57 Боротьби за Українську державність в 1917-1920 рр Уроки та наслідки. | 58 Утвердження радянської влади в Україні, її соц-економ та нац політика (1917-1920 рр.) | 59 Зовнішня політика Центральної Ради. Брест-Литовський мирний договір. | 60 Західноукраїнські землі в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст. |
Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст. | В Укр наприк1917-на поч 1918 установлена радянська влада. Почала здійснюватися комун доктрина більшовиків – злам старого державного апарату, одержавлення економіки, початок ліквідації класів поміщиків і буржуазії тощо. Ці більшовицькі заходи не відповідали суті національно-демократичної революції, тому, очевидно, вважати події 1917 - 1918 рр. лише нац-демокр революцією в чистому вигляді не коректно. Програма й діяльність більшовиків передбачала зруйнування старого суспільства дощенту і побудову суспільства на комуністичних засадах. Утворення УНР і проголош її незалежності було найвищим, кульмінаційним пунктом діяльності Центральної Ради і української національно-демократичної революції 1917 -поч 1918 узагалі. Але ЦР не судилось утриматись при владі, а УНР -зміцнитись і конституюватись. В останні дні 1917 - на початку 1918 рр. в ряді міст піднялися інспіровані і керовані більшовиками повстання робітників і місцевих червоногвардійців, на їх підтримку прийшли направлені Раднаркомом Росії військові частини, - і ЦР змушена була відступити з Києва на Волинь, а на більшій частині Укр була встановлена радянська влада. Замість запрошених ЦР укр військових частин, що формувалися в Німеччині й Австр-Угорщині, у лют1918 почався наступ в Укр німецьких і австр-угорських військ, який фактично переріс у їхню інтервенцію. В Укр розгоріл громадянська війна - найбільш гостра форма боротьби різних класів і верств суспільства, яка тривала 1918-20. Громадянська війна ускладнювалася участю в ній іноземних воєнних інтервентів (нім, австр-угорських, англо-франц, польських), білогвардійців і частин російської ЧервАрмії, надісланих ЦК РКП(б) і Раднаркомом РСФРР для утвердж влади і підпорядкув Укр своєму диктату. Громад війна забрала мільйони життів і стала великою народною трагедією. Тому героїзм і романтизування Громадянської війни, що були поширенні в радянській історіографії і літературі, навряд чи заслуговують виправдання. Для всього подальшого державотвор в Укр неоціненне значення мала відчайдушна боротьба національно свідомих сил за збереження незалежної української держави у часи громад війни. Унаслідок саме цього навіть противники існування Укр Держави змушені були змінювати погляди. Якщо білогвардійський генерал, запеклий великодержавник Денікін і слухати не хотів про Україну, то білогвардійський генерал Врангель уже погоджувався на переговори про її майбутній статус. Шовіністично настроєна правляча верхівка Польщі погодилася на визнання УНР. Ленін та керівники РКП(б) і РСФРР змушені були піти на створення УСРР. Не згасала протягом усіх майбутніх часів і ідея соборності України, яка голосно зазвучала в 1917-20. За роки революції і Громад війни широкі народні маси пройшли великий і непростий шлях політ виховання. Порівняно чітко визначились і діяли національно свідомі сили, до яких належали українська інтелігенція і частина селянства. Усе це зумовлювало розкол у суспільстві, різке протистояння протиборствуючих сил і активну участь народних мас у політ житті. Яскравим свідченням активізації суспільства було швидке формування і розгортання діяльності політичних партій, передусім українських, які стали організаторами й активними діячами української держави - УНР. У ході революції і Громадянської війни УНР зазнала поразки і зійшла з політичної арени. В Україні офіційно утвердилася, за словами більшовиків, диктатура пролетаріату у формі радянської влади. На практиці це була диктатура комуністичної партії, а точніше її керівної верхівки - ЦК РКП(б) і його Політбюро. Провідником політики РКП(б) в Україні була КП(б)У та її ЦК. Ленін і більшовики, сприйнявши учення Маркса й Енгельса як керівництво до практичної дії, почали здійсн його у величезній країні, у тому числі і в УСРР. Революц, насильницьким способом було зламано, ліквідовано старий держ та сусп-економ лад і, як наслідок цього, зруйновано дореволюційну соц-класову структуру суспільства. Злам старого й утворення нового сусп-політ ладу проводився в ім'я утопічної мети досягнення в майбутньому справедливого, щасливого життя народу. Які ж були наслідки на кінець Громадянської війни? Найбільш трагічними вони були для класів поміщиків і буржуазії. Відповідно до декрету про землю ІІ Всерос з'їзду рад поміщицькі землі, маєтки й усе їхнє добро були конфісковані й передані у відання земельних відділів рад. В Укр налічувалось близько 35 тис. поміщицьких маєтків, у яких було 295 тис. чол. населення (з сім'ями). На кінець Громад війни вони були позбавлені засобів до існування й декласувались, значною мірою були фізично винищені або повтікали за кордон. Унаслідок націоналізації промисловості, банків, торговельних та інших підприємств без власності й засобів до існування залишалася велика й середня буржуазія - фабриканти, заводчики, власники шахт, рудників та ін.(їх налічувалося в 1917 р. 240тис з сім'ями), і як клас теж зникла з соц структури населення. Їх спіткала доля поміщиків. Значної деформації в часи революції й Громад війни зазнали міські дрібнобурж верстви населення - дрібні торговці, власники дрібних майстерень, крамниць, ремісники. До цієї категорії населення в містах у 1917 можна віднести: до дрібної буржуазії – 1 887 тис. чол. (з сім'ями) і до дрібних капіталістів - 688тис.чол.(з сім'ями). У несприятливих умовах Громад війни більшість з цих верств населення розорились і декласувались, перетворились у люмпенів. Дуже великі зміни внесла революція і Громад війна в середовище інтелігенції. Значна частина найбільш кваліфік верхівки інтелігенції, яка не сприйняла рад влади, емігрувала за кордон. Інтелігенти - діячі УНР, учасники бойових дій її військ, антирадянських повстанських загонів та білогвардійських армій – загинули в боях, емігрували або були репресовані більшовиками. Певна частина учителів, агрономів, офіцерів, лікарів, художників, акторів та інших категорій інтелігенції продовжували свою працю і на кінець Громадянської війни пішли на співробітництво з радянською владою. В умовах суворої централізації зросла кількість службовців - працівників численних адміністративних установ. Нарешті, під впливом більшовиків дуже посилилися антиінтелігентські настрої серед широких мас. Складні процеси в час революції і Громадянської війни відбувалися в стані селянства. Унаслідок здійснених за радянської влади аграрних перетворень, за даними Наркомзему УСРР, із 14,5 млн. дес. поміщицьких, державних, удільних і церковних земель селянство України одержало 11,8 млн. дес, 1,6 млн. дес. склав переселенський фонд, який перейшов до селянства протягом 1920-х років. У користуванні селян України опинилось 96,5% всієї землі сільськогосподарського призначення. На кінець Громадянської війни зникла категорія безземельних селян, та число безпосівних господарств скоротилось з 16% до 7%. Чисельність бідняцьких господарств зменшилась з 57,5% у 1917 р. до 54,8% у 1920 р., середняцьких - збільшилась відповідно з 30,8% до 38,5%, а заможних або, як тоді говорили, “куркульських” - зменшилась з 11,6% до 6,7%. Такі були кінцеві підсумки аграрних перетворень на кінець Громадянської війни. Але сама війна, численні бойові дії, неодноразова зміна влади вели до розорення селянських господарств. Однак особливо катастрофічно на них вплинула воєнно-комуністична політика більшовиків - продовольча диктатура та продовольча розверстка, заборона торгівлі, насильницькі реквізиції, здійснювані продзагонами тощо. Усе це значно підривало інтерес селянства до розвитку свого господарства та прирікало на деградацію та занепад сільського господарства взагалі. Гегемоном революції і панівним класом за радянської влади вважався робітничий клас. Але й він за 1917 - 1920 рр. зазнав величезних втрат. Насамперед, багато робітників, які перебували в Червоній Армії та партизанських, повстанських загонах на зайнятих противниками територіях, загинули в ході боїв. Через розруху в промисловості великі маси робітників залишалися без роботи, частина померла від голоду, інші змушені були йти на село, займатися кустарництвом і фактично декласувались. Із 3 млн. 612 тис. робітників України в 1917 р. на кінець 1920 залишилось лише 1 109 тис., або менше третини. Отже, унаслідок революції й Громадянської війни всі класи та соціальні верстви зазнали серйозних змін, жодна з них не поліпшила свого становища. Усі вони зазнали значних втрат. Ліквідація класів поміщиків і буржуазії змінила соціально-класову структуру суспільства, яка стала неповною та певною мірою ущербленою. Серйозні негативні наслідки в період Громадянської війни мала політика воєнного комунізму, запроваджувана в життя більшовиками. Саме ця політика, поряд з впливом війни, призвела до розрухи в народному господарстві, до розриву нормальних економічних зв'язків між містом і селом, налаштувала проти радянської влади основний прошарок народу - селянство і штовхнула його до широкої участі в антикомуністичному повстанському русі. Падіння УНР було зумовлено багатьма об’єктивними і суб’єктивними причинами. Ідеї утворення Української Держави не підтримували правлячі кола жодної іншої країни, й УНР на міжнародній арені залишалася одинокою, без реальної підтримки. Українська нація була слабо структурованою, у ній були сильні проросійські і зросійщені елементи, та і внаслідок тривалого національного гноблення з боку царизму в народі недостатньо була розвинута національна свідомість, надто нечисленною виявилася національна еліта. Унаслідок цього за часів і Центральної Ради, та Директорії відчувався великий брак у підготовлених державних кадрах, не було створено чітко діючого й ефективного державного апарату, не приділялась, особливо в перший час, належна увага формуванню і зміцненню регулярної армії. І ЦР, і Директорія недооцінювали значення соціальної політики, зокрема вчасного розв’язання аграрного питання, наділення селян землею. А більшовики з самого початку демагогічно задекларували: земля - селянам, фабрики й заводи - робітникам, мир - народам. Це виявилося згодом обманом, але під час революції маси не знали про це і підтримали більшовиків. До того ж більшовики вели широку пропаганду й агітацію, та багато робітників, селян повірили їм, що саме вони забезпечать побудову світлого майбутнього, заснованого на принципах рівності, свободи, справедливості та братерства. Нарешті, більшовики України спиралися на державну підтримку РСФРР. Ними керували ЦК РКП(б) і Раднарком Росії, в утвердженні радянської влади в Україні брала участь Червона Армія РСФРР. | Зовнішню політику Центральної Ради умовно можна поділити на три етапи. Перший охоплював період від заснування до середини листопада 1917 р. На цьому етапі майже всі зовнішньополітичні заходи Центральної Ради були скеровані на налагодження взаємин з Росією. Другий етап тривав від утворення Української Народної Республіки до початку січня 1918 р. Звідси фактично розпочинається самостійна міжнародна діяльність УНР, спрямована на здобуття прихильності й визнання з боку держав Антанти, насамперед, Англії та Франції. Від початку січня 1918 р. й до часу припинення діяльності Центральної Ради у квітні 1918 р. тривав третій етап, коли відбулася переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину. Б.-Л. мирний договір. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, ЦР звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. ЦР просила допомогти у боротьбі з більшовиками.
| Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.
