Правове становище класів і станів за Соборним Уложенням

Верхівку пануючого класу складала боярська аристократія, з рядів якої поповнювались придворні чини. В цей період “придворний чин” означав не службове положення, а належність до певного стану феодалів. Серед придворних чинів розрізнялись: думні (вищі), московські, городові. Усі вони складали служилих людей “по отечеству”, привілейоване положення котрих передавалось по спадковості.

Першим думним і взагалі придворним чином був чин боярина.

Другим чином вважався чин окольничого. Через окольництво добавились звання боярства – люди менш родовиті, але здібні, і ті, хто відзначився на службі.

Третім думним чином були думні дворяни.

Четвертим думним чином рахувались душні дяки.

У думі сиділи не тільки бояри, окольничі, душні дворяни і думні дяки, але також і деякі інші придворні чини: дворецькі, конюші, кравці і спальники (досить рідко).

До не думних чинів відносились менш важливі придворні чини (спальники, стольники, чашники тощо).

До московських придворних чинів відносились дворяни, помістя котрих при Івані ІV були розміщені в Московському повіті (так звана – вибрана тисяча). На них покладались головним чином охорона государевих хоромів і палат.

Чини городові складались з дворян, на котрих покладались служба в містах.

Другу групу служилих людей (по призову, а не по спадковості) складали дяки, стрільці, пушкарі, драгуни, рейтарі і солдати. Ці посадові особи займали середнє становище між служилими “по спадковості” і тягловими людьми.

Основна маса служилих людей визначалась записом у полкові списки і призначенням на жалування, грошове і помісне. Переважно записували на службу синів дворян і дітей боярських, але у міру росту держави і необхідності збільшення служилих людей записувались іноді і козаки.

Служилі люди хоча і не являли собою цілком консолідованого стану, але вже мали цілий ряд прав і переваг, про котрі говориться в законодавчих пам’ятниках. На практиці вони мали ще більше переваги. Вони були “білими”, тобто звільненими від платежу податків. Їм належало: 1) право володіти вотчинами і помістями; 2) право (котре потім зробилось виключним) вступати на державну службу; 3) право на посилену охорону честі (грошовий штраф стягувався відповідно до їх посади і помісного складу); 4) ряд привілеїв у кримінальному праві, наприклад, за ненавмисне вбивство селяни карались канчуками, діти ж боярські – тюремним ув’язненням та ін.; 5) привілеї при стягненні по зобов’язаннях полягали в тому, що служила людина піддавалась тільки правежу і потім, у випадку небажання і неможливості сплати, не видавався головою, а на правеж міг виставити замість себе слуг і холопів.

Усі ці привілеї виділяли служилих людей з решти населення Російського царства.

У зв’язку з розвитком цих привілеїв особливе значення отримав інститут намісництва. Встановлення права службового старшинства проводилось шляхом складного розслідування.

Намісницькі суперечки вносили багато ускладнень при призначенні на посаду, особливо шкідливі вони були при призначенні на військові посади.

Духовенство володіло тими ж привілеями, якими володіли феодальні групи. Воно було “білим” станом, тобто звільненим від сплати податків і несення повинностей. Церковні установи володіли широким імунітетом (так званими тарханами). У розглядуваний період чітко виявляється тенденція до обмеження економічної могутності церкви. При Івані ІV в 1580 р. тархани були відмінені з метою перешкодити подальшому розвитку переходу селян поміщицьких, двірцевих помісного дворянства. (Соборне Уложення обмежує зростання церковної власності, категорично забороняючи світським феодалам заповідати, продавати і заставляти родову, вислужену і куплену вотчину монастирям і духовенству. Соборне Уложення давало право на викуп у духовенства вотчин, власність на котрі перейшла до них від світських феодалів до 1649 р.

Міське населення в Російській державі носило назву посадських людей. І в цьому розгляді населення виділялись вищі прошарки суспільства, з наданням їм особливих привілеїв і вигод.

Найбільш привілейованим серед посадських людей були гості. Звання гостя жалувалось видним купцям за службу і за умови служби. Служба їх полягала в завідуванні митними і кабацькими податками і в несенні інших посад з фінансового управління. Гості звільнялись від обраних податків і повинностей, від сплати торгових мит, мали право володіти вотчинами і помістями і підлягали безпосередньому суду самого царя.

На другому місці після гостей стояли гості гостинної, а на третьому – люди суконної сотень. Призначення в склад цих сотень, проводилось також урядом і тягнуло за собою виконання різних обов’язків з фінансового управління.

Люди гостинної і суконної сотень володіли різними привілеями.

Основна маса міського населення входила в склад так званих чорних сотень і слобод.

Посадські люди належали до розряду чорних, тяглових людей, як і сільські люди, вони несли тягло і різного роду побори і повинності.

У цей час спостерігається сильна диференціація і розшарування міського населення. Серед міських жителів верхівка гуртових торгівців – гостей і купців перших сотень мали величезні багатства. Ця верхівка закабалила міських жителів, як безпосередньо експлуатуючи їх працю, так і віддаючи гроші в борг, тобто займаючись лихварством.

У період, що розглядається, селяни поділялись на два розряди: селяни “чорних” волостей і селян, що жили в “палацових” селах, у вотчинах і помістях служилих людей і на церковних землях.

У першій половині ХVІІ ст. ще не було видано закону про загальне закріпачення селянства.

Уложення 1649 року узаконило закріпачення залежних груп селян і членів їх сімей і до того ж відмінило так звані урочні роки, тобто давні терміни позовів про біглих селян.

Відтепер селян-втікачів повертали колишньому власнику, навіть якщо такий втікач устиг на новому місці завести сім’ю і господарство. Пан, який прийняв цього утікача, крім усього іншого, виплачував ще й штраф в 10 руб. З кожного прийнятого кріпака на користь його попереднього господаря. З 1661 року прийом утікачів став додатково каратися ще й побиттям батогами нового власника. Той, хто прийняв утікача, відтепер мав віддати не лише його, але й одну селянську сім’ю з числа власних кріпаків.

Укладення 1597 року забороняло кабальним холопам виходити з холопства навіть після сплати суми боргу. Віднині вони разом зі своїми дружинами, дітьми й онуками мусили служити власнику кабали. Щоправда, після смерті останнього всі кабальні підлягали звільненню, а борг анулювався. Відтепер кабальні холопи не могли передаватися у спадщину. Це Укладення 1597 року призвело до двох важливих наслідків. По-перше, повне холопство (фактично – боргове рабство) почало відмирати. Вкладати гроші у холопів стало невигідним для феодалів. По-друге, власники таких холопів почали широко наділяти їх землею для того, щоб після смерті власника кабали ці холопи ставали кріпаками його спадкоємців. Відбувається зближення, а надалі й злиття двох давніх класів – селянства й холопів.

Виходячи з того, кріпосне право на селян всередині ХVІІ ст. було остаточно санкціоновано в законі, поміщики набули право необмеженої експлуатації своїх селян. Поміщики могли продавати селян, міняти їх.

До 1678 р. було закінчено перепис дворів, що послужило основою для заміни, помісного обкладення подвірним. У результаті цієї реформи збільшилось число платників податків, сюди було включено тепер бобилів, сільських ремісників та інших селян, що жили при своїх дворах і не платили податків.

Соборне Уложення узаконило жорсткі форми залежності холопів від своїх панів, установлюючи повне право власності на холопа.

Соборне Уложення встановлювало ціну кабальної людини в 3 крб. і суворе покарання за втечу холопа. Діти повних холопів переходили по спадковості пана до нового, а діти кабальних холопів по спадковості не передавались.

Дата добавления: 2015-08-21