Розділ II. Постановка проблеми ролі протестантизму в політичній історії Західної Європи в Нові часи

2.1. Віросповідання і соціальне розшарування

Наприкінці XIX ст. серед католиків часто обговорювалось питання: чому підприємці і власники капіталу частіше за все протестанти, а не, власне, католики? Як відзначає Вебер, «віросповідна приналежність виступає не причиною, а наслідком економічних явищ» [1, c. 38]. Адже в XVI ст. більшість економічно розвинутих німецьких міст прийняли протестантизм. Пояснюючи це, Вебер швидко переходить на критику наслідків Реформації, чого я хотів би торкнутись пізніше. А стосовно причин прийняття німцями протестантизму, то тут слід відзначити наступне: за часів Середньовіччя католицька церква зайняла панівне становище у Європі, у тому числі й політично роздробленій Німеччині. Церква мала чи не вирішальний вплив на політичне життя Європи тому що:

1. Папа Римський виступав як великий землевласник. Землю отримував Папа в дар від звичайних мирян, феодалів та королів у дар. Наприкінці XVI ст. церква стала найбільшим землевласником християнського світу. Маючи в своєму розпорядженні землю, села, міста та залежне населення, Папа вершив таку ж політичну діяльність як і будь-який інший монарх Європи.

2. Папа міг позбавляти влади короля, звільняючи християн певної країни від присягання на вірність правителю і, таким чином, санкціонувати непокору світській владі з боку населення. Більше того, королі мали цілувати ноги Папи, що говорить, як мінімум, про його психологічну зверхність. Ці та інші повноваження Папи були закріплені в так званому «Диктаті Папи» 1075 р. (автор – Папа Римський Григорій VII).

3. Церква виступала як правотворча та просвітницька інституція. Деякі дослідники переконані, що в ті часи церква була засобом масової інформації. Проте хотілося б відзначити, що свої перші школи (єзуїтські) католики почали відкривати на противагу протестантським «недільним школам».

Враховуючи такі особливості політичного життя Європи початку епохи Нового часу, не важко зрозуміти, що ж спонукало німців до «церковної революції». Виходячи з соціальної стратифікації тогочасної Німеччини, я виділив такі причини Реформації:

Князі – прагнули звільнитись від втручання церкви в їхні справи;

Лицарі – прагнули отримати землі та багатства церкви;

Буржуазія – прагнули «дешевої» церкви, а також звільнення від поборів монастирів, на базі яких формувалися більшість європейських міст;

Селяни та інші малозабезпечені верстви населення – прагнули зменшення церковних землеволодінь, церковної десятини та інших платежів.

Слід зазначити, що провідну роль у «церковній революції» відіграли буржуа, котрі лише починали формуватись в окремий соціальний клас із появою ринкових відносин.

Повертаючись до критики Вебером наслідків Реформації, хочу відзначити наступне: у його ідеях відчувається певне упереджене ставлення до протестантів з релігійної точки зору. Зокрема, він відзначає: «Реформація не стільки усунула панування церкви у повсякденному житті, скільки замінила одну його форму на іншу; причому це була заміна панування зовсім необтяжливого, здебільшого майже формального, неймовірно жорстокою регламентацією поведінки, яка глибоко проникала в усі сфери приватного і громадського життя» [1, c. 39]. Як приклад М. Вебер наводить кальвіністську тиранію у Женеві, а також не менш жахливу систему в Англії. Проте я хотів би відзначити, що подібний режим у Женеві був лише декілька років, коли Жан Кальвін мав важелі впливу на політичне життя міста. Та слід пам’ятати, що самого Кальвіна за такі порядки містяни вигнали наприкінці 30-х років XVI ст. Тобто Вебер не враховує, що «жорстока регламентація поведінки» була відносно короткий проміжок часу. Більше того, протестантизм відхиляє «намісництво Бога на Землі» (в обличчі Папи Римського). Це говорить про те, що судити про весь кальвінізм через помилки його засновника не можна, оскільки це не є ідеї одного Жана Кальвіна і не він один визначає всі догмати цієї релігійної течії.

М. Вебер починає власне дослідження з дітей та їх середньої освіти. Виходячи зі статистики, яку він наводить, можна дійти висновку, що протестантські родини більше уваги приділяють якісній освіті своїх дітей, аніж католики. Розвиваючи цю думку, слід обов’язково звернутись до причин вищевказаних фактів. Я виділив два напрями дослідження цього питання: веберівський та (власний, авторський) ягольниківський.

