МУРАШКИ 2 страница

Барбі відірвав руки від коробочки і хотів підвестися, але ноги його зрадили. Його підхопив Расті й тримав, поки він не оговтався.

– Господи, – прошепотів Барбі.

– Ти їх бачив, так?

– Так.

– Вони діти? Як ти гадаєш?

– Можливо, – але це була неправильна відповідь, не те, в що він сам вірив у глибині душі. – Ймовірно.

Вони побрели туди, де їхні друзі товпилися перед фермерським домом.

– У порядку, ви? – запитав Роммі.

– Так, – відповів Барбі. Він мусить побалакати з дітьми. І з Джекі. А також з Расті. Але не зараз. Спершу йому треба себе опанувати.

– Ви певні?

– Так.

– Роммі, а в тебе є ще рулони свинцевого полотна в магазині? – спитав Расті.

– Йо. Я залишив дещо на вантажному дебаркадері.

– Це добре, – кивнув Расті й попросив у Джулії її мобільний телефон. Він сподівався, що Лінда зараз вдома, а не в кімнаті для допитів у поліцейській дільниці, але сподівання було єдиним, на що він міг зараз покладатись.

Відповідно до обставин розмова в Расті вийшла короткою, менш ніж тридцять секунд, але для Лінди Еверет вона виявилася достатньо довгою, щоб розвернути цей жахливий четвер на сто вісімдесят градусів – у бік сонячного світла. Вона присіла за кухонний стіл, затулила обличчя руками й заплакала. Якомога тихіше, бо нагорі в неї тепер спало не двоє, а четверо дітей. Вона забрала додому брата й сестру Епплтонів, отже, тепер у неї, окрім Джей‑Джей, з'явилися ще й Ал‑Ей.

Аліса й Ейден були жахливо пригнічені – Боже правий, а як інакше, – проте поряд з Дженні і Джуді їх трохи попустило. Допоміг також бенадрил[425], кожна дитина отримала свою дозу. На вимогу її дівчаток Лінда постелила спальники в їхній кімнаті, і тепер вони усі вчотирьох без задніх ніг спали покотом долі між ліжками; Джуді й Ейден обнявшись.

Тільки‑но вона почала заспокоюватися, як хтось постукав у двері кухні. Перше, що спало їй на думку, – поліція, хоча, зважаючи на криваву бійню й суцільний безлад у центрі міста, вона не очікувала поліцаїв так скоро. Та й у цьому делікатному постукуванні не вчувалося нічого владного.

Вона пішла до дверей, затримавшись тільки, щоб зняти з гачка над раковиною рушник для посуду і витерти собі обличчя. Спершу вона не впізнала свого гостя, зокрема тому, що він мав іншу зачіску. Волосся в нього більше не було стягнуте в хвіст на потилиці, воно розсипалося по плечах Терстона Маршалла, обрамляючи його лице, роблячи його схожим на стару прачку, котра після довгого трудового дня отримала погану звістку – жахливу новину.

Лінда прочинила двері. Ще якусь мить Терсі залишався стояти на порозі.

– Каро мертва? – голос у нього звучав низько, хрипло. «Так, ніби він вигорлав свій голос ще на Вудстоку, скандуючи «Речівку» разом з «Рибою», і голос так ніколи більше йому й не повернувся» [426]– подумала Лінда. – Вона насправді померла?

– Боюся, що так, – теж низьким голосом відповіла Лінда, пам'ятаючи про дітей. – Містере Маршалл, мені так жаль.

Ще якусь мить він так і стояв там, застиглий. А потім вхопився за свої звисаючі по боках обличчя сиві кучері й почав розхитуватися вперед‑назад. Лінда не вірила в справжність кохання між «Весною» і «Груднем», в цьому сенсі Лінда була старомодна. Каро Стерджес і Маршаллу вона могла дати щонайбільше два наступні роки, а може, навіть лише півроку – скільки знадобиться на те, щоби вщух жар у їхніх статевих органах, – але цього вечора в неї не виникало ніяких сумнівів у тому, що кохання цього чоловіка було справжнім. І його втрата.

«Хтозна, що там між ними було, але ці діти поглибили їхні почуття, – подумала вона, – і Купол також». Життя під Куполом все інтенсифікувало. Уже зараз Лінді здавалося, що вони живуть під ним не кілька днів, а роками. Зовнішній світ вивітрювався з пам'яті, наче бачений сон після пробудження.

– Заходьте, – запросила вона. – Але поводьтесь тихенько, містере Маршалл. Діти сплять. Мої і ваші.

Вона налила йому настояного на сонці чаю, анітрохи не прохолодного, але це було найкраще, що вона могла запропонувати за цих обставин. Він відпив половину, поставив склянку на стіл і почав терти собі кулаками очі, немов дитина, якій давно вже час було б лежати в ліжку, спати. Лінда правильно вгадала, так він намагався взяти себе в руки, і сиділа тихенько, чекала.

Він зробив глибокий вдих, видихнув, а потім поліз рукою собі до нагрудної кишені старої синьої робочої блузи. Дістав сирицевий ремінець і зав'язав волосся на потилиці. Вона вирішила, що це гарний знак.

– Розкажіть мені, що там трапилось, – промовив Терстон. – І як це трапилось.

– Я не все бачила. Хтось сильно вдарив мене в потилицю, коли я намагалася відтягнути вашу… Каро… з проходу.

– Але ж її застрелив хтось із копів, це правда? Якийсь клятий коп у цьому проклятому, геть поліцейському, охочому до розстрілів містечку.

– Так. – Вона потягнулася через стіл і взяла його за руку. – Хтось крикнув «револьвер». І там дійсно був револьвер. Це був револьвер Ендрії Ґріннел. Вона могла принести його на збори з наміром застрелити Ренні.

– Ви гадаєте, це виправдовує те, що трапилось із Каро?

– Господи, та ж ні. А те, що трапилось із Ендрією, було відвертим убивством.

– Каро загинула, намагаючись захистити дітей, чи не так?

– Так.

– Дітей, котрі не її рідні діти.

На це Лінда не сказала нічого.

– І все‑таки, вони були її дітьми. Її й моїми. Назвіть це примхами війни або примхами Купола, але вони були нашими, ці діти, яких інакше ми з нею ніколи б не змогли мати. І поки не буде зруйновано Купол – якщо він взагалі коли‑небудь зникне, – вони залишаться моїми дітьми.

Лінда гарячково думала. Чи можна довіритися цьому чоловіку? Вона гадала, що так. Расті ж йому напевне довіряв; казав, що цей чолов'яга просто диявольськи вправний медик, особливо якщо пам'ятати, як давно він не брав участі в цих їхніх ігрищах. І ще Терстон ненавидів тих, хто володарював тут, під Куполом. Він мав на це причини.

– Місіс Еверет…

– Будь ласка, звіть мене Ліндою.

– Ліндо, можна, я переночую у вас, тут на дивані? Мені хотілося б бути тут, якщо вони прокинуться серед ночі. А якщо ні – я сподіваюсь, вони спокійно спатимуть, – я хотів би, щоб вони мене побачили, коли спустяться сюди вранці.

– От і добре. Ми всі разом поснідаємо. Пластівцями. Молоко поки що не скисло, хоча йому вже недовго залишилось.

– Гарно звучить. А коли поїмо, ми миттю звільнимо вас від нашої присутності. Вибачте мені те, що я скажу, особливо якщо ви патріотка вашого міста, але Честер Мілл мені уже в печінці сидить. Я не можу зовсім з нього втекти, але хочу забратися від нього якомога далі. Єдиний пацієнт у шпиталі з серйозними проблемами – це син Ренні, але він сам полишив лікарню сьогодні вдень. Він все одно повернеться, той безлад, що відбувається в його голові, змусить його повернутися, проте наразі…

– Він мертвий.

Терстон не виявив ніякого здивування.

– Інсульт, я гадаю.

– Ні, застрелений. У в'язниці.

– Я мусив би сказати, що мені жаль, але насправді ні.

– Мені теж, – сказала Лінда. Вона не знала напевне, що там робив Джуніор, але добре собі уявляла, яким чином це оберне на свою користь його батько.

