Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Психобіографічний метод

Читайте также:
  1. I. Методы перехвата.
  2. I. ОРГАНИЗАЦИОННО-МЕТОДИЧЕСКИЕ УКАЗАНИЯ
  3. I. Организационно-методический раздел
  4. I. Организационно-методический раздел
  5. II. Метод и Материал
  6. II. Методические основы проведения занятий по экологическим дисциплинам в системе высшего профессионального образования
  7. II. Методы несанкционированного доступа.

Споконвіку мислителі різних епох і народів прагну­ли збагнути душевні особливості творчої особистості. Основоположник філософії Арістотель стверджував, що поетами стають під впливом надзвичайного (маніакаль­ного) збудження, зумовленого надмірним припливом крові до голови. Демокріт не визнавав істинним поетом того, хто творить при здоровому глузді. Платон також вважав, що поезія твориться в стані нерозумного мис­лення, тобто божественної нестями. Він виділяв чотири види божественної нестями:

· любовна, внаслідок якої душа доведена до крайньої чуттєвої напруги;

· пророча, що дає змогу зазирнути в майбутнє;

· релігійна, що виникає під час посвячення в таїнства на честь Діоніса;

· поетичца, що походить від муз.

У давньому світі типовим було уявлення, що істинна поезія виникає в особливому, наближеному до безумс­тва, психічному стані. Пришестя муз (за грецькою мі­фологією — богинь творчого натхнення) означало спо­кусу для ніжної і чистої душі, вони вводили її у вакхіч­ний стан сп'яніння, який виливався в піснях та інших видах поезії. «Хто підходить до порога поезії без нат­хнення, посланого Музами, і переконаний, що стане не­абияким поетом завдяки вишколові, той є посереднім поетом, а твори такого розсудливого будуть затьмарені творчістю одержимих»2, — стверджував Платон.

Оскільки давні філософи-ідеалісти вважали, що лю­ди є «часткою божественної власності», а поетичне бе­зумство послане богами і його не можна уникнути, для них одержимість була благом, бо викликала очищення від гріхів і посвячення в таїнства. Великими почестями наділяли пророчиць і віщунів, які завдяки творчому бе зумству ставали провісниками майбутнього, вчителями, скеровували людей на певний вибір шляху. За словами Платона, «давні люди не вважали нестяму чимось негожим і ганебним». Інакше вони не назвали б «манічним» чудове мистецтво, яке дає змогу зазирнути у майбутнє: «...нестяма прекрасніша від розсудливості, бо та походить від Бога, а ця властива людям...»*.

В епоху Просвітництва міфологічне розуміння творчого безумства потіснили наукові тлумачення, які вже були далекими від поклоніння перед божественним насланням. Шотландський психіатр Р. Лейнг (нар. 1924) зауважив, що процес сходження в той світ із цього світу і повернення в цей світ із потойбіччя природний, як і смерть, пологи або власне народження. Але в сучасному світі, який жахається внутрішнього світу настільки, наскільки його не усвідомлює, не дивно, що «коли тканина цього світу проривається і людина входить в інший світ, вона розгублюється і жахається, зустрічаючи в інших людей лише саме непорозуміння»2.

Науковий погляд на творчість як своєрідну психічну аномалію не лише суперечив давньому міфологічному» цілісному сприйняттю нестями, а й поглибив непорозуміння між творчими і звичайними людьми. Ще задовгої до Фройда, у 1863 р., італійський учений-психіатр Чезаре Ломброзо (1835—1909) в основу своєї книги «Геніальність і божевілля» поклав тезу про невропатичнії особливості геніальних людей: геніальність означала психічну аномалію. Між психічно хворим під час приступу і геніальною людиною, яка творить, вважав учений, існує повна тотожність; він ілюстрував це фактами з біографій знаменитих людей (Гейне, Гете, Байрона, Руссо, Гофмана, Шопенгауера, Свіфта, Ньютона, Гоголя та ін.). На його думку, теорія геніальності як особливої психопатології дає ключ до розуміння таємної сутності творчої особистості. Ломброзо посилався на праці своїх знаменитих попередників, які також вважали, що геніальність — «щось на зразок нервової ненормальності, яка часто переходить у справжнє божевілля»3. Провівши паралель між нею і хворобливим станом, він по­чав вивчати психопатичні риси творчої особистості. Психіатричний підхід спричинив ставлення до мистец­тва як прояву хворої психіки. З іншого боку, він зробив творчий процес модерним об'єктом наукового вивчення. Психоаналіз, віддаляючись від психіатричного під­ходу, поглиблював розуміння таємниці творчості. Насамперед Фройд критично переглянув традиційний біо­графічний (позитивістський) метод, який емоційно «прив'язує» біографів до своїх «героїв»: вони пристрас­но працюють над ідеалізацією великої людини, геніаль­ну особистість міфологізують, роблять її проекцією ін­фантильного прочитання, як правило, уявлення про мо­гутнього патріарха. Відповідно до завдань міфологізації біографи стирають зі свого об'єкта всі риси індивідуаль­ності, нівелюють результати його життєвої боротьби з внутрішніми і зовнішніми перешкодами, не визнають у геніальній особистості людських слабкостей і недосконалостей. Тому традиційний біографізм подає холод­ний, чужий ідеальний образ замість живої людини, яку за іншого підходу можна відчувати близькою собі. От­же, жертвуючи життєвою правдою, традиційні біогра­фи задля своєї інфантильної фантазії, вважав Фройд, нехтують можливістю «проникнути в дивні таємниці людської природи». Психобіографічний метод дослі­дження, на відміну від «міфологізованого» біографізму пропонує деміфологізацію особистості: на матеріалі бі­ографії талановитої людини розгортається своєрідне психоаналітичне дослідження, ще не менш цікавим, ніж її творчість. Йдеться про увиразнення психічної сутності в особистості митця, тобто про динаміку роз­витку психіки від її первинних імпульсів через перетво­рення і розвиток. У такий спосіб — із взаємодії натури і долі, внутрішніх сил і зовнішніх факторів — з'ясову­ється психологічна позиція особистості, що сприяє спе­цифічному вияву художнього обдарування, нерідко зу­мовлює тематику і проблематику творчості.

Ядром психобіографічного методу є аналіз едіпової ситуації, тобто становлення сексуальності творчої лю­дини від «інфантильної» («збоченої») сексуальності до так званого «дорослого» сексуального потягу. Якщо бі­ограф хоче осягнути душу свого героя, він не повинен, вважав Фройд, як це буває при написанні більшості бі­ографій, через скромність і сором'язливість замовчува­ти його статеву своєрідність

У психоаналітичному дослідженні Фройд пропонував цілковито відмовитися від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю: «Ми вже не думаємо, що можна провести чітку різку межу між здоров'ям і хворобою, між нормальним і нервовим і що невротичні риси вважаються доказом загальної недосконалості»1.

У XX ст. були різні способи визначити людськість людини. Так, нідерландський історик культури Йоганн Гейзінга (1872—1945) пропонував замість попередніх визначень Homo Sapiens (людина розумна), Ноmо Faber (людина творча) визначення Ноmо Ludens: людина є людиною, тому що грається2. З позиції психоаналізу людськість почала означати невротичність: занадто сильний розвиток лібідо зумовлює багате й складне психічне життя людини, що стає основою невротичного конфлікту, з одного боку, а з іншого — схильності до культурного розвитку. «Неврози, — писав Фройд, можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, що підносить людину.над тваринами»3. Саме такий модерний погляд на неврози зумовив відмінність психоаналітичного підходу до творчої особистості (Фройд) від психіатричного (Ломброзо). Недаремно психоаналітики після Фройда активно досліджували зв'язок неврозів з духовним становленням особистості, що своєрідно ілюструє знаменита фраза Юнга: «слава богу, він став невротиком», що означала також: «слава богу, він розпочав духовний пошук». Французький філософ М. Фуко взагалі вважав основною заслугою Фройда те, що в процесі пізнання людини він стер межі між нормальним і патологічним. '

В основу психобіографічного методу Фройд поклав аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу. Прикладом такого дослідження особистості письменни­ка є його праця «Достоєвський і батьковбивство». Моти­ви едіпового комплексу домінують у фройдівському тлумаченні художніх творів Вільяма Шекспіра (1564— 1616), англійського письменника доби Відродження («Венеціанський купець», «Король Лір», «Макбет», «Гамлет», «Річард III»), а також драми норвезького дра­матурга Генріка Ібсена (1828—1906) «Росмерсхольм».

У складній особистості Достоєвського Фройд виок­ремив чотири образи: художника, невротика, мораліста і грішника. На його думку, найбільш вразливий Досто­євський в образі мораліста, що привертає увагу до ситу­ації особливого переживання едіпового комплексу. Фройд зосереджувався на явному змісті творчості Дос­тоєвського (вся вона побудована на злочині — вбивстві) і на її неусвідомленому смислі: вибір специфічного літе­ратурного матеріалу, а саме жорстоких, егоцентрич­них, схильних до вбивства характерів, вказує на такі самі схильності у внутрішньому світі письменника. У ранніх романах, вважав Фройд, Достоєвський виражає себе приховано, розробляючи тему звичайного злочин­ця (політичного, релігійного), і лише наприкінці життя повертається до образу першозлочинця (батьковбивці), вкладаючи в нього власну сповідь. Тема батьковбивс­тва у «Братах Карамазових» також тісно пов'язана із вбивством батька Достоєвського. Для психології, вважав Фройд, зовсім байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї важливо тільки те, хто прагнув його у своїй душі, тому психоаналітичне тлумачення віднахо­дить у літературній події батьковбивства проекцію ав­торської психічної травми — неврозу Достоєвського-сина. Він несвідомо хотів у дитинстві вбити батька і до кінця свого життя остаточно не переконався у неспра­ведливості такого злочинного бажання, отже, й не поз­бувся пов'язаних із цим мук совісті. Фройд співвідносив це бажання Достоєвського з його невротичними присту­пами епілепсії, що стали своєрідним самопокаранням.

У психології Достоєвського Фройд простежував яск­раві мазохістські та садистські нахили. Дуже сильний внутрішній руйнівний потяг міг легко перетворити письменника на злочинця, а тому переважно був спря­мований проти нього самого, виражаючись через по­чуття провини як мазохізм. Садистські риси проявля­лися в особистому житті, у ставленні до рідних людей і символічно — у манері спілкування зі своїм читачем. Тісно пов'язується з такою «садо-мазохістською» пси­хологією манера художньо-психологічного мислення Достоєвського, що, з одного боку, засуджує вбивство, а з іншого — його виправдовує («у дрібницях він — садист щодо зовнішніх об'єктів, в головному — садист що до себе, в результаті, мазохіст, тобто найлагідніша, добродушна, завжди готова допомогти людина»1). Фройд бачив найяскравіше вираження цього у сцені з роману «Брати Карамазови»: «Старець у розмові з Дмитрієм усвідомлює, що той приховує в собі готовність вбити бать­ка, і кидається перед ним на коліна. Це не може бути вираженням захоплення, а повинно означати, що святий відкидає спокусу зневажати, цуратися вбивці і тому схиляється перед ним... Для нього злочинець — майже спаситель..., потрібно бути вдячним йому, адже довелося б убивати самому. Це не просто милосердне співчуття, йдеться про ототожнення на основі однакових потягів до вбивства, власне кажучи, про мінімально зміще­ний нарцисизм»2.

Фройд акцентував на деформації морального закону у світогляді Достоєвського — письменника, який у своєму духовному виборі завжди неоднозначний, тобто ідентифікує себе поперемінне: то з великим інквізито­ром, то з Христом, то з царем, то з Богом, а тому завжди перебуває там, де добро і зло одночасно. Ця дволикістьї художнього мислення була несумісною з фройдівським поняттям морального закону. Адже раціоналіст Фройд орієнтувався на чистоту морального закону, за яким можливий тільки один вибір. Ідучи то проти Христа, то за Христом, Достоєвський виражав внутрішню мішанину, так звану «достоєвщину», психологічне пекло, з якого, на думку Фройда, не здатний вибратися типовий і росіянин. Психоаналітик моральним вважав того, хто' вже реагує на внутрішньо сприйняту спокусу, не підда­ючись їй. Хто грішить і бере на себе високоморальні обов'язки позмінне, прирікає себе на докори, що він ду­же зручно влаштувався. Така людина не здійснює мо­рального самообмеження. «Вона нагадує варварів епохи переселення народів, які вбивали і розкаювалися в цьо­му, отже, каяття ставало всього лише Прийомом, що сприяє вбивству. Іван Грозний поводив себе так само, не інакше; скоріше всього, така угода із совістю — типово російська риса»3.

Аналізуючи особистість Достоєвського, Фройд уза­гальнював таємницю російської душі: з такою психологією письменник не міг стати «учителем і визволителем людства», а «приєднався до його тюремщиків». Двоїсту російську психологію і пов'язану з нею духовну невизна­ченість Фройд виводив з історії розвитку сексуальності Достоєвського — із сильно актуалізованої бісексуальної схильності (неперетравленої, латентної, тобто прихова­ної гомосексуальності), що є однією з головних умов і способом закріплення невротичного стану. Проблема ла­тентної гомосексуальності стала найголовнішою з таєм­ниць творчої особистості у психоаналізі Фройда. Свої невротичні приступи з непритомністю він також пояс­нював неперетравленою гомосексуальністю.

Демонструючи психобіографічний аналіз на матері­алі життя великих особистостей, Фройд водночас кате­горично заперечував можливість проведення подібної «психологічної інквізиції» на матеріалі його біографії (задля цього знищив щоденники, заповів своїм учням не торкатися його життя, а тому більшість листів і руко­писів Фройда за рішенням родини і його учнів вийде у світ не раніше XXII ст.). Це дає підстави вважати, що він мало довіряв психобіографічному методу, боячись вульгаризації, перенесення дослідником на досліджува­ний об'єкт власної особистості зі своїми психічними проблемами. Так, у праці «Незадоволення культурою» він критикував суб'єктивізм психобіографічного мето­ду за спробу поставити свою душевну конституцію на місце невідомої. Однак психоаналітична теорія спону­кала прихильників нетрадиційної літературної герме­невтики (психоаналітичного літературознавства) вив­чати психосексуальні особливості творчих особистос­тей, активно застосовувати психобіографічний метод, пов'язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчості.


Дата добавления: 2015-08-18; просмотров: 343 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Постфройдизм в авангардній літературній теорії другої половини XX ст. | Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство ХХ ст. | Становлення світогляду 3. Фройда і єврейська духовна традиція: раціоцентризм, атеїзм, елітаризм, патріархальність та песимізм | Психоаналіз і завершення епохи Модерну | Основні аспекти психоаналізу та їх місце в інтелектуальній парадигмі XX ст. | Несвідоме у психічній структурі особистості | Едіпів комплекс як головний код психоаналітичної теорії | Психоаналіз як учення про неврози та універсальний метод аналізу | Фройдівська теорія сексуальності і сублімація | Сновидіння як прототип інших видів психічної діяльності |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Герменевтика, психоаналіз і літературознавство| Фройдівський аналіз сновидіньяк перша модель психоаналітичного тлумачення

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)