На основі тези М. Вебера – «віросповідна приналежність виступає не причиною, а наслідком економічних явищ» –можна теоретизувати, що німецький філософ вважав би, що причини переваги протестантів над католиками у здобутті середньої освіти, в першу чергу, залежать від економічних пріоритетів і перспектив батьків самих дітей. Тобто сім’я, віддаючи дитину у гімназію, думала про майбутні фінансові вигоди, а релігійні переконання не відігравали важливої ролі та були лише вдалим наслідком для протестантських родин. Та я сформував інше бачення. Серед головних завдань Мартіна Лютера та всієї Реформації було зробити Біблію доступної для кожної людини, а не лише для окремих «обраних» священників католицької церкви. Але зробити Біблію доступною було мало, оскільки більшість населення не вміло читати, не говорячи вже про глибокий аналіз прочитаного, на чому наголошував М. Лютер. До того ж, ідеолог Реформації наголошував на необхідності знання історії церкви. Через це, німецькі князі, що перейшли на бік протестантизму, всіляко сприяли розвитку освіти, що дало свої позитивні наслідки, які, власне, і аналізує М. Вебер.

Надалі М. Вебер прослідковує дуже дивну тенденцію: соціальні групи, які в суспільстві становлять меншість і, як наслідок, відмежовані від участі у політичному житті, спрямовують свої сили в економічний розвиток. Але серед католиків, які на момент написання праці, були релігійною меншістю в Німеччині, такої тенденції не існує. Більше того, протестанти, за словами Вебера, «виявляють специфічний нахил до економічного раціоналізму», незважаючи на їх кількість в соціумі (більшість або меншість). Тому автор книги розуміє, що причини успіху протестантів у капіталістичних відносинах слід шукати у внутрішній специфіці цієї течії християнства та її послідовниках.

«Католик… спокійніший; маючи значно менший потяг до придбання, він віддає перевагу спокійному забезпеченому існуванню, хай навіть із меншим прибутком, перед ризикованим і тривожним життям, яке інколи здатне принести почесті і багатство. В народі жартують: можна або гарно їсти, або спокійно спати. У нашому випадку протестант хотів би краще їсти, тоді як католик воліє мати спокійний сон» [1, c. 42]. На перший погляд, цей уривок із «Протестантської етики» може охарактеризувати успішну підприємницьку діяльність серед прибічників Реформації і дати пояснення причинам меншого успіху у лавах католиків. Але сам Вебер не розвиває цю думку, оскільки це лише поверхове уявлення про поставлену проблему і, на мою думку, супроводжується виключно суб’єктивним фактором. Ба навіть можна повернутись до найпершого цитування Вебера у моєму дослідженні – «віросповідна приналежність виступає не причиною, а наслідком економічних явищ» [1, c. 38].Тобто протестанти є, скажімо, «акулами бізнесу» тому що вони і до Реформації були такими, а релігія стала лише певним доповненням. Проте це ніяк не відображає дійсність. І сам Вебер надалі про це наголошує: «…таке пояснення виявляється непридатним там, де ті ж самі люди чи групи людей здатні водночас поєднувати віртуозність у сфері капіталістичного підприємництво з найінтенсивнішими формами благочестя. Такого роду випадки зовсім не поодинокі, навпаки, їх можна характерними для всіх тих християнських церков…» [1, c. 43].

М. Вебер намагається віднайти певну внутрішню спорідненість між старопротестантським духом і сучасною капіталістичною культурою і приходить до висновку, що її слід вбачати у «релігійних рисах». Зокрема автор звертається до праць Монтеск’є та відзначає: «англійці… ведуть перед серед усіх народів світу у трьох вельми важливих речах – набожності, торгівлі і свободі». Не думаю, що сучасна ситуація у світі є аналогічною, навіть якщо першість перейшла до Сполучених Штатів Америки. Проте можна стверджувати, що всі ті країни, які розвивались під протестантською етикою нині є найбільш прогресивними державами в економічному, соціальному та політичному аспектах. Чого варті лише вищезгадані Сполучені Штати – за даними соціологів, 52% американців вважають себе протестантами. Великобританія та Німеччина також є переважно протестантськими країнами. Ці держави закладають основи всієї світової політики та контролюють економічні процеси у всьому світі. Своєчасне впровадження протестантського вчення у суспільство дало свої плоди. Я думаю, що щось протестантизм має такого, що не притаманне іншим релігіям. І чи не можна було б допустити, на фоні успіху Британії, Німеччини і США, що філософія протестантизму є найбільш досконалою та доволі сильно імпонує Всевишньому, що Він так щедро благословляє протестантські держави? Не дарма, подібне питання почало виникати серед деяких українських політичних журналістів та науковців. Але це доволі суперечливий об’єкт для диспуту, який кожен має пропустити крізь фільтр власних переконань та дійти до справедливого висновку.

2.2. «Дух» капіталізму

Американський теолог, богослов Ерл Кернс у своїй роботі «Дорогами християнства» описав історичний розвиток християнства, його взаємозв'язок з соціальними і політичними явищами життя, виникнення різних конфесій. У роботі автор пише, що Реформація стимулювала капіталізм, оскільки середньовічна ворожість до лихварства не передалась більшості реформаторів. Прагнення до економії, до розвитку промисловості, до віддалення від дорогих мирських розваг призвело до накопичення заощаджень, які можна було використовувати як капітал для нових економічних підприємств.

Що ж таке капіталізм? Макс Вебер зачинає другий підрозділ своєї книги «Повчанням молодому купцеві» Бенджаміна Франкліна, де політик формує «американську економічну культуру». А після цитування американського політика, Вебер починає розмірковувати про суть вчення Франкліна. З цих міркувань, фактично, можна виділити «дух» капіталізму: «з худоби топлять лій, а з людей – гроші», – то усвідомимо, що є найхарактернішим у цій «філософії скнарості», а саме, ідеал кредитоспроможності добропорядної людини, обов’язок якої вважати примноження свого добра за самоціль. Суть справи у тім, що тут пропагуються не просто правила життєвої поведінки, а викладається певна «етика», відхід від якої вважається не лише дурістю, а й свого роду порушенням обов’язку» [1, c. 49]. Звести «дух» капіталізму можна до наступних слів: обов’язком будь-якої добропорядної людини є примноження капіталу, а порушення цієї настанови є дурістю.

Із роботи Бенджаміна Франкліна можна зрозуміти, що людина не має блазнювати, а повинна заробляти гроші. Але мова не йде про фанатизм (Вебер наводить приклад Якоба Фуггера, одного з найбагатших банкірів та торговців Європи у XV-XVI ст., котрий у наживі вбачав сенс свого життя). Франклін формує певні економічні правила, котрі можна назвати як «етикою», так і «духом» капіталістичних відносин. Зокрема, кожен має бути чесним, пунктуальним, старанним і поміркованим. Хоча американський політик допускає лише «видимість» всіх цих чеснот, за що незабаром німці піддадуть критиці американців за лицемірство. М. Вебер формулює «вище благо капіталістичної етики»: «Нажива, накопичення дедалі більших грошей при повній відмові від усілякої насолоди, що її може принести багатство, від усіх евдемоністичних чи гедоністичних моментів» [1, c. 50]. Нажива, примноження свого капіталу тут виступають як мета всього існування окремої людини. Накопичення грошей повстають не як засіб життя людей, а як найвища мета. На думку Вебера, це і є «лейтмотивом» капіталізму.

Капіталістичний господарчий лад – це космос або ж вир, у який кожна людина закинута від народження і межі якого змінити неможливо. Тому кожен має пристосовуватись до господарських стосунків. Сенс життя людей звужується до вибору професії та, власне, майбутньою роботою, тому слова Б. Франкліна відкриваються з іншого боку (і знову з негативного). Пристосуванню до економічних відносин капіталізм надає виняткового значення: хто буде грати не за правилами – опиниться безробітним. Далі Вебер розмірковує стосовно економічного відбору, як він впливає на капіталізм та стає однією з його основ. Пізніше автор торкається певних економічних питань, які, на мою думку, можуть бути знехтувані з політологічної точки зору, оскільки детальне вивчення капіталізму не є завданням моєї роботи. Але все ж таки можна виділити деякі аспекти подальшого дослідження німецького соціолога. Зокрема, він відзначає, що капіталізм у своєму розвитку зустрічається з деякими перепонами, однією з яких є традиціоналізм. Вебер наводить приклад робітників, яким підвищують зарплату і, таким чином, намагаються підвищити продуктивність праці, але вона залишається на одному й тому самому рівні. Цілком логічно, що в такому випадку працедавець знизить заробітну платню своїм робітникам з думкою про те, що це точно підвищить продуктивність праці. Але все має свої межі. Продуктивність знижується в усіх випадках, коли зарплата не забезпечує фізіологічного мінімуму, потрібного для існування.

Також доволі цікавим є спостереження Вебера, щодо так званої «резервної армії». Він пише, що капіталізм потребує для свого розвитку надлишок населення, що забезпечує йому ринок дешевої робочої сили. Звісно, коли бракує робітників, то їх цінність надзвичайно високо зростає. Можна провести паралель із середньовічною Європою часів Хрестових походів, коли значна частина селян була вимушена брати участь у релігійних війнах на Близькому Сході. В результаті, на європейському континенті виник дефіцит дешевої робочої сили, що вплинуло на зростання їх цінності в суспільстві (були навіть прийняті певні нормативно-правові акти, що розширювали права і свободи нижчих верств населення).

Повертаючись до думок Вебера щодо традиціоналізму, то він, знову ж таки, наводить приклад німецьких жінок, котрих винаймає працедавець, а згодом прагне внести певні інноваційні зміни в процес виробництва і наштовхується на те, що жінки просто не можуть пристосуватись до нових способів роботи, незважаючи на те, що вони можуть бути легшими та ефективнішими. Та далі прослідковується дуже цікава тенденція, яка є вельми важливою для дослідження як Вебера, так і мого. Робітниці, які отримували специфічне релігійне виховання (в даному випадку, переважно пієтистського, а, тобто, протестантського характеру) є більш підходящими для навчанням новим методам праці. Це говорить про те, що черговий приклад із практики розвитку капіталізму у Європі, доводить: взаємозв’язок та взаємовплив капіталізму та протестантизму існує, при чому на дуже високому та активному рівні.

Подальші дослідження М. Вебером економічних питань, як вже було відзначено, становлять мінімальний інтерес до основного питання дослідження, тому не має потреби розглядати їх детально.

2.3. Концепція покликання у Мартіна Лютера

М. Вебер зосереджує увагу на німецькому слові «Beruf» (переклад Біблії на німецьку здійснював Мартін Лютер), яке перекладається на англійську як «calling» (один із варіантів перекладу слова «calling» українською – це «покликання»). Автор, як на мене, дуже влучно відзначає, що це слово має відтінок необхідності виконання поставленого перед людиною завдання, і тому воно має певний релігійний мотив. Реформація значно вплинула на поняття професії у християнському світі. Якщо для католиків належне, віддане ставлення кожної людини до способу заробляння коштів на прожиття було лише порадою, то протестанти трансформували це у заповідь. Мартін Лютер, у своїх роботах, відзначає, що повсякденна мирська праця – це необхідність, природна основа релігійного життя, котра сама по собі є моральною. Лютер вважає, що «повсякденна діяльність у рамках професії – це найвищий прояв християнської любові до ближнього» [1, c. 71]. Світські обов’язки людини, в тому числі й робота, пояснюються її «подвійною природою», адже окрім духу, вона прив’язана до власного тіла, а отже і до суспільства. На підтримку протестантської позиції щодо світських професій, хочу навести два Біблійні уривки. 2 Солунян, розділ 3, 10-й вірш: «… як хто працювати не хоче, нехай той не їсть» і До Колоссян, розділ 3, 17-й вірш: «І все, що тільки робите словом чи ділом, усі робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві». Якщо співставити два ці вірша, то можна зрозуміти, що Біблія вчить працювати так, немов ця праця виконується особисто для Бога. Правильне виконання свої мирських обов’язків було шляхом догодити Богові і за це можна було отримати нагороду як у світі цьому, так і в потойбічному. Це слугувало важливим мотиваційним чинником для розвитку економічних відносин. Проте у самого Лютера, стосовно цього вчення були певні сумніви, що ґрунтувались на вченні Апостола Павла, котрий писав, що «прагнення до надбання матеріальних благ понад міру, яка потрібна для забезпечення особистих потреб, слід розцінювати як ознаки відсутності благодаті». Конкретних вчень у Лютера з цього приводу немає – є лише його певні сумніви у роботах, але, тим не менш, переоцінити вклад Лютера у капіталізм неможливо, адже він радикально змінив погляди людей на професійну діяльність. Влучно підсумовує лютеранські погляди на професійне покликання сам М. Вебер: «Отже, поняття професійного покликання у Лютера залишається традиціоналістським. Професія як покликання – це те, що людина повинна приймати як Господнє веління» [1, c. 74].

Дата добавления: 2015-07-12