– Я переберуся з дітьми на озеро, туди, де ми були з Каро, коли це почалося. Там спокійно, і я певен, що зможу знайти достатньо харчових припасів, щоб якийсь час протриматись. Можливо, навіть доволі довго. Може, мені навіть вдасться знайти будиночок з генератором. Але серед того, що відбувається в цій громаді, – він надав своїм словам сатиричного призвуку, – я існувати не бажаю й віддаляюсь. І забираю Ейдена з Алісою.

– Припустимо, я зможу вам запропонувати краще місце.

– Правда? – А коли Лінда нічого далі не промовила, він простягнув руку над столом і торкнувся її. – Ви мусите хоч комусь довіряти. Наприклад, мені.

Таким чином Лінда розповіла йому про все, включно з тим, що перед тим, як підніматися на Чорну Гряду, їм треба заїхати до Берпі по свинцеве полотно. Балакали вони майже до півночі.

Північна частина будинку Маккоя була непридатна для життя – після дуже сніжної минулої зими дах там опинився всередині вітальні, – але із західного боку збереглася їдальня, суто фермерська за стилем, довга, майже як залізничний вагон, от там‑то й зібралися втікачі з Честер Мілла. Барбі спершу розпитав Джо, Норрі й Бенні, що вони бачили чи що їм ввижалося, коли вони знепритомніли на краю того, що тепер між ними називалось осяйним поясом.

Джо згадав палаючі гарбузи. Норрі сказала, що все стало чорним і сонце пропало. Бенні спочатку заявив, що нічого не пам'ятає. А потім долонею ляснув собі по губах, згадав.

– Крики, – промовив він. – Я чув крики. Таке щось там було, дуже погане.

Спершу всі мовчали, осмислюючи почуте. Першим озвався Ерні.

– Палаючі гарбузи не вельми звужують діапазон пошуків, якщо це те, що ви намагаєтесь робити, полковнику Барбара. Купу гарбузів із сонячного боку стодоли можна побачити ледь не під кожною стіною в місті. Врожайний сезон на них був, – він помовчав, а потім додав: – А чи коли такий знову буде?

– Расті, а твої дівчатка?

– Та майже те саме, – і далі Расті розказав їм усе, що зміг пригадати.

– «Зупиніть Гелловін, зупиніть Великого Гарбуза», – зачудовано повторив Роммі.

– Чуваки, тут конкретно є якась схема, я відчуваю, – вигукнув Бенні.

– Нема базару, чувачок, – підтримала його Розі, і всі розсміялися.

– Твоя черга, Расті, – заохотив Барбі. – Може, варто про те, як ти зомлів, коли сюди підіймався?

– Уточнюю, я тоді не зовсім зомлів, – сказав Расті. – А всі ці речі легко пояснюються загальним стресом. Масовий психоз включно з груповими галюцинаціями – звичайна справа в тих, хто перебуває в пригніченому стані.

– Красно дякую, докторе Фройд, – уклонився Барбі. – А тепер розкажи нам, що саме ти бачив.

Расті вже дійшов до фігури в смугастому ковпаку патріотичних кольорів, і тут вигукнула Лісса Джеймісон:

– Та це ж те опудало, що стоїть на галявині перед бібліотекою. На ньому ще надіта моя стара майка з фразою з пісні Воррена Зевона…

– «Мила батьківщино Алабама, заграй‑но оту пісню мертвого гурту», – продовжив її фразу Расті. – І садові совки замість рук. Ну, словом, воно загорілося. А потім «пух» – і щезло. Разом з моєю млістю.

Він обвів присутніх поглядом. Здивувався, якими розширеними очима вони на нього дивляться.

– Розслабтесь, друзі, мабуть, я бачив це опудало раніше, перед тим, як це зі мною трапилось, а моя підсвідомість потім виштовхнула його нагору, – він націлив палець на Барбі. – А якщо ти знову назвеш мене доктором Фройдом, отримаєш щигля.

– А ви насправді бачили його раніше? – запитала Пайпер. – Можливо, коли забирали своїх донечок зі школи чи ще якось? Бо ж бібліотечна галявина прямо напроти ігрового майданчика.

– Та я не пам'ятаю взагалі‑то, ні, не можу пригадати.

Расті не уточнив, що останній раз він забирав дівчаток зі школи ще на початку місяця, а тоді навряд щоб десь у місті вже робилися якісь гелловінські інсталяції.

