Модернізм як філософсько-естетичне і літературне явище ХХ ст.

Вплив “філософії життя”: ірраціональна течія к. ХІХ – п. ХХ ст., для якої вихідним поняттям є життя – цілісність реальності, що можна осягнути інтуїтивно; вона не тотожна ні духові, ні матерії. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не виражальна у загальних поняттях, вона осягається в акті безпосередньої інтуїції, вглядування, що близьке до художнього проникнення. Несумісність наукового і філософського підходів до розуміння світу: наука прагне оволодіти світом і підпорядкувати його, філософії властива споглядальна позиція, що споріднює її з мистецтвом. Найадекватнішою формою пізнання світу вважається художній символ; таким чином, творчість вважається синонімом життя.

Артур Шопенгауер – “Світ як воля та уява” (1819-1844). Світ взятий як річ у собі – це сліпа “воля до життя”, яка подрібнюється у безмежній множині “об’єктивацій”. Кожній об’єктивації властиве прагнення до абсолютного панування, що виражається у постійній війні “всіх проти всіх”. Найвищий ступінь об’єктивацій волі – людина, наділена розумним пізнанням. Кожен індивід усвідомлює себе всією волею до життя, всі інші індивіди існують в його уяві як щось, що залежить від нього, тому виникає егоїзм людини. Подолання егоїстичних імпульсів здійснюється у сфері мистецтва й моралі. Підкреслюючи ілюзорність щастя і невідворотність страждання, закоріненого в самій “волі до життя” з її абсурдністю і вічною невдоволеністю, Шопенгауер називав існуючий світ “найгіршим із можливих світів”. Первинним фактом пізнання вважав уяву, породжену у свідомості людини в результаті споглядання: споглядаючий суб’єкт інтуїтивно сприймає ідею предмета як ціле, поза простором і часом. Інтуїцію проголошує вищим типом пізнання. Відмова розумові у пізнанні, заперечення науки. Наука є знаряддям волі – тої чи іншої, а не інструментом пізнання буття. Інтелект пізнає не речі як такі, а лише їх відношення, від яких залежить реалізація практичних інтересів волі. Відтак функції пізнання світу належать спогляданню, через споглядання пізнається ідея, яка сприймається як ціле, не розчленоване у просторі і часі. Мистецтво вважається подоланням раціональності і стає синонімом справжнього ставлення до світу: тільки митець може виразити у своєму творі сутність ідеї, тільки художній твір може відповісти на питання, що таке життя. Митець набуває виміру месії, вищої істоти, покликаної розкрити перед людьми недоступні їм явища метафізики. Розумом можна осягнути лише явища дійсності, справжній митець у кожній речі намагається осягнути її ідею, а не відношення до інших речей. Митець є поза простором і часом.

Анрі Берґсон: справжня і першопочаткова реальність – це життя як цілісність, що відрізняється від духа і від матерії, які, взяті окремо, є продуктами розпаду життєвого процесу. Сутність життя можна збагнути виключно за допомогою інтуїції, яка безпосередньо проникає в предмет, зливаючись з його індивідуальною природою. Інтуїція – це осягнення життям самого себе. Закликає звертатися до власного життя свідомості, яке дано кожному безпосередньо. Самоспостереження виявляє, що тканиною психічного життя є тривалість, неперервна зміна станів, які непомітно переходять одні в одні. Тому тривалість, а отже життя має не просторовий, а часовий характер. Цей час є відмінним від механічно-фізичного часу, що виникає внаслідок розкладання тривалості інтелектом. Життя – це певний метафізично-космічний процес, “життєвий порив”, своєрідний могутній потік творчих формувань. Людина – творча істота, бо через неї проходить шлях “життєвого пориву”. Здатність до творчості пов’язана з ірраціональною інтуїцією, яка, як божественний дар, дана лише вибраним – елітарний характер літератури, мистецтва. Таким чином, в загальному єдина реальність – це наша особистість, “я”, що триває, постійно змінюючись; це перерваний потік психічного життя. Відтворення її – це передання розмаїття настроїв, переживань, почуттів, властивих психічному життю людини.

Едуард Гартман – “Філософія підсвідомого” (1869): протиставлення природно-науковому матеріалізму містичного ідеалізму, а ідеї соціального прогресу – песимістичний погляд на історію. Основою всього сущого вважав абсолютне несвідоме духовне начало; Всесвіт – це продукт ірраціонального процесу, в якому свідомість – лише знаряддя несвідомої світової волі, що вважається за джерело життя і рушійною силою розвитку. Еволюція тягне Всесвіт до знищення шляхом усвідомлення його нерозуміння і недоцільності.

Зиґмунд Фройд – автор психоаналізу як методу лікування неврозів, заснованого на техніці вільних асоціацій та аналізі помилкових вчинків і сновидінь як способі проникнення у несвідоме. Також автор теорії побудови психічного апарату як енергійної системи, в основі динаміки якої лежить конфлікт між свідомістю і несвідомими потягами. Поширення принципів психоаналізу на інші сфери культури, зокрема мистецтво, на думку Фройда, – це сублімація, компроміс між стихійними потягами і вимогами реальності. В основі людської психіки – не тільки Ерос, а й Танатос – схильність людини до руйнації та саморуйнації. Домінантна роль сексуальних потягів.

Фрідріх Ніцше. Інтелект – головна перепона на шляху злиття людини зі світом, “життям”. Християнська релігія з її проповіддю смирення, любові до ближнього спотворила справжню сутність людини, подолавши її інстинкти. Шлях до “цілісної людини” – через “переоцінку усіх цінностей” традиційної культури. Ідеал – “надлюдина”, вільна у своїх інстинктивних поривах від будь-яких моральних обмежень, як і від влади об’єктивних законів, яка творить свою істину, своє “добро”.

Дата добавления: 2015-12-08