Бери і йди додому, це тобі буде як сукня

Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.

Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:

– Це безумство. Ви загинете.

– А якщо ми залишимось тут, виживемо? – запитав Барбі.

– Але навіщо це потрібно взагалі робити? – спитала Лінда. – Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?

– О, я гадау, ідея ця практична, – сказав Роммі.

– Звісно, що практична, – підтвердив Сем. – Один чоловік, на ім'я Пітер Бергерон, розказував мені про таке невдовзі після великої пожежі у Бар Гарборі[489]у сорок сьомому. Піт був ще той зух, але аж ніяк не брехун.

– Ну, якщо навіть все так, – не вгавала Лінда, – все одно навіщо?

– Бо є ще одна річ, якої ми робити не пробували, – відповіла Джулія. Тепер, вже прийнявши рішення, і після того, як Барбі сказав, що піде разом з нею, вона заспокоїлась. – Ми не пробували благати.

– Та ти збожеволіла, Джуліє, – гукнув Тоні Гай. – Гадаєш, вони взагалі здатні щось чути?. Чи вислухати тебе, навіть якщо почують?

Джулія обернулась з серйозним обличчям до Расті:

– Коли ваш друг Джордж Летроп палив лінзою мурашок, ви чули їхні благання?

– Мурашки не можуть благати, Джуліє.

– Я запам'ятала ваші слова: «Мені раптом дійшло, що у мурашок теж є їхні власні життя». Чому до вас це дійшло?

– Тому що… – почав він, але лише знизав плечима.

– Можливо, ви їх почули, – підказала Лісса Джеймісон.

– З усією моєю повагою, але це таки повна дурня, – промовив Піт Фрімен. – Мурашки є усього лиш мурашками. Вони ні про що не можуть благати.

– Зате люди можуть, – сказала Джулія. – І хіба ми також не маємо наших власних життів?

На ці її слова не відгукнувся ніхто.

– І хіба ми маємо щось інше, що могли б спробувати вдіяти?

Почувся голос полковника Кокса, котрий стояв неподалік. Вони про нього були зовсім забули. Зовнішній світ з його насельцями тепер здавався чимось несуттєвим.

– Я, бувши на вашому місці, спробував би. Не посилайтеся на мої слова… проте так, я б спробував. Барбі?

– Я вже з цим погодився, – сказав Барбі. – Вона права. Іншого вибору ми не маємо.

– Ану, давайте подивимося ті мішки, – сказав Сем.

Лінда подала йому три зелених пакети для сміття фірми «Гефті». До двох з них вона була напакувала одяг для себе й Расті та кілька книжок для дівчат (сорочки, штани, шкарпетки, спідня білизна тепер валялися, абияк покидані перед групою біженців). Третій мішок надав Роммі, до того в ньому лежали дві рушниці на оленів. Сем оглянув усі три, знайшов дірочку в тому, де лежали гвинтівки, і відкинув його вбік. Два інших були цілими.

– Гаразд, – промовив він, – слухайте сюди. До коробочки поїде мінівен місіз Еверет, але спершу його тра підігнати сюди, – він показав на «Одіссей». – Місіз, ви певні, що вікна залишили піднятими? Тра, щоб ви точно знали, бо від цього залежать життя.

– Вони були піднятими, – сказала Лінда. – Ми їхали з увімкнутим кондиціонером.

Сем поглянув на Расті.

– Доку, ви підженете його сюди, але перше, що ви зробите, вимкнете те штучне повітря. Ви ж розумієте навіщо, еге ж?

– Щоб зберегти атмосферу в кабіні.

– Ясно, що трохи поганого повітря потрапить до машини, коли ви відкриєте дверцята, але небагато, якщо ви діятимете швидко. У кабіні ще буде годне повітря, городське. Люди всередині зможуть легко ним дихати всю дорогу до коробочки. Старий фургон не годиться, і не тільки тому, що в нім вікна відкриті…

– Ми мусили, – зауважила Норрі, дивлячись на крадений фургон телефонної компанії. – Кондиціонер був поламаний. Д‑дідусь сказав. – З лівого ока в неї викотилася повільна сльозинка й прокреслила риску вниз по її брудній щоці. Бруд тепер був повсюди, і сажа, така дрібна, що її було майже не видно, сіялася з мишастих небес.

– Все так, любонько, – сказав Сем. – Але на ньому все'дно такі скати, що лайна варті. Достатньо одного погляду, щоб зрозуміти, з чиєї стоянки вживаних машин взято цього байстрюка.

– Здогадуюсь я, це означає, що потрібен мій автомобіль як друга машина, – промовив Роммі. – Я його піджену.

Але Сем затряс головою:

– Краще хай буде машина місіз Шамвей, бо в неї скати менші, отже, з ними буде легше впоратися. І вони в неї геть зовсім новенькі. Повітря всередині них свіжіше.

Джо Макклечі раптом розцвів посмішкою.

– Повітря з шин! Повітрям з шин заправити сміттєві мішки! Саморобні акваланги! Містере Вердро, це ж просто геніально!

Нечупара Сем і собі теж вишкірився, показуючи всі наявні в нього шість зубів.

– Не можу претендувати на патент, синку. Всі претензії до Піта Бергерона. Він розповідав про двох лісорубів, що опинилися за фронтом тієї пожежі у Бар Гарборі, коли вогонь над ними пронісся верхом. З ними самими все було окей, але повітря для дихання там стало непридатним. Отже, що вони зробили, так це зірвали ковпачок вентиля на скаті лісовоза й по черзі дихали просто з пиптика, поки вітром не нагнало свіжого повітря. Піт розповідав, вони казали йому, що на смак те повітря з шини було страх яким гидотним, як дохла риба, але саме завдяки йому вони й вижили.

– А чи вистачить однієї шини? – поставила питання Джулія.

– Мусить, але нам не варто довіряти запаскам, якщо це оті аварійні таблетки, котрі придумали тільки для того, щоб на них можна було проїхати миль двадцять по хорошій трасі й не більше.

– У мене не така, – повідомила Джулія. – Ті я терпіти не можу. Я попросила Джонні Карвера обладнати мою машину нормальною шиною, тож він так і зробив. – Вона подивилася в бік міста. – Гадаю, Джонні загинув. І Керрі також.

– Нам краще зняти також ще одне колесо з машини, просто, щоб убезпечитися, – сказав Барбі. – Інструменти у вас є?

Джулія кивнула.

Не так щоб аж надто весело усміхнувся Роммі.

– Я викликаю вас на гонку, доку. Ваш вен проти Джуліїного гібрида.

– Ні, «Пріус» поведу я, – мовила Пайпер. – А ви залишайтеся тут, Роммі. Бо вигляд у вас таки кепський, лайно лайном.

– Нічого собі балачка від проповідниці, – пробурчав Роммі.