– А тепер ви, Джекі, – звернувся Барбі.

Вона витерла собі губи.

– Ви вважаєте, що це дійсно важливо?

– Так, саме так я й вважаю.

– Люди горять, – промовила вона. – І дим, а крізь нього в тих місцях, де розриви в димовій завісі, палахкотить вогонь. Здається, ніби палає весь світ.

– Йо, – підхопив Бенні. – Люди кричали, бо вони горіли. Тепер і я своє пригадав. – Він раптом сховав обличчя на плечі в Елви Дрейк. Вона його обняла.

– До Гелловіну поки що цілих п'ять днів, – сказала Клер.

– Я так не думаю, – заперечив Барбі.

Дров'яна піч у кутку кімнати засідань у міській раді стояла давно нікому не потрібна, вкрита пилюкою, але все ще залишалась у робочому стані. Великий Джим перевірив, чи відкрито димохід (рипнула іржаво засувка), далі витяг накопичені Дюком Перкінсом матеріали з конверта з кривавим відпечатком підошви. Погортав, кривлячись від читаного, а потім вкинув папери в піч. Конверт залишив.

Картер був на телефоні, говорив зі Стюартом Бові, переказував йому, що бажає Великий Джим для свого сина, казав, щоб той зараз же брався до роботи. «Добрий хлопець, – думав Великий Джим. – Далеко може піти. Поки пам'ятатиме, з якого боку йому маститься хліб маслом, тобто». Тим, хто про це забуває, доводиться платити високу ціну. Ендрія Ґріннел про це дізналась лише щойно цього вечора.

На полиці поряд із піччю лежала коробка сірників. Великий Джим чиркнув і торкнувся полум'ям сірника краєчка «доказів» Дюка Перкінса. Заслінку він залишив відчиненою, щоб бачити, як вони горять. Це дарувало йому неабияке задоволення.

Підійшов Картер.

– Стюарт Бові на зв'язку. Сказати, що ви зателефонуєте йому пізніше?

– Дай мені його, – простягнув руку по слухавку Великий Джим.

Картер показав на конверт.

– Ви хочете, щоб я це також вкинув до печі?

– Ні. Я хочу, щоб ти взяв чистих аркушів із принтера і поклав їх у цей конверт.

Картеру вистачило миті, щоб осягнути ідею.

– У неї були просто торчкові галюцинації, наркоманська маячня, так?

– Бідна жінка, – погодився Великий Джим. – Спустись у протиатомне сховище, синку, це там. – Він кивнув великим пальцем повз піч, у бік цілком звичайних дверей, якщо не звертати уваги на табличку з чорними трикутничками на жовтому тлі. – Там дві кімнати. У кінці другої стоїть малий генератор.

– Окей…

– Перед генератором є люк. Його важко помітити, але як придивишся, то побачиш. Підніми його й подивися. Там, внизу, мусить бути заховано чи то вісім, чи десять невеличких балонів із пропаном. Принаймні останнього разу, як я туди заглядав, вони там лежали. Перевір і доповіси мені, скільки їх там.

Йому стало цікаво, чи спитає Картер, навіщо це, але Картер промовчав. Просто відвернувся і вирушив виконувати наказ. Тому Великий Джим докинув йому вслід:

– Одне зауваження, синку. Не забувай завжди ставити крапки над «і» та в кінці речення, у цьому криється секрет успіху. І в Божій помочі, звісно.

Коли Картер пішов, Великий Джим натиснув на телефоні кнопку відновлення розмови, і якщо Стюарт уже відімкнувся, його сраці світитимуть круті непереливки.

Стюарт чекав.

– Джиме, я співчуваю, така втрата, – промовив він першим чином, і це вже був йому плюс. – Ми зробимо все, як годиться, я думаю, найкраще підійде домовина моделі «Вічний упокій», це дуб, протриває тисячу років.

«Продовжуй і швидше переходь до головного», – подумав мовчки Великий Джим.

– Це буде найкраща наша робота. Він буде як живий, ось‑ось встане і посміхнеться.

– Дякую тобі, друже, – промовив Великий Джим, подумки собі відзначаючи: «А він збіса порозумнішав».

– Тепер про той рейд, що призначено на завтра, – почав Стюарт.

– Я тобі й сам якраз збирався подзвонити щодо цього. Тебе цікавить, чи він залишається на порядку денному? Так, залишається.

– Але ж з усім цим, що трапилося…

– Нічого не трапилося, – перебив його Великий Джим. – Ми можемо тільки подякувати за Божу ласку. Я можу очікувати від тебе на «амінь» за це, Стюарте?

– Амінь, – запопадливо проказав Стюарт.

– Всього лише хріноверть, спровокована ментально нездоровою жінкою з револьвером. Вона зараз уже вечеряє з Христом і всіма святими, я не маю щодо цього жодних сумнівів, бо не її вина в тім, що тут таке трапилось.

– Але ж, Джиме…

– Не перебивай мене, коли я говорю, Стюарте. То все наркотики. Все ті кляті ліки, вони роз'їли їй мозок. Люди все зрозуміють, коли потроху заспокояться. У Честер Міллі народ благословенно розважливий, мужній. Я вірю в наших людей, вони з честю пройдуть крізь усі негаразди, я в них завжди вірив і віритиму. До того ж зараз у головах у них нема інших думок, окрім єдиної: побачитись зі своїми рідними і близькими. Наша операція відбудеться, як заплановано, опівдні. Ти, Ферн, Роджер, Мелвін Ширлз. Очолить вас Фред Дентон. Він же підбере ще чоловік п'ять‑шість, якщо вважатиме, що вони стануть у пригоді.

– Він кращий, кого ти можеш на це поставити?

– Фред цілком у порядку.

– А як щодо Тібодо? Того хлопця, котрий весь час ошивається біля тебе…

– Стюарте Бові, кожного разу, як ти розкриваєш свого рота, разом із запахом у тебе звідти тхне твоєю непевністю. Зараз же стули пельку і слухай. Ми говоримо про хирлявого наркомана і фармацевта, котрий гусака не здатен налякати. Ти даси мені на це «амінь»?

– Йо, амінь.

– Поїдете двома міськими ваговозами. Зв'яжись із Фредом, щойно ми закінчимо цю розмову, він іще мусить бути десь тут неподалік, і розкажи йому, що до чого. Скажи йому, що завтра вам усім треба подбати про власну безпеку. Там, у задній коморі, у поліцейській дільниці повно всякого лайна, що його нам колись скинули зі Служби нацбезпеки – куленепробивні жилети і бронекуртки і ще хтозна‑що – тож хоча б тепер воно стане нам у пригоді. А тоді поїдете туди і викурите звідти ту парочку. Нам потрібен той пропан.

– А як щодо лабораторії? Я думав, може, нам її варто спалити…

– Ти здурів? – Картер, котрий саме в цю мить повернувся до кімнати, подивився на нього здивовано. – З усіма тими хімікатами, що там складовані? Одна справа газета Шамвей; а тут казан з абсолютно іншим варивом. Тобі варто бути розважливішим, бо я почну думати, що ти такий же йолоп, як Роджер Кіл'ян.

– Гаразд, – Стюарт промовив понуро, але Великий Джим був певен, що той зробить усе правильно. Та й все одно він більше не міг витрачати на нього час; будь‑якої хвилини може прийти Рендолф.

«Достоту, парад дурнів довічно нескінченний», – подумав він.

– Ну, а тепер восхвалимо Бога великого, – проказав Великий Джим. Внутрішнім зором він побачив себе верхи на спині в Стюарта, як він топче його обличчям у грязюку. Захоплива вийшла картинка.

– Хвалімо Бога, – пробурмотів Стюарт.

– Амінь, брате, – відгукнувся Великий Джим і відімкнувся.

Скоро по цьому прийшов і шеф Рендолф, з утомленим, але задоволеним обличчям.

– Здається мені, що декількох наймолодших новобранців ми втратили назовсім, Додсон, Рокліфф і синок Річардсонів пішли, але більшість інших тримаються. І я заохотив декількох нових. Це Джо Боксер… Стаббі Норман, Обрі Таул… той, що його брат, ну, ти знаєш, тримає книгарню…

Великий Джим доволі терпляче слухав цю тираду, щоправда, лише краєм вуха.

Коли Рендолф нарешті заглух, Великий Джим підштовхнув до нього по полірованій стільниці конверт із написом ВЕЙДЕР.

– Ось те, чим вимахувала наша бідна Ендрія. Поглянь‑но сам.

Рендолф завагався, потім відшпилив клапан і витяг звідти стос аркушів.

– Але тут нема нічого, лише чистий папір.

– Твоя правда, правдива й істинна. Коли збереш завтра свій особовий склад – у поліцейській дільниці, рівно о сьомій ранку, бо наші мурашки мусять почати метушитися вельми рано, ти слухай уважно, коли дядько Джим тобі щось говорить, – можеш їм роз'яснити, що бідна жінка була просто не в собі, як той анархіст, котрий застрелив президента Маккінлі.

– А хіба це не гора?[427]

Великий Джим згаяв хвилинку на зачудування, з якого такого дуба впав синочок місіс Рендолф, коли був маленьким. А тоді продовжив, воліючи швидше закінчити. Йому не світить цієї ночі доброго восьмигодинного сну, за Божого благословення вдасться поспати хоча б п'ять годин. А йому так треба виспатись. Цього так треба його втомленому серцю.

– Потрібно задіяти всі поліцейські машини. По два офіцери на екіпаж. Перевір, щоб у кожного був газовий диспенсер і шокер. Але якщо хтось вистрелить з вогнепальної зброї на очах у репортерів, перед камерами, перед тим нікчемашним зовнішнім світом… Я сам у того вирву кишки на підтяжки до штанів.

– Так, сссер.

– Нехай вони їдуть по узбіччях шосе 119, супроводжують натовп. Ніяких сирен, але мигалки щоб блимали.

– Як на параді, – зауважив Рендолф.

– Атож, Піте, як на параді. Дорожнє полотно нехай залишається вільним для людей. Хто під'їжджатиме на своїх машинах, наказуйте їм залишити їх і далі йти пішки. Оголошуйте це через гучномовці. Я хочу, щоб вони були вже добряче втомленими, коли туди дістануться. Втомлені люди – це люди, більш схильні до покірності.

– А як ти гадаєш, може, нам варто відрядити кілька загонів на пошуки арештантів, утікачів? – Він побачив, як на цих його словах спалахнули очі Великого Джима, і підняв долоню. – Я просто спитав, просто спитав.

– Гаразд, ти заслужив на відповідь. Ти ж, кінець‑кінцем, у нас шеф. Правда, Картере?

– Йой, – сказав Картер.

– Відповідь буде однозначна – ні. І це тому, шефе Рендолф… слухай мене уважно… бо вони не можуть втекти. Навкруг Честер Мілла стоїть Купол, і вони абсолютно… беззастережно… не мають ніякої змоги кудись втекти. Тепер ти второпав, як робляться умовиводи? – Він помітив, як почервоніли щоки в Рендолфа, і додав: – Будь обережним з відповіддю. Я тобі раджу.

– Я розумію.

– А тоді зрозумій ще й інше: поки Дейл Барбара перебуватиме десь на волі, не кажучи вже про його спільника Еверета, люди ще ревніше шукатимуть захисту у своїх урядовців. І як би нам не хотілося закручувати гайки, але ми змушені будемо зреагувати на такі обставини.

Рендолф прояснів. Нехай він і не мав поняття, що є й президент і є також гора на ім'я Маккінлі, проте він зрештою докумекав‑таки, що Барбі в чистім полі для них може бути набагато вигіднішим за Барбі в кулаку.

– Так, – сказав він. – Будемо змушені. Чорт, а точно ж. А як щодо прес‑конференції? Якщо ти на неї не підеш, то, може, захочеш послати…

– Ні, не захочу. Я буду тут, на своєму посту, де моє законне місце, моніторити розвиток подій. А преса нехай собі провадить конференцію з тисячею або й більше тих людей, які припруться туди, до південної межі міста, й лупитимуть там очі, немов ті роззяви на нову будівлю. Нехай щастить їм в інтерпретаціях того белькотіння, якого вони там наслухаються.

– Дехто там може розповісти про не дуже похвальні стосовно нас речі, – промовив Рендолф.

Великий Джим блиснув крижаною усмішкою.

– На те і дав нам Бог міцні плечі, друже. Окрім того, що зможе зробити той нахабний нікчемаха Кокс? В'їде сюди верхи на коні й витурить нас із кабінетів?

Рендолф запопадливо захихотів, вирушив до дверей, але раптом про щось іще згадав.

– Там збереться дуже багато людей, і вони там перебуватимуть довший час. Військові на своєму боці встановили пересувні туалети. Чи не треба нам зробити щось подібне і зі свого боку? У нас, здається, було кілька таких кабінок на складі. Для дорожніх робітників їх використовували. Може, Ел Тіммонс міг би…

Великий Джим послав промовистий погляд, у якому ясно читалася його думка: він вважає, що новий шеф поліції раптом здурів.

– Якби моя воля, наші люди завтра сиділи б у безпеці по своїх власних домівках, замість того щоб відходити з міста, мов якісь ізраеліти з Єгипту. – Він витримав паузу для наголошення на наступному. – Якщо комусь припече, дозволиш їм піти й покакати там, десь у клятих чагарниках.

Коли Рендолф нарешті пішов геть, Картер промовив:

– Якщо я побожусь, що не маю наміру лізти не в свої справи, чи можу я вам дещо сказати?

– Так, звісно.

– Я люблю дивитися, як ви дієте, містере Ренні.

Великий Джим вишкірився – в широкій сонячній посмішці, яка освітила цілком усе його обличчя.

– Ну, ти маєш свій шанс, синку; навчався чогось в інших, повчись тепер у кращого.

– Я так і думаю робити.

– А зараз від тебе мені лише потрібно, щоб ти підвіз мене додому. Будь у мене завтра рівно о дев'ятій ранку. Ми приїдемо сюди й дивитимемося шоу по Сі‑Ен‑Ен. Але спершу ми посидимо на міському пагорбі, подивимося, як виходитиме народ із міста. Сумно це, насправді; ізраеліти без Мойсея.

– Мурахи без мурашника, – підхопив Картер. – Бджоли без вулика.

– Але, перш ніж забрати мене, я хочу, щоб ти з деким побачився. Або спробував принаймні. Можу закластися сам із собою, що вони виявляться безвісті зниклими.

– Хто це?

– Розі Твічел і Лінда Еверет. Дружина медика.

– Я знаю.

– Можеш також перевірити, де Шамвей. Я чув, що вона може зараз жити в Ліббі, у тієї проповідниці з погано вихованим собакою. Якщо хоч когось із них побачиш, допитай їх про місцеперебування наших утікачів.

– Жорстко чи м'яко?

– Середнє. Мені не конче потрібно, щоби Барбару або Еверета зловили саме зараз, але я б не відмовився знати, де вони ховаються.

Вийшовши на ґанок, Великий Джим набрав повні груди смердючого повітря, а відтак і видихнув із гмиканням, у якому вчувалося задоволення. Картер теж почувався вельми задоволеним собою. Ще на минулому тижні, в банькатих окулярах, щоб уберегти собі очі від іржавої лупи, яка сіялася з поїдених сіллю вихлопних систем, він міняв глушники. Сьогодні він впливова людина зі становищем. Легкий сморід у повітрі здавався невеликою ціною за це.

– Маю до тебе одне питання, – промовив Великий Джим. – Як вона тобі смакувала? Нічого була?

Картер трохи завагався, а потім таки відповів:

– Трохи сухувата спершу, але далі все поїхало, як по базарній олії.

Великий Джим розреготався. З якимсь металевим призвуком, немов монети посипалися у лоток торговельного автомата.

Північ, і рожевий місяць спускається до обрію, за яким лежить Таркер Мілл, там місяць може собі висіти, поки не надійде світло дня і, перед тим, як йому зовсім зникнути, перетворить його на привид.

Джулія обережно ступала крізь темний сад туди, де ферма Маккоя переходила в західний схил Чорної Гряди, і не здивувалася, помітивши темнішу тінь людини, що сиділа під одним із дерев. Праворуч від себе вона кожні п'ятнадцять секунд бачила проблиски, які посилала коробочка з викарбуваним на ній чужинним символом: найменший, найдивовижніший у світі маяк.

– Барбі? – погукала вона, намагаючись робити це якомога тихіше. – Як там Кен?

– Поїхав до Сан‑Франциско взяти участь у ювілейному гейпараді. Я зажди знав, що він хлопець не простий.

Джулія розсміялась, а потім узяла його руку й поцілувала.

– Друже мій, я страшенно рада, що ви тепер у безпеці.

Він обхопив її руками, розцілував в обидві щоки і тільки потім відпустив. Затяжні цілунки. Справжні.

– Я теж, друг мій, Джуліє.

Вона засміялась, але всередині неї виник раптовий трепет, яким її прохромило від шиї до колін. Знайомий трепет, хоча їй давно не траплялося його відчувати. «Розслабся, дівчинко, – переконувала вона себе. – Він же тобі в сини годиться».

Ну так, авжеж… якби вона завагітніла тринадцятирічною.

– Всі вже сплять, – сказала Джулія. – Навіть Горес. Він у будинку разом з дітьми. Вони кидали йому ломачки, і він їх приносив, аж поки язик йому буквально не почав стелитися по землі. Він думає, що вже помер і потрапив у рай, я певна.

– Я теж намагався заснути. Та не зміг.

Він двічі вже майже засинав і обидва рази знову опинявся в камері, бачив перед собою Джуніора Ренні. Перший раз Барбі помилився і, замість кинутися вправо, розпластався на тапчані, перетворившись на ідеальну ціль. Другий раз Джуніор простягнув крізь ґрати неймовірну довгу гумову руку, вхопив його й утримував достатньо довго для того, щоб позбавити життя. Після цього Барбі полишив сарай, де полягали спати чоловіки, і прийшов сюди. Тут теж стояв запах кімнати, в якій півроку тому помер споконвічний курій, але все одно повітря тут було кращим, ніж у місті.

– Так мало вогнів там, унизу, – промовила вона. – Звичайної ночі їх було б удев'ятеро більше, ніж зараз, навіть о цій годині. Вуличні ліхтарі скидалися б на подвійну низку перлин.

– Зате тут є оце, – лівою рукою Барбі обнімав Джулію, і зараз він показав вільною правою на осяйний пояс унизу. Якби не Купол, проти якого світіння раптово обривалось, вона б визнала цей пояс за ідеальне коло. А так він був схожим на підкову.

– Авжеж. А як ви гадаєте, чому Кокс не говорив про це? Вони мусили б його зафіксувати на супутникових фото. – Вона замислилась. – Мені він принаймні ні словом не прохопився. Може, вам щось казав?

– Ні, а мусив би. Що означає – вони його не бачать.

– Ви вважаєте, що Купол… як це? Фільтрує картинку?

– Щось таке, либонь. Кокс, новинні телеканали, весь зовнішній світ, вони цього не бачать, бо їм його не потрібно бачити. Так мені здається.

– А Расті правий, як ви гадаєте? Ми ті мурашки, що їх катують жорстокі діти, граючись із лінзою? Яка ж це розумна раса могла б дозволити своїм дітям творити таке з іншою розумною расою?

– Це ми самі себе вважаємо розумними, а вони нас? Ми знаємо, що мурашки – це істоти, які мають власне суспільство, вони будують житла, створюють цілі колонії, вони чудові архітектори. Вони наполегливо трудяться, як і ми. Вони ховають своїх померлих, як і ми. У них навіть відбуваються міжрасові війни, коли чорні б'ються з рудими. Все це ми знаємо, але не вважаємо мурашок розумними.

Вона тісніше пригорнулася йому під руку, хоча надворі не було прохолодно.

– Розумні чи ні, все одно це неправильно.

– Згоден. Більшість людей із цим погодяться. Расті зрозумів це ще в дитинстві. Але більшість дітей не сприймають світ у координатах моралі. Потрібні роки, щоби розвинути це відчуття. Ставши дорослими, більшість із нас забуває свої дитячі розваги, такі як спалювання мурашок лупою або відривання крилець мухам. Можливо, їхні дорослі колись робили так само. Тобто якщо взагалі коли‑небудь помічали нас. Коли ви останній раз нахилялися до мурашника, щоби його роздивитися?

Дата добавления: 2015-09-02