюкіт замерзлого груддя, що падало в
яму, де назавжди залишився Віктор. Тоді каркало чорне вороння, іскристо осипався іній, а вона, збайдужіла і задерев’яніла, думала, куди поділося щастя, до якого вона так довго йшла?..
Її домашня вулиця була бічна, вузенька, з похиленим плотом. Туди важко було заїхати вантажівкою - тією, що привозила вугілля для опалення. Отож вони з мамою спершу носили його відрами ген від початку вулиці, а потім довозили одноколісною тачкою.
Квартира їхня була невеличка, з мокрими по кутах стінами, які довго нагрівалися. Тому, коли з Віктором перебралися на їхню московську квартиру, вона
здалася їй раєм: простора вітальня, затишна спальня. А найбільше тішила кухня з електричною плитою, на якій можна було вмить приготувати їжу, економлячи час.
Ніна відразу звикла до шаленого московського ритму, до тутешньої мови. І до ласки Віктора, якої завжди так прагнула. Тепер Ніна знала: він був її першим і останнім коханням. Бо хіба можна назвати першим коханням Анатолія? Від нього вона, першокурсниця музичного училища, уже будучи мамою, чула самі образи і докори. Вночі припадала над колискою, а вдень, на лекціях, спостерігала, як Толя
фліртував | з |
| їхніми |
однокурсницями. |
| На | одній |
студентській вечірці Ніна зважилася зробити невинне зауваження чоловікові - і тарілка з салатом полетіла їй в обличчя. Було боляче і соромно. І не лише їй: Анатолій тоді втратив більшість своїх прихильниць, яких уже не заворожувала ні його елегантність, ні музикальність, ні співучий баян у руках.
Ніна ростила Оксанку і продовжувала навчання в інституті. Часто просиналася серед ночі, особливо коли місяць заглядав у вікно і гладив її самотню подушку, а нічні цвіркуни закликали до кохання. Жінка вдихала запахи нічної матіоли і виразно уявляла лагідні очі молодого інженера з їхнього
заводу, котрий не відводив від неї захопленого погляду. Ніби випадково появлявся на її стежці, на зупинці, а коли якось увечері привів за ручку з садочка Оксанку, яка крутилася навколо нього і заглядала в очі, Ніна не втрималася і запросила чоловіка на чай.
З того часу життя змінило барви. Раніше ніхто не дарував Ніні квітів, а тепер Костя приносив цілі оберемки, а ще - дорогі парфуми, іграшки для доньки, і мовчки милувався нею. Ніна мала чарівну посмішку, яку Костя любив найбільше, тому вона часто посміхалася йому, показуючи звабливі ямки на щоках. Щастя переповнювало
молоду жінку, яка нарешті знайшла для себе і доньки міцне чоловіче плече...
Вони стрибали, як діти, коли Костя приніс ордер на квартиру, де була навіть дитяча кімната. Ніна вже приглядалася до штор, до килимків, але відклали все на потім, коли складуть державні іспити: обоє закінчували інститути
- Костя у Києві, а Ніна - у рідному місті.
На випускний Ніна купила Кості сорочку, красиву краватку і чекала свого найдорожчого. Під кінець сесії, коли до іспитів було вже рукою подати, серед знайомих чорною змійкою поповз їдкий смішок, запур- хали двозначні усмішки. Неприємні чутки
принесли студенти, які вчилися разом із Костею...
Сидячи у вагоні нічного поїзда, Ніна дуже хотіла, щоб це був злий заздрий жарт. Вона хотіла жити без тіні сумніву, в повній довірі. І саме тому їхала подивитися в очі коханому, засміятись і сказати собі: «От дурна, більше так не буду...»
Ранкове столичне місто зустріло її літньою чарівністю: широкі вулиці, виграють сріблом фонтани, посміхаються яскраві вітрини, віє Дніпровою свіжістю. І серед отих красот Ніна почувалася самотньою та розгубленою. їй так хотілося, щоб це був лише сон, щоб це прекрасне місто було лише видінням, а вона була вдома -
спокійна, радісна, сповнена чекання...
Стривожено бігла вгору сходами. От і кімната, де живе Костя. Відсапавшись, з острахом натиснула на дзвінок. Дзвонила довго, не відриваючи пальця. Серце шалено відстукувало напружений ритм. Двері відчинив Костя і остовпів. Дивився на неї так, ніби вона - привид.
- Ніна... ти?..
Перше, що впало їй в око, - жіночі босоніжки. На розстеленому ліжку лежала незнайома жінка, обличчя якої приховувало світле волосся. Ніна навіть не роздивилася, чи гарна вона. Довгим поглядом провела
Костю і кинула болісне:
- Щасти!
Як збігла сходами і як опинилися в парку - не пам’ятає. Вранішній парк був прекрасний... Ніна ридала ридма: від болю, від зневаги, від зради. Скільки вона так просиділа, хтозна... Раптом збоку почулося:
- Вам уже легше, ви заспокоїлись? Чим я можу вам допомогти?
Поруч сидів військовий, який щиро хотів її розрадити - мав біляве волосся, струнку постать і добрі очі.
- Вибачте, я хочу побути сама...
У його погляді Ніна зустрілася з розумінням і співчуттям. Ніякого
глузування, лише бажання підтримати. І жінку прорвало. Вона плакала і розповідала про своє недовге життя, яке у світовому вимірі непомітне, бо вона лише піщинка у цьому світі, але не розуміє зради, а їй ще немає й тридцяти... Розповідала про донечку, про випускний, про своє місто, про маму, яка переймається її життям. Осіклася на півслові і побачила, що Віктор (так звали військового) уважно її слухає. Він теж - гість цього чудового міста і приїхав у відпустку провідати друга...
Випускний востаннє скликав гурт однокурсників у чудовому ресторані - старовинній фортечній будівлі на березі річки. Коли Ніна
зайшла туди зі струнким молодим полковником, у її подруг округлилися очі і з них посипалися сотні запитань: «Де Костя? Що сталося? Чому військовий? І взагалі?..» Проте Віктор не відходив від Ніни, і дівчата не могли втамувати свою цікавість. А сама Ніна відбувалася коротким: «Потім, не зараз, це довго...»
Вони вальсували і виглядали дуже гармонійною парою. Ніна сумно посміхалася і сама крадькома вивчала Віктора, а він, здавалося, міцно приростав до неї. Жінка була вдячна: тут, на балу, вона не сама, не підпирає стіну і не ловить на собі співчутливих поглядів однокурсників.
Згодом Віктор їй освідчився, їх чекала величезна гамірна Москва. Ніна стала любленою і люблячою. І так тривало щасливих вісім літ... Яка радість була, коли народився Сашко - смішний такий, з допитливими оченятами. Віктор грався з ним, щойно вертав додому.
- Син, - гордо казав, - розумієш
- син!
Ніна розцвітала і почувалася справжньою жінкою при цьому мужньому чоловікові. Пишалася його успіхами, створювала затишок в оселі, залюбки варила смачні обіди...
Якогось дня Віктор прийшов з роботи з температурою.
Відпоювала його чаєм і просила, щоб відлежався, бо груди йому розривало від кашлю. Запалення легень - це не жарт. Але чоловік відмахувався: минеться, роботи багато, закінчується рік...
Потім усе було, як у моторошному сні. Віктор горів вогнем - ні імениті лікарі, ні дорогі медикаменти не допомагали. Вона тримала його гарячу руку, а він дивився на неї так, мовби хотів запам’ятати назавжди, навічно...
На вулиці самотньо переливалися неонові вогні, щезли останні перехожі, спало небо, бавилися у снах діти. Ніна запалила свічку і вдивлялася в усміхнений портрет чоловіка, очі якого закохано говорили: «Ти
сильна, я вірю, ти зможеш, я люблю тебе!»
Гіркий рубіж
Вечірні сутінки спускалися на землю, ведучи за собою снігову круговерть. Сніжинки, як літні мотилі, снували в повітрі, витанцьовували біля засвічених ліхтарів, раптово злітали вгору чи тихо, навіть сумовито, лягали на землю. Тетяна теж сумувала, сидячи сама біля вікна, без світла. Переглядала своє життя, в якому найбільше дошкуляла самотність. Давно вже одна... Діти роз’їхались, та вона й сама лише нещодавно прибилася сюди з далеких країв. Гнула хребти на чужинців, заробила грошей - на старість
вистачить. Але хіба зараз - не старість? Хіба то не вона заглядає нині у вікна і гніздиться сивою памороззю у косах, гіркими борозенками на губах і тьмяністю в очах?
