Концепція системного підходу Б.Ф.Ломова

Б.Ф. Ломов об'єднав, акумулював системні розробки, які були розрізнені в різних галузях психології та суміжних науках ним були сформульовані шість системних принципів розгляду у психічних явищ:

1) різноплановості - передбачає необхідність розгляду тих чи інших явищ в декількох планах: як відокремленої які­сної одиниці, як частини своєї видо-родової макроструктури, в плані мікросистем, у плані зовнішньої взаємодії;

2) багатомірності - необхідність розгляду психічних явиш у різних системах;

3) багаторівневості - необхідність розгляду системи психіч­них явищ як багаторівневої;

4) ієрархічності необхідність > рахування сукупності різноПорядкових якостей людини як такнх, що ієрархічно організовані;

5) системної детермінованості – розгляд детермінації психічних явиш як багатопланової, багаторівневої, багатомірноі, тобто як системної;

6) розвитку необхідність розгляду явища в динаміці та розвитку |3; 4).

Визначним внеском у методологію системного аналізу стало розроблення Б.Ф. Ломовим пор рівні в дослідженні людини та її психіки:

на першому рівні людина вивчається у системі її соціальних відносин як частина соціальної системи, яка визначає формування її соціальних якостей;

до другого рівня належать психічні явища та психологічні ЯКОСТІ людини;

третій рівень - біологічні ЯКОСТІ людини.

За висловлюванням Б.Ф. Ломова, "...біологічні законо­мірності не відміняються соціальним буттям людини. але змінюються умови їх дії. і тому виявляються вони для людини специфічним чином"

концепція системної (детермінації психіки і поведінки є одним із найбільш значущих досягнень Б.Ф. Ломова як методолога. вона за саоїм змістом стала конкретизацією і розвитком прин­ципу детермінізму С.Л.Рубинштейна відповідно до неї через системний підхід розглядається не тільки психіка (онтологіч­ний аспект), а іі сам процес психологічного пізнання (гносеологічний аспект).

У 50-і рр. ХХ ст. почався інтенсивний розвиток загальної теорії систем і розповсюдження системного підходу. Системність виступала, перш за все, як пояснювальний принцип наукового мислення, що вимагає від дослідника вивчати явища в їх залежності від внутрішньо зв'язаного цілого, яке вони утворюють, набуваючи завдяки цьому властиві цілому нові властивості

Системний підхід як методологічний інструмент не був "винайдений" філософами. Він направляв дослідницьку практику реально швидше, ніж був теоретично осмислений. Як підкреслює М.Г. Ярошевський, самі природодослідники виділяли його як одного з робочих принципів.

Проникнення системного підходу у фізіологію ВНД і психологію радикально змінило логіку наукових досліджень. Насамперед, це позначилося на вивченні фізіологічних основ поведінки.

У руслі системного підходу поведінка розглядається як цілісний, певним чином організований процес, направлений, по-перше, на адаптацію організму до середовища і на активне її перетворення, по-друге. Пристосовний поведінковий акт, пов'язаний із змінами внутрішніх процесів, завжди носить цілеспрямований характер, що забезпечує організму нормальну життєдіяльність. В даний час як методологічна основа психофізіологічного опису поведінки використовується теорія функціональної системи П.К. Анохіна.

Ця теорія була розроблена при вивченні механізмів компенсації порушених функцій організму. Як було показано П.К. Анохіним, компенсація мобілізує значне число різних фізіологічних компонентів - центральних і периферичних утворень, функціонально об'єднаних між собою для отримання корисного пристосовного ефекту, необхідного живому організму в даний конкретний момент часу. Таке широке функціональне об'єднання різних локалізованих структур і процесів для отримання кінцевого пристосовного результату було названо "функціональною системою".

Функціональна система (ФС) - це організація активності елементів різної анатомічної приналежності, що має характер взаємодії, яке направлене на досягнення корисного пристосувального результату. ФС розглядається як одиниця інтеграційної діяльності організму.

Результат діяльності і його оцінка займають центральне місце у ФС. Досягти результату - означає змінити співвідношення між організмом і середовищем в корисному для організму напрямі.

· Досягнення пристосувального результату у ФС здійснюється за допомогою специфічних механізмів, з яких найбільш важливими є:

- аферентний синтез всієї інформації, що поступає в нервову систему;

- ухвалення рішення з одночасним формуванням апарату прогнозування результату у вигляді аферентної моделі - акцептора результатів дії;

- власне дія;

- звірення на основі зворотного зв'язку аферентної моделі акцептора результатів дії і параметрів виконаної дії;

- корекція поведінки у разі розузгодження реальних і ідеальних (змодельованих нервовою системою) параметрів дії.

Склад функціональної системи не визначається просторовою близькістю структур або їх анатомічною приналежністю. У ФС можуть включатися як близько, так і віддалено розташовані системи організму. Вона може залучати окремі частини будь-яких цілісних в анатомічному відношенні систем і навіть деталі окремих цілих органів. При цьому окрема нервова клітина, м'яз, частина якого-небудь органу, весь орган в цілому можуть брати участь своєю активністю в досягненні корисного пристосовного результату, тільки будучи включені у відповідну функціональну систему. Чинником, що визначає вибірковість цих з'єднань, є біологічна і фізіологічна архітектура самої ФС, а критерієм ефективності цих об'єднань є кінцевий пристосовний результат.

Оскільки для будь-якого живого організму кількість можливих поведінкових ситуацій в принципі необмежена, то, отже, одна і та ж нервова клітина, м'яз, частина якого-небудь органу або сам орган можуть входити до складу декількох функціональних систем, в яких вони виконуватимуть різні функції.
Таким чином, при вивченні взаємодії організму з середовищем одиницею аналізу виступає цілісна, динамічно організована функціональна система.

Дата добавления: 2015-07-11