|
37 Гайдамацькі рухи. Коліївщина. (соціальні та національні аспекти) | 38 Кирило-Мефодіївське братство: ідеологія та програмні засади. | 39 Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України (XIXст.) | 40 Соц-економ та політ-правові реформи в Австрії та Росії у ХІХ ст. та їх наслідки для українського народу. |
Гайдамацький рух. Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. | Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм. На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу. Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати. Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.
| Імператор Микола І (1825–1855 рр.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Право- бережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікува- ти населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов’яз- ковими стали паспорти. Протягом 1847–1848 рр. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів. На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православ- ну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав за- кладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи вій- ськову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816–1821 рр.) осілим стало майже 300 тис. населення Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно- колоніального гноблення України, не визнавав існування українсь- кого народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний цирку- ляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн ською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового чи- тання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу- ри, лише окремі твори так званого красного письменства. Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ- ра ІІ. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважли- вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис- тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме- жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося. Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. | Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування.Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянськихземель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44%земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянськареформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів іпасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусилисплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв векономічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство уцей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей.Щорічні селянські платежі за "визволення" у Галичині перевищувалирічні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть уцьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицькийселянин сплачував суму утричі більшу, ніжчеський, і у п'ять разівбільшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала,перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місцепроживання тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійнуполітичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьбинаселення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне танаціональне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізаціїаграрного сектора та переходу його на капіталістичнірейки.Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійськоїімперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільнаорганізація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларуватибуржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Цірадикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху взахідноукраїнських землях. Першими виявили активність польськібуржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 p. проголосили — вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є
|
41 Національне відродження у Наддніпрянській Україні в ХІХ ст.: причини та основні етапи. | 42 Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в ХІХ ст. | 43 Феномен Тараса Шевченко в українській історії. | 44 Політизація укр громадського й національного руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перші українські політичні партії. |
Основні дати: 1791 – таємна місія В. Капніста до прусського короля в Берлін. 1798 – видання в Петербурзі трьох частин поеми Котляревського „Енеїда”. Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з власною історією, культурою. Традиціями, мовою. Можливістю національного існування. Національне відродження – процес пробудження самосвідомості народу. Самосвідомість – ясне розуміння своєї суті, своїх особливостей. Своєї ролі у житті, в суспільстві. Автономія (з грецької – самоуправління, незалежність) – надання деяким частинам держави (областям, департаментам, провінціям...) прав на самоврядування в адміністративній сфері. Суспільно – політичний рух - своєрідна форма вияву політичної активності мас; спільна діяльність людей, що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю в політичному житті. У всесвітній історії ХІХ століття - це час розквіту різних прогресивних ідей. Далеко позаду залишились погляди, які пояснювали світ лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці ствердились у можливостях людського розуму, що й породило безліч різних ідеологій, які проникали в Україну. Наприклад, ідеї Просвітництва та Французької революції. Однією з таких ідеологій була ідея національної самосвідомості. І раніше народи усвідомлювали свої відмінності від інших народів, та соціально – економічні відмінності в середовищі одного народу вважалися більш значимими. А саме: українські, польські, російські феодали відчували, що мають більше спільного з феодалами інших країн, ніж з селянами своєї. На початку ХІХ століття починають формуватися інші погляди, нове розуміння суспільства, яке спирається на загальність мови й культури. Україна не стала винятком. Умови в яких розпочалося формування національної свідомості: * Відсутність єдиної території; * Тотальна русифікація українського населення; * Зречення рядом представників українського дворянства національних інтересів; * Засилля російського чиновництва на адміністративних посадах в українських губерніях та повітах Російської імперії; * Збереження українськими патріотами культурних і державних традицій України. Складові національного відродження: * Поява певної верстви населення, яка впроваджує програму національного відродження в життя. * Відродження історичного минулого * Впровадження і захист української мови. * Поява творів української літератури. * Відродження національного мистецтва, традицій.
Основною формою національного відродження стало відродження української мови. Велику роль у формуванні сучасної української мови і літератури відіграв І.Котляревський. Його поема „Енеїда”, яка побачила світ 1798 року, написана народною мовою, стала першим таким твором в українській літературі. Основи нової української літератури заклали також письменники Є.Гребінка, П.Гулак – Артемовський і Т. Шевченко.
Процес національного відродження: 1)Академічний(фольклорно-етнографічний) 2)Літературний(культурно-освітній) 3)Політичний 1.кін 18-40рр. 19ст – “етап збирання спадщини”. 1818р.-вихід першої укр. граматики(Дмитро Бантиш-Каменський) 2.з”являються перші університети 1805-у Харкові. 1834-Київський університет. Перша громад. організац. – Кирило-Мефодіївське братство. Засновуються культурно-освітні осередки.
| В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. Проведення в життя ідей Просвітництва та поширення ідеології романтизму, спричинені посиленням визвольного руху на європейському континенті, сприяли інтенсифікації процесів національного відродження. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки. Значно зріс інтерес до історії землі, мови та фольклору. У значній мірі розвиток національного руху залежав від соціально-культурної асоціації „Руська трійця”. Мотиви визволення регіону простежувалися на сторінках публіцистичних статей, альманахів та шкільних підручників.
Входження української культури в загальнослов’янський та світовий культурний процес (1840-1880 рр.). Придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство й літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М.Костомаров, ад’юнкт-професор університету, П.Куліш – письменник, історик і етнограф, В.Бєлозерський та М.Гулак – відомі в майбутньому громадські діячі, етнограф О.Маркович, автор “Кобзаря” Т.Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50 рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі нового періоду.
Поряд з романтичним поднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), “Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва. Утвердження української культури як культури світового рівня (1890-1910-ті рр.).
Архітектура на Україні у другій половині ХІХ ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс.
Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині ХІХ ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т.Шевченка, “Исторические песни малоруського народа” М.Драгоманова і В.Антоновича, “Чумацкие народые песни” І.Рудченка). Українські народі мелодії використовували у своїх творах російські композитори М.Глінка, М.Мусоргський, П.Чайковський, М.Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена перша українська національна за змістом опера “Запорожець за Дунаєм”
Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині ХІХ ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської школи, заснованої ще в 1865 році членами Товариства красних митців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів.
Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, преси та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М.Грушевський та І.Франко. З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції – І.Франка, М.Павлика, О.Терлецького та інших, співпраця з ними М.Драгоманова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики середніх народних мас. Великої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав’язували галичанам свої ідеї та твори. На противагу москвофілам зі своєю програмою виступали народовці, які через політичний тижневик “Батьківщина” та щоденну газету “Діло” пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й галса суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію “Народна рада”, яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську. Молодь 70-х років під впливом М.Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України. З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократична партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національної свідомості інтелігенції Ю.Романчик, Кость і Євгне Левицькі, Є.Олесницький, І.Франко, М.Грушевський та інші. Саме ця партія бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави. На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах
| Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем. Слово "Україна"—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй. Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї. Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання "власного" панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. Шевченко – творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль "будителів народу" відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко. Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття.
Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.
| В умовах конституційної Австрії Галичина в останні десятиліття19ст. перетворюється на всеукраїнський центр національного Відродження. Саме там, раніше ніж в “підросійській” Укр. почалася політизація укр. національного руху, створення громад. орган. та політ. партій. Цьому передувала д-сть в Галичині основн течій укр. руху: москвофіли-1866р- (орієнтув. на Рос.імп., не визнавали існування окремого укр. народу та його мови.заснували політ орган. “Руська рада”(1870), видавали свої газети); народовці-поч.60-х рр 19ст.- (представл. переважно молод. укр. інтелігенц., серед керівників В.Шашкевич, створюют. т-ство “Просвіта”(1868), літер. т-ство ім. Т.Шевченка(1873), яке займал. видавнич. д-стю); а пізніше радикали-сер. 70-х рр. 19ст.- (критично оцінюв. і москвоф. і народовц., прагнули надати укр. руху більш революц. характеру. Очолювали І.Франко,Мих.Павлик,О.Терлецький; видавали газети, журнали, вели пропаганд. роботу серед робітн. і селян). Певний вплив на укр. рух в Галичині мали П.Куліш, Волод. Антонович, особливо Мих. Драгоманов. Саме під його впливом 1890р. створена перша укр. політ. партія. Русько-укр. радик. партія(РУРП)- на чолі Франко,Павлик. Програма – демокр. сусп. Життя. Але під впливом праці Ю.Бачинського “Укр. ірредента(уярмлена)” програма уточн. – боротьба за повну політ самост укр.народу і здобуття Укр. незалежн. Згодом(1899) на грунті РУРП з”являют. Укр. націон-демокр. парт.(УНДП)- боротьба за націон самост Укр.(народовці, незадоволені “новоерівцями”, радикали, які відмов від соціаліст ідеї на користь національн.) - та Укр. соціал-демокр.парт.(УСДП) -побудова соціалізму, через реформи та легальні парламентськ. методи боротьби; орган. нечисленна- Натомість Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій. У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала. У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності. Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату». Напередодні революції 1905 р, в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов. Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо). В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність. В умовах політ реакції частина активн членів укр політ партії об”єдн в Товариство Укр Поступовців, що мало широку мережу місц громад, які переважно займал організацією культурн-освітн д-сті. Політ платформа ТУП - вимога укр автономії та конституц. парламентаризму в Рос. імперії.
|
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 51 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |