Класи і партії в англійській революції

У період англійської буржуазної революції політичних партій, у сучасному значенні слова, ще не було. На початку революції визначились два політичних угрупування. Одне (кавалери) складалось з представників відсталого дворянства, було опорою короля в його боротьбі за збереження старих феодальних порядків і старих форм управління країною. Противники короля, які називались пуританами, розділились під час революції на пресвітеріан, індепендентів і левелерів.

Пресвітеріанська течія, яка об’єднувала велику буржуазію та земельну аристократію, складала праве крило революції та прагнула лише до підкорення королівської влади парламенту. Після того як армію було розгромлено, а короля взято у полон, для пресвітеріанської більшості палати громад революція вважалась закінченою. Тому пресвітеріани намагалися надати законності тій владі, яка була захищена великими дворянами та буржуазією.

Індепенденти політичним лідером яких стає О. Кромвель, були представниками середнього і дрібного дворянства, середніх прошарків міської буржуазії. Як і пресвітеріани, індепенденти прагнули встановлення конституційної монархії. Але у своїх вимогах вони заходили дещо уперед. Вони вимагали:

а) нового розподілу виборчих округів для збільшення кількості своїх представників в парламенті;

б) визнання за вільною людиною невід’ємних прав і свободи совісті, свободи слова і т. д.

Політичною течією, по суті, партією, яка стала виразником інтересів народу, відіграла визначну роль у розвитку революції, була течія левелерів. Вона зародилася ще під час громадянської війни. Вже тоді почали формуватися та висловлюватися погляди, що виходили далеко за межі не тільки пресвітеріанської, але й офіційної індепендентської програми. Питання про те, що отримає народ в результаті перемоги, який лад буде встановлено, якою буде організація церкви, породило розмежування політичних сил. Вождем партії був Лільберн. Головними вимогами були вимоги рівності правової, політичної рівності у всьому, до речі, крім власності. Прибічників цієї партії називали левелерами (від анг. Level – зрівнювати). Особливо багато левелерів було серед ремісників Лондону, хоча головним центром їх діяльності була армія. Це непокоїло парламент і в лютому 1647 року він прийняв рішення про розпуск армії. Але це рішення було легше прийняти, ніж здійснити. Хоча командування, як і раніше, знаходилося в руках Ферфакса і О.Кромвеля, армія поступово перетворилася в політичну силу, що протистояла парламенту. Індепендентські вожді змушені були приєднатися до солдатської маси. На початку червня армія виразила відкрите незадоволення парламенту, захопивши короля, узятого у полон, та розмістивши його у своєму таборі. П’ятого червня 1647 року військові поклялися не розходитися до тих пір, поки не будуть забезпечені свобода і права народу. У серпні армія рушила на Лондон та вигнала з парламенту пресвітеріанських лідерів. З цього часу вся влада фактично зосередилася в руках Ради армії, до якої входили, як прості солдати, так і полковники та генерали. За такого складу армійської Ради безперечно повинно було визначитись різне тлумачення змісту клятви 5 червня. О. Кромвель та гранди, що прагнули припинення революції, мріяли про згоду з королем, яка би поклала кінець смуті.

Монархічна програма грандів була складена зятем О. Кромвеля генералом Айртоном і називалась “Глави пропозиції”. Левелерська програма називалась “Народна угода”. При однакових поглядах на рішення окремих питань, що пояснюється вимушеними поступками грандів, позиції двох партій рішуче протистояли одна одній, що виявилося на засіданні армійської Ради в Петні (передмістя Лондону) 28 жовтня – 11 листопада 1647 року.

Отже, левелери – за загальне виборче право, індепенденти – зацензоване. Стосовно другого важливого питання – про долю монархії – серед левелерів не було єдиної думки. В “Народній угоді” ні король, ні палата лордів, не згадувались тобто передбачається встановлення республіки з однопалатним парламентом. На конференції в Петні деякі левелери не заперечували проти збереження монархії за тих умов, якщо король буде зобов’язаний підписати всі закони, що прийме парламент. Айртон та інші гранди відстоювали монархію та двопалатну систему. Таким чином, левелери, хоча і не зовсім послідовно, виступали за республіку, індепенденти – за монархію, хоча і обмежену. Левелери виступали також за переобрання парламенту раз на два роки, знищення привілеїв окремих прошарків скасування десятин, відміни акцизів. Їхня програма мала прогресивний буржуазно-демократичний характер.

Конференція в Петні показала, як далеко заходять розходження в середині армії. Спроби досягнути угоди залишилися безрезультатними. Тоді гранди пішли на відкритий розрив. 11 листопада конференцію було перервано.

Наприкінці 1647 року здавалось, що революція дійсно не рушить далі, що індепенденти остаточно перемогли, але обставини склалися зовсім по- іншому. Отримавши звістку про розлад у армії, маючи на своєму боці не тільки пресвітеріан, але й, як йому здавалося, верхівку індепендентів, Карл І втік з-під контролю армії на острів Уайт і знову почав збирати сили для боротьби. На бік короля перейшли вожді шотландських пресвітеріан, але їхня армія була єдиною реальною силою, що виступала опорою для реакції.

9. 3. Проголошення Англії республікою

У кінці 1647 року стало зрозумілим, що Кромвель та індепенденти не мають наміру ліквідувати монархію. Їх головними противниками стали народні маси, очолювані левелерами. У той же час індепендентські представники буржуазії та нового дворянства не бажали відновлення абсолютизму. Вони були за монархію, але за таку монархію, яка виконувала би їх волю. Тобто проти короля потрібно було знову воювати, щоб змусити його погодитися на обмеження влади монарха, у противному разі ті результати революції, заради яких буржуазія взялася за зброю, могли би бути втрачені. Але воювати без підтримки левелерів було неможливо, бо солдатська маса йшла за ними. А левелери продовжували вимагати прийняття “Народної угоди” як основи майбутньої конституції, тобто вимагали республіки.

Втеча короля та новий заколот його прибічників викликали незадоволення народних мас, і ті, хто коливався між обмеженою монархією та республікою, тепер зробили свій вибір на користь республіки. Такий же вибір – з народом проти короля – змушена була зробити індепендентська верхівка.

Відновивши єдність армії обіцянкою прийняти основні положення “Народної угоди”, О. Кромвель рушив разом з армією проти роялістських та пресвітеріанських заколотників. Вони були розгромлені по частинах. Тоді О. Кромвель повів війська проти головного оплоту короля – шотландців, які перейшли на його бік. Перемога у цій кампанії, яку інколи називають другою громадською війною, дісталась порівняно легко. 17 серпня 1648 року Кромвель несподіваним та сміливим рішучим ударом під Престоном розбив 20-тисячну шотландську армію. Остання опора короля була розбита. Негативне значення цієї поразки для короля збільшилося і тому, що в квітні 1648 року на нараді керівників армії під натиском агітаторів було прийнято рішення: “Карл Стюарт – людина, що заплямована кров’ю, повинна бути притягнута до відповідальності за пролиту ним кров і за тяжкі злочини проти справи божої і цієї бідної нації”.

Тепер, після перемоги над заколотниками, потрібно було здійснити це рішення. Захопленого на острові Уайт короля під охороною розмістили в надійному місці. Але необхідно було ще подолати опір пресвітеріанської більшості в парламенті. Це виявилося справою неважкою, бо пресвітеріани, що продовжували переговори з королем, не мали ніякої сили, крім формальних прав членів парламенту. В умовах революції цей правовий факт не мав ніякого істотного значення. Армія, як це було 1647 року, вступила до столиці, а 5 грудня 1648 року полковник Прайд з невеликим загоном не пропустив в будинок парламенту біля 150 пресвітеріан. Хоча частина пресвітеріан залишилась в парламенті, після “прайдової чистки” індепенденти мали переважну більшість. Парламент 4 січня 1649 року оголосив себе верховним органом держави, тобто перетворився з органу станового представництва при абсолютному монархові в республіканський парламент. Призначений ним Верховний суд під натиском армії виніс Карлу І смертний вирок. 30 січня 1649 року короля було страчено. Це був кульмінаційний пункт революції, її перемога.

Постановою палати громад 7 березня 1649 року королівське звання було скасоване, як небезпечне для свободи, громадської безпеки і публічного інтересу народу. 19 березня 1649 року було прийнято акт про ліквідацію палати лордів.

Невдовзі палата громад прийняла акт, що передбачав створення державної ради. Члени державної ради призначалися парламентом. На державну раду покладалися такі обов’язки:

а) протидіяти поновленню монархії;

б) здійснювати керівництво і управління всіма збройними силами країни для її захисту і для придушення всілякого роду заколотів;

в) вживати заходів для розвитку торгівлі;

г) здійснювати управління зовнішньою політикою держави;

д) встановлювати податки.

Актом 19 травня 1649 року Англія була проголошена республікою. Державна рада була вищим органом виконавчої влади в Англії. Рада несла відповідальність за свою діяльність перед палатою громад, у руках якої знаходилась уся влада в державі.

Встановлення республіки з однопалатним парламентом було верхом індепендентських поступок. Одночасно вони використовували зосереджений тепер у їх руках державний апарат для придушення, а в подальшому і завершального розгрому левелерського руху. Саме в ході цих подій буржуазно-дворянський блок, навіть найбільш рішуча індепендентська його частина, переродився з революційного в контрреволюційний. Коли Лільберн написав про нових господарів країни памфлет “Нові ланцюги Англії”, його, борця за республіку, було кинуто урядом республіки до в’язниці.

У боротьбу за послідовне втілення у життя принципів Народної угоди, а саме: за загальне виборче право, включилися армійські левелери. Після проголошення республіки класова боротьба в Англії не припинилась, а навпаки набула більш різких форм, бо в революцію втягувались усе ширші і ширші маси населення. Для левелерів проголошення республіки було лише початковим етапом боротьби за встановлення соціальної справедливості. Спроби індепендентів відволікти народні маси від життєво важливих для них проблем війною проти ірландського народу не мали успіху. В армії, що складалася із йоменів та ремісників, вплив левелерів посилювався. Країна опинилася напередодні нових революційних подій. На початку травня 1649 року повстало 6 полків, але повстання було жорстоко придушене Кромвелем.

Однак левелерський рух розпався через внутрішню слабкість і протиріччя: рух, що не зумів піднятися до захисту інтересів селянської маси, був приречений на поразку; він сам позбавив себе опори. Якраз у розпал боротьби весною 1649 року Лільберн та інші вожді руху відмежувалися від істинних прибічників дійсного демократичного рішення аграрного питання. А такі прибічники в Англії були, причому саме на початку 1649 року, у перші місяці республіки, вони виявили тенденцію до самостійної боротьби. Це були істинні левелери, або дігери-копачі. Вони виражали інтереси низів англійського суспільства – робітників, батраків, про долю яких не бажали дбати дрібнобуржуазні демократи-левелери. Дігери були єдиним угрупованням тієї епохи, яке вимагало не тільки правової та політичної рівності, але й рівності економічної. Їх ідеал Джеральд Уінстенлі, відображаючи в 1649 році погляди свої прибічників Раді армії, говорив: “ми знаємо, що Англія не може стати вільною республікою, поки всі бідняки не будуть вільно користуватися землею. Не можна знищити і королівську владу, поки вона є знаряддям в руках лордів манорів”. У це же час група дігерів опублікувала декларацію, у якій підкреслювалось, що установа, яку називають приватною власністю, є причиною всіх війн, кровопролить, крадіжок і пригноблюючих законів, що тримають народ в злиднях. Виходячи з того, що свобода не буде досягнута, поки земля не буде безкоштовно звільнена від власників і не стане загальним скарбом для всіх її дітей, група дігерів на чолі з Уінстенлі зорала цілину на одному із пагорбів графства Серрі. Цей рух було швидко підтримано як у графстві Серрі, так і в сусідніх графствах. Селянські бідняки копали землю (звідси їх назва копачі), прагнучи колективно обробляти її. Як своїми практичними діями, так і їх ідеологічним обґрунтуванням дігери поставили себе наголову вище всіх партій і угруповань того часу. Вони зазирнули далеко вперед – у майбутнє без експлуатації та приватної власності. Свої ідеї Уінстенлі виклав в утопічному творі “Закон свободи”. Саме тому, що дігери у своїх мріях виходили далеко за межі буржуазної революційності та буржуазної демократії, вони стали найбільш послідовними виразниками інтересів селянської та плебейської маси.

Уся могутність апарату індепендентської республіки навалилась на дігерів. Весною – літом 1649 року, а також протягом 1650 року дігери були жорстоко розгромлені, їх поля були знищені, будівлі зруйновані, самі ж вони опинилися у в’язницях або в засланні. Усі категорії власників, від великого землевласника і купця до дрібного фрігольдера, турбуючись за свої наділи, капітали, привілеї, вбачали в рухові дігерів головну небезпеку, і навіть левелери від них відмежувалися. Ось чому Кромвель без особливих ускладнень поборов левелерські повстання, а також рух дігерів.

Спроби народних мас, що були представлені левелерами та дігерами, добитися подальшого розвитку революції не мали успіху. Буржуазно-дворянський блок, що отримав перемогу, повернув зброю проти народу, силами якого і під тиском якого революція отримала перемогу. Весна 1649 року була і періодом найвищого підйому революції, і початком її кінця.

Громадянська війна різко погіршила становище народних мас. Селянство було незадоволене аграрною ділянкою Довгого парламенту. Повністю відмінивши в 1645 р. феодальні повинності власників рицарських держань на користь корони, парламент зберіг усі платежі на користь лендлордів. Королівські землі, маєтки прихильників Карла І і церкви продавались в інтересах буржуазії – джентрі. Невдоволеність народних мас викликала також відсутність релігійної та політичної свобод у країні. Почались заворушення в армії. Солдати вимагали проведення демократичних реформ. Кромвелю ледь вдалося придушити ці виступи.

Далекоглядні представники буржуазії і джентрі передбачали, що в країні може відбутись революційний вибух, тому вважали за потрібне встановити сильну владу у вигляді військової диктатури. 20 квітня 1653 р. Кромвель розігнав “охвістя” Довгого парламенту і фактично взяв владу в свої руки. 16 грудня 1653 року впливова рада офіцерів проголосила його лордом-протектором Англії.

Згідно з прийнятою конституцією країни, названою “Знаряддям управління”, законодавча влада належала довічно призначуваному лорду-протектору й однопалатному парламенту. Глава держави затверджував прийняті парламентом біллі, за звичайних обставин міг сам видавати закони.

Лорд-протектор мав також виконавчу владу. Він призначав посадових осіб, присвоював титули і звання. Користувався правом помилування (крім засуджених за вбивство і зраду). Він так само відав міжнародними справами. За згодою більшості членів уряду (Державної ради) лорд-протектор міг оголошувати воєнний стан і укладати мир. Між сесіями парламенту він одноосібно командував армією і флотом, за певних умов вводив і стягував своєю владою податки.

Парламент мав скликатись тричі за три роки. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів. Кромвель поділив країну на 11 військових округів. Їх очолювали генерал-майори, що несли особисту відповідальність перед Кромвелем. Правління лорда-протектора в останні роки являло собою неприховану диктатуру.

Перед смертю у вересні 1658 р. Кромвель призначив наступником свого сина Річарда на прізвисько “Невдачливий Дік”. Незабаром спадкоємець був скинутий радою офіцерів. В армії в цей час стався розкол. Одну її частину очолив командуючий розміщеними в Шотландії військами генерал Монк. Незабаром він захопив Лондон і розігнав раду офіцерів. У квітні 1960 р. парламент вирішив відновити королівську владу і посадити на престол Карла ІІ, сина страченого Карла І.

Дата добавления: 2015-08-21