МУРАШКИ 3 страница

– Але ж… якби ми знайшли мурашню на Марсі або навіть мікробів, ми б їх не знищували. Бо життя у Всесвіті – така безцінна річ. Боже мій, будь‑яка з планет у нашій системі – суцільна пустеля.

Барбі подумав, що, якби специ НАСА знайшли щось живе на Марсі, вони знищили б це без жодних докорів сумління, аби лише покласти його під мікроскоп і вивчати, але не промовив цього.

– Якби ми були більш просунутими науково – чи духовно просунутішими, бо, можливо, саме це потрібно, аби подорожувати в тому безмежжі, що простягається навкруг нас – ми, либонь, переконалися б, що життя існує скрізь. Заселених світів, розумних форм життя там не менше, ніж мурашників на території цього міста.

Чи це його рука вже тепер спочиває збоку на опуклості її грудей? Саме так, погодилася з собою вона. Давно там не лежала чоловіча рука, а відчуття дійсно було приємним.

– Єдине, в чому я впевнений, це те, що існують й інші світи, окрім тих, які ми можемо побачити крізь наші слабенькі телескопи тут, на Землі. Чи навіть за допомогою «Габбла»[428]. І ці… вони… зовсім не тут зараз, розумієте. Це не вторгнення. Вони просто дивляться. І ще… напевно… граються.

– Я знаю, як воно, – мовила вона. – Коли з тобою граються, як з іграшкою.

Він подивився їй в обличчя. На поцілунковій відстані. Вона була не проти, щоб її поцілували, зовсім не проти.

– Що ви маєте на увазі? Ренні?

– Ви вірите, що в житті людини бувають особливі, визначальні моменти? Рубіжні моменти, котрі якраз і змінюють нас?

– Так, – відповів він, думаючи про ту пляму у формі усмішки, пропечатану його черевиком на сідниці в Абдула. Звичайна сідниця чоловіка, що проживав був своє звичайне маленьке життя. – Абсолютно.

– Зі мною це трапилось у четвертому класі. У початковій школі на Мейн‑стрит.

– Розкажіть.

– Історія коротка. То був найдовший день у моєму житті, але розповідь займе зовсім мало часу.

Він чекав.

– Я була доволі видною дитиною. Мій батько володів місцевою газетою – тримав пару репортерів і одного рекламного агента, але все решту він робив сам‑один, такий собі чоловік‑орекстр, саме так йому подобалось вести справу. Ніколи не виникало питання, чим займуся я, коли він відійде від справ. Він вірив у це, моя мати в це вірила, мої вчителі також вірили, і, звісно, вірила в це я сама. Детально було розплановано мою подальшу вищу освіту. Звичайно, і мови не могло йти про якийсь провінційний коледж, типу університету штату Мейн, бо це було не для донечки Ела Шамвея. Дочка Ела Шамвея навчатиметься у Принстоні. Вже в четвертому класі в мене над ліжком висів Принстонський прапорець, я вже тоді жила буквально на валізах. – Усі кругом, включно зі мною, ледь не молилися на кожен мій крок. Тобто всі, окрім моїх однокласників. Я в той час не розуміла причин, це тепер я дивуюся, як я могла цього не помічати. Я сиділа за першою партою і завжди тягнула руку, коли місіс Коннот ставила якесь запитання, і завжди я давала на нього правильну відповідь. Аби можна було, я б наперед виконала всі завдання, я жадала додаткових балів. Я була невситимою здобувачкою оцінок і трохи підлизою. Одного разу, коли місіс Коннот на кілька хвилин залишила нас самих, повернувшись до класу, вона побачила закривавлений ніс малого Джессі Вашона. Місіс Коннот оголосила, що весь клас залишиться після уроків, якщо ніхто не скаже, хто це зробив. Я підняла руку і доповіла, що це зробив Енді Меннінг. Енді вдарив по носі Джессі, коли той відмовився дати йому свою гумку‑стирачку. І я не вбачала в цьому нічого неправильного, бо я ж сказала правду. Ви уявляєте собі цю картину?

– Ви її змалювали на високу п'ятірку.

– Цей епізод виявився останньою соломинкою. Одного дня, невдовзі після цього випадку, коли я йшла додому через міський майдан, на мене напала зграйка дівчат, котрі ховалися, чекаючи на мене, в мості Миру. Їх було шестеро. Їх очолювала Ліла Страут, котра тепер має прізвище Кіл'ян – вона вийшла заміж за Роджера Кіл'яна, котрий їй абсолютно підходяща пара. Ніколи не вірте, якщо хтось вас почне переконувати, ніби діти не тягнуть за собою в доросле життя свої дитячі образи. Вони затягли мене на паркову сцену. Я спочатку пручалася, але потім дві з них – одною була Ліла, а другою Сінді Коллінс, тепер мати Тобі Меннінга – не почали мене бити кулаками. Не в плечі, куди, знаєте, зазвичай цілять діти. Сінді ударила мене в щелепу, а Ліла прямо в праву грудь. Як же це було боляче! У мене тільки почали тоді рости груди, і вони самі по собі, навіть без усякого до них доторку, дуже боліли. Я почала плакати. Зазвичай це ясний сигнал – принаймні серед дітей, – що справа зайшла надто далеко. Але не того дня. Коли я заридала, Ліла сказала: «Заткнися, бо гірше буде». Поряд не було нікого, хто міг би їх зупинити. Було холодно, такий мрячний день, і на майдані не було ані душі, окрім нас. Ліла ляснула мені по обличчю так сильно, що аж з носа в мене пішла кров, і виголосила: «Донощиця‑задавака! Бодай зжерли б тя собаки!» І всі дівчата почали сміятися. Вони казали, що це за те, що я виказала Енді, і тоді я й сама так думала, але тепер розумію, що то була відплата мені за все, аж по те, як пасували стрічечки в волоссі до моїх блузок і спідничок. Вони носили одяг, а я наряди. Енді просто послужив останньою соломинкою.

– Дуже жорстоко били?

– Ляскали по обличчю. Смикали за коси. А ще… вони плювали на мене. Всі разом. От тоді‑то мене зрадили ноги і я впала на ту сцену. Я плакала, як ніколи раніше, затуляла собі долонями обличчя, але все відчувала. Слина, вона ж тепла, знаєте?

– Йо.

– Вони проказували всякі такі речі: «вчительське цуценя» і «ой‑лялечко‑присяй‑богу» та «міс‑принцеска‑сере‑не‑воняє». А тоді, коли я вже було думала, що вони вгомонилися, Коррі Макінтош крикнула: «Давайте з неї штани знімемо!» Бо я того дня була одягнута в слакси, красиві такі брюки, мама мені їх вибрала по каталогу. Я їх любила. У таких слаксах легко було себе уявити студенткою, що йде до «Кводу»[429]в Принстоні. Так мені тоді принаймні ввижалося. Тут я вже почала відбиватися дужче, але вони перемогли, звичайно. Четверо тримали мене, поки Ліла й Коррі стягували з мене слакси. А відтак Сінді Коллінс почала сміятися і показувати пальцем: «Ой, дивіться, в неї на трусах той дурнуватий Вінні‑Пух намальований!» Так, у мене там були і Віслючок, і кенгурятко Ру. Тоді вони всі почали реготати, а я… Барбі… я почала меншати… і меншати… і меншати. Поки сцена на стала величезною, немов безкрая пласка пустеля, а я перетворилася на мурашку посеред неї. Гинула посеред неї.

– Як мураха під збільшувальним склом, іншими словами.

– О, ні! Ні! Барбі! Мені було холодно, не гаряче. Я леденіла. У мене сироти повиступали на ногах. Коррі сказала: «Давайте й труси з неї стягнемо!» Але це вже було занадто навіть для них. Як останній ласий шматочок, Ліла взяла і закинула мої гарні слакси на дах сцени. Після цього вони пішли. Ліла йшла останньою. Вона ще сказала мені: «Якщо ти цього разу наклепаєш, я візьму в свого брата ніж і відріжу тобі твого сучого носа».

– Що було далі? – спитав Барбі. Але ж дійсно, його рука спочивала в неї на грудях.

– Далі було те, що маленька перелякана дівчинка зіщулилась там, на сцені, не відаючи, як їй дійти додому без такого, щоб половина міста не побачила її в тих ідіотських дитячих трусиках. Я відчувала себе найдрібнішою, найнікчемнішою насіниною на землі. Врешті я вирішила, що діждуся темряви. Мої батько з матір'ю, звісно, будуть непокоїтись, можуть навіть викликати копів, але мені то було байдуже. Я збиралася дочекатися темряви, а тоді діставатися свого дому бічними вуличками. Ховатися за деревами, якщо хтось трапиться мені назустріч. Я, мабуть, навіть задрімала там, бо раптом бачу, а наді мною стоїть Кейла Бевінс. Вона була разом з усіма, била мене по обличчю і плювала і тягала за коси. Вона не так багато лаяла мене, як решта їх, але все одно брала повноцінну участь. Вона була серед тих, хто мене тримав, коли Ліла й Коррі стягували з мене штани, а коли вони побачили, що одна їх холоша звисає з даху сцени, Кейла вилізла на перила й підкинула вище холошу, щоб та зачепилася на даху і я не могла дістати свої слакси. Я почала її благати, щоб більше не мучила мене. У мені вже не залишилося тоді ні гордості, ні гідності. Я благала не стягувати з мене трусики. Потім почала благати її допомогти мені. А вона просто стояла і слухала, немов я була для неї ніщо. Та я й була нічим для неї. Я розуміла це тоді. З роками я про це якось забула, але якимсь чином у мені відновився зв'язок з цією голою правдою, в результаті досвіду життя під Куполом. Кінець‑кінцем я виснажилась і просто лежала там, схлипувала. Вона ще якийсь час дивилася на мене, а потім стягнула з себе светр. То був старий, розтягнутий коричневий светр, їй майже до колін. Вона була росла дівчинка і светр на ній був на виріст. Вона накинула його на мене і сказала: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня». Отак вона сказала. І хоча надалі я ходила разом з нею в школу ще впродовж восьми років – аж до самого випуску – ми більше ніколи з нею не балакали. Але іноді я все ще чую уві сні ті її слова «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня». І бачу її обличчя. На ньому ні ненависті, ні злості, але й жалю нема також. Вона зробила це не з жалю і не заради того, щоб я її не виказувала. Я не розумію, чому вона це зробила. Я не розумію навіть, чому вона повернулася до мене. А ви?

– Ні, – промовив він і поцілував її в губи. Поцілунок вийшов швидким, але теплим, і вологим, і доволі лячним.

– Чому ви це зробили?

– Бо у вас був такий вигляд, що вам це потрібно, от я це й зробив. А що було далі, Джуліє?

– Я одягла светр і пішла додому – що ж іще? А батьки мене чекали. – Вона гордо задерла підборіддя. – Я так ніколи й не розповіла їм, що тоді трапилось, і вони самі ніколи не дізналися. Десь протягом тижня по дорозі до школи я кожного разу бачила свої штани на круглому дашку над сценою. І кожного разу я відчувала сором і образу – біль, як ножем у серце. А потім одного дня вони зникли. Біль після цього з мене нікуди не подівся, але все одно стало трохи легше. Замість гострого болю залишився тупий. Я не виказала тих дівчат, хоча мій батько буквально пінився і гнітив мене аж до червня – я могла тільки ходити до школи і нічого більше. Він заборонив мені навіть поїхати з класом до Портленда в Музей мистецтв на екскурсію, якої я чекала цілий рік. Він сказав, що я зможу поїхати і всі мої привілеї мені буде повернуто, якщо я назву імена дітей, котрі з мене «знущалися». Це його слово. Але я мовчала, і не просто тому, що була адепткою дитячого варіанта «Апостольського символу віри».

– Ви повелися так, бо в глибині душі вважали, що заслужили на те, що з вами тоді трапилось.

– Заслужила тут неправильне слово. Я вважала, що придбала дещо і заплатила за це справжню ціну. Моє життя змінилося після того випадку. Я продовжувала отримувати гарні оцінки, але перестала аж так часто тягнути руку. Я не перестала здобувати оцінки, але вже не прагла їх попри будь‑що. У старших класах я могла б стати офіційною лідеркою, але попустилася під кінець випускного року. Якраз настільки, щоб замість мене виграла Карлін Пламмер. Я не хотіла бути першою. Ні оголошувати випускної промови, ні тієї уваги, яку викликає та промова. У мене з'явилося декілька друзів, найкращі з них серед тих, хто курив на майданчику поза будівлею школи. Найбільшою переміною стало те, що я вирішила продовжувати освіту в Мейні, замість Принстона… де мене дійсно чекали. Батько кидав громи і блискавки: як це так, чому це його дочка буде навчатися у якомусь вбогому провінційному коледжі, але я правила своє. – Вона усміхнулась. – Твердо стояла на своєму. Проте секретним інгредієнтом любові є компроміс, а я тата дуже любила. Обох любила, і його, і маму. Я планувала навчатися в Університеті штату Мейн в Ороно, але влітку після закінчення школи в останній момент подала заяву в Бейтс[430]– це в них називається «поданням за особливих обставин» – і мене прийняли. Батько змусив мене заплатити пеню за запізнення з мого власного банківського рахунку, що я радо зробила, бо в родині нарешті встановився крихкий мир після шістнадцяти місяців прикордонного збройного конфлікту між державою Батьківський Контроль і маленьким, але добре укріпленим князівством Уперта Юнка. Спеціальністю я вибрала журналістику, і таким чином було залатано ту пробоїну, що утворилася з того дня на парковій сцені. Мої батьки так ніколи й не дізналися про це. Не через той день я залишилася в Міллі – моє майбутнє в «Демократі» було визначено наперед віддавна, – але я є тією, ким я є, в основному завдяки тому дню.

Вона знову звела на нього очі, вони сяяли слізьми і викликом:

– І все‑таки я не мураха. Я не мурашка.

Він знову її поцілував. Вона міцно обхопила його руками і відповіла на його поцілунок щиро, як тільки могла. А коли його рука витягла поділ її блузи з‑за пояса слаксів, а потім сковзнула по животу до грудей, вона почала цілувати його взасос. Дихання її було уривчастим, коли вони відхилились одне від одного.

– Хочете? – спитав він.

– Так. А ви?

Він узяв її руку і поклав собі на джинси, туди, де цілком ясно відчувалася сила його бажання.

За хвилину він вже спирався ліктями, балансуючи над нею. Вона взялась рукою за нього і спрямувала в себе.

– Будьте ніжні зі мною, полковнику Барбара. Я трохи призабула, як це робиться.

– Це – як їзда на велосипеді, – промовив Барбара. Виявилось, що він таки був правий.

Коли все закінчилося, Джулія відкинулась головою йому на руку, і так вона лежала, дивилася на рожеві зірки, а потім спитала, про що він зараз думає.

Він зітхнув:

– Про сни. Видіння. Про все те не‑знати‑що. У вас мобільний телефон з собою?

– Завжди. І заряд він тримає чудово, хоча скільки ще буде в робочому стані, сказати не можу. Кому ви збираєтесь телефонувати? Напевне, Коксові, я гадаю.

– Правильно гадаєте. Його номер є в пам'яті?

– Так.

Джулія потягнулася рукою до своїх слаксів, що лежали неподалік, і зняла з пояса телефон. Знайшла КОКС і подала слухавку Барбі, той майже моментально почав у неї говорити. Мабуть, Кокс одразу ж відреагував на дзвінок.

– Алло, полковнику. Це Барбі. Я на волі. Ризикну, повідомлю вам наше місцезнаходження. Це Чорна Гряда. Старий сад Маккоя. Є він у вас на вашій… окей, отже, є. Звісно, що мусить бути. І ви маєте поряд себе супутникові знімки міста, так?

Він послухав, потім спитав у Коса, чи є на знімках світлова дуга у формі підкови, яка охоплює гряду і закінчується біля межі з ТР‑90. Кокс відповів негативно, а тоді, судячи з виразу на обличчі Барбі, сам спитав про деталі.

– Не зараз, – сказав Барбі. – Зараз мені потрібно, щоб ви дещо зробили для мене, Джиме, і чим швидше, тим краще. Вам для цього потрібна пара «Чінуків».

Він пояснив, що треба зробити, Кокс вислухав, потім щось відповів.

– Саме зараз я не можу вдаватися в деталі, – сказав Барбі. – Та якби й зміг, навряд, щоби від цього щось прояснішало. Просто повірте мені: якесь дуже смердюче дільце тут заварюється, і, я певен, найгірше ще попереду. Можливо, якщо нам пощастить, нічого не трапиться до Гелловіну. Але мені не віриться, що нам пощастить.

У той час, як Барбі балакав з полковником Коксом, Енді Сендерс сидів під стіною складу позаду будівлі РНГХ і дивився в небо на неприродного кольору зірки. Він теж ширяв зараз десь угорі, як той повітряний змій, щасливий, як устриця, безтурботний, як огірок… інші порівняння додай сам. І одночасно глибокий сум – дивовижно заспокійливий, мало не втішливий, – потужний, мов підземна ріка, тік крізь нього. Він ніколи не знав передчуттів у своєму прозаїчному, практичному, заповненому повсякденними трудами житті. Але тепер він мав передчуття. Це його остання ніч на землі. Коли гіркі люди прийдуть, він з Майстром Буші піде. Це було так просто і зовсім не погано.

– Все одно я затримався тут випадково, – промовив він. – Прийняв би ті таблетки, і вже не був би.

– Що з тобою, брате Сендерсе?

Майстер неспішно йшов доріжкою від задніх дверей радіостанції, світячи собі ліхтариком перед босими ступнями. Ожаблені піжамні штани так само ледь трималися на кістлявих крилах його таза, але в його образі додалося дещо нове: великий білий хрест. Він висів у нього на шиї на сирицевому ремінці. На плечі в нього висів БОЖИЙ ВОЇН. З приклада, причеплені на іншому ремінці, звисали, похитуючись, дві гранати. У вільній від ліхтаря руці він тримав гаражний пульт.

– Добривечір, Майстре, – привітався Енді. – Я просто балакав сам з собою. Схоже, що тепер тільки сам я й можу себе послухати.

– Це туфта, Сендерсе. Повна, несусвітна, заквашена на лайні туфта. Бог завжди слухає. Він підключений до наших душ, як ото ФБР до телефонів. І я слухаю також.

Краса цієї ідеї – разом з її втішливістю – наповнила душу Енді вдячністю. Він простягнув люльку.

– Хапни ось чаду. Відразу в баняку розвидниться.

Майстер хриплувато засміявся, взяв люльку і, зробивши довгу затяжку, затримав дим у легенях, а вже потім прокашлявся.

– Страшенна сила! – мовив він. – Божественна сила. Пре, як корабельна турбіна «Роллс‑Ройс», Сендерсе!

– Я вкурив тему, – кивнув Енді. Так завжди казала Доді, і від згадки про неї знову йому обірвалося серце. Він звично змахнув з ока сльозинку. – Де ти взяв цей хрест?

Майстер махнув ліхтарем у бік радіостанції.

– Там є кабінет Коґґінса. Цей хрест лежав у нього в столі. Верхня шухляда була замкнена, але я її виламав. А знаєш, що там іще лежало, Сендерсе? Такі гидомирні дрочильні журнальчики, яких навіть я раніше не бачив.

– Діти? – запитав Енді. Його це не здивувало. Якщо сатана вхопить священика, той може впасти так низько, що ой. Так низько, що може в циліндрі на голові проповзти під гримучою змією.

– Гірше, Сендерсе, – він понизив голос до шепоту, – орієнталки.

Майстер узяв в Енді АК‑47, котрий лежав у того поперек колін. Освітив ліхтарем приклад, на якому Енді взятим у студії маркером уже встиг акуратно написати КЛОДЕТТ.

– Моя дружина, – пояснив він. – Вона стала першою жертвою Купола.

Майстер стиснув йому плече.

– Ти добрий чоловік, Сендерсе, раз пам'ятаєш про неї. Я радий, що Бог звів нас разом.

– Я теж, – взяв у нього з руки люльку Енді. – Я теж, Майстре.

– Ти розумієш, що мусить статися завтра, ні?

Енді вчепився в приклад КЛОДЕТТ. Наразі це була достатньо промовиста відповідь.

– Скоріш за все, вони прибудуть одягнені в бронежилети, отже, якщо нам доведеться воювати, цілься в голови. Ніяких отих одиночних, поливай їх на всі заставки. А якщо дійде до того, що вони почнуть нас перемагати… ти ж знаєш, що тоді станеться, так?

– Так.

– До кінця, Сендерсе? – Майстер підняв собі перед очі гаражний пульт і освітив його ліхтарем.

– До кінця, – погодився Енді, торкнувшись пульта дулом КЛОДЕТТ.

Оллі Дінсмор зненацька прокинувся серед поганого сну, розуміючи, що трапилося щось зле. Він лежав у ліжку, дивлячись у сірість, створювану першим, таким, трохи ніби бруднуватим світлом, що линуло крізь вікно, і намагався переконати себе, що це був просто неприємний сон, просто звичайний кошмар, якого він тепер не міг як слід пригадати. Вогонь і крики, от і все, що він запам'ятав.

«Не просто крики. Верещання».

На столику поряд з його ліжком цокотів дешевий будильник. Він ухопив його в руки. За чверть шоста, а жодного звуку від батька, який мусив би вже ходити по кухні. Ще більш промовисте – не чути запаху кави. Батько завжди був уже на ногах і цілком одягнений щонайпізніше о чверть по п'ятій («Корови чекати не можуть» – улюблена приказка Алдена Дінсмора), а о пів на шосту в нього вже кипіла кава.

Та не цього ранку.

Оллі встав і натягнув учорашні джинси.

– Тату?

Відповіді не було. Тиша, лише цокотіння будильника та – віддаля – мукання однієї, чимось незадоволеної корови. Страхом йому скувало тіло. Він переконував себе, що для цього нема ніяких причин, що його родина – повна і цілком щаслива ще якийсь тиждень тому – витримувала всі трагедії, призначені їм Богом, принаймні поки що. Він себе переконував, але сам собі не вірив.

– Тату?

Генератор позаду дому все ще працював і, зайшовши до кухні, він побачив зелені індикатори і на мікрохвильовці, і на плиті, але кавоварка «Містер Кофі»[431]стояла темна, порожня. І у вітальні також було пусто. Коли минулого вечора Оллі йшов спати, батько дивився телевізор, телевізор працював і зараз, щоправда, з вимкнутим звуком. Якийсь кручений хлоп демонстрував нову, покращену ганчірку «ШемВау»[432]: «Ви витрачаєте по сорок баксів щомісячно на паперові рушники і викидаєте таким чином гроші на вітер», – торохтів той кручений на вигляд парубок з якогось іншого світу, де такі речі щось значили.

«Він пішов з хати. Годує корів, от і все».

Але хіба він не вимкнув би телевізор, щоб економити електрику? Газовий балон у них стояв великий, але ж і він не вічний.

– Тату?

Так і нема відповіді. Оллі підійшов до вікна і подивився на корівник. І там нікого. Тривога його зростала, він пройшов коридором у задню половину будинку, до кімнати батьків, збираючись із духом, щоб постукати в двері, проте в цьому не виявилося потреби. Двері були розчахнуті навстіж. Велике двоспальне ліжко стояло неприбране (батькові очі були влаштовані так, що переставали помічати безпорядок, щойно він виходив з корівника), але порожнє. Оллі вже було мало не відвернувся, та раптом помітив щось, що його налякало. Весільний портрет Алдена й Шеллі висів тут, на стіні, скільки себе пам'ятав Оллі. Тепер його там не було, лише світліший прямокутник шпалер залишився на тому місці, де він висів.

«Нічого страшного в цьому нема».

Але ж було.

Оллі пройшов коридором далі. Там були ще одні двері, і вони, які ще минулого року стояли завжди прочинені, тепер були закриті. До них було приліплене щось жовте. Записка. Ще до того, як достатньо наблизитись, щоб її прочитати, Оллі впізнав батьківський почерк. А як же інакше; чимало цидул, написаних цими кривулястими великим літерами чекало на нього і Рорі, коли вони повертались додому зі школи, і всі ті записки закінчувалися однаково.

«Підмести в корівнику, а тоді вже гратися. Просапати помідори, а тоді вже гратися. Зняти білизну, що її мати випрала, та не виваляти в пилюці. А тоді вже гратися».

«Ігри закінчились», – подумав Оллі понуро.

А потім надія зблиснула в його мозку: може, він дивиться сон? Чому б ні? Після загибелі брата від рикошету і самогубства матері хіба не могло йому наснитися, ніби він прокинувся в порожньому домі?

Знову замукала корова, і навіть це її мукання прозвучало, немов уві сні.

Кімната, на дверях якої було приліплено записку, належала дідусеві Тому. Страждаючи на застійну серцеву недостатність, він переїхав жити до них, коли вже зовсім не міг обслуговувати себе сам. Якийсь час він ще міг дошкандибати аж до кухні, щоби пообідати разом з усією родиною, але під кінець уже не полишав ліжка, спершу з пластиковою руркою, прищепленою в носі – вона називалася персипатор, чи якось так, – а потім вже здебільшого з пластиковою маскою на все лице. Рорі був якось сказав, що дідо схожий на найстарішого у світі астронавта, і мама тоді ляснула йому по щоці.

Під кінець вони всі по черзі міняли йому кисневі балони, а одного разу мама знайшла його мертвим, на підлозі, ніби він намагався встати з ліжка й від того помер. Вона закричала, гукаючи Алдена, той прийшов, подивився, послухав груди старого, а відтак вимкнув подачу кисню. Шеллі Дінсмор почала плакати. З того часу ця кімната майже завжди стояла закритою.

«Вибач, – було написано на приліпленому до дверей папірці. – Оллі, йди до міста. Моргани або Дентони чи преп. Ліббі тебе приймуть».

Оллі довго дивився на записку, а потім повернув клямку немов чужою, не своєю рукою, сподіваючись, що там не буде місива.

Нічого такого не було. Батько лежав на дідусевому ліжку зі складеними на грудях руками. Волосся в нього було зачесане так, як він його зазвичай зачісував, перед тим як поїхати до міста. У пальцях він тримав весільну фотографію. Один із дідусевих балонів з киснем усе ще стояв у кутку; батько повісив на його вентиль свого картуза «Ред Сокс», того, на якому ще був напис «ЧЕМПІОНИ СВІТОВОЇ СЕРІЇ».

Оллі потряс батька за плече. Він почув запах алкоголю, і на кілька секунд надія (штука завжди вперта, подеколи навіжена) знов ожила в нього в душі. Може, він просто п'яний.

– Тату? Таточку? Прокидайся!

Оллі не відчував у себе на щоці його дихання, а тепер ще й помітив, що батькові очі не цілком заплющені; тоненькі півмісяці його білків прозирали між верхніми й нижніми повіками. Стояв запах того, що мати Оллі називала одеко‑сцяками.

Батько причесався, але, коли вмирав, він, як і його покійна дружина, обмочився. Оллі подумав, чи могло б зупинити його знаття, що таке може трапитись.

Він повільно позадкував від ліжка. Йому б хотілося знову відчути, ніби він прокинувся з кошмарного сну, але зась. Перед ним була кошмарна дійсність, а це та штука, з якої неможливо прокинутись. У нього зсудомило шлунок і колона гидотної рідини піднялася йому в горло. Він побіг до ванної кімнати, де його перестрів якийсь зайда з палаючими очима. Він не встиг закричати, бо впізнав себе в дзеркалі над рукомийником.

Вхопившись за дідусеві каліч‑поручні, як вони з Рорі їх колись прозвали, він укляк на колінах перед унітазом і вирвав. Коли все з нього вийшло, він змив (дякувати генеру і добротному глибокому колодязю, він хоча б змивати міг), прикрив унітаз кришкою і сів на неї, його трусило. Поряд, у раковині, лежало два слоїки з‑під пігулок дідуся Тома і пляшка «Джек Деніелз». Усі порожні. Оллі взяв один з дідусевих слоїків. Прочитав назву: ПЕРКОЦЕТ. Іншого навіть торкатися не став.

– Тепер я залишився сам, – промовив він.

«Моргани або Дентони чи преподобна Ліббі тебе приймуть».

Але він не хотів у прийми – це йому нагадувало слово перейми, яке він колись чув у розмові матері з батьком із зовсім іншого, проте явно неприємного приводу. Іноді він ненавидів цю ферму, але все одно любив її завжди більше. Він до неї належав. Ферма з її коровами і дровітнею його тримала. Вони були його, а він їхній. Він це знав так само, як знав, що Рорі поїде геть і матиме блискучу успішну кар'єру, спершу до коледжу, а тоді до якогось міста далеко звідси, де він ходитиме в театри і в галереї і все таке інше. Його менший брат був достатньо розумним, щоб сотворити з себе щось у великому світі; а сам Оллі був достатньо розумним, щоби не прострочувати сплату відсотків по банківських кредитах і кредитних картках, але не більше того.

Він вирішив піти нагодувати корів. Він дасть їм подвійні порції мішанки, якщо вони їстимуть. Може, навіть знайдеться пара таких, що схочуть, аби їх подоїли. Якщо так, він зможе трохи посмоктати прямо з дійки, як робив це колись малим.

Після цього він піде у велике поле, зайде якомога далі й кидатиме каміння в Купол, поки не почнуть підходити люди на побачення зі своїми родичами. Пан‑діло, сказав би його батько. Але не було жодної людини, яку Оллі хотів би бачити, либонь, окрім рядового Еймса з Південної Ка'оліни. Він розумів, що можуть приїхати Тітка Луїза і дядько Скутер – вони жили неподалік, у Нью‑Глостері, – але що він їм скаже, якщо вони приїдуть? «Агов, дядьо, вони всі померли, залишився тільки я, дякую, що завітали»?

Ні, тільки‑но почнуть прибувати люди з‑поза Купола, він піде туди, де поховали маму, і викопає поряд нову яму. Робота позбавить його думок, і коли надійде ніч, можливо, він зможе заснути.

Киснева маска дідуся Тома висіла на гачку на дверях ванної кімнати. Це мати її добре випрала і повісила тут хтозна‑навіщо. Задивившись на маску, він раптом все цілком усвідомив, і це було так, ніби на мармурову підлогу перекинули піаніно. Оллі ляснув долонями, затулив собі обличчя і, сидячи на кришці унітазу, почав розхитуватись туди‑сюди, нарешті він заридав.

Лінда Еверет спакувала дві великих торби консервів, хотіла було їх виставити за двері кухні, та потім вирішила залишити в коморі, поки вона, Терсі й діти не будуть цілком готові. І дуже зраділа цьому, побачивши, як під'їзною алеєю до будинку наближається отой Тібодо. Цей молодик лякав її не на жарт, але на справжній жах вона могла очікувати, якби він побачив дві торби, вщент заповнені супами, бобами та бляшанками тунця.

«Десь зібралися, місіс Еверет? Ану давайте‑но, розповідайте». Проблема полягала в тому, що з усіх новачків, яких понабирав Рендолф, Тібодо був єдиним розумним.

«Ну чому Ренні не міг прислати сюди Ширлза?» Бо Мелвін Ширлз йолоп. Елементарно, мій люб'язний Ватсоне. Вона поглянула крізь кухонне вікно на задній двір і побачила, що Терстон там розхитує гойдалку, на якій сидять Аліса й Дженні. Поклавши морду собі на лапи, поряд лежить Одрі. Джуді з Ейденом граються в пісочниці. Джуді обнімає Ейдена, схоже, вона його втішає. Лінда подумки похвалила за це свою доню. Вона сподівалася, що їй вдасться зробити так, щоб містер Тібодо пішов звідси задоволений раніше, ніж ті п'ятеро на задньому дворі довідаються, що він взагалі сюди приходив. Вона не акторствувала з того часу, як на першому курсі коледжу грала Стеллу в «Трамваї на ім'я Бажання»[433], але цього ранку збиралася знову вийти на сцену. Єдиною позитивною рецензією, якої вона прагла, була її свобода, і тих людей, що наразі перебували на задньому дворі її садиби.

Дата добавления: 2015-09-02