29 “Бендерська конституція” та “Вивід прав України” П.Орлика: політико-правові новації. | 30 “Українська політика” Петра І. | 31 Ліквідація Запорозької Січі і подальша доля запорозького козацтва. | 32 Національно-культурні процеси в Україні наприкінці XVI – першій половині XVII ст. |
П.Орлик та його конституція 1710р. Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика»(так звана Бендерська конституція), які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: • Україна обох боків Дніпра (по р.Случ) мала бути вільною від чужого панування; • гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; • виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; • недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; • встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; • ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; • православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо. трактат “Вивід прав України” (1712) П.Орлика У своєму "Виводі прав України" П. Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародного права, виступаючи проти його неправильних концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало "інтервенції" і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) "право невтручання" стає постулатом міжнародного права.) Він говорить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насильству сильної держави над слабшими. Вказані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Україна мала визначного громадсько-політичного діяча. Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Тоді Орлик, як уже зазначалось, у контакті з французькою та шведською дипломатією повів енергійну акцію за розрив Прутського договору й за нову війну з царем. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст твору. У фактичній своїй частині виклад не завжди можна назвати вдалим, факти й дати нерідко переплутані. Писав Орлик, перебуваючи в еміграції, не маючи відповідних джерел, документів. Водночас цей твір за своєю загальною концепцією є видатним явищем у розвитку української державної ідеї. Політичні ідеали Пилипа Орлика грунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі. З цією метою складає новий важливий історичний документ — політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами, «Вивід прав України». Не лише у ті часи, а й сьогодні значення цього документа не оцінене належним чином. Адже, на жаль, право на незалежність і суверенність України доводиться засвідчувати і в наші часи. «Вивід прав України» необхідно вважати й першим узагальненням історичних подій в Україні, яке не було уражене концепцією «єдиної і неділимої Росії». Важливою була і констатація того факту, що коли Україні не буде надано незалежність від Росії, то Європа і кожна з її держав «легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави». Як засвідчила наступна історія, Орлик був і тут правий. Адже протягом століть Російська імперія лишалася жандармом Європи.
| Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період руїни спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм намагався перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. Цьому сприяло поширення в Європі XVIII ст. принципу та політичної практики абсолютизму, теоретиком і реалізатором якої в Росії був Петро І.
| Ліквідація Січі. Поступово дозріло рішення Запорізьку Січ ліквідувати, що і було приведено у виконання. 5 червня 1774 р. російські війська, повертаючи після переможної війни з Туреччиною, оточили Січ і висунули вимогу розселитися і, або служити в армії, у так званих “пикинерських” полках, або вибрати собі професію, і стати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після недовгої наради запорожці скорилися, здали зброю і січову скарбницю, а зміцнену Січі минулого, через непотрібність було зруйновано. Так закінчила своє, більш ніж 200-літнє існування Запорізька Січ, що зіграла, у свій час, величезну роль у боротьбі України-Русі з польською і татарсько-турецькою агресією. Частина запорожців утворила два “пикинерських” полки, що ввійшли до складу російської армії, частина розселилася і зайнялася мирною працею, а частина (яким було не по душі ні перше, ні друге заняття) невеликими групами, під видом відходу на рибні промисли, пробралася на турецьку територію і заснувала, біля Очакова, нову Січ. По російських джерелах, цих нових січовиків було біля 4.000, по сепаратистичним твердженнях — до 7.000. (Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що ці що пішли, в основному, були “сірома” (бідняки), не зв’язані ніяким майном. Довідавшись про це, Російський уряд, виселив на північ і заточив в монастирі колишніх вождів запорожців: кошового Кальнишевського, суддю Головатого і писарі Глобу, тому що не був в них упевнений і побоювався, що й інші запорожці підуть за зниклими в Туреччину. Кальнишевський довго знаходився в Соловецькому монастирі і вмер там у 1803 р., 112 років від роду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили свої дні і Глоба і Головатий. Причина посилання цих вождів Запорожжя дотепер залишається незрозумілою і, можливо, це було помилкою уряду. Важко припустити, щоб, особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий і Глоба, могли зважитися на відхід у Туреччину, причому б вони утрачали усе своє майно. Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але ні турки, ні запорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи мати цей неспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії, наказала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїми підданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і жити і промишляти вільно, а за це служити султанові “піше і конно”. Розпорядженням султана запорожці не були задоволені і серед них почалося шумування. Одна частина рушила в Росію і вступила в знову сформоване в 1783 р. “Чорноморське козаче військо”, що, з доручення Потьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини: Антон Головатий, Захар (Харько) Чепига й інші, і зібрали близько 17.000 козаків. Згодом ця військо, що особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиною в 1793 р. було переселено на устя Кубані і поклало початок Кубанському козачому війську, що існувало до революції 1917 р. Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселилася в Австро-Угорщину й осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група (яка, за словами Грушевського, складалася з 8.000) затрималася в Австрії не довго і незабаром розсипалася і розбрелася. Одні повернулися в Росію, інші направилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм. “Задунайська Січ” Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю і біля міста Дунайця заснувала Січ, вигнавши донських козаків, що жили там, “некрасовців”, що, у свій час, не бажаючи підкоритися урядові, бігли з Росії. “Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, що приходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “Січ Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг” у Росію де них приймали, як своїх. З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військами на Родіну. Висновок Після ж війни, з колишніх козаків “Задунайської Січі” було сформовано “Азовське козаче військо” і оселене між Маріуполем і Бердянськом, де і проіснувало до 1860 р. коли було переселено на Кубань і влилося в Кубанське козаче військо. У відповідь на перехід Гладкого з військом на російську сторону, турки знищили Задунайську Січ, скасувавши військо і жорстоко розправилися з не пішли з Гладким козаками. Цією розправою турків із залишками запорожців у 1829 р. і переселенням козаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що стала анахронізмом, Запорізької Січі і її залишків закінчується. Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичною необхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими була створена Січ, повинна була зникнути і сама Січ. І, точно так, як повівся із Січчю російський уряд, повівся б і всякий інший на його місці, у тому числі й уряд Самостійної України. Поки Січ була поза переділами Держави або на його рубежах і борола з зовнішніми ворогами, ще можна, а, можливо, і потрібно було терпіти цього, мінливого напівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася усередині державної території, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами, терпіти далі цю своєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби. Розуміють це все, звичайно, і сепаратистичні історики, але пояснюють події по своєму, тому що усією своєю “історичною наукою” вони прагнуть, не до встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечі й обґрунтування сепаратизму. Тому, і ліквідацію Січі вони представляють, не як історичну необхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії. Грушевський “не розуміє” причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя” мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами („Ілюстрована Історія України, стор. 463), з одного боку, запорожцям ставилося в провину небажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степи, що, завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися, саме, у культивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим, за словами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави, тому що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”. Про справжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано вище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим би був розбитий один із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — акті російської агресії.” В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі, сепаратистичні “історики, уже не обмежуються тільки натяками й умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів і даних, не вважаючи навіть з арифметикою. Так, на стор. 464, своєї “Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: “переважну більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі — під турком жити”. На наступній сторінці, він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість було менш 7.000. Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” і відходів частини його в Австрію, Грушевський говорить: “вісім тисяч запорожців перейшло туди”. А, ще одною сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з запорожців, що залишилися в Росії, було сформовано “Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не потрібно прибігати до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних, приведених сепаратитичною “історичною наукою”. В описі ж подій не зв’язаних з цифрами, “наука” ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві “бажане за минуле”. Усе-таки факти, що спростовують це “бажане” — попросту замовчуються. Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р. Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на російську сторону “обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім же загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29 р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому що згадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”. Про подальшу долю цих “обманутих” козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано “Азовське козаче військо”, але про те, що це було зроблено “у воздаяние за їхню доблесну участь у війні 1828 р.”, звичайно, теж ні слова. Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди, убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається з пропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для всіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної правди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, куп В. Голобуцького “Запорізьке козацтво” (1957 р.), присвячений, головним чином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя. Незліченні документи, що приводяться Голобуцьким, незаперечно, розбивають міф про “безкласове, рівноправне братерство” запорожців і є незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями взаєминами. | Важливою рисою формування й становлення укр культури, особливо з другої половини XVI і в перш пол XVIIст, була підпорядк її розвитку і інтересам визвольної боротьби-укр народу проти гніту шляхет Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Укр дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити укр населенняі Наприкінці XVI ст. у культурному житті Укр особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ.Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. У XVI—першій пол XVII ст. укр мова, особливо розмовна, розвивалася далі. У XVІ —перш пол XVIIст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо.Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи — героїчний епос Укр. Найбільш ранні думи належать до XV—XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у турецько-татарському полоні, оспівується боротьба проти турецько-татарських загарбників, проти польсько-шляхетських гнобителів, показується відвага й хоробрість борців, героїв-богатирів — селян, козаків та їхніх ватажків Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Павлюка, Острянина та ін.В Укр книгодрукування розгорнув рос першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 і «Часовника» 1565 внаслідок переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». У 1572 Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 на кошти, зібрані небагатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 вийшов «Апостол» — перша друкована книга в Укр, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував і 2 книгу — перший сх-слов'янський «Буквар».Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI —у перш пол XVII ст. виникли і діяли також інші друкарні — Дерманська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стрятинська, Крилоська біля Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та деякі ін.Єзуїти після відкриття у 1570 у Вільні своєї колегії, що незабаром була перетворена на академію і стала одним з найбільших єзуїтських освітньо-ідеологічних центрів у всій РПосполитій, наприкXVI —на поч XVIIст. у містах Укр(й Білор) відкрили цілу низку своїх колегій — у Ярославі, Замості, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване, навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фанатичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи.Та основна маса укр народу, за винятком частини найбільших феодалів, що полонізувалася, залишилася вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл.Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі укр народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 зусиллями й на кошти укр князя К. Острозького (1526—1608). У ній виклад мови — грецька, латинська, польська, слов'яно-руська, а також «сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, риторика} і квадрівіум (діалектика, математика — арифметика і геометрія, астрономія і музика). Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 Львівським братством школа у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст- братські школи діяли також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Більську, Кам'янці-Подільському, Галичі, Замості, Холмі, Вінниці, Немирові, Луцьку. У Києві братська школа заснована в 1615 р. Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дрібної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну укр мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».У 1631 архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.Крім братських шкіл, на Укр в другій половині XVI — першій половині XVII ст- при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі.Передові вчені піклувалися про забезпечення шкіл підручниками. У 1591 р. у Львівській братській школі було складено і видано греко-слов'янську граматику— «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована «Граматика словенська», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського братства «Грамматика словенская» Мелетія Смотрицького, сина відомого полеміста Герасима Смотрицького. За граматикою Смотрицького, яку Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років навчалися мови учні російських, укр, білоруських і частково сербських та болгарських шкіл.Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памви Беринди «Лексикон славеноросский и имен толкование», надрукована в Києві у 1627 р. У цій книзі було перекладено з слов'янської на тодішню укр мову 8 тис. слів.Широка мережа шкіл в Укр, високий рівень організації навчальної роботи в них мали велике значення як для розгортання боротьби проти наступу католицизму й унії, так і для поширення грамоти і знань серед народу взагалі.Піднесення визвольної боротьби проти гніту шляхетської Польщі, боротьби проти католицизму й унії, становлення укр мови, злет усної народної творчості, початок книгодрукування, активізація освітньої діяльності, зростання національної свідомості укр народу — все це спричинилося й до інтенсивного розвитку укр літератури.Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше, з'явл твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори — літописи. Та найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Укр і насильницьким насадженням унії. Письменники-полемісти — вихідці переважно з укр міщанства, православного духівництва, дрібношляхетської інтелігенції — з величезною пристрастю викривали агресивні наміри папи римського й католицизму взагалі щодо Сходу, укр і білор земель зокрема, таврували ганьбою колонізаторську політику шляхетської Польщі, доводили неправомірність введення церковної унії в Укр і Білор, виступали проти національно-релігійного гніту, на захист православ'я, національної незалежності укр народу. Виступаючи з протестом проти національно-релігійного гніту, полемісти стояли на неоднакових позиціях.Першим значним полемічним твором була книга відомого діяча укр культури, першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що вийшла в Острозі у 1587. Головна увага автора зосереджена на викритті ворожості укр народові папства, католицизму, на правдивому показі соціальних антагонізмів, тяжкої праці поневолених селян, людей «бідних, убогих», над якими свавільно знущаються пани.Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був Стефан Зизаній (Тустановський), який походив з родини мірошника з села Тустановичі (звідси — Тустановський), що на Галичині. Він виступав як з полум'яними антикатолицькими й антиуніатськими усними проповідями, так і з пристрасними полемічними творами.Особливої гостроти полеміка між православними й католиками та уніатами набрала після того, як у 1596 р. Брестський собор офіційно проголосив церковну унію. У 1597 у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі тогочасною укр літературною мовою вийшов один з найвизначніших полемічних творів — «Апокрисис, албо отповЪдь на книжкы о сьборе Берестейском..», тобто відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Брестський.Глибокою емоційною наснагою, високим патріотичним пафосом і болем за тяжку долю вітчизни сповнений твір Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований у 1610р. польською мовою у Вільні. Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 рр. — прибл. 1620 р.), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Походив із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер Львівської обл.). Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти нац-реліг, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток. |
33 Нац-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. Основні етапи та наслідки. | 34 Геополітичні зміни в Сх. Європі наприкінці XVIII ст. та їх наслідки для України. | 35 Гетьманщина у складі російської держави та український автономістський рух (кін. XVIII – поч. XIX ст.) | 36 Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи гетьмана Кирила Розумовського. |
Укр-польська війна 1648 — 57. Конфлікт, який почався 1648 як типове коз. повстання, невдовзі перетворився на війну всього укр. народу, а особливо козаків і селянства проти Речі Посполитої Поль. Вождем укр. війська став Богдан Хмельницький. В У.-п.в. можна виділити 6 фаз. Січень — листопад 1648. Це час, коли ряд блискучих перемог зрушив все укр. сусп, мобілізував широк підтримк для Хмельницького (далі X.) і перетвор суто коз. повстан на заг.укр. антиполь. рух. 21. 1. 1648 X. на чолі невеликого загону реєстрових і зап. козаків, напав на поль. залогу на о. Базавлук (на Дніпр) і знищив її. Це звільн ЗС від поль. контролю, притягнуло зап на бік X., обран гетьманом. Наступні кілька місяц тривала підготова ширшого повстанн; розсил універсали, які заохоч козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важл був договір, який X. уклав з Туречч, а також з крим ханом ІслямомIII Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тис загоном кримців мав допом козакам. Щоб ліквід повст, у квітні1648уряд РПосполитої вислав 30тис війська проти X. Не сподів поважніших труднощів, поль. полководці — В. гетьман МПотоцький і польний гетьман МКалиновський —поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Бл. 10тис повстанців оточили поль. 6тис авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під ЖовтВодами і 16. 5. 1648 знищили його, а 26. 5. 1648 к. Корсуня X. з кримцями розгромив гол. поль. військо, керівники якого попали в крим полон. Після тих перемог по всій Україні розгоріл війна між укр. коз.-сел. і поль. шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережж влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом кн. Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Поль. військо системат вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, кат. духівництвом і євреями, чимало яких допомагали поль. шляхті. В кін. літа уряд РПосполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих нім. жовнірів) проти X. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, кн. Д. 3аславський) був слабий і недосвідч. Вишневецький, що хотів стати гол. плководцем поль. сил, не мав належного контакту з наступаючим поль. військом. Певні своєї перемоги, поль. полководці допустили X. зайняти дуже вигідні позиції б. Пилявців. У бою, який відбувся 23. 9. 1648, повстанці (бл. 80000) вщент розгромили поль. військо. Військо X., яке мало бл. 100тис, перейшло на зах. укр. землі й на поч. листопада 1648 облягло Львів. Деякі коз. відділи дійшли до етнічно поль. і білор. земель, де також вибухли антишляхетські й антиполь. повстання. Ідучи назустріч проханням укр. міщан, X. покинув облогу Львова,і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. Але по виборі нового поль. короля 21. 11. 1648 — Яна II Казіміра, кандидатуру якого підтримував X., укр. військо поверн на Наддніпрянщину й урочисто вступило до Києва 2. 1. 1649. Квіт-серп 1649. У X.назріла дмка цлком відірв Укр від Поль, але хоч він здобув Дльші прмоги, проте не міг остаточн розгром ворога. Кампанія закінч ЗборУгодою, якою не були задовол обидв сторони. Мобіліз всі сили РПосполитої, Ян Казімір у квітні 1649перейшов у наступ проти X. Гол. поль. військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а лит. військо, яким командував гетьман Лит. і кн. Януш Радаівіл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея X. на поч. липня (10. 7.) оточив частину королівс війська у Збаражі. Коли ЯКазімір і його 25тис військо рушило на поміч обложним 15. 7. 1649, X. несподівано напав на короля і оточив його б. Зборова. Тим часом у червні й липні лит. військо майже дійшло до Києва, але коз.-сел. напади у запіллі примус литовців відступити. Виглядало, що X. остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадовол велик зростанням укр. сил, відтягн свої загони і змусив X. почати переговори з поляками. 28. 8. 1649 X. уклав з поль. делегацією під проводом Ю. Оссоліисьтсого Зборівську угоду. Серп1650-вер1651. Тоді міжнар. сили почали відігр більшу ролю в укр-поль конфлікті. Ткож козаки зазнали перших військ. поразок, які змус їх відступити з позицій, що їх вони здобули за попередніх рр. Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Поль. дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік В. Лупула, господаря Молдавії. X. посилив свої зв'язки з крим. татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню поль. впливів у Молдавії, X. у серпні 1650 вислав велике коз.-тат. військо в Молдавію і примусив В. Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша. Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдавії, 50тис поль військо несподівано напало 20. 2. 1651 на Брацлав. У червні відбув головн бій біля м Берестечка на Волині. Поль армія, у якій було бл. 20тис найман нім. війська, набран з втеранів 30-літньої війни, стала проти укр.-тат. війська. Але укр. війско, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10. 7. 1651 у тяжких умовах відступило до БілЦеркви. На поч. серп лит. військо зайн і спал Київ. Не зваж на ці невдачі, X. зібрав 50тис війска і 24 — 25. 9. вступив у тяжкий, але не виріш бій з ворогом б. Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, у висліді яких була укладена дуже невигідна для X. Білоцерківська угода 28. 9. 1651. Невдовзі по підписанні договору поль. військ. частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину. Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, появилися ознаки ослаблення і зневіри, і X. покладав щораз більшу надію на зовн. допомогу. 1651 — 52 він посилив зв'язки з крим. татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдавія. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдавією, а далі з Туреччиною і Крим. Ханатом. X. вислав Тимоша на весні 1652 з великим коз.-тат. військом до Молдавії. Під Батогом. 2. 6. 1652 відбувся бій з 30-тисячним поль. військом, з якого X., що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молд. бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15. 9. 1653 поклала кін. молд. орієнтації X. Тим часом на Україні знову розгорілася війна. Велике 80тис поль. військо наступило на Поділля, але було оточене об'єдн силами козаків і крим татар під Жванцем на поч. грудня1653. Та у вирішальний момент кримці знову погод з поляками, без згоди укр. союзника, і X. мусів змиритися (5. 12.) з поляк на основі Зборівського договору1649. Ця нова тат. зрада примус гетьмана до рішучої зміни орієнтації. Майже від поч. повстання X. утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте поль. поразки на Україні і загроза, що X. визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням т. зв. Переяславської угоди (у січні — березні 1654). За цією угодою, Україна визнала протекторат моск. царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військ.-політ. допомогу Москви проти Польщі. Літо1654-осінь1655. На цей час з'єднані укр.-моск. сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Гол. бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й на Західній Україні. Улітку 1654 моск. військо і 20 000 козаків під проводом І.Золотаренка повели наст на Блорусь і зайн Смоленськ, а 1655, продовж наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білор. походів виникл певне напруж щодо питання - кому мають належ завойов землі: чи Військові Зап, чи Москві (за висловом В.Липинського, «війна двох Русей за Русь 3»). Тим часом поляки восени1654 виступили на Брацлавщину, а 20. 1.1655 облягли Умань. X. і моск. полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 укр.-моск. війська, пішли назустріч ворогові, й 29. 1. 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний бій б. Охматова. На весні того р. укр.-моск. сили перейшли в наступ на зах.-укр. землях і в кін. вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримці, що тоді стали союзн РПосполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на сх. Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування X. москвинами зростає, і він шукає ін. союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна РПосполитої з козаками й Москвою дала швед. королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 півн. частини Польщі і Литви. Стурб поширенням швед. сили, Москв уклала з поляк Біленське перемир'я (24. 10. 1656) і разом з ними виступ війною проти Швеції. Укр. уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віденською угодою. Тому в жовтні1656, іґнор протести Москви, X. вступ у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородрм, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ РПосполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільш цікавило те, що вона давала йому можлив зайняти зх землі й з'єднати їх з Україною. Але інтереси учасн цієї коал були розбіжні. До того ще Пльща дістала диплом й військ. підтримк з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зваж на це, у січні1657 50тис укр.-семигородс військо (30тис угорців і 20тис українців), на чолі з. кн. Юрієм II Ракоці й полк. А. Ждановичем, напало на Пльщу й зайняло Гличну та значн част Пльщі з Крак&Варш. Але утски угр. війська над місц. людністю й інтриги моск. агентів у коз війську, які значн послаб його боєздат, спричин до того, що поль. військо поч наступ, і Ракоці змушен був відступ на сх. У кін.липн1657, оточен поляк й кримц під Межибожем, Ракоці капітул (Чорноострівська угода 22.7.1657). Спроба Ждановича втрим антиполь.фронт,була невдала. Ця катастр прискор смерть гетьмана(6.8.1657) і укр-поль війна на цьому фактичн закінч. Наслідки Xмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Сх Европи, а також внесла певні зміни в соц-економ структуру Козацьк-Гетьманської Укр, створила нову провідну верству - козацьк старшину, що згодом, у 18ст., перетвор на укр шляхту, а в 19ст - на укр дворянство. Xмельниччина відновила державний розвиток укр земель, продовж традицію старої укр-руської державности й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (нац визв революція 1917 й утвор модерної укр держави 1917-1920). | Занепад Галицько-Волинського князівства з 1340 по 1380-і роки став фінальним акордом епохи, яку ми називаємо добою Київської Русі. У Сх. Європі складається нова геополітична ситуація. З’являються нові держави – Велике князівство Литовське, Золота Орда, Велике князівство Московське, Кримське ханство, Молдавське ханство. Набирають сили Польське королівство, Турецький султанат. Протягом 14ст. долі князівств, що виросли з київської спільноти, розійшлися остаточно. Регіональні пов’язання під впливом географічного сусідства, етномовної однорідності населення та напрямів тяжіння місцевих династичних зв’язків, накладаючись на колізії зовнішніх взяємин, обумовили появу нових політичних орбіт. Власним життям почали жити група пн-сх князівств – майбутня Росія, постали інші завдання і умови перед землями Пн.заходу – майб. Білоруссю, ще інші – перед Чернігово-Київщиною – Руссю, та Галицько-Волинськими землями – майбутньою Украіною. Велике князівство Литовське, яке зорганізувалося в 13 ст., здобуло половину території Київської Русі. До кінця 14ст. ВкЛ мало у своєму складі такі укр. землі-князівства – Київське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Подільське. На європейському Сході бурхливо розвивається Московське князівство, яке з 14ст. веде активну боротьбу з Золотою Ордою та виступає суперником Литви в боротьбі за спадщину Київської Русі.
| Автономія на українських землях. Від 1848 ідея територіальної А. належала до мінімальних вимог укр. нац.-визвол. руху на теренах підавстрійс. Галичини. 1861 Галичина одержала крайову А. з сеймом та органами місц. самоврядування, в яких домінували поляки. Відтоді галицькі українці проводили політ. боротьбу за поділ Галичини на польс. та укр. частини. 1861 коронним краєм було визнано і Буковину. Від 1890 до крайового сейму Буковини входили українці. Від кін. 19 ст. українці Буковини виступали за поділ краю на румун. та укр. частини.
| Нова знать. На початок 18ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонародж знать. Кінець козацьк рівноправності був майже невідворотним, бо схєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управл політ і соц-економ життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусід-. ніх країнах, де знать займала панівне становище. Найяскр свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині 18ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785, коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальш документів. Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласн закріплені за їхніми посадами землі. Отже, менш як 1% населення володіли майже 50% землі. Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні латифундії. Сусп антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів; у 18ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її се- паратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові. Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла укр знать із рос дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань рос уряду. На кінець 18ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у СПетербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти рос чи франц мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50тис. у 1650 до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730. Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздат- них козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробля- ти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших това- ришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зник- нення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій спра- ві — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати. Повтор закріпач селян. Становще селян Лівобереж(незакріпач селян, яких у СхЄвропі лишалося мало), як і становище коз, постійно погірш, поч з часу Великого повстання 1648. Вже за гетьманув БХмельницького вживал заходи щодо поверн старих порядк, позаяк гетьман дозвол деяким монастр і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянств стався у 17ст., коли вільні та автономні «військ поселення» було відписано із земельн фонду Гтманщини індивід землевласн із стршини. Споч ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'яз своїх орендарів виконув такі роботи, як заготівля, дров та перевез сіна. За часів Мазепи макс трудова повинність зросла до 2 днів на тждень. Проте всього через одне покоління серед тривал панщини зросла до 3днів на тиждень, а подекуди сягала 4-5 днів. Крім того, у період війни селяни мали постач імператрське військо. Коли ж селяни звертал по захист до ро монархів, то знаходили мало симпатії, оскільки доля рос селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого рос кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації укр селянина. І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки рос уряду поступ обмеж право переходу селян. Закон 1727 передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 селяни повинні були отрим у пана письм дозвіл на переїзд. Утративш закон право кидати пана, багато селян Гтмщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбл місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожц, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивш лівобереж селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 р після свого визволення у 1648 лівобереж селянин знову став кріпаком. Занепад міщанства. В аграрно орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років. Міщани були не лише політ безправними, а й перебув в економ невигідн становищі. За таких обставин у більшості міст Лівобереж проживала невелика к-сть люду - в середньому від 3 до 5тис. Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адмін, військ, торг й культурного центру його населення зросло з 2тис. у 1723 р. до близько 43тис. у 1780-х. Процвітали й такі розташовані на пн поблизу рос торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні укр міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Пд Україні здавався особливо вражаючим явищем. К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну укр державу європ типу. У процесі цієї перебудови виявилися 2 головні політичні течії серед вищої козац старшини. Одна з них, консервативна (Андрій Безбородько & Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козац устрій Гетманщини, наблизити його до шляхет ладу РПосполитої. За гетьманув КРозумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запровадж систему шляхетських судів - земських, ґродських і підкоморських(1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацьк старшини. Поширилися політ права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговор важливіших справ і проектів держ реформ. Термін «шляхетство» став офіц назвою козацьк старшини. Поруч з тим ішов процес обмеж прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо). Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтеліґенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (Туманські,зокрема Василь), шукала зразків для держ перебудови своєї країни на зх й воліла встановити в Укр(в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Pозумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х, коли вона 1764(мабуть за згодою КРозумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Укр, але й перед рос урядом. Це пожвавлення укр політ життя й думки було пов'язане з діяльністю самого КРозумовського. Він намагався(але без успіху)дістати право дипломат зносин, дбав про розвиток укр торгівлі й промисл, розпочав широку програму «нац строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина - цими заходами керував Г.Теплов), реформував козац військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та ін заходи), планував відкриття універу в Батурині, сприяв розвиткові укр науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.
|
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 59 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |