Сатиристично-гумористичні часописи

До початків 1860 рр. відносяться також і перші сатирично-гумористичні часописи. Першим з них був рукописний часопис п. н. „Клепайло", який почав видавати А. Вахнянин, пізніш видатний національно-громадський діяч, основник і перший голова Т-ва „Просвіта" у Львові. В редакції помагав Осип Савчинський. Виходив часопис до р. 1863. Одночасно, пізніший педагог і редактор львівської „Зорі", Ом. Патицький почав був видавати свій рукописний сатирично-гумористичний часопис з ілюстраціями Дуткевича.

Ці два часописи боролися між собою. Тоді, як „Клепайло" був наскрізь народним і писаний фонетичним правописом, часопис Партицького виходив етимологічним правописом. Була між ними перестрілка хоч і не загостра.

Часопис Партицького, що звався „Гомін", був гостріший, часто підпадав конфіскаті семінарського начальства і тому примушений був міняти свою назву то на „Фірман", то на „Жельман".

Крім внутрішнього семінарського життя, відгукувалися ці часописи і на загальнонаціональні теми. Так, нпр., „Гомін" зачіпав „Вечерниці", А. Голуховського, захоплення молоді „Хатою" і зовнішньою українізацією.

„У нас Україна... Один вже запустив оселедця. 3 нас кожний уже цілу „Хату" витвердив напам'ять". Він же приносив чимало дотепних „телеґрам" на злобу дня, в яких чимало припадає „Ве-черницям", „Клепайлу", „Слову", „Страхопуду" тощо.

Другий часопис Партицького – „Фірман" – появляється багато ілюстрованим. Серед образків особливу увагу звертає вавилонська вежа української преси. На самому споді – видавець „Основи". На карку у нього видавець „Слова", далі вгору – видавці „Вестника", „Вечерниць", „Дом і Школа". У віддалі -- якийсь панок дивиться на цю вежу через льорнетку. Під образом підпис: „Стовп бабилонський на Руси і помішаніє язиков".

Не позбавлені дотепу и інтересу „Пророчества", подан! ніби в церковнослов'янській мові. Торкаються вони тогочасної преси, „Народнього Дому" і подібне.

Так, наприклад, в книзі ІІІ-ій Пророчеств сказано:... И настанет время, где будет падєніє Руси и где снова прекратятся часописи и где будет временопись едина, єяже имя „Вестник", як се и прежде бе"...

„Жельман", що „виходить, коли му ся хоче", дав вступну статтю п. з. „Кто ми і що ми?", в якій пояснює, що значить „Жельман":

„Після нас і редактора „Основи" – каже значить „Жельман" тілько, що жельман іли жених"...

Як і попередні сатирично-гумористичні часописи, так і „Жельман" відгукується на загальноукраїнське життя, підкреслює хиби, висміює поодинокі органи тощо.

Ось, наприклад, „Відозва Жельмана" до його кореспондентів, в якій звертаєтьс з таким закликом:

„Понеже від якогочь часу появляються в „Вечерницях" лиш самі початки повісток, то ми просимо наших писателів, щоб нам лиш самі кінці повісток надсилали".

Крім згаданих часописів Вахнянина і Партицького, виходив у Львові ще один рукописний гумористичний часопис п. н. „Відьма". Хто видавав, не відомо.

Року 1864 у Львові появився і друкований сатирично-гумо-ристичний часопис п. н. „Дуля". „Зложена нерадою -громадою". Вийшло тільки одно число. Хто був видавцем і редактором точно невідомо. Одні вважали Вол. Шашкевича (Ом. Огоновський), інші К. Горбаля (Ол. Барвінський); врешті „Слово" вважало видавцем Ант. Кобилянського, того самого, що виступив проти Б. Дідицького в обороні народньої мови. Останнє припущення більш правдопо-дібне.

Наостанку 1869 р. вийшло в Коломиї шість чисел сатирично-гумористичного часопису п. н. „Кропило". „Правда" зустріла його такими словами:

„Дотепів ми не судимо, а скажемо лиш щодо язика, що сей подабає точнісінько на найкращий конгломерат з царства мінерального".

Пізніше та ж „Правда" дає і оцінку самого змісту цього часопису: „Нарікають деякі люди, – писала вона – що виходяче в Коломиї „Кропило" слабенько собі дотепне".

На ці часи припадає вихід і москвофільського політично-сати-ричного журналу п. н. „Страхопуд", перше число якого появилося у Відні 28-го березня 1863 р. за редакцією Йосипа Ливчака і виходив він тут аж до 1886 р. Року 1880 відновився у Львові, як письмо сатирично-політичне, а пізніш (1886 р.) -- „Сатиричесно-полити-ческая газета".

Москвофіли і гр. Голуховський. Часопис „Русь"

Тим часом до неприхильних народовецькому руху настроїв почали прилучатися виразні польонізаційні спроби. Йшли вони під протекторатом творця колонізаційної політики на галицько-українських землях графа Аг. Голуховського. Полягали ці спроби у використованні боротьби між москвофілами і народовецьким рухом у своїх цілях. Шлях – підтримка народовців в поборюванні москвофілів. Конкретний вияв цієї спроби в'яжеться з виданням у Львові часопису п. н. „Русь", що почав виходити 1867 р. двічі на тиждень. 3 кіл московських слов'янофілів із метою підтримки в Галичині т. з. „обєдинительної" ідеї надіслано до львівського намісництва певну грошову квоту для передачі москвофілам. Намісник А. Го­луховський замість того повернув її на поборювання москвофіль­ського руху. Для того задумав використати молоді народовецькі сили. Звернувся до Ф. Заревича, запрошуючи його взяти на себе редакцію спаціяльного органу, яким і стала „Русь". Ф. Заревич погодився. Але замість того, щоб стати на послуги польській полі-тиці і бути льояльним супроти поляків, він поруч із рішучим побо-рюванням „словістів" виступав також і проти польських змагань. Основною провідною думкою редакції було твердження, що на українських землях не може бути ані Польщі, ані Москви з їх змаганнями і залицяннями в інтересах власної національно-політичної користи. Натомість підносило думку: „Лише самі в собі бачити маємо свою будуччину і нашу силу". А для того мусить бути сполучення всіх народовецьких сил.

Ширше розгорнув ці думки В. Шашкевич. У своїх дописах-статтях домагався він заведения української народньої мови в школах і судах, зазначав вагу національного шкільництва, підносив потребу організації українського товариства для видавання українських творів і часописів. Врешті в одному з чисел піднесено було ним справу закуплення у Львові площі для пам'ятника Т. Шевченкові.

Сміливий, рішучий тон „Руси" не був тим, чого хотів А. Голу-ховський, і після кількох конфіскат часопис припинено. Та думки, порушен! ним, припали до серця і розуму не одному з українців. Зокрема ж живі думки В. Шашкевича, що були підхоплені молодою, принялися вони и серед старшого громадянства і сприяли наро-дженню 1868 р. Т-ва „Просвіта" у Львові.

Поширення зв'язків зі східньоукраїнськими землями. Журнал,, Правда"

В цих роках починає зміцнюватися літературний зв'язок західньоукраїнських земель з українськими землями під Росією. В'яжеться він із виданням часопису „Правда", що почала виходити у Львові 1867р.

Перше число появилося 1-го квітня, як декадник (1, 11, 21 кожного місяця), а в наступному 1868 р. перетворився на тижневик, поширивши свій зміст з літературного на літературно-суспільний і політичний.

Перший провід редакції був в руках Льонгина Лукашевича, одного з членів молодої громади, що купчилася перед тим навколо „Вечерниць" та „Мети". Пізніш редакцію перебрав Іван Микита, передавши її 15.11.1869 р. Анатолю Вахнянину. Головними помічниками при редакції були К. Сушкевич, пізніше перший голова Наукового Товариства ім. Шевченка, Е. Згарський, Ом. Партицький (проф. Тернопільської гімназії), М. Коссак, В. Лучаковський. Серед співробітників – визначніші імена з українських земель під Росією: О. Кониський, П. Куліш, який дав повісті – „Майор", „Теклюся" та статті, що відбивали його спір з російською пресою, Марко Вовчок (оповідання „Кармелюк"), О. Стороженко (початок „Марка Проклятого"), М. Старицький, В. Білозерський, який дав сатиру на москвофільський сатирично-гумористичний часопис „Страхопуд" („Громадський суд над Страхопудом"), I. Нечуй-Левицький, що вперше виступив в західньоукраїнському часописі („Гориславська ніч або Рибалка Панас Круть" та інші). Крім того статті Костомарова, поезії Шевченка.

Серед співробітників західньоукраїнських земель: О. Федькович, Дан. Млака, Ом. Партицький, Ф. Заревич, В. Шашкевич та інші.

Тут же заведено відділи: „Огляд літературний", який вів Ол. Барвінський, та „Із уст народніх".

„Правда" стає лучником поміж всіма частинами українських земель. Це не могло бути байдужим для староруського-москвофільського табору. Становище, яке чи не найліпше освітлює А. Вахнянин (один з редакторів) у листі до П. Куліша:

„Єсть у нас – нише він – каста людей і таких, що коли дове-деться їм побачити де „Правду", зараз і лютіші стануть гірш чорта, схоплюються за голову і бігають наче напосіжені по кімнаті, одним словом вони люті на „Правду", а найбільш через те. що негодні її повалити. Дали б вони половину свого мерзенного віку, щоб закопати нас у землю, бо і не знати, справді, що скаже їм газда їх Катков" (відомий україножер, публіцист, ред. „Русского Вестника" та „Московских Ведомости").

Та не так воріженькі... Найгірше – брак зацікавлення серед своїх. Звідци і брак засобів. А до того ж наспіло ще и охолодження до „Правди" з боку П. Куліша, який нимало допомагав та через якого йшла матеріяльна допомога зі східньоукраїнських земель.

А. Вахнянин та молоде галицько-українське громадянство прикладали всіх сил, щоб не допустити до упадку часопису. Ще 1870 р. появилося шість чисел. В останньому зверталося видавництво до читачів і передплатників із закликом про точність та вирівняння залеглостей, – попереджує про тяжкий матеріяльний стан часопису, заповідає по літній перерві випуск трьох чисел в одній книжці і закінчує: „Побачимо кілько дійсно помічних другів ми маємо в Галичині".

Та минули літні місяці, минув і вересень. „Правда" не появилася. Настала перерва, що затяглася до квітня 1872 р.

Спроба польсько-української угоди, її орган „Основа" (1870-72)

А тим часом наступили події, що характеризуются спробою українсько-польської угоди на ґрунті громадсько-політичночного життя Галичини. Органом цієї спроби стає часопис „Основа", зас-нований віцемаршалом галицького сойму, судовим радником ко-лишнім членом „Руського Собору" Юл. Лаврівським.

Перше число цього часопису появилося 25-го вересня (7.Х.) 1870 р. у виданні і за редакцією Т. Леонтовича. Виходив двічі на тиждень за програмою, в якій зазначено, що „Русини Галицько-Володимирського королівства признають конечність прямувати, на підставі нинішніх державно-правних відносин, до забезпечення свого народньо-політичного биту і уладження своі'х взаємин з поляками, як співобивателями сего краю в виді повної, законом установитися маючої, автономії обох народностей, рускої і польської, в згляді народнім, політичнім і церковнім, передовсім до відповідного за­садам справедливости рівноуправнення свого язика народнього у всіх парослях життя прилюдного, іменно в школі, суді і уряді"...

Року 1872 Т. Леонтовича в редакції замінив К. Климкович. Серед співробітників були, крім Ю. Лаврівського, ще А. Вахнянин, Ст. Качала, К. Устіянович, В. Шашкевич та інші.

Року 1870 вийшло 27 чисел. Дальші числа появилися 1871 р. Цього ж 1871 р. у листопаді появилися два півмісячні випуски, що їх видав сам К. Климкович. Він же пробував тягти часопис ще и в 1872 р., але на числі 64 у серпні примушений був видання припинити. Акцію Лаврівського українське суспільство зустріло із застереженням. Незабаром таке становище передалося і на співробітників. Відгукнувся і видавець петербурзької „Основи" (1860/61). Він скфаліфікував факт назви часопису – „Основою" – узурпацією, кажучи при цьому, що узурпацію назви „Основа" треба розбірати не по юридичному. Бона мала літературну заслугу. Приймати на себе таке ім'я можна тільки тому, хто б міг піддержати те ж саме діло на його високості".

Були спроби зреформувати часопис у напрямі радикальному, але не повелося. Тоді виникла була думка серед львівської молоді приступите до видання нового, окремого органу п. н. „Сторожа". Але остаточно перемогла думка видання „Правди", яка мала вже за собою традицію.

Дата добавления: 2015-07-08