|
61 Колективізація українського села, її особливості, методи здійснення, соц та демографічні наслідки. | 62 Причини та наслідки голодомору в Україні (1932-1933 рр.) | 63 Возз’єднання українських земель та “радянізація” зх-українських земель (вересень 1939 – червень 1951) | 64 Інтегральний націоналізм як суп-політ явище укр. історії: теорія та політика. (20-ті – 30-ті роки ХХ ст.) |
Ще драматичніші зміни відбувалися у с/г України. В 1929 партійн-держ керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективіз селянських госп. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватн власності на землю і переходу до колективн господарюв на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля-селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, с/г артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 - 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні госпдарства, сформовані переважно із бідняцьких госпдарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести госп і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 колгоспи об'єднували понад 1% селянських госпдарств. Бурхливо розвивался різні форми кооперації. | Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. | З’єднання Західної України з УРСР Одразу після зайняття військами Червоної Армії Львівського, Станіславського, Тернопільського та Волинського воєводств, там, відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 26 вересня 1939 р., розгорнулася робота по встановленню радянської влади. Спочатку створювалися ревкоми, а потім їм на зміну у містах і повітах прийшли тимчасові управління, а в селах і волостях селянські комітети, які формально обирались на зборах населення міст і сіл під пильним контролем армійських політпрацівників. Для того, щоб рішення про встановлення радянської влади виглядало як виявлення народних мас, було вирішено провести вибори до Народних Зборів Західної України. Своєю постановою від 6 жовтня 1939 р. Військова Рада Українського фронту встановила день виборів до Народних Зборів Західної України 22 жовтня 1939 р., а день скликання їх – 26 жовтня. На виборах кожному громадянинові, який досяг 18 років, незалежно від соціального походження, національності, майнового стану, колишньої діяльності, віросповідання й освіти, надавалося право обирати та бути обраним до Народних Зборів. Отже, вибори мали виглядати як демократичні, але проводилися вони на безальтернативній основі та під невсипущим контролем репресивних органів сталінського режиму. Всього у виборах до Народних Зборів, які відбулися 22 жовтня 1939 р., взяли участь 93% виборців. Було обрано 1 484 депутати. Народні Збори Західної України працювали 26 – 28 жовтня 1939 р. у Львові. У прийнятій Народними Зборами Декларації про державну владу на Західній Україні було заявлено, що вона належить трудящим міста та села в особі рад депутатів трудящих. У Декларації про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки Народні Збори записали: “Просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з’єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу”. Народні Збори схвалили також Декларацію про націоналізацію банків і великої промисловості та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. Уся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки були оголошені державною власністю. У листопаді 1939 р. на позачергових сесіях Верховних Рад СРСР і УРСР були прийняті відповідні закони про включення Західної України до складу СРСР із возз’єднанням з УРСР. Отже, включення Західної України до складу УРСР відбулося в результаті здійснення таємних радянсько-німецьких домовленостей, які суперечили міжнародно-правовим нормам. Але мимоволі здійснилася мрія українців про об’єднання українського народу в єдиній державі.
Включення Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу УРСР У 1940 р., відповідно до додатку до пакту Молотова-Ріббентропа, до СРСР було приєднано Бесарабію та Північну Буковину. 26 червня 1940 р. Раднарком СРСР звернувся до уряду Румунії з нотою, у якій заявляв, що Радянський Союз вважає за необхідне разом з Румунією приступити до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові, а також про передачу СРСР північної частини Буковини, населення якої зв’язане з радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу. Румунський уряд змушений був прийняти пропозиції уряду СРСР. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла річку Дністер, і до 30 червня зайняла Бесарабію та Північну Буковину. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР ухвалила прийняття Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР. Північну Буковину та три повіти Бессарабії – Хотинський на півночі й Акерманський і Ізмаїльський на півдні, населених переважно українцями, приєднали до УРСР. На решті території Бесарабії, було створено Молдавську РСР. До неї була передана Молдавська АРСР, що в 1924-1940 рр. була в складі УРСР. Незважаючи на методи здійснення, перехід українських земель до складу УРСР означав возз’єднання розірваних частин українського народу та було позитивним явищем, важливим кроком до консолідації всієї української нації.
Радянізація західноукраїнських земель у 1939-1941 рр. Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР сталінське керівництво СРСР, а за його вказівками ЦК КП (б) України й уряд УРСР розгорнули їх радянізацію, яка передбачала повну уніфікацію суспільно-політичного й економічного ладу з областями решти УРСР. При цьому здійснювалися всі заходи вольовими, адміністративно-командними методами, без урахування місцевих особливостей, звичаїв і прагнення населення. На територію Західної України була поширена чинність усіх радянських законів. Указом від 4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради СРСР створила в Західній Україні замість воєводств Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську та Тернопільську області, які поділили на райони, що складалися з сільрад. 7 серпня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР з Північної Буковини і Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії – Акерманську область, яка, з перенесенням 7 грудня 1940 р. обласного центру в Ізмаїл, стала називатися Ізмаїльською. У всіх західноукраїнських областях були заборонені всі політичні партії й культурно-освітні, наукові, кооперативні та інші товариства та установи, що існували до того часу. Легально діяли тільки КП(б) України, комсомол і радянські профспілки. У Західній Україні на основі рішення народних Зборів було націоналізовано понад 2200 великих і середніх промислових підприємств, 8 млн. га. землі. До кінця 1939 р. 474 тис. безземельним та малоземельним селянським господарствам було передано понад 1136 тис. га поміщицьких земель, багато реманенту, худоби та посівного матеріалу. У Чернівецькій області було націоналізовано понад 265 промислових підприємств, у великих землевласників конфісковано 235 тис га. землі, що перейшли до 60 тис. незаможних буковинських селян. Виділялись значні кошти на розширення мережі шкіл, у більшості яких викладання почали вести українською мовою. У 1940/41 навчальному році діяло 15 вищих навчальних закладів, серед яких було два державних університети – Львівський і Чернівецький. У 1940 р. у Львові відкрилися філіали ряду науково-дослідних установ Академії Наук УРСР. У містах і селах засновувалися бібліотеки, будинки культури, клуби, тощо. Але всі наукові, культурно-освітні, мистецькі заклади підпорядковувались контролю компартійних і радянських державних органів. Конфіскація й розподіл між селами поміщицьких та інших великих земельних володінь, заходи по розвитку української освіти й культури зустрічало схвалення серед населення західноукраїнських земель. Але незабаром стало виявлятися, що політика органів радянської влади здійснювалася і тут за звичайними в СРСР адміністративно-командними методами, без врахування волі, настроїв і звичаїв місцевого населення. Передусім, у західноукраїнські області зі східних районів було направлено велику кількість керівних кадрів, багато яких без знання української мови, вольовими методами, часто з порушенням законів проводили перебудову всього життя. Так, конфісковували не тільки великі й середні підприємства, а дрібні, ремісничі й кустарні майстерні, крамниці, невеликі приватні будинки і т.п. Але ще більші зловживання, порушення законів, насилля допускалися при здійсненні податкової політики на селі і особливо при проведенні колективізації, яку розпочали вже весною 1940 р. Величезним лихом для західноукраїнського населення стали масові репресії – арешти й виселення (депортації) багатьох людей у віддалені райони СРСР. При цьому ці репресивні заходи здійснювалися без пред’явлення обвинувачень, арештованих без суду і слідства тримали в переповнених в’язницях, а потім у вагонах для худоби відправляли у східні райони СРСР. В’язні, яких початок Великої Вітчизняної війни застав у тюрмах Дубно, Львова, Станіслава, Тернополя та інших міст, були знищені енкаведистами. Врятувалися тільки одиниці. За час з 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України було депортовано 800 тис. чоловік або приблизно 10% населення цього регіону. Ці злочнини більшовиків спричинили глибокі антирадянські настрої серед західноукраїнського населення, активізацію націоналістичного підпілля.
| Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. такі характеристики «інтегрального націоналізму»: 1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм. 2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку. 3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність. 4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації». Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації» Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь-яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом. український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому, вважає дослідник, «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально-національний союз тощо. Зрештою, стверджує І. Лисяк-Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків». На думку вченого, існував цілий комплекс соціально-економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо. Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь-який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.). Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По-перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті-решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По-друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності». Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично-прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм». Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень. Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк-Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом». Мабуть, ці підходи можна узгодити. По-перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По-друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По-третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.
|
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 42 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |