Течії модернізму

Ранній модернізм: Зрілий модернізм:

1.Імпресіонізм:Б.Брехт,К.Гамсун; 1.Ексистенціалізм; 2.Неоромантизм:А.Моравіа; 2.Потік свідомості:Д.Джойс,

3.Символізм:Ш.Бодлер,Г.Ібсен, М.Пруст;

П.Верлен,А.Рембо. 3.Імажинізм:С.Єсенін;

4.Магічний реалізм:М.Булгаков,

Ф.Кафка;

5.Акмеїзм;

6.Авангардизм:Експресіонізм,Ку-

Бізм(Г.Аполінер),Сюрреалізм

(Ф.Кафка),Футуризм(В.Маяков-

ський).

5. Потік свідомості (англ. stream of consciousness) - це, за визначенням дослідників, "один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажа, прагнення найбільш адекватно відобразити в літера­турному творі складний процес розумової діяльності людини, який містить елементи раціонально-свідо­мої, емоційно-чуттєвої та інтуїтивно-підсвідомої ак­тивності. Потік свідомості має на увазі безпосереднє фіксування роздумів, переживань, почуттів, спогадів, зовнішніх вражень, відчуттів, свідомих та підсвідомих асоціацій, усвідомлених і неусвідомлених бажань, настроїв, інтуїтивних осяянь тощо при мінімальній ролі автора, що їх упорядковує.

«Потік свідомості» - один із провідних прийомів літератури модернізму. Термін належить американському філософу В. Джемсу, який вважав, що свідомість - це потік, ріка, в котрій думки, переживання, спогади постійно перебивають одне одного, спонтан­но перетинаються. «Потік свідомості» в художній літературі імітує безпосередню передачу хаотичного процесу мислення людини

6. Неоромантизм — це літературний напрям рубежа століть, якийгенетично сходить до романтиз­му початку XIX ст. і виступає як новітня його мо­дерністська модифікація. В літературі кінця XIX ст. не­оромантизм постає як напрям, що рішуче протистав­ляє себе заземленій та гнітючій естетиці натуралізму. Неоромантики заперечують атмосферу побутивізму та типовості, що панує в традиційному мистецтві і на­магаються відшукати в потоці буденності нетипові, виключні людські натури, незвичайні чи навіть екстре­мальні обставини, в яких діють змальовувані ними персонажі, акцентують увагу на елементах екзотики, героїчного та трагічного у житті людини, питаннях са­моусвідомлення та громадської позиції особистості у зв'язку з проблемами етичного вибору та морального обов'язку.

У неоромантичній течії відроджуються традиції класичного романтизму, але на вищому етапі суспіль­но-духовного розвитку. Неоромантики мистецьки опа­новували здобутки нової філософії — концепцію во­люнтаризму Шопенгауера — Ніцше, фрейдизм із його увагою до підсвідомого, снів, марень. Відкинувши раціоналізм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Вони відмовилися від типізації, натомість вдалися до символізації.

Герої неоромантиків переймаються тугою за висо­кою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за кри­теріями ідеалу, а не буднів.

Неромантики зосереджуються на дослідженні внутрішнього світу людини, через нього намагаються прозирнути у світ духовний. Зовнішні події (також і соціальні) у неоромантиків відступають на задній план, часто вони вдаються до умовних, фантастичних об­разів, ситуацій, сюжетів.

Неореалізм — стильова течія в літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.

Естетичні засади неореалізму:
- у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;
- неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;
- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;
- зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

7. Естетичні принципи символізму:

- символ передає не об'єктивну сутність явища, а індивіду­альне уявлення поета про світ;

- вираження в символі «від звуків інших світів»;

- поетика умовності й іносказань;

-виділення в слові ірраціонального — звучання, ритму, які мають замінити значення;

- мелодика;

- «жодних кольорів: нічого, крім нюансів». (П. Верлен).

8. Акме́їзм — буржуазно-дворянська організація російських літераторів початку XX ст., очолюване М. Гумільовим.

Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування у суспільному житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм і нові теми (зокрема африканська тематика) побутували в поезії М.Гумільова, рання поезія А.Ахматової оберталася навколо "вічних тем", О.Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність.

Органом акмеїстів був журнал «Аполлон» (1909—1917). У 1912 р. Лозинський Михайло Леонідович,поліглот, перекладач та поет, організував в Петербурзі видавництво «Гіперборей», де також друкували свої твори представники акмеїзму.

9. Експресіонізм (з фр. вираження, виразність)виник у Німеччині на початку XX століття, поши­рився у країни Європи. Його представники: Бертольт Брехт, Франц Верфель, Макс Бродт. Характерні риси експресіонізму знаходимо у творчості Франца Кафки, Юрія Клена, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Василя Стефаника тощо.

Головні риси:

3. Ідея — катастрофічність, безцільність буття,

відчуття страху та самотності людини.

1.Гіпертрофоване авторське "я".

2. Зображення дійсності у зіткненні контрастів

3. Провідна тема — життя як нагромадження люд­ських страждань, як поєднання красномовних симво­лів і знаків.

4. Драматична напруга дії.

5. Задавлений бездушною буржуазною дійсністю герой-песиміст, який перебуває в стані відчаю.

6. Створення гротескних, деформованих, умовних, фантастичних образів

7. Зображення дійсності у зіткненні контрастів (чо­рне — біле; позитивне — негативне; примітивізм бу­денщини — космічний безмір). 8. Основні жанри: лірична поезія, публіцистична драма, що перетворилась на схвильований монолог автора.

9. Драматична напруга дії.

Ф. Кафка у своїй новелі «Перевтілен­ня» показав, що реальний світ, який здається людям цілком нормальним, насправді жорстокий і жахливий. У ньому нікому немає ніякого діла до «маленько! люди­ни». Вона замкнена в колі своїх проблем, і лише смерть може звільнити і! з духовної в'язниці. В абсурдному світі немає нічого певного, постійного, руйнуються родинні стосунки, а люди — «поспіль негідники, між ними немає жодної вірної, відданої людини». У реальному світі, на думку письменника, зміщені всі моральні, соціальні і навіть часові орієнтири.

10. У середині XIX ст. поезія перебувала у тіні могутнього розвитку прози й особливо класичного роману, що представляв цілісну картину суспільного й особистого життя, то вже на межі ХІХ-ХХ ст. криза раціоналістичної системи уявлень привела до поширення ліричного начала, яке наголошувало на специфіці світосприйняття відокремленого від соціуму індивіда, на його безпосередніх контактах з природою, іншою особистістю, культурою тощо. На початку XX ст. поетична творчість як один із найпотужніших засобів мистецького самовиявлення розквітає у небувалому розмаїтті форм, перетворюється на експериментальний майданчик для апробації усіляких ідей щодо докорінного оновлення мистецтва.

Одні з перших представників модернізму в літературі — ірландець Джеймс Джойс, француз Марсель Прусті австрієць Франц Кафка— здійснили низку важливих творчих відкрит­тів, на основі яких згодом виникали цілі літературні напрями і течії.

У поезії першої половини XX століття відбувалися ті ж самі процеси, що й у прозі. Поетичні експерименти іспанця Федеріко Гарсіа Лорки, француза Поля Елюара, американо-англійця Томаса Еліота, австрійця Райнера Марії Рількета інших сприяли змінам художньої форми вірша. Під впливом синтезу різних мистецтв поезія стала вишуканішою. Праг­нучи проникнути у підсвідомість читача, поети-модерністи де­далі більше тяжіють до суб'єктивізму, символу, зашифрованості, активно використовують вільну форму вірша (верлібр).

11. Футуризм - один із напрямів авангардизму XX ст., який відзначався неприйняттям вічних цінностей, акцен­туванням «грубих» речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене будь-яких традицій.

Виник на початку XX століття в Італії, звідки пошири­вся в інших країнах. Представники: Ф.Марінетті, В.Маяковський, В.Хлебников, В.Каменський, Д. і М.Бурлюки, М.Семенко та ін. Футуризмом позначена творчість О.Близька, В.Хмелюка, С.Гординського та ін.

Головні риси:

1. Експериментаторство з мовою художніх творів, а саме: звукове письмо, вільний синтаксис, багатство неологізмів.

2. Нівелювання особистості.

3. Відображення динамізму індустріальної доби, су­часної урбаністичної цивілізації.

4. Відтворення перенасиченості свідомості сучасної людини безліччю вражень, що тиснуть одне на одне.

5.Експериментаторство з формою, а саме: відтво­рення інтенсивності та масштабності життя хаотичною динамікою ритмів, несподіваністю ритму, особливою строфікою.

6. Розрив із традиційною буржуазною культурою і протест проти неї

12. На кінці XIX ст. у бага­тьох країнах світу атмосфера суспільного блага, право­порядку, моральності та доброчинності зазнала руйнівного впливу деструктивної стихії, яку неможливо було осягнути розумом: жорстока ринкова боротьба у промисловості, винищувальні імперіалістичні війни, соціальні революції... Продовжується удосконалення виробництва і соціальних стосунків: настала стабілізація і розквіт капіталізму, виникли могутні й багаті моно­польні підприємства, поліпшилася банківська і взагалі фінансова система країн, з'явилися колоніальні імперії. Популярними в Європі і в Росії стають ідеї соціалізму і комунізму завдяки роботам німецького мислителя Кар­ла Маркса "Критика політичної економії" та "Капітал".

Небувалого успіху досягло людство у науково-технічному та економічному розвитку. Якщо порівняти життя людини на початку XIX ст. з умовами її існування у останній третині сторіччя, то побачимо результати на­уково-технічного процесу: з'явилися автомобілі, теле­фон, радіозв'язок, кінематограф, фонограф, перші літа­ки. Побудована перша електростанція, Ейфелева башта.

Виникають вчення про му­тації, хромосоми, вищу нервову систему.

Все це привело до ідейного бродіння умів, нез'ясованості майбутнього, паростки якого пробивали твер­диню цінностей.

Як бачимо, для багатьох митців початку XX століття реалістичний напрямок перестає бути етало­ном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачен­ня світу. Художники стомились від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образо­творчого мистецтва абсолютно застосовне таке суджен­ня про живопис видатного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха: «Художник має писати не тільки те, що він бачить перед собою, але і те, що ба­чить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то не­хай кине живопис».

Літературна доба XX століття почалася з усвідом­лення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина» (Ф.Ніцше). Людина стає центром художньо­го твору, як особливий неперевершений світ. Пізнання законів людської свідомості є головним покликанням митців XX століття.

---

Дата добавления: 2015-11-28