– Ви мусили б бути вдячними за те, що я почуваюся ще нівроку бадьоро й можу докинути пару лайливих слів.

Насправді преподобна Ліббі сама мала вигляд далекий від бадьорості, проте Джулія все одно вручила ключі їй. Ніхто тут не виглядав здатним на пиятику з сороміцькими танцями, але Пайпер була в кращій формі за більшість з них; Клер Макклечі була біліша за молоко.

– Окей, – сказав Сем. – Є в нас ще й інша проблемка, але спершу…

– Що? – перебила Лінда. – Яка це ще інша проблемка?

– Не переймайтеся зараз цим. Спершу давайте переженемо сюди наше залізо. Коли бажаєте розпочати?

Расті подивився на пасторку Конгрегаційної церкви Честер Мілла. Пайпер кивнула.

– Прямо зараз, – сказав Расті.

Останні з місцевих жителів тільки дивилися, але не лише вони. На своєму боці Купола разом з Коксом зібралося близько сотні солдатів, вони споглядали на це з німотною увагою, як глядачі на тенісному матчі.

Расті й Пайпер провели гіпервентиляцію біля Купола, навантаживши собі легені якомога більшою кількістю кисню. А тоді, рука в руку, побігли до машин. Діставшись туди, розділились. Пайпер впала на коліно, впустила з руки ключі від «Пріуса», і всі глядачі разом видали стогін.

Відтак вона підняла з трави ключі й знову підхопилась на ноги. Расті вже сидів в «Одіссеї» з працюючим двигуном, коли вона відкрила двері маленького зеленого автомобіля й застрибнула всередину.

– Надіюся, вони не забули повимикати кондиціонери, – проговорив Сем.

Машини рушили майже перфектним тандемом, «Пріус» тінню слідом за набагато більшим веном, як тер'єр по п'ятах за вівцею. Вони швидко наближались до Купола, підскакуючи на нерівностях ґрунту. Біженці кинулися врозтіч перед ними, Елва з Алісою Епплтон на руках, а Лінда з кашляючими Джей‑Джей під пахвами.

«Пріус» зупинився менш як за фут від брудного бар'єра, зате Расті круто розвернув «Одіссей» і став до Купола задом.

– Ваш чоловік має круті яйця, а ще крутіший набір легень, – промовив Сем, не дивлячись на Лінду.

– Це тому, що він кинув палити, – зауважила Лінда, при цьому фиркнув, придушивши сміх, Твіч, але ті двоє чи його дійсно не почули, чи то не схотіли.

Хай які добрі легені, але Расті не гаявся. Затріснувши за собою двері, він бігом кинувся до Купола.

– Просто, як мило, – кинув він… і почав кашляти.

– А повітрям у кабіні дихати можна, як казав Сем?

– Воно там краще за те, що тут, – божевільно реготнув він. – Але він мав рацію щодо іншого: кожного разу, як відкриваєш двері, скількись доброго повітря вилітає геть, а скількись поганого заходить у кабіну. Можливо, до коробочки ви зможете дістатися й без повітря з шини, але я сумніваюся, щоб ви зуміли без нього повернутись назад.

– Вони не будуть кермувати, ні він, ні вона, – оголосив Сем. – Я поведу машину.

Барбі відчув, як його губи склалися в першу за всі останні дні справжню щиру посмішку:

– А я гадав, що вас позбавили прав.

– Та якось я не спостерігаю тут жодного копа, – відповів Сем. Він обернувся до Кокса. – А ви як, кеп? Бачите навкруги хоч одного селюка в формі або помічника окружного шерифа?

– Нікогісінько, – сказав Кокс.

Джулія потягнула Барбі осторонь.

– Ви точно певні, що бажаєте це зробити?

– Так.

– Ви розумієте, що шанси плавають десь між мізерними й ніякими, правильно?

– Так.

– А благати ви вмієте, полковнику Барбара?

Йому на мить зблиснув у пам'яті той спортзал у Фаллуджі: Емерсон б'є одного з арештантів знизу по яйцях так сильно, що ті аж злітають вгору перед ним, Гакермеєр, приставивши іншому пістолет до голови, тягне його за хиджаб. Кров бризкає на стіну, як вона завжди бризкає на стіну, ще від тих часів, коли люди билися дрючками.

– Я не знаю, – каже він. – Знаю лише, що зараз настала моя черга.

Роммі, Піт Фрімен і Тоні Гай підважили домкратом «Пріус» і зняли одне робоче колесо. У звичайних обставинах вони могли б підняти зад цієї маленької машини навіть голими руками. Та не тепер. Хоча машина й стояла близько до вентиляторів, поки вони не закінчили цю роботу, їм постійно доводилося підбігати до Купола, щоб зробити по ковтку повітря. А наприкінці Розі навіть довелося замінити Тоні, котрий вже кашляв так, що не міг працювати далі.

Втім, врешті‑решт, сперті на Купол, перед ними стояли дві нових шини.

– Ну от, поки що все йде нормально, – промовив Сем. – А тепер про ту іншу проблемку. Я надіюсь, хтось видасть якусь ідею, бо в мене нема жодної.

Всі втупилися поглядами в нього.

– Мій друг Пітер розповідав, що ті хлопці зірвали ковпачок і дихали прямо з шини, але тут так не вийде. Треба наповнити ті сміттєві мішки, а для цього потрібна більша дірка. Можна пробити шину, але без чогось такого, що можна було б вставити в діру – чогось на кшталт трубочки для коктейлю – ми втратимо більше повітря, ніж вловимо. Отже… що б це таке могло бути? – Він з надією озирнувся довкола. – Я так підозрюю, що ніхто не привіз з собою намету? Такого, що їх ото напинають на алюмінієві трубки?

– У моїх дівчаток є ігровий намет, але він залишився дома, у гаражі, – сказала Лінда. Та зразу ж згадала, що гараж щез, зник разом з будинком, біля якого стояв, і дико розреготалась.

– А як щодо корпуса авторучки? – спитав Джо. – У мене є…

– Розмір малий, – заперечив Барбі. – Расті, а в санітарній машині нічого такого?

– Може, трахейна канюля? – непевно промовив Расті і сам собі відповів: – Ні. Теж недостатнього розміру.

Барбі обернувся до Кокса.

– Полковнику, може, ви щось порадите?

Кокс знехотя похитав головою.

– У нас тут, либонь, тисячі різних речей, які б підійшли, але ми вам нічим не можемо допомогти.

– Ми не можемо дозволити, щоб це нас зупинило, – заявила Джулія. Барбі дочув у її голосі нову тривожність з зачатками паніки. – Кидаймо морочити собі голови тими мішками! Ми візьмемо з собою шини й будемо дихати прямо з них!

