Придністров’я в 2006 році та міжнародний аспект конфлікт

Починаючи з березня 2006 року в Придністров’ї розпочалися масові занепокоєння в зв’язку з забороною України провозити придністровські вантажі без печаток молдовської сторони.

3 березня 2006 р. голова української митниці Олександр Егоров підписав указ згідно з яким всі перевезення через українсько - придністровський кордон будуть проходити митне оформлення в Молдові. Відповідне рішення українського митного відомства означає початок фактичної блокади Придністров’я зі сторони України, через яку йде майже весь експорт невизнаної країни. Сама зовнішньоекономічна діяльність Придністров’я базується на основі міжнародних домовленостей, серед яких ─ Московський меморандум 1997 р. Він закріплює право ПМР на самостійність в зовнішньоекономічних питаннях. Новий порядок пропуску вантажів через молдово - український кордон передбачає, що споживчі товари (медикаменти, будматеріали, продукти споживання та ін.) будуть йти в Придністров’я через молдавські пункти пропуску і при цьому обкладатимуться 20% податком на додаткову вартість, акцизами і митними тарифами. По оцінці придністровської сторони це призведе до подорожчання імпорту і росту цін практично на всі види товарів, в тому числі першої необхідності, до 30%. Хоча як було заявлено 6 березня на прес-конференції в Кишиневі прем’єр – міністром Молдови В. Тарлевом, що більш як 100 економічних агентів Придністров’я, на долю яких припадає приблизно 80% виробництва і стільки ж експорту регіону. „Реєстрація займає менше години. Експорт відбувається без сплати митних тарифів, за виключенням збору за митне оформлення ”, сказав В.Тарлев. [18]

В результаті економічної блокади Придністров’я провідні промислові та комерційні підприємства ПМР опинилися на грані зупинки. Придністров’я в свою чергу прийняло ряд відповідних кроків, зокрема, 6 березня зачинений придністровський кордон для товарів і вантажів, які експортуються із Молдови в Придністров’я, або через Придністров’я в Україну і Росію. „Дії української влади – це економічна смерть в розстрочку, - заявив в Тирасполі на засіданні Міжвідомчої ради при президенті Придністров’я голова республіки І. Смірнов”. В свою чергу виконуючий обов’язків прем’єр – міністра Ю. Єхануров підтвердив, що вантажі із Придністров’я будуть пропускатися через українську територію лише з молдовським штампом. При цьому він виразив здивування позиції Придністров’я ─ за словами прем’єра, Україна детально обсудила з Тирасполем майбутнє ведення нового режиму проходження придністровських вантажів через українську територію. Під час загострення конфлікту на кордоні лунали різні заяви, починаючи він вже вище зазначених заяв прем’єр – міністр Молдови Тарлева, виконувача обов’язків прем’єра-міністра Ю. Єханурова до заяв міністра економіки ПМР Е. Черненко, коментуючи інформацію про те, що нібито 80% підприємств Придністров’я вже пройшли реєстрацію в Молдові, сказала: „Треба особливо відзначити, що у нас 4000 підприємств, з яких по даних Міністерства економіки і торгівлі РМ, в Кишиневі зареєстровано 53, але це аж як не 80 %, про які говорять всі молдавські ЗМІ ”[19]. Далі вивчаючи цю ситуацію вже чітко видно позицію всіх зацікавлених сторін. Позицію яку займає Україна досить зрозуміла. З одного боку є двостороння домовленість Молдови і України в 30 грудні 2005 р., згідно з якою придністровські товари можуть перетинати український кордон тільки при наявності молдовських печаток. З іншого ─ Московський меморандум 1997 року, згідно з яким Придністров’я має право на зовнішньоекономічну діяльність, гарантом якої є Україна та Росія. Далі постає питання: „А чого це саме перед виборами треба було приводити в дію цю домовленість?” Відповідь дуже проста ─ провідні політичні партії України не мають досить стійкої позиції в країні і тому у своїх лозунгах застосовують приналежність до тієї чи іншої могутньої країни. Інша річ в тому, що одна партія відкрито говорить про проросійську орієнтація, а проамериканська позиція чомусь залишається в тіні. Всі ці дії необхідні були саме перед виборами щоб продемонструвати, що „Україна, не Росія”. Хоча як можна не прислухатися до нашого сусіда. В свою чергу почали лунати заяви інших сторін. Генеральний секретар Ради Євросоюзу, верховний представник ЄС по зовнішній політиці Хав’єр Солана заявив, що він вітає початок виконання Спільної заяви прем’єр – міністрів Молдови і України від 30 грудня 2005 р. США підтримують позицію Республіки Молдова стосовно нового режиму перетину кордону для Придністров’я, і спростовують звинувачення в тому, що виконання спільної заяви прем’єр - міністрів є економічною блокадою Придністров’я, заявила на засіданні Постійної ради ОБСЄ в Відні посол США Д. Фіндлі. 10 березня європейська комісія прийняла декларацію о ситуації в придністровському регіоні, в якій дії влади Придністров’я розцінюються як направлені на перешкоджання законному переміщенню товарів через державний кордон Республіки Молдова і України і реєстрації економічних агентів молдовськими органами влади. З цих заяв зрозуміло, що Західні країни, а зокрема країни-члени ЄС та ОБСЕ та нових активний гравець США повністю підтримують як дії України, так і Молдови, при цьому виражаючи свою підтримку на офіційному рівні. Позиція Росію в цій проблемі досить чітка. По-перше треба зазначити, що Росія є одним із провідних гарантів по врегулюванню конфлікту. По-друге в регіоні, як відомо проживають російські громадяни, які в свою чергу утворюють в Придністров’ї ту саму „п’яту колону”. По-третя розширення ЄС та входження до блоку НАТО все нових і нових держав Центрально-Східної Європи змушує Росію втручатися в цей конфлікт все частіше. Досить часто спостерігається така тенденція при якій чітко видно, що Росія для утримання цього „ласого шматочка” (з точки зору нелегальних перевезень) застосовує методи які не входять у сферу міжнародного права. Ось і при цій проблемі на кордоні Росія зайняла позицію підтримки. 7 березня до Тирасполя за дорученням президента Російської Федерації В. Путіна з метою покращити ситуацію, яка утворилася в ПМР прибула російська міжвідомча делегація в склад якої увійшли спеціальний повірений МЗС Росії, посол В. Ледяйкін, помічник голови уряду Г. Бугаїв, заступник директора 2 –го департаменту країн СНД МЗС РФ Н. Фомин, заступник керівника департаменту ФСБ А. Болюх, експерти Ради Безпеки і Федеральної митної службу. Делегація зустрілася з президентом Придністров’я І. Смірновим, який виразив Росії та її президенту вдячність. В. Кеняйкін відмітив, що в „Москві з великим занепокоєнням сприйняли інформацію про зростання напруги в зв’язку з режимом пропуску вантажів на придністровсько - українському кордоні”, „Хотілося б вірити що Україна не є інструментом в чиїхось руках чи переслідує цілі які не є корисні українському народові”, „ хочу завірити в тому що Росія ніколи не залишить у біді своїх громадян і не лише” ─ підкреслив посол”. „Економічна блокада Придністров’я, почата Україною, напряму загрожує національній безпеці Росії ”, ─ заявив член Комітету Госдуми по безпеці, генерал Н. Леонов”. Таким чином чітко видно позиції всіх зацікавлених сторін і цій проблемі. Далі необхідно перейти до не менш важливої події в регіоні – референдуму. З1 березня було заявлено що Придністров’я хоче провести референдум 17 вересня. В декларації яка була прийнята того ж дня 6 надзвичайним з’їздом депутатів ПМР, говориться про те, що цей референдум має бути проведений під наглядом міжнародних спостерігачів. ОБСЄ не збирається признавати результати референдуму. Про це заявив діючий голова ОБСЄ, голова МЗС Бельгії Карл де Гюхт. Впродовж усього періоду існування придністровсь­кого сепаратизму та неефектив­ного досвіду врегулювання кон­флікту, нелегітимна влада зробила все можливе для посилення свого контролю над населенням та отримання атрибутів держав­ності. В результаті відокремлений придністровський регіон має пре­зидента, парламент, судову систе­му, органи безпеки, правоохо­ронні органи, валюту поштові марки, прапор, гімн тощо. Також було вироблено оригінальну сис­тему освіти, утворену із комбінації реліктових радянських підруч­ників й таких інновацій, як „Історія Придністров’я” та „Придністровсь­ка література”. Характеризуючи ситуацію в Придністров’ї Центр із питань незалежності суддів та судів Міжнародної Комісії юристів при дослідженні фактів у лютому 2004 року дійшов висновку, що „Придністровський регіон до цього часу перебуває в умовах радянсь­кого періоду”. Однак, певні події в регіоні продемонстрували, що деякі пока­зові тенденції можуть бути й не та­кими незворотними, як це здаєть­ся. Це стосується спроб обмежити президентські повноваження, ви­никнення політичної опозиції до репресивного режиму, само­діяльні опозиційні ЗМІ та перші форми появи структур грома­дянського суспільства. Ці тенденції виникли поруч із протилежними, небезпечними проявами використання нових інструментів таких як, скажімо, екстремістських та агресивних громадських організацій, штучно утворених органами безпеки, з метою виступати від імені „придністровського народу” та „громадянського суспільства”.

Не менш активно діють на те­риторії Придністров’я і російські громадські організації які у поєднанні з невідомими організа­торами низки вибухів у Придністров'ї цинічно користують­ся цими вибухами та людськими жертвами для артикуляції власних політичних поглядів і підтримки сепаратистського режиму.

Скажімо, коли 13 серпня у Ти­располі, „столиці^” самопроголошеної Придністровської мол­давської республіки пролунав чер­говий вибух у тролейбусі, від якого постраждало 10 чоловік, двоє з яких загинуло (до цього вибух стався також у громадському транспорті 6 липня), представники Придністровської філії Ради національної стратегії Росії відра­зу ж повідомили, що вбачають інтерес у трагічному інциденті сторін, які зацікавлені у зриві ре­ферендуму щодо незалежності Придністров’я, запланованого на 17 вересня, де буде поставлено питання про остаточне відокрем­лення ПМР від Молдови та можливість його приєднання до Росії.

Відверто кажучи таке тлума­чення виглядає досить дивним. Передусім через те, що вибухи, які відбуваються, радше на ко­ристь саме придністровським лідерам, адже вони допомагають згуртувати громадськість перед „спільним ворогом”, яким нав'яз­ливо виставляється НАТО, Ки­шинів, Бухарест, а віднедавна й Київ. По-друге, вибухи, які най­швидше є вдало спланованими провокаціями засвідчують для широкого загалу, що обстановка в регіоні й надалі напружена, а відтак виведення російських ми­ротворців з нього є наразі немож­ливим (всупереч цілій низці міжна­родних домовленостей, стороною яких виступала Росія). По-третє, такі провокації та їх прив’язка до референдуму зайвий раз створю­ють (хоч це цинічно) інформаційні приводи для згадки про референ­дум, який міжнародна спільнота проігнорувала, через недостатній рівень (або будемо відверті - відсутність) демократичних перет­ворень у регіоні.

Усе зазначене свідчить про те, що попри весь задекларова­ний конструктив на рівні прези­дентів Молдови та Росії, „придністровська карта” й надалі розігрується з метою тиску на Ки­шинів і задля забезпечення при­сутності російських військ на те­риторії суверенної держави Мол­дова.
Було таке уявлення, що відповіді на питання: „Чи підтримуєте ви курс на незалежність Придністровської Молдавської Республіки і вільне приєднання Придністров’я до Російської Федерації?” та „Чи вважаєте ви вірогідним відмову від незалежності ПМР с наступним входженням її до Молдавської Республіки?” були очевидні, але все ж таки референдум треба було проводити.

На перший погляд, запропонував виборцям висловитися за чи проти самостійності Придністров’я ініціатори кинулися вибивати давно відчинені двері. Ще 1 грудня 1991 року майже 78% виборців ПМР однозначно проголосували за незалежність, в наступному році відстояли її зі зброєю в руках, а потім регулярно провалювали про молдавських депутатів.
За п’ятнадцять років с першого референдуму в країні зросло нове покоління придністровців, для яких війна за незалежність - лише дитячі спогади.
З того часу значно обновилося політичне керівництво ПМР, багато людей пішли в бізнес, а головне, багато десятків тисяч придністровців із за неповноліття не брали участі в референдумах стали повнолітніми і отримали виборче право.

Статус республіки і її зовнішньополітичних курс потребували урахування їх думок, що повністю відповідало місцевим традиціям.

С 1989 року відбулося вже сім референдумів, причому владі не завжди вдається досягти бажаного результату. Спроба ввести тут приватну власність на землю провалилася – 6 квітня 2003 року більшість виборців або не прийшли до виборчих дільниць, або проголосували проти.

Наразі ж референдум, що пройшов у Придністровському регіоні (і так само, як і сама ПМР, не був визнаний жодною держа­вою світу). Засвідчив, що ця тери­торія на кордоні з Україною і досі перебуває з одного боку, під знач­ним впливом Російської Феде­рації, яка навіть фігурувала в пи­таннях референдуму як держава, до якої ПМР приєднається після остаточного відокремлення від Молдови. 3 іншого боку, ПМР за­лишається в полоні радянських уявлень і про референдуми, і про демократію, і про політичні проце­си загалом. Адже хіба тільки за радянських часів можна було сподіватися такої одностайності виборців і такої високої явки на виборчі дільниці (проголосувало близько 80% населення, з них по­над 97% за незалежність та по­дальше приєднання до Росії).

Звісно, референдум можна ігнорувати, проте в сукупності з присутністю російських військ та парамілітарних структур, з фор­мальною підтримкою з боку придністровців (а референдум є умовним виявом такої підтримки, навіть за умови, що волевиявлен­ня було сфальсифіковано, а пи­тання мали відверто маніпулятивний характер), з репресивною ма­шиною МДБ та інших структур "держбезпеки" - і верхівка самопроголошеної республіки, і її лідер Смирнов мають всі шанси на ще кілька спокійних років. Подолати такий стан справ можна було б лише за умови кон­солідації зусиль Європи та Ук­раїни, чіткої політичної позиції ук­раїнського керівництва, і зреш­тою, за умови налагодження постійного конструктивного діало­гу та співробітництва Києва та Кишиневу, для яких Придністров'я однаковою мірою виступає як чин­ник загрози національній безпеці та безпеці регіону.

Дата добавления: 2015-08-05