Передумови революції ХVІІІ ст. у Франції

Революція 1789–1794 рр. у Франції була неминучою. Абсолютна монархія не могла запобігти економічній, соціальній та політичній кризі, що розросталася з кожним роком. Головною перешкодою на шляху подальшого розвитку Франції стала саме абсолютна монархія. Вона давно вже перестала виражати загальнонаціональні інтереси і все більш відверто захищала середньовічні станові привілеї, у тому числі виключні права дворянства на землю, цеховий устрій, торгові монополії та інші атрибути феодалізму.

Абсолютизм, що на певному етапі відігравав важливу роль в економічному, культурному та духовному розвитку країни, остаточно перетворився до кінця ХVШ ст. в політичний оплот феодальної реакції. До цього часу апарат чиновників та військово-поліцейських перетворився на основу абсолютистської держави. Він усе більш відверто використовувався для придушення селянських повстань і наростаючої політичної опозиції королівської влади з боку буржуазних кіл.

В останній третині ХVШ ст. більш очевидним стає антинародний та застійний характер абсолютизму. Особливо виразно це було видно у фінансовій політиці королівського уряду. Великі суми з державної скарбниці йшли на те, щоб покрити витрати королівської сім’ї на витрати верхівки дворянства й духовенства, на підтримку зовнішнього шику королівського двору, який став у повному розумінні “могилою нації”. Незважаючи на постійне зростання податків та інших поборів, що знімалися з третього стану, королівська казна завжди була пустою, а державний борг виріс до астрономічних розмірів.

Таким чином, Французька революція ХVШ ст. визрівала та протікала в принципово інших умовах, ніж це мало місце в попередніх революціях. Конфронтація народних мас на чолі з представниками буржуазії із абсолютизмом, дворянством та представниками церкви набула значно більш гострих форм, ніж це було в Англії півтора століття назад. Усвідомлюючи свою економічну силу, французька буржуазія все більш болісно реагувала на станову приниженість та політичне безправ’я. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсолютистськими порядками, за яких представники третього стану не лише відлучалися від вирішення державних справ, але й не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не мали правового захисту у випадках свавілля королівських чиновників.

Готовність до політичних дій та революційна рішучість французької буржуазії в кінці ХVШ ст. мали під собою також певну ідеологічну основу. Видатні просвітителі ХVШ ст. (Вольтер, Руссо, Монтеск’є та ін.) в своїх творах критикували пороки “старого режиму”. З позиції школи “природного права” вони довели його “нерозумність”.

Французькі революціонери у ХVШ ст. мали можливість перейняти досвід англійської та американської революцій. У їхньому розпорядженні була достатньо чітка програма організації конституційного порядку.

Політична платформа третього стану знайшла своє втілення у знаменитій брошурі абата Сієйєса “Що таке третій стан?”. На це питання автор відповідає: “Все”, цим самим кидаючи виклик абсолютизму. Не менш категоричною була відповідь на питання “Чим є третій стан в політичному устрої?”. “Нічим”. Сієйєс та інші лідери третього стану протиставляли становим привілеям духовенства та дворянства ідею національної єдності та національного суверенітету.

Революційна ситуація, яка виникла у Франції в кінці 80-х рр. у зв’язку з торговельно-промисловою кризою, фінансове збанкрутування держави примушували королівську владу піти на реформи. Відбулися перестановки в уряді, було оголошено про скликання Генеральних штатів, які не збиралася з ХVП ст.

Король та вища державна знать остаточно були відірвані від французького суспільства. Вони погано уявляли собі реальну політичну ситуацію в країні, не знали дійсних настроїв своїх підданих. Розраховуючи знайти за допомогою Генеральних штатів вихід з фінансових і політичних труднощів, король погодився на збільшення в них представництва третього стану (до 600 делегатів), тоді як духовенство та дворянство як і раніше, посилало по 300 делегатів.

У травні 1789 року після відкриття Генеральних штатів делегати третього стану, а також частина делегатів від інших станів, виявили покору королю. Вони потребували проведення не станових, а спільних засідань з прийняттям рішень на основі більшості голосів усіх депутатів Генеральних штатів.

За процедурним конфліктом крився рішучий виклик абсолютизму.

Велика Французька буржуазна революція проходила низку етапів.

На першому етапі революції (14 липня 1789 – 10 серпня 1792 рр.) влада у Франції опинилася в руках групи найбільш активних депутатів – Лафайєт, Сієйєс, Барнав, Мірабо, Муп’є, Дюпор та ін., які виступали в Генеральних штатах від імені французького народу та іменем революції.

Найголовнішим результатом першого етапу революції була Конституція 1791 року.

Другий етап (10 серпня 1792 – 2 червня 1793 р.) характеризується подальшим підвищенням політичної активності мас та переходом влади до рук жирондистів. Конституція 1791 року була відмінена.

Народне повстання 31 травня – 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту та поклало початок періоду правління якобінців. Третім етапом революції був період з 2 червня 1793 р. по 27 липня 1794 року. На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення у політичній боротьбі досягає своєї кульмінації.

24 липня 1793 року була прийнята Конституція, метою якої визнавалося “загальне щастя”. Головним завданням уряду (держави) було забезпечення використання людиною її природних та невід’ємних прав. До числа цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.

Але повного реального втілення у життя цих принципів якобінцям досягти не вдалося. У Конвенті назріла змова проти так званого якобінського терору. 27 липня 1794 року (9 термідора – за республіканським календарем) заколотники здійснили свої плани без особливих зусиль. До влади приходить група поміркованих депутатів Конвенту (термідоріанці). Було прийнято помірковану своїм політичним змістом Конституцію 1795 року замість демократичної якобінської конституції.

Дата добавления: 2015-08-21