Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 3: Культурні процеси напередодні та в добу козаччини

Читайте также:
  1. Біохімічні процеси під час дозрівання сирів
  2. Біохімічні та фізико-хімічні процеси при обробці згустку, постановці сирного зерна та формуванні сирної маси
  3. Заняття 6. Культурні міфи, породжені у Середні віки та їх доля у світовій та українській культурах.
  4. Культурні аспекти діяльності Кирило-Мефодіївського братства.
  5. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики
  6. Національно-культурні процеси і духовне життя в Україні XIV - XVI ст.
  7. Процеси механізованого обробітку ґрунту

Метою теми є вивчення основних тенденцій у культурному житті на українських землях у ІІ пол. ХІІІ – поч. XVII ст. Пропонується розгляд наступних питань:

1. Умови розвитку української культури у ХІІІ-XVI ст.

2. Церковне життя. Розвиток освіти. Діяльність братств. Зародження книгодрукування. Релігійна полеміка.

3. Розвиток мистецтва.

 

Монгольська навала у середині ХІІІ ст. завдала величезних втрат давньоруській культурі. Під час зруйнування міст загинули пам’ятки мистецтва, храми, школи, бібліотеки. Загибель або рабство значної частини давньоруських майстрів призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво перегородчатої емалі, зерні, черні, поліхромної кераміки, різьби по каменю, тощо). Через спустошення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, політичне й культурне життя зосереджується у Західній Русі – Галицькій, Волинський, Перемишльській землях. Рятуючись від монгольської загрози, київський митрополит емігрував до Північної Русі – у Володимир на Клязьмі. Головними осередками культурного розвитку залишались князівські двори, монастирі, а також великі міста – Галич, Львів, Холм, Луцьк, Володимир.

Протягом XIV ст. західноруські князівства втратили свій суверенітет, Закарпаття було захоплено Угорським королівством, Буковина – молдавськими князями, Галичина й Поділля – Польщею. Більшість українських і білоруських земель до початку XVI ст. опинились у складі Великого Князівства Литовського. Зміна політичної ситуації безпосередньо вплинула на хід культурних процесів. На землях, що опинились у складі Литви, зберігались звичаєві і законодавчі норми часів Київської Русі, через відсутність у литовців власної писемності слов’янська мова використовувалась у якості офіційної, православна церква домінувала у релігійному житті. Зокрема, завдяки зусиллям великого князя Казимира у 1458 р. було відновлено православну митрополію у Києві, яка підкорялась безпосередньо Константинопольському патріархату. Західноєвропейська культурна традиція, контакти з якою відбувались через Польщу, вплинула на розвиток українського мистецтва. Запровадження у Львові, Кам’янці, Луцьку, Києві, Мукачеві магдебурзького права сприяло формуванню в Україні специфічної пізньосередньовічної міської культури. Постійна загроза з боку татарського степу теж не минала безслідно.

Під час зближення Литви і Польщі у XIV-XVI ст. становище православної церкви погіршується. Князі нерідко без згоди митрополита призначали єпископів, вирішення церковних питань все частіше здійснювалось мирськими правителями, які з прийняттям католицтва стали вороже ставитись до православ’я. Самоуправство новоосвячених єпископів підривало організаційну дисципліну церкви, поширення симонії теж не додавало їй авторитету. Захоплення турками Константинополя у 1453 р. поглибило культурний й інтелектуальний застій, позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Особливо гостро відставання від Західної Європи проявилось в освітній сфері: школа грамоти, що залишилась у спадок від Київської Русі, не задовольняла запитів суспільства і не могла гідно конкурувати з польсько-католицькою експансією у культурній сфері. Незабаром після Люблінської унії, чернечий орден єзуїтів активізував свою діяльність за межами власне Польщі, засновуючи Львові, Кам’янці, Барі, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах монастирі й колегіуми, які до кінця XVI ст. залишались найкращими навчальними закладами в Україні. Тим часом польська культура демонструвала свою зверхність у багатьох галузях: на початку XVI ст. у Польші налічувалось біля 20 друкарень. Саме у Польщі, у краківській друкарні Швайпольта Фіоля було видано «Октоїх» і «Часослов» (1491) – перші книги, друковані кирилицею. Вихідці зі шляхетських родів навчались в університетах Європи (Болоньї, Сорбонні, Празькому), більше того, ще у 1364 р. було засновано Краківський університет, серед професорів якого були й українці – доктори медицини й філософії Мартин з Журавиці і Юрій Дрогобич (Котермак). Останній був також професором Болонського університету, протягом 1481-1482 рр. обіймав посаду ректора. Його «Прогностична оцінка поточного 1483 року» є першою друкованою книгою українського автора.

Отже, більш високий розвиток польської культури укупі з низкою політичних чинників сприяло полонізації й переходу у католицтво значної частини православної шляхти. Втрата власної еліти мала серйозні негативні наслідки для українського суспільства. Однак, наступ католицизму сприяв активізації діяльності захисників православ’я. Українські магнати, зрозумівши що боротися з католиками треба їх же методами, засновували у власних маєтках школи і друкарні. У 1568 р. білоруський магнат Григорій Ходкевич заснував друкарню, у якій працював вигнаний з Москви слов’янський першодрукар Іван Федоров. Активну діяльність у тому ж напрямку здійснювали князь Юрій Слуцький і втікач з Москви князь Андрій Курбський. Найбільшим і загальновизнаним покровителем православної церкви був один з найбагатших магнатів Речі Посполитої князь Костянтин Острозький, до якого у 1578 р. переїхав Іван Федоров. Саме у Острозі було уперше надруковано повний текст Святого Письма слов’янською мовою – відому Острозьку Біблію (1581). Князь Костянтин заснував православні школи у Турові й Володимирі на Волині, а близько 1580 р. було відкрито Острозьку академію. У якості викладачів було запрошено як грецьких, так і місцевих «книжників». Програма навчання у Острозі була подібною до курсу єзуїтських колегіумів і включала грецьку, латинську, слов’янську мови, а також «сім вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія). Острозька академія стала осередком культурного життя православної спільноти у Речі Посполитій, тут працювали відомі учені: богослови й полемісти Герасим Смотрицький (ректор академії), Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, професор астрономії з Кракова Ян Лятос, грецький чернець Кирил Лукаріс, який згодом став константинопольським патріархом. Прикладом існування Острозька академія, її викладачі й вихованці довели, що в рамках православної культурної традиції можливий розвиток наукової думки на європейському рівні.

Діяльності окремих магнатів було недостатньо для належної підтримки православної церкви й української культури. Захисники традицій з числа українських міщан об’єднувались у православні братства. Зазнавши впливу міських ремісничих цехів і гільдій, братства перейняли їх організаційну модель із виборними посадами, періодичними грошовими внесками, корпоративними судами. Братства займались благодійністю і просвітництвом, опікувались удовами й сиротами своїх померлих членів, фінансували шпиталі, жертвували на храмове будівництво, надавали єдиновірцям безвідсоткові позики. Найбільш впливовим братством було Львівське (1586), яке стало взірцем організації для братчиків Галича, Рогатина, Стрия, Холма, Луцька, Києва та інших українських, білоруських і литовських міст. На відміну від інших міських корпорацій, до братств приймались люди різних професій і соціального походження: торговці, ремісники, шляхтичі, священики, головним критерієм була вірність