Тетяна часом плаче, як от зараз, у сутінках, а часом прагне розради. Придбала цуценя - швидко набридло, легко віддала в інші руки. Не втішила киця, яка була дуже мила. Жінка мріяла про теплі чоловічі долоні, які б заспокоїли, але таких не знайшлося... Задивилася на перехожих, що квапилися додому, де їх, напевне, чекали, і їй стало ще більше себе шкода. Мовчки сіла за фортепіано, і у темній кімнаті, яку освітлювали тільки
відблиски вуличних ліхтарів, полилася «Місячна соната» Бетховена. Тетяна захмеліла від музики, яка рятувала її і тут, і на чужині. Тільки хотіла скерувати хід думок у мажорне русло, як раптом задзвонив телефон.
- Ало?
У слухавці |
| прозвучав |
чоловічий голос | з | іноземним |
акцентом: |
|
|
- Я хотель говоріть квартіра для друга.
Тетяна вже й забула, що давала оголошення про
здачу квартири, яку нещодавно придбала, але, оговтавшись, сказала:
- Так, так, я зрозуміла. Квартиру я здаю, можете оглянути.
- Вибаште, могу я глянуть її тепер?
Вона погодилась, але через кілька хвилин знову пролунав дзвінок й іноземець, ще раз вибачившись, повідомив, що в нього виникли якісь проблеми і він зможе приїхати лише за годину. Жінка зиркнула на годинник. Була вже десята вечора. Отже, незнайомець буде тут об одинадцятій.
- Трохи запізно... - поморщилася, але згодилась.
Причепурилась. Глянула в дзеркало: втомлена,
але гарна дама в літах.
Рівно через годину різко задзеленькав вхідний дзвінок. У дверях стояв молодий темношкірий чоловік з великими чорними очима, темінь яких ще більше підкреслювали білі білки. Модно вдягнений. З букетом червоних троянд і білим пакетом, у якому було шампанське.
- Для кого все це? Ви ж іще не бачили квартири? - ледь вимовила Тетяна.
- Для фас. Думаю, вона буте гарним, як і її господиня. І спотобаться мому другові.
Довелося Тетяні йти на кухню і гріти чай. Арні - так звали нічного гостя - був студентом медінституту. Вони сиділи навпроти і чаювали. Розмовляли
здебільшого ламаною українською, калічили англійську та російську - навпереміш. Тетяна забула, скільки їй літ, і сміялася молодим сміхом. Шампанське трохи вдарило в голову, цукерки підсолоджували настрій. А троянди дивилися зверхньо - ми, мовляв, ще живі, юні і вміємо зачаровувати.
Говорили про різне. Тетяна бувала по світах, тому торкнулася теми молоді, зокрема - сучасних красунь.
- Маєш дівчину? - жінка й незчулась, як перейшла на «ти» зі своїм гостем.
- Нєту. Не любіть дівчат, які люблять только гроші і секс, - відповідав легко, переконливо.
Раптом темна вузька долоня лягла на Тетяни- ну руку. Піднявши погляд, вона побачила каламутну хіть, яка, мов паволока, заслонила чорні очі чоловіка.
- Я любіть такіх женшін, как ти, - бульбашками викочувалися з рота слова.
- N0! N0! - тихо зойкнула.
В душу поволі заповзав страх і огида. Свідомість повертала її в реальність. Арні стояв у напруженому очікуванні. Раптом він рвучко притягнув жінку до себе.
- Ні, ти що?! Цього не буде!
Блідість розтікалася по
Тетяниних щоках.
- Опам’ятайся, хлопче! Та ж ти мені за віком у сини годишся, і у тебе теж є матір...
Тетяна опанувала себе і голос у неї більше не зривався. Її спокійні і тверді слова прояснювали затуманений розум чоловіка, хоч ніздрі його широкого носа ще вібрували. Він зненацька розімкнув руки і опустив кудлату голову.
Було вже після опівночі, коли з Тетяниної квартири вийшов незвичайний нічний гість. Добре, що ніхто з сусідів не бачив - розмов було б аж до смерті.
Тетяна сиділа за столом. У душі було порожньо. Крізь сльози
дивилася на голівки розквітлих од тепла троянд. їй здавалося, ніби квіти регочуть чорно-червоними губами.
Д/ти війни
Погоду цього літа не можна було передбачити. Вчора не завадили б чоботи. А сьогодні - раптова спека. Сонце ніби надолужувало за ті дні, що просиділо, посварене з людьми, у сірих хмарах, тому посилало на землю пекельний жар.
Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона - сама не знає, як до цього ставитися, - «дитина війни».
В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці... Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок - думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за
спиною яйце чи два, щоб розрахуватися...
То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах - більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи...
На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася - море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки
- лисі, срібні, в брилях чи
кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди...
При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.
- Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? - чулося боязке і поодиноке.
Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся
на шибу великого вікна.
- Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.
Очі в чоловіка були червоні, запалені - від образи чи від слабості.
- Синочку, пусти мене, я маю ішемію серця, можу впасти, - проситься десь із середини натовпу жінка з видубленим вітром обличчям, у білій легкій хустинці.
- Цьоцю, не придурюйтеся, ви ще мене пережнете, - це вже інший червоноберетник, який, слава Богу, має сите, молоде і рожеве лице.
- Чи ви здуріли? Чим дряпаєтеся?
Ви мені руку подерли до крові! - вже кричить жінка з черги, а з її руки й справді червоною смужкою цебенить кров.
- Вилазьте, бо всіх вимажете! - кричить інша.
- Ая, щоб я знову стояла ззаду?! Я вже більше години стою і була майже біля дверей. То маю починати все спочатку?
- Чоловіче, не тикайте мені палицею по ногах, я ж не в чоботях!
- Люди, не сваріться, всі пройдемо, як не попадаєм. Хіба маємо вибір?
Нарешті парубки виконують іншу команду: запускають до приміщення по пять осіб нараз. І далі - черги до інших кабінетів: до
одного, до другого, до третього...
Молоденька юристка сиділа під вітродувом і приймала документи. Старенькі поштиво схиляли голови перед цією юною істотою, боячись, щоб не завернула куди ще раз. Марія Іванівна зайшла до кабінету, мабуть, порушивши якесь правило, бо перед юристкою горбатилася інша прохачка.
- Вийдіть за двері, - процідила молодиця металевим голосом, - не можу ж я вас усіх купою приймати.
«Воно юридично, напевно, правильно, але є ще інші закони, закони ввічливості, людяності», - подумала Марія Іванівна, але
тільки й сказала, що:
- Вибачте...
Теж не хотіла дратувати молоду пані, котра випещеним руками швидко перебирала її папери.
- У вас нема довідок і копій до них. Прийдете іншим разом, - буркнула та у відповідь.
- Дякую, - ледь стрималася Марія Іванівна і вийшла в коридор.
Там вона випадково зіткнулася з Миколкою, своїм учнем, який працював тут чиновником.
- Добрий день, - привіталася.
Проте Микола дивився кудись понад її головою і ніби й не
помічав. Чулася винною, наче чогось йому не додала. В горлі гірчило, лицем стікав піт. Ледве вийшла на вулицю. Вона, на щастя, ще без палиці, але вже без надії...
- Ви додому, Маріє Іванівно? - це сусід Петро, котрий теж був у натовпі, а вона його й не помітила.
- Так, Петрусю.
- То ходімо разом, поруч, легше буде.
Йшли до рідних обійсть мовчки, кожен тамував свою образу.
Сережки
Літня неділя для селян завжди була коротким перепочинком. І ця теж. Після служби Божої на Славковім подвір’ї, яке було через дорогу від церкви, зупинилося кілька людей: Гілько Смачило, котрий добре знався на політиці, розповідав останні новини. Журилися, що нова влада прийшла не з добром, а тільки посилила страх, і ніхто не знав, як буде завтра. По селах валандалися
«уповноважені», знущалися і глузували з селян, накладали великі податки без жодних на те причин. Арештовували, заставляли по-рабськи коритися.
Поки люди говорили, Танка встигла зварити вареники і з полумиском винесла їх у двір. До вареників одразу з’явилися невелика плящина вишняку, сир зі сметаною, молода цибуля і смачний домашній хліб із солом’яних кошиків. Все розложили на чистому об- русі, накривши ним пухнастий спориш. Сиділи на траві і жартували у своїй журбі, по-недільному звільнені від турбот.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |