Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Щодо фактiв

Судебное решение в пользу первого заявителя в большей степени осталось не исполненным. | Принципи | Заявник скаржився на порушення ст.3 Конвенції | Які особливості відповідальності Високих Договірних Сторін за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб встановлено у | Окрім того суд визнав також порушення ст.1 протоколу 1 Конвенції | Окрім того суд визнав також порушення ст.1 протоколу 1 Конвенції | Факти по справі | Висновки суду | Факти по справі | Висновки суду |


5. Заявник, Українська греко-католицька церква села СосулівкаЧортківського району Тернопільської області (Церква села

Сосулівка), - релігійна група, яка належить до патріархатуУкраїнської греко-католицької церкви. Очолює релігійну громадузаявника священик отець Роман Гамрацій.Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року заявнику було надано правовикористовувати приміщення церкви Покрови Пречистої Діви Марії у селі Сосулівка Чортківського району Тернопільської області для проведення релігійних обрядів. Зазначена культова будівля мала використовуватись спільно з релігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Відповідно до пункту 3 згаданого розпорядження Чортківська районна державна адміністрація Тернопільської області повинна була укласти окремі договори з релігійними громадами про порядок користування церковною будівлею та майном церкви, в яких детальніше визначались

строки, способи та умови використання цього майна. У самому розпорядженні детальні умови використання церковної будівлі тамайна церкви не передбачались. 7. 10 липня 1997 року заявник уклав договір з Чортківською районною державною адміністрацією про користування культовою будівлею та майном церкви та погодився на користування церквою спільно з релігійною громадою УПЦ КП на умовах, визначених у договорі. У договорі не визначались деталі користування зазначеним майном. Заявник також стверджував, що релігійна громада УПЦ КП продовжувала користуватись культовою будівлею без укладення договору з Чортківською районною державною адміністрацією та чинила перешкоди заявнику в використанні цього майна.8. 6 жовтня 2000 року заявник звернувся до Тернопільської обласної державної адміністрації з вимогою передати церковну будівлю їх релігійній громаді у самостійне використання для релігійних потреб. Також заявник повідомив Тернопільській обласній державній адміністрації, що релігійна громада УПЦ КП відмовилась виконувати розпорядження від 26 червня 1997 року та договір, укладений з Чортківською районною державною адміністрацією, від 19 липня 1997 року. У відповідь 20 грудня 2000 року управління у справах релігії Тернопільської обласної державної адміністрації повідомило заявнику про те, що рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном,підлягають виконанню Державною виконавчою службою (частина 14 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" (606-14)). Далі відбулося ТРИ ПРОВАДЖЕННЯ по справі. 1) 5 лютого 2001 року заявник звернувся до Вищого арбітражного суду з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання у використання культової будівлі та майна, як це передбачено у договорі із Чортківською районною державною адміністрацією. 19 лютого 2001 оку суддя Вищого арбітражного суду відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі того, що вона за правилами підсудності мала бути подана до суду загальної юрисдикції. що спори щодо порядку користування культовими будівлями розглядаються загальними судами в порядку,який передбачений Цивільно-процесуальним, а не арбітражними (господарськими) судами. Суд 13.04.2001 в ухвалі також зазначив, що розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації є виконавчим документом та підлягає виконанню відповідно до статей 348 та 349 Цивільно-процесуального кодексу. Суд 19 липня 2001 року голова Вищого господарського суду (нова назва - Вищий арбітражний суд) відмовив заявнику у задоволенні клопотання – тобто ухвала від 13.04.2001 оскаженню не підлягає. 2) 4 квітня 2001 року заявник звернувся до місцевого суду загальної юрисдикції, а саме до Тернопільського міського суду, з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання культової будівлі в одноособове користування. 4 травня 2001 року суд відмовив у прийнятті позову та зазначив, що судам загальної юрисдикції не підсудні спори між юридичними особами і направив матеріали до Тернопільського арбітражного суду для розгляду по суті. 20 червня 2001 року Тернопільський обласний суд відмовив заявнику у відкритті провадження про перегляд справи в порядку нагляду. 8 серпня 2001 року заступник голови Верховного Суду відмовив у перегляді справи в порядку нагляду, повідомивши заявника про те, що спори, пов'язані з правом власності на церковні будівлі, підсудні господарським судам, а спори, пов'язані з їх користуванням, підсудні місцевим судам загальної юрисдикції. Він порадив заявнику уточнити позовні вимоги. 3) Заявник звернувся до Київського господарського суду з позовом про адання культової будівлі в одноособове користування. 23 жовтня 2001 року суд ухвалив провадження у справіприпинити, посилаючись на ухвалу від 13 квітня 2001 року та розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року, яким Тернопільською обласною державною адміністрацією спір вже було вирішено. 19 березня 2002 року Вищий господарський суд залишив без змін ухвалу від 23 жовтня 2001 року. Суд також зазначив, що господарським судам ця справа не була підвідомча, оскільки вона стосувалась не питань власності, а оскарження рішення, ухваленого державним органом, тобто питання, яке вирішується в адміністративному, а не судовому порядку. 20 червня 2002 року Верховний Суд, не встановивши підстав для розгляду скарги в касаційному порядку, відмовив у відкритті касаційного провадження. Висновок (щодо стверджуваного порушення пункту 1 статтi 6 конвенцiї) Виходячи з сукупності наявних матеріалів, Суд вважає, що ця справа порушує окладне питання фактів і права за Конвенцією (995_004), визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд зазначає, що скарги заявника на підсутність доступу до суду не є очевидно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції, а також вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Відповідно вони мають бути визнані прийнятними.

Оцінка Суду Суд нагадує свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду — право порушити провадження у судах щодо прав та обов’язків цивільного характеру — становить тільки один з його аспектів (див. «Голдер проти Об’єднаного Королівства», рішення від 21 лютого 1975 року, Серія A, № 18, ст. 18, п. 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. «Беллет проти Франції», рішення від 4 грудня 1995 року, Серія A, № 333-Б, ст. 42, п. 36). Суд знову повторює, що його завданням не є досліджувати питання, чи мають, зокрема у світлі статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», суди загальної юрисдикції чи господарські (колишні арбітражні) суди компетенцію розглядати справу по суті, або встановлювати, якому з цих судів підсудний роз-­ гляд скарг заявника по суті. Суд зазначає, що заявник мав доступ до цих судів, проте жодний з них не розглянув по суті скарги заявника на неможливість користуватись церковною будівлею, оскільки вони вва-­ жали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, не див-­ лячись на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано. Справи, які стосуються права на справедливий суд. Більш того, державна виконавча служба та обласна державна адміністрація не змогли вирішити конфлікт між релігійними кон-­ фесіями та не могли допомогти релігійній громаді заявника виріши-­ ти спір з іншою релігійною організацією щодо використання цер-­ ковної будівлі у селі Сосулівка, де була тільки одна культова будівля. Зокрема ці державні органи не вжили жодних ефективних заходів для виконання розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року та договору, який був укладе-­ ний з релігійною організацією заявника 10 липня 1997 року, якими іншу релігійну конфесію було зобов’язано використовувати церков-­ ну будівлю спільно з релігійною організацією заявника. Це призвело до ситуації, коли релігійна організація заявника бела змушена звернутись за судовим захистом своїх прав, проте безуспішно.Суд вважає, що така ситуація прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яка гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції. Від-­ повідно мало місце порушення цього положення. З цього випливає, що заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юри-­дичного захисту (див. пункт 43 вище), раніше приєднані до розглядусправи по суті (див. пункт 45 вище), повинні бути відхилені.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТ І 13 КОНВЕНЦІЇ Також заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на відсут-­ність ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг запунктом 1 статті 6 Конвенції. Стаття 13 Конвенції передбачає таке:«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено,має право на ефективний засіб юридичного захисту в національномуоргані, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійсню-вали свої офіційні повноваження».55. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, яка розгля-­нута вище, та відповідно також повинна бути визнана прийнятною.

ЗА ЦИХ ПIДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Вирішує об'єднати розгляд справи по суті та розгляд заперечень Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту щодо пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004); 2. Оголошує заяву прийнятною; 3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) та, відповідно, відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту; 4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції (995_004); 5. Постановляє, що: (a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції (995_004), держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1500 (одну тисячу п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; (b) зазначена вище сума має бути конвертована у національну валюту України за курсом на день здійснення платежу; (c) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти; 6. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції. Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 28 лютого 2008 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77Реґламенту суду. Висновки

Принцип автономності. Відповідно до цього принципу гарантовані права і свободи необхідно розуміти у самостійному значені, витікаючому з положень Конвенції, їх неможна трактувати з огляду на національне законодавство. Дійсно, якщо застосовувати Конвенцію із врахуванням, допустимо національного законодавства чи Республіки Білорусія, чи Російської Федерації, або будь-якої іншої країни яка не надто торбується про права своїх громадян то навряд можна було б вважати Європейський суд з прав людини дійсно ефективним засобом захисту прав людини. Цей принцип уперше був застосований при тлумаченні поняття «права та обов’язки цивільного характеру» (п. 1 ст. 6 ЄКЗПЛ). Так, у своїх рішеннях Суд пояснив: Принцип автономності застосовується до розгляду поняття «цивільні права і обов’язки». Будь-яке інше рішення могло б спричинити результати несумісні з предметом і ціллю Конвенції (König, п. 88)

Відзначимо, що з цією фразою ми стикаємося майже у кожному рішенні Суду. Поняття права «права і обов’язки цивільного характеру»не повинно трактуватись просто із посиланням на внутрішнє право зацікавленої держави і п. 1 ст. 6 ЄКЗПЛ застосовується незалежно від від якості сторін і природи закону який регулює «суперчність» і незалежно від влади, яка наділена правом вирішувати подібні спори (Georgiadis, п. 34).

Відповідно до даного рішення прикладом такого тлумачення є:

Суд зазначає, що згідно з принципами, які закріплені у його практиці (див., між іншим, «Пудас проти Швеції», рішення від 27 жов-­ тня 1987 року, Серія A № 125-A, ст. 14, п. 31), спір щодо «права», про яке можна стверджувати — принаймі на підставах, котрі можна довести, — що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватись як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провад-­ ження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Крім того, чи буде право розглядатись як право цивільного характеру в світлі відповідних положень Конвенції має визначатися не тільки за юридичною галузевою кваліфікацією, а й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права у межах національної правової системи (див. «Кьоніг протии Німеччини», рішення від 28 червня 1978 року, Серія A, № 27, п. 89). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується спра-­ ва прав цивільного характеру, є безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. рішення «Кьоніг проти Німеччини», згадане вище, п. 90). Суд звертає увагу, що провадження у справі заявника стосувалось визначення права заявника на користування культовоюбудівлею, яка належала державі, права, передбаченого чинним натой час законодавством. Також Суд зазначає, що згідно зі статтею 17Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» заявник мав право звернутись до судів із скаргою на невиконаннямісцевими органами влади договору про користування церковною будівлею, зокрема вимагаючи зобов’язати державу виконати розпорядження, яким надавалось право використовувати цю будівлю. На думку Суду, існування права «на користування культовою будівлею» в українському національному законодавстві, відстоювання цього права заявником та неспроможність заявника фактично користуватись церковною будівлею для задоволення своїх релігійних потреб були безпосередньо вирішальними для визначення прав і обов’язків заявника як «прав і обов’язків цивільного характеру». Зокрема це стосується питання управління церковним майном релігійної ор-­ ганізації заявника. Відповідно, провадження у цій справі підпадає під дію пункту 1 статті 6 Конвенції.

пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду — право порушити провадження у судах щодо прав та обов’язків цивільного характеру — становить тільки один з його аспектів (див. «Голдер проти Об’єднаного Королівства», рішення від 21 лютого 1975 року, Серія A, № 18, ст. 18, п. 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. «Беллет проти Франції», рішення від 4 грудня 1995 року, Серія A, № 333-Б, ст. 42, п. 36). Суд знову повторює, що його завданням не є досліджувати питання, чи мають, зокрема у світлі статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», суди загальної юрисдикції чи господарські (колишні арбітражні) суди компетенцію розглядати справу по суті, або встановлювати, якому з цих судів підсудний роз-­ гляд скарг заявника по суті.


Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 183 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Суд постановив| ПРОЦЕДУРА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)