Сем уже мотав заперечливо головою:

– Ні‑ні, місіз, це ніяк не годиться. Вибачте, але не годиться.

Лінда нахилилася ближче до Купола, зробила кілька глибоких вдихів, затримавши останній. А тоді пішла до свого «Одіссея», пошкребла заднє вікно, відчистивши трохи сажу, і зазирнула всередину:

– Пакет там так і лежить, – промовила вона. – Слава Богу.

– Що за пакет? – запитав, обнімаючи її за плечі, Расті.

– Пакет з «Бест Бай»[490], в ньому подарунок тобі на день народження. Восьмого листопада, чи ти забув?

– Забув. Свідомо. Кому збіса подобається ставати сорокарічним? А що там?

– Я знала, що, якщо занесу в дім, ти його обов'язково знайдеш раніше, ніж настане час дарувати… – вона кинула погляд на решту людей, лице мала поважне й брудне, як у якоїсь вуличної замазури. – Він такий допитливий, всюди зазирне. Тож я й залишила подарунок у машині.

– А що ти купила йому, Лінні? – спитала Джекі Веттінгтон.

– Сподіваюсь, подарунок для нас усіх, – відповіла Лінда.

Коли все було готове, Барбі, Джулія та Нечупара Сем обнялися й поцілувалися з усіма по черзі, включно з дітьми. Мало надії читалося на обличчях майже двох десятків біженців, котрих вони залишали тут. Барбі намагався переконати себе, що це від їхньої виснаженості, а тепер ще й від нестачі свіжого повітря, але розумів, що це не так. То були прощальні поцілунки.

– Удачі вам, полковнику Барбара, – промовив Кокс.

Барбі відповів йому коротким кивком і обернувся до Расті. До Расті, котрий наразі дійсно був важливою персоною, бо перебував під Куполом.

– Не втрачай сам тут надію й нікому не дозволяй. Якщо в нас нічого не вийде, піклуйся про них скільки зможеш і найкраще, як тільки зможеш.

– Я тебе розумію, але… Ти вже доклади зусиль.

Барбі хитнув головою на Джулію.

– Головні зусилля лежать на ній, так мені здається. Та, чорт забирай, може, нам вдасться повернутися сюди, навіть якщо нічого й не зробимо там.

– Обов'язково повернетесь, – сказав Расті. Промовив він це щиро, але те, в що він насправді вірив, читалося в його очах.

Барбі ляснув його по плечі, потім приєднався до Джулії й Сема біля Купола, котрі знову стояли там, намагаючись надихатись свіжим повітрям, яке ледь сочилося крізь бар'єр. Семові він сказав:

– Ви точно певні, що волієте взяти в цьому участь?

– Ато. Маю для цього причину.

– Яку саме, Семе? – запитала Джулія.

– Краще не казатиму, – усміхнувся той криво. – Тим паче міській газетярці.

– Ви готові? – спитав Барбі в Джулії.

– Так, – взяла вона його за руку, коротко потиснувши. – Цілком готова, наскільки це можливо.

Роммі та Джекі Веттінгтон зайняли позиції біля задніх дверей мінівена. Коли Барбі скомандував: «Давай!», Джекі різко розчахнула двері, а Роммі закинув усередину два колеса від «Пріуса». Слідом у салон заскочили Барбі з Джулією, і в ту ж секунду двері за ними закляпнулись. Старий, розсмиканий алкоголем, але все ще прудкий, як той коник, Сем Вердро вже сидів за кермом і заводив двигун.

У машині тепер тхнуло так само, як і в зовнішньому світі: гидотним ароматом обвугленого дерева на лако‑скипидарній основі – але все одно повітря тут було кращим за те, яким вони дихали біля Купола, навіть стоячи напроти кількох десятків потужних вентиляторів.

«Довго воно таким тут не протриває, – подумав Барбі. – Утрьох ми його швидко використаємо».

Джулія вхопила доволі великий фірмовий пакет крамниці «Бест Бай» і перекинула його догори сподом. Звідти випав пластиковий циліндр зі словами ПЕРФЕКТНЕ ВІДЛУННЯ[491]на ньому. А нижче йшов напис: «50 компакт‑дисків для запису». Вона почала підчіплювати нігтем целофан, в який було упаковано тубус, але безуспішно. Барбі поліз рукою до кишені по свій армійський ножичок, і серце йому обірвалось. Ножа на місці не було. Та звісно ж, що й бути не могло. Тепер той перетворився на шматок шлаку під тим, що залишилося від поліцейської дільниці.

– Семе! Будь ласка, у вас, часом, ножа немає?

Замість відповіді, Сем просто подав назад ніж.

– Це ніж ще мого батька. Він зі мною все моє життя, і я бажаю отримати його назад.

Дерев'яні накладки на рукояті ледь не повністю втратили ребристість від віку, але коли Барбі відкрив ніж, його єдине лезо виявилося нагостреним. Ним не тільки целофан здирати, цей ніж чудово згодиться для прорізання акуратних дірок у шинах.

– Швидше там! – гукнув Сем, газуючи двигуном «Одіссея». – Ми нікуди не поїдемо, поки ви не скажете мені, що та штука годиться для нашого діла, а я не певен, що в цьому повітрі мотор працюватиме вічно!

Барбі підчепив целофан. Джулія здерла упаковку. Провернула трохи вліво пластиковий циліндр, і той знявся з основи. Нанизані на пластиковий шпиндель височіли порожні компакт‑диски, що призначалися стати подарунком до дня народження Расті Еверету. Вона зсипала їх на підлогу вена, а вже тоді зімкнула пальці на шпинделі, стиснувши губи від зусилля.

– Дайте я зроблю… – почав він, але вона вже відламала той штир.

– Дівчата теж сильні створіння. Особливо, коли вони на смерть перелякані.

– Він трубчастий? Якщо ні, ми загнали себе на слизьке.

Вона піднесла шпиндель собі ближче до лиця. Барбі зазирнув у його інший торець і побачив на протилежному кінці її синє око.

– Поїхали, Семе, – промовив він. – Ми в ділі.

– Ви певні, що воно згодиться? – гукнув назад Сем, перекидаючи трансмісію на повний хід.

– Можу закластися! – відгукнувся Барбі, бо слова «звідки я збіса можу це знати» нікому б не додали бадьорості. Перш за все йому самому.

Біженці біля Купола дивилися, як вен зірвався з місця й помчав вибоїстим путівцем у бік того, що Норрі Келверт призвичаїлась собі називати «палахкалкою». «Одіссей» занурився у нависаючий смог, перетворився на фантом, а потім і зовсім зник з очей.

Расті й Лінда стояли поряд, тримаючи кожний на руках по дитині.

– Що ти про це думаєш, Расті? – запитала Лінда.

– Я думаю, що нам треба сподіватись на краще, – відповів він.

– А готуватися до найгіршого?

– І це також, – погодився він.

Вони якраз минали будівлі ферми, коли Сем гукнув до них:

– Ми зараз в'їдемо в сад. Тримайтесь за петельки, дітки, бо я не збираюся зупиняти цього байстрюка, навіть якщо йому зараз ходову відірве.

– Жени, – відгукнувся Барбі, а слідом жорстокий удар підкинув його вгору з руками, зімкнутими на одній з запасних шин. Джулія вчепилася в другу, немов жертва кораблетрощі у рятувальний круг. По боках миготіли яблуні. Їх брудне листя висіло безвільно. Більшість яблук обсипалися на землю, збиті вітром, що, всмоктаний вогнем, після вибуху був пронісся садом.

Ще один грандіозний удар. Барбі з Джулією разом підскочили й одночасно впали назад, Джулія розпласталась у нього на колінах, так і не випускаючи з рук шину.

– Де ви придбали водійські права, чортів убивця? – закричав Барбі. – У «Сіерзі» чи в «Робаку»?

– У «Волмарті»[492], – крикнув у відповідь старий п'яниця. – Все дешевше в світі «Воллі»! – Але тут же перестав реготати. – Я її бачу. Я бачу ту сучу блимавку. Яскравий пурпуровий вогник. Підкочу й стану просто впритул. Почекайте, поки я зупинюся, а вже тоді починайте різати ті шини, якщо не хочете їх геть розпанахати.

Наступної миті він вдарив по гальмах і «Одіссей», вискнувши, так різко застиг, що Барбі з Джулією на задньому сидінні зісковзнули долі. «От тепер я знаю, як почувається більярдна куля», – подумав Барбі.

– Ви водите машину, як бостонські таксисти! – обурилась Джулія.

– Тоді не забудьте про чайові, – парирував Сем, перерваний нападом важкого кахикання. – Двадцять відсотків. – Голос у нього звучав здавлено.

– Семе? – занепокоїлась Джулія. – З вами все гаразд?

– Мабуть, ні, – проговорив той недбало. – Десь у мені кровоточить. Може, в горлі, але за відчуттям, так ніби десь глибше. – І він знову закашлявся.

– Що ми можемо зробити? – спитала Джулія.

Сем сяк‑так вгамував свій кашель:

– Умовте їх вимкнути цей їхній довбаний бар'єр, щоб нам вибратися звідси. У мене сигарети закінчилися.

– Я починаю і дію сама, – сказала Джулія. – Просто, щоб ви знали.

Барбі кивнув:

– Так, мем.

– Ви побудете біля мене суто подавальником повітря. Якщо мені не вдасться вплинути, ми поміняємось ролями.

– Якби я знав точно, що ви задумали, це нам, либонь, могло б допомогти.

– Нічого точного нема. Все, що я маю, – це лиш інтуїція й трішечки надії.

– Не будьте такою песимісткою. У вас ще є дві шини, два мішки для сміття і рурка зі шпинделя.

Вона посміхнулась. Усмішка освітила її напружене, брудне обличчя.

– Взято до уваги.

Сема знову скрутив кашель, він скорчився за кермом. Потім щось виплюнув за двері.

– Боже Отче та Синку Ісусе, ох і сморід тут, – промовив він. – Поспішайте.

Барбі проткнув свою шину ножем і тільки‑но витяг лезо, як почулося фушшш. Джулія з вправністю операційної сестри негайно вклала йому до руки трубчатий шпиндель. Барбі встромив його в діру, побачив, як його охоплює гума… і відчув, як божественний струмок повітря потік йому на спітніле обличчя. Неспроможний утриматись, він зробив один глибокий вдих. Повітря було набагато кращим, густішим за те, що їм протискували крізь Купол вентилятори. У нього немов прокинувся мозок, і він негайно прийняв рішення. Замість того, щоб одягати на їхній саморобний штуцер мішок для сміття, він вирізав з одного з них велику, з нерівними краями латку.

– Що це ви робите? – верескнула Джулія.

Часу не було, щоб пояснювати їй, що не лише вона має інтуїцію.

Він заткнув шпиндель шматком пластику.

– Довіртесь мені. Просто ідіть до коробочки й робіть, що задумали.

Вона кинула на нього останній погляд, її обличчя, здавалось, заповнили самі лише очі, а тоді відчинила двері «Одіссея». Вона буквально випала з машини на траву, підібралася, переступила через купину й уклякла на колінах біля коробочки. Барбі вирушив слідом за нею з обома шинами. У кишені в нього лежав Семів ніж. Він упав на коліна й запропонував Джулії шину, з якої стирчав чорний шпиндель.

Вона висмикнула затичку, зробила вдих – втягуючи від зусилля щоки – видихнула вбік, а тоді знову вдихнула. По її щоках, прорізаючи на них чисті доріжки, потекли сльози. І Барбі також заплакав. Емоції тут були ні до чого; просто вони тут немов потрапили під найпаскудніший у світі кислотний дощ. Тутешня атмосфера була набагато гіршою, ніж біля Купола.

Джулія ще ковтнула повітря.

– Добре, – сказала вона на видиху, випускаючи повітря ледь не зі свистом. – Яке ж воно добре. Не бридке. Порошне. – Вона знову вдихнула й підштовхнула шину до нього.

Він хитнув головою й відштовхнув її назад, хоча в легенях у нього уже гуло. Він поплескав себе по грудях, потім показав пальцем на неї.

Вона знову зробила глибокий вдих, потім ще раз присмокталася. Барбі надавив на шину, щоби їй допомогти. Звіддаля, слабо, ніби з іншого світу, він чув, як кашляє Сем, усе кашляє й кашляє.

«Так він сам себе розтерзає», – подумав Барбі. Він відчув, що й сам зараз роздереться на шматки, якщо скоро не зробить вдиху, тож коли Джулія вдруге підштовхнула до нього шину, він нахилився над саморобним соском і глибоко всмоктав, тягнучи в себе порошне, чудове повітря, намагаючись заповнити ним собі легені аж до самого дна. Не відчував насичення, його, насичення, здавалося, ніколи не настане, натомість настала мить, коли паніка

(Господи, я тону)

мало його не проковтнула. Бажання кинутись назад у машину – його не обходить Джулія, хай Джулія сама про себе піклується – було таким сильним, що годі й опиратися… але він вперся. Заплющив очі, вдихнув і спробував віднайти прохолодний спокійний центр, котрий мусив бути десь поблизу.

Легше. Повільніше. Легше.

Він утретє втягнув у себе повітря, рівномірно висмоктуючи його з шини, і серце в нього почало потроху сповільнювати свій шалений галоп. Він побачив, як нахилилася Джулія, як вона взялась за коробочку обома руками. Не відбулося нічого, та Барбі цьому не здивувався. Вона торкалась коробочки, коли вони прибули сюди вперше, і тепер мала імунітет проти шоку.

Та раптом вона дугою вигнула спину. Застогнала. Барбі спробував подати їй шину з соском, але вона його проігнорувала. Кров ринула в неї з носа, кров почала сочитися з куточка її правого ока. Червоні краплини поповзли по щоці.

– Що там відбувається? – погукав Сем. Голос у нього звучав здавлено, захекано.

«Я не знаю, – подумав Барбі. – Я не знаю, що відбувається». Але він знав одне: якщо вона невдовзі не зробить черговий вдих, вона помре. Він висмикнув шпиндель з шини, затис його зубами і ввігнав Семів ніж у другу шину. Встромив шпиндель у діру й заткнув його шматком пластику. І чекав.

Це час, де часу немає.

Вона у величезному білому приміщенні без даху, лише чуже зелене небо вгорі.

Це… що таке? Ігрова кімната? Так, ігрова кімната. Їхня кімната.

(Ні, вона лежить на майданній сцені.)

Вона жінка середнього віку.

(Ні, вона мала дівчинка.)

Тут нема часу.

(Зараз 1974 рік і попереду весь час всього світу.)

Вона мусить зробити вдих із шини.

(їй не треба.)

Щось дивиться на неї. Щось жахливе. Але й вона жахлива для нього також, бо вона більша, ніж воно собі гадало, і вона тут. Вона не мусила б бути тут. Вона мусила бути в коробочці. Проте вона все ще безпечна. Воно це розуміє, хоча воно всього лиш

(просто дитина)

дуже юна; фактично, ще недавно ледь не немовля. Воно говорить.

– Ти несправжня, ти вдавана.

– Ні, я реальна. Благаю. Я реальна. Ми всі реальні. Шкіроголовець вивчає її лицем без очей. Він хмуриться. Кути його рота опускаються донизу, хоча воно й не має рота. І Джулія розуміє, як їй пощастило, що він тут зараз сам. Їх тут зазвичай більше, але вони

(пішли додому обідати снідати спати пішли до школи поїхали на канікули, не важливо, куди вони пішли)

кудись пішли. Якби вони тут були зараз усі разом, вони б загнали її назад. Цей і сам може загнати її назад, але йому цікаво.

Їй?

Так.

Воно жіночого роду, як і вона сама.

– Благаю, випусти нас. Молю, дозволь нам жити нашими власними життями.

Відповіді нема. Відповіді нема. Відповіді нема. А потім:

– Ви не справжні. Ви…

Що? Що вона сказала? «Ви ляльки з іграшкової крамниці?» Ні, але щось близьке до цього. У Джулії коротко спалахує в пам'яті спогад про формікарій, який мав її брат, коли вони з ним були дітьми. Спогад триває менше секунди. Мурашник у скляній коробці це зовсім не те, а от, як ляльки з іграшкової крамниці – це ближче. Це вже зіставно, як то кажуть.

– Як ви можете жити власними життями, якщо ви несправжні?

– МИ ДУЖЕ СПРАВЖНІ! – ридає вона, і це якраз той стогін, що його чує Барбі. – МИ ТАКІ Ж РЕАЛЬНІ, ЯК І ВИ!

Мовчання. Істота з рухливим шкірястим обличчям у величезній білій кімнаті без даху, котра якимсь чином є одночасно і сценою в Честер Міллі. А тоді:

– Доведи це.

– Дай мені свою руку.

– Я не маю руки. Я не маю тіла. Тіла несправжні. Тіла – це сни.

– Тоді дай мені твій розум!

Шкіроголовка не дає. Не дасть.

Тому Джулія бере сама.

Це місце, де місця немає.

Холодно на сцені, а вона така перелякана… Що ще гірше, вона… принижена? Ні, це гірше, набагато гірше за приниження. Якби вона знала слово паплюжити, вона б сказала: «Так, так, саме це, я спаплюжена». Вони зідрали з неї штани.

(А десь солдати копають ногами голих людей у спортзалі. Це когось іншого сором змішався з її соромом.)

Вона плаче.

(Він відчуває, що ось‑ось заплаче, але втримується. Зараз вони мусять це приховати.)

Дівчата вже пішли, але ніс у неї ще кровоточить – Ліла дала їй ляпаса й пообіцяла відрізати носа, якщо вона комусь пожаліється, і всі разом вони плювали на неї, і тепер вона лежить тут і, мабуть, плакала вона дуже сильно, бо їй здається, що з ока в неї йде кров, і з носа теж, і їй важко зробити вдих. Але їй байдуже, що з неї ллється кров, і звідки саме вона ллється, їй теж байдуже. Краще їй на смерть стекти кров'ю тут, на сцені, ніж іти додому в ідіотських дитячих трусиках. Краще кров нехай тече в неї з сотень ран, нехай вона краще помре, аби лиш не бачити того солдата,

(після цього Барбі намагається не думати про того солдата, але натомість думає: «Гакермеєр – гакермонстр») котрий тягне голого чоловіка за ту штуку,

(хиджаб)

що в того на голові, бо вона знає, що трапиться далі. Це те, що трапляється далі завжди, коли ти під Куполом.

Вона бачить, як одна з дівчат повертається назад. Кейла Бевінс повертається назад. Вона там стоїть і дивиться додолу, на дурненьку Джулію Шамвей, котра про себе думала, що вона розумна. Дурна Джулія Шамвей у дитячих трусиках. Чи Кейла повернулась, щоб стягнути з неї решту одягу й закинути його на дах сцени, щоб вона змушена була повертатись додому голою, прикриваючи собі руками пахвину? Чому люди такі жорстокі?

Вона заплющує очі, щоб утриматись від сліз, а коли розплющує їх знову, Кейла змінилась. Тепер у неї нема обличчя, тільки щось схоже на рухливий шкіряний шолом, на якому не побачити ні співчуття, ні любові, ані навіть ненависті.

Тільки… цікавість. Так, саме так. А що буде з цим, якщо я зроблю йому… отак?

Джулія Шамвей нічогісінько більше не варта. Джулія Шамвей нічого не значить; знайдіть найнепотрібніший непотріб, зазирніть під нього, й ось там‑то сукає лапками вона, Шамвей‑мурашка. Вона також мураха‑арештант; мураха‑арештант у спортивному залі, геть голий, на якому нічого не залишилося, окрім розвитого убору на голові, у котрій майорить останній спогад – запашний, пухкенький свіжоспечений хубз [493], який тримає в руках його дружина.

Вона й кіт із палаючим хвостом, і комаха під мікроскопом, і муха за мить до того, як у дощовий день ущипливі пальці якогось цікавого третьокласника відірвуть їй крильця, іграшка для знуджених безтілесних дітей, і весь Всесвіт лежить біля її ніг. Вона Барбі, вона Сем, котрий помирає в машині Лінди Еверет, вона Оллі, котрий помирає у попелі, вона Елва Дрейк у журбі за своїм мертвим сином.

Але головно вона маленька дівчинка, зіщулена на дощатій підлозі естради на громадському майдані свого міста, маленька дівчинка, покарана за свою наївну зарозумілість, маленька дівчинка, котра помилялася, вважаючи себе великою, тоді як вона крихітна, вважаючи себе значущою, тоді як вона не значила нічогісінько, вважаючи, що світ до неї уважний, тоді як у дійсності світ – це величезний мертвий локомотив з двигуном, але без прожектора. І вкладаючи в плач усе своє серце, і розум, і душу, вона благає:

– ПРОШУ, ДОЗВОЛЬТЕ НАМ ЖИТИ! Я ВАС БЛАГАЮ, БУДЬ ЛАСКА!

І якусь крихітну мить вона – шкіроголовка у білій кімнаті; вона дівчинка, котра повернулась (з причин, які сама собі пояснити не в змозі) назад до паркової сцени. На одну жахливу мить Джулія – та, котра це зробила, а не та, котрій це було зроблено. Вона навіть той солдат з пістолетом, гакермонстр, котрий постійно повертається у сни Дейла Барбари, той, котрого він не зупинив.

А потім вона – просто вона.

Дивиться вгору на Кейлу Бевінс.

У Кейли бідна родина. Її батько валить ліс у ТР‑90 і випиває в пабі у Фреші (закладі, котрий у належний час стане «Діппером»). У її матері на щоці велика рожева пляма, тому діти кличуть її Вишневою Головкою або Суничною Пикою. У Кейли зовсім нема гарного одягу. Сьогодні на ній старий коричневий светр, і стара картата спідничка, і стоптані черевики, і білі шкарпетки з розтягнутими халявками. Одне коліно розбите, либонь, сама впала або хтось штовхнув її на ігровому майданчику. Це Кейла Бевінс, гаразд, але зараз обличчя в неї шкіряне. І хоча воно безперервно змінює форми, жодна з них навіть зблизька не схожа на людську.

Джулія думає: «Я бачу, як дитина дивиться на мурашку, коли мурашка дивиться вгору зі свого боку збільшувального скла. Коли вона дивиться вгору за мить до того, як згоріти».

– БЛАГАЮ, КЕЙЛО! ПРОШУ! МИ ЖИВІ!

Кейла дивиться на неї згори й нічого не робить. А тоді перехрещує перед собою руки – то людські руки в цьому видінні – і через голову стягує з себе светр. У голосі її, коли вона починає говорити, нема любові, нема співчуття, нема розкаяння.

Але в ньому, можливо, є жалість.

Вона каже.

Джулію віджбурнуло від коробочки, немов чиясь рука її кинула. Останній затриманий подих вилетів з неї геть. Перш ніж вона встигла зробити вдих, за плече її ухопив Барбі, висмикнув затичку зі шпинделя і наштовхнув її ротом на нього, з надією, що не поранить їй язик або – Боже збав – не вжене жорстку пластикову рурку їй у піднебіння. Він ніяк не міг дозволити їй вдихнути отруєного повітря. З такою кисневою недостатністю, як у неї зараз, почнуться або конвульсії, або вона просто нагло помре.

Звідки б не повернулась, але, схоже було, що вона не втратила розум. Замість відбиватися, вона мертвою хваткою вчепилась руками в шину від «Пріуса» і почала гарячково смоктати зі шпинделя. Він відчув, як її тіло великими хвилями пронизує дрож.

Сем нарешті перестав кашляти, але тепер народився якийсь інший звук. І Джулія теж його почула. Вона ще раз присмокталась до шини й підняла очі вгору, великі, широко розплющені в її глибоких, притінених очницях.

Гавкав собака. То мав бути Горес, бо він єдиний собака, котрий залишився. Він…

Барбі ухопив її за руку, так міцно стиснувши, що вона подумала: «Зараз він її мені зламає». На його обличчі застиг вираз чистого зачудування.

Коробочка з дивним на ній символом зависла на висоті чотири фути над поверхнею землі.

Горес був першим, хто відчув свіже повітря, бо він перебував найближче до землі. Він почав гавкати. Слідом його відчув Джо: відчув вітерець, лячно холодний протяг у себе на спині. Джо спирався на Купол, а Купол почав рухатися. Рухатися вгору. Норрі дрімала, схиливши голову з розпашілим обличчям на груди Джо, і тут він помітив, як раптом почав трепетати кучерик її брудного, сплутаного волосся. Вона розплющила очі.

– Що?… Джої, що трапилося?

Джо зрозумів, але сам був надто вражений, щоб пояснювати їй. Він відчував спиною плавний сковзкий рух, немов поза ним сунеться вгору безкінечний лист скла.

Горес уже гавкав, як скажений, з вигнутою в дугу спиною, носом до землі. У його традиційній позі я‑хочу‑гратися, проте Горес не грався. Він встромив носа під спливаючий угору Купол і нюхав свіже прохолодне повітря.

Божественно!

Рядовий Клінт Еймс на південному боці Купола також куняв. Він сидів, схрестивши ноги на м'якому узбіччі шосе 119, закутавшись у ковдру на індіанський манер. Раптом потемнішало в повітрі, немов нехороші сновидіння випурхнули з його голови й набрали фізичної форми. А відтак він закашлявся і прокинувся.

Сажа вихрилася над його взутими у чоботи ногами й осідала йому на холоші формених повсякденних штанів хакі. Звідки, заради Бога, її стільки налетіло? Згарище ж усередині. А тоді він побачив. Купол підтягувався вгору, немов гігантське жалюзі. Це було неможливо – він же був занурений на багато миль вглиб і настільки ж здійнятий вгору, всім це було відомо, – але він піднімався.

Еймс не вагався. Він плазом, на ліктях і колінах, рвонувся вперед і вхопив Оллі Дінсмора за руки. Пірнувши під Купол, він на мить відчув спиною дряпання його твердого, склянистого краю і встиг подумати: «Якщо зараз він знову опуститься, він розріже мене навпіл». А наступної миті він уже тягнув хлопчика назовні.

Спершу здалося, що він тягне труп. «Ні!» – крикнув Еймс. Він поніс хлопчика до найближчого з ревучих вентиляторів. «Не здумай померти в мене на руках, коров'ячий хлопчику!»

Оллі почав кашляти, потім перехилив голову й безсило вирвав. Еймс його тримав. Тепер і інші бігли до них, з тріумфальними вигуками, попереду сержант Грох.

Оллі знову ригнув.

– Не називай мене коров'ячим хлопчиком, – прошепотів він.

– Підженіть санітарну машину! – закричав Еймс. – Нам потрібні медики!

– Ні, ми доставимо його у Шпиталь Центрального Мейна гелікоптером, – сказав Грох. – Хлопче, ти коли‑небудь літав на гелікоптері?

Оллі, очі в нього лишалися затуманеними, похитав головою. І тут же виригав Грохові на черевики.

Грох просяяв і потис Оллі брудну руку.

– Вітаю з поверненням до Сполучених Штатів, синку. Вітаю з поверненням до відкритого світу.

Оллі обняв рукою Еймса за шию. Він розумів, що втрачає свідомість. Він хотів протриматися ще трішки, щоби встигнути сказати «дякую», проте не зміг. Останнє, що він усвідомив перед тим, як темрява поглинула його знову, було те, що солдат цілує його в щоку.

На північному кінці першим на волю вирвався Горес. Він помчав просто до полковника Кокса й затанцював навкруг його ніг. Горес не мав хвоста, але це не важило; він крутив‑метляв усім своїм огузком.

– А щоб мені пропасти, – промовив Кокс.

Він підхопив пса на руки, і Горес почав ошаліло облизувати полковнику обличчя.

Біженці стояли купкою на своєму боці (демаркаційну лінію було ясно видно в траві, яскравій по один бік і мертвотно‑сірій по інший), починаючи розуміти, але не відважуючись цілком вірити. Расті, Лінда, малі Джей‑Джей, Джо Макклечі й Норрі Келверт і матері цих двох у них по боках. Джинні, Джина Буффаліно й Герріет Біґелоу, обійнявшись. Твіч обнімав сестру свою Розі, котра рюмсала, колисаючи на руках Малюка Волтера. За руки трималися Пайпер, Лісса й Джекі. Позаду них стояли Тоні Гай і Пітер Фрімен, все, що залишилося від персоналу «Демократа». Елва Дрейк прихилилася до Роммі Берпі, а той тримав на руках Алісу Епплтон.

Вони дивилися, як швидко підіймалася вгору брудна стіна Купола. Яскравість осіннього листя на тому боці хапала за душу.

Свіже, солодке повітря здіймало їм волосся, осушувало піт із їхньої шкіри.

– Перед цим ми все бачили ніби крізь закопчене скло, – промовила Пайпер Ліббі. – А тепер немов зустрілися лицем до лиця.

Горес зістрибнув з рук полковника Кокса й почав нарізати вісімки по траві, дзявкаючи, винюхуючи, намагаючись посцикати одночасно на все зразу.

Вцілілі біженці, не вірячи власним очам, дивилися на яскраве небесне шатро, що височіло понад свіжим осіннім днем у Новій Англії. А над ними брудний бар'єр, що був тримав їх в ув'язненні, підносився вгору все швидше і швидше, зменшуючись до довгої лінії, немов проведеної стрімким олівцем по аркушу блакитного паперу.

Якась пташка промайнула над тим місцем, де лише щойно стирчав Купол. Аліса Епплтон, все ще сидячи на руках у Роммі, побачила її і весело засміялася.

Барбі й Джулія стояли навколішках і по черзі дихали зі шпинделя, що стирчав з шини, котра лежала між ними. Вони бачили, як коробочка знову почала підніматись. Спершу повільно і, здавалось, вона вдруге зависла на висоті вісімдесят футів, так, ніби вагалась. А тоді вона метнулася вгору зі швидкістю, неможливою для відстеження людським оком; це було, як намагатись побачити кулю в леті. Купол або злітав вгору, або якимсь чином згортався.

«Коробочка, – подумав Барбі. – Вона притягує до себе Купол, як магніт притягує залізні ошурки».

До них пробивався протяг. Барбі відзначав за ворушінням трави, як той дужчає. Він потряс Джулію за плече й показав прямо на північ. Брудне сіре небо знов стало синім, таким яскравим, що аж очам боляче. Гіпнотизували своєю яскравістю дерева.

Джулія підвела голову від шпинделя і вдихнула.

– Я не певен, що це настільки… – почав Барбі, але тут уже нарешті прилетів справжній вітер. Він побачив, як той здіймає волосся Джулії, відчув, як той висушує піт на його глибоко просяклому вугільним пилом обличчі, ніжно, немов долоня коханої.

Джулія знову закашлялась. Він постукав її по спині, в той же час роблячи свій перший вдих. Воно ще тхнуло й дряпало йому горло, але вже годилось для дихання. Погане повітря відлітало на південь, а свіже вдувалося з території ТР‑90 поза Куполом – звідти, де щойно був той бік Купола. Наступний вдих був кращим, третій ще кращим, четвертий – дарунком Бога.

Або шкіроголової дівчинки.

Барбі з Джулією обнялися біля чорного квадратика на траві, де була лежала коробочка. Там ніщо не ростиме, ніколи більше.

– Сем! – скрикнула Джулія. – Ми мусимо витягти Сема!

Вони побігли до «Одіссея», все ще хекаючи, а от Сем уже не кашляв. Він навалився на кермо, очі розплющені, дихання коротке. Нижня частина обличчя в нього була залита кров'ю, і коли Барбі його відхилив, він побачив, що блакитна сорочка старого стала брудно‑пурпуровою.

– Ви зможете його нести? – спитала Джулія. – Ви зможете його донести туди, де солдати?

Відповідь майже напевне мусила бути негативною, але Барбі промовив:

– Я постараюсь.

– Не треба, – прошепотів Сем. Очі його ворухнулись у їх бік. – Дуже боляче. – З кожним словом з рота у нього точилася свіжа кров. – Ви це зробили?

– Джулія зробила, – сказав Барбі. – Я точно не знаю, як саме, але вона зробила.

– Почасти також і той чоловік у спортивному залі, – сказала вона. – Той, котрого гакермонстр застрелив.

У Барбі відпала щелепа, але вона не помітила. Вона обняла Сема й поцілувала його в обидві щоки.

– І ви це зробили, Семе. Ви привезли нас сюди, і ви бачили маленьку дівчинку на майданній сцені.

– Ви були не маленькою дівчинкою в моїх снах, – промовив Сем. – Ви були доросла.

– Але маленька дівчинка все одно була тут, углибині, – торкнулась Джулія своїх грудей. – Вона й зараз там. Вона жива.

– Допоможіть мені вибратися з кабіни, – прошепотів Сем. – Хочу понюхати свіжого повітря, перед тим, як померти.

– Ви не помре…

– Цить, жінко. Ми обоє знаємо, що почім.

Вони вдвох взяли його під одну руку, делікатно витягли з‑за керма й поклали на траву.

– Як повітря пахне, – промовив він. – Боже ласкавий. – Він глибоко вдихнув, закашлявся, бризкаючи кров'ю. – Я наче меду з щільника посмоктав.

– І я теж, – сказала вона, прибираючи назад йому волосся з лоба.

Він поклав свою долоню поверх її.

– А їм… їм було соромно?

– Там була лиш одна, – відповіла Джулія. – Якби їх було більше, нічого б не вийшло. Я не думаю, що можна відбитися від пов'язаної жорстокістю зграї. А щодо сорому, ні, їй не було соромно. Вона нас пожаліла, але їй не було соромно через ними зроблене.

– Вони не такі, як ми, правда? – прошепотів старий.

– Так, зовсім не такі.

– Жаль – це для кріпких людей, – промовив він і зітхнув. – А я можу лише соромитися. Що я наробив, то все через алкоголь, але мені все одно соромно. Я б нічого того не робив, аби можна було повернутись назад.

– Що б там не було, ви відшкодували все врешті‑решт, – сказав Барбі, взявши Сема за ліву руку. На підмізинному пальці в того висіла обручка, гротескно велика на цій щуплій плоті.

Сем перевів на нього свої – типово янківські, вицвіло‑блакитні – очі й спробував посміхнутись.

– Може, воно й так… за зроблене. Але ж я радів, коли те робив. Здається мені, що це відшкодувати ніколи не… – він знов почав кашляти, і знову ринула кров з його майже зовсім беззубого рота.

– Зараз же перестаньте, – вигукнула Джулія. – Перестаньте балакати. – Вони стояли на колінах по боках Сема. Вона глянула на Барбі. – Забудьте, що я казала, щоб його нести. Він у себе всередині щось надірвав. Нам треба піти по допомогу.

– О, там небо! – промовив Сем Вердро.

Востаннє. Він видихнув, груди його опали і вже більше не піднялися з черговим вдихом. Барбі потягнувся, щоб прикрити йому очі, але Джулія перехопила його руку й зупинила зі словами:

– Нехай він дивиться. Хоч і мертвий, нехай дивиться, скільки це можливо.

Вони сиділи поряд з ним. Чули голоси пташок. А десь там все ще гавкав Горес.

– Гадаю, я мушу піти, знайти свого собаку, – сказала Джулія.

– Так, – кивнув він. – Машиною?

Вона похитала головою.

– Давайте пішки. Я думаю, ми подужаємо півмилі, якщо йтимемо повільно, як ви?

Він допоміг їй підвестись.

– Давайте спробуємо й побачимо, – сказав він.

Поки вони йшли, зімкнувши руки понад трав'янистою серединою старого путівця, вона розповіла йому, наскільки зуміла, про те, як «була всередині коробочки» – як вона це назвала.

– Отже, – промовив він, коли вона закінчила, – ви розказали їй про те жахливе, на що ми здатні, чи показали їй такі наші дії, і вона нас все одно випустила?

– Вони й самі все знають про жахливі дії, – відповіла вона.

– Той день у Фаллуджі – найгірший спогад у моєму житті. Що робить його найгіршим, так це те… – Він спробував викласти це в тих термінах, якими була скористалася Джулія, – що я те робив, а не був тим, з ким те робили.

– Ви того не робили, – сказала вона. – То інший чоловік зробив.

– Не має значення, – заперечив Барбі. – Хлопець все одно мертвий, неважливо, хто його вбив.

– Це все одно трапилося б, якби вас у спортзалі було двоє або троє? Або якби ви там були сам?

– Ні. Звичайно, ні.

– Тоді нарікайте на долю. Або на Бога. Чи на Всесвіт. Тільки припиніть ганити себе.

Він радше за все ніколи не зміг би цього досягти, але він зрозумів те, що сказав наприкінці Сем. Сором за негідні дії – краще, ніж нічого, гадав Барбі, але ніякого сорому постфактум не вистачить, щоб закреслити радість, отриману від знищення – хоч ти мурашок палив, хоч убивав арештантів.

У Фаллуджі він не відчував радості. Щодо цього він не почувався винним. І це вже було добре.

До них бігли солдати. Їм залишилася, либонь, лише хвилина на самоті. Щонайбільше дві.

Він зупинився і взяв її за руки.

– Я люблю вас за те, що ви зробили, Джуліє.

– Я знаю, – спокійно відповіла вона.

– Те, що ви зробили, це потребувало величезної відваги.

– Ви вибачите мені крадіжку з ваших спогадів? Я не спеціально, просто так вийшло.

– Цілком вибачаю.

Солдати вже були близько. Разом з ними біг і Кокс, у нього по п'ятах танцював Горес. Скоро Кокс буде тут, спитає, як ведеться Кену, і з цими словами їх знову поверне собі цей світ.

Барбі подивився вгору, на синє небо, глибоко вдихнув повітря, що ставало дедалі чистішим.

– Я не можу повірити, що все скінчилося.

– А воно може коли‑небудь повернутися, як ви гадаєте?

– Можливо, не на цій планеті й не через дії тієї зграї. Вони виростуть і покинуть свою ігрову кімнату, але коробочка залишиться. Рано чи пізно кров завжди бризкає на стіну.

– Це жахливо.

– Мабуть, але можна, я скажу вам дещо, що любила повторювати моя мати?

– Звичайно.

Він завагався:

– Якби не ночі, дні були б уполовину яскравіші.

Джулія розсміялась. Так гарно це звучало.

– Що шкіроголова дівчина сказала вам наостанок? – запитав він. – Кажіть швидше, бо вони вже ось‑ось будуть поряд, а це належить тільки нам двом.

Джулія явно була здивована тим, що він цього не знав.

– Вона сказала слова, які мені колись сказала Кейла: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня».

– Вона мала на увазі коричневий светр?

Вона знову взяла його за руку:

– Ні, наші життя. Наші маленькі життя.

Він обдумав почуте:

– Якщо вона зробила вам такий дарунок, то користуймося.

Джулія махнула рукою:

– Дивіться, хто до нас мчить!

Горес її теж побачив. Він рвучко вишмигнувся з‑поміж біжучих людей, і, щойно відірвавшись від натовпу, пес припав до землі й увімкнув четверту передачу. Велика посмішка вінчала його писок. Відкинуті назад вуха були притиснуті до голови. Тінь пса летіла поряд із ним по всипаній попелом траві. Джулія опустилась на коліна, простягнувши вперед руки.

– Катай сюди, до мамуні, мій миленький! – закричала вона. Горес стрибнув. Вона впіймала його й повалилася навзнак, регочучи. Барбі допоміг їй підвестися.

Вони поверталися в світ разом, ішли й несли на собі отримані ними дарунки: просто свої життя.

Сором – це не любов, міркував собі Барбі… але якщо ти дитина і ти даруєш комусь голому свій одяг – це вже крок у правильному напрямку.

22 листопада 2007 року – 14 березня 2009 року

Дата добавления: 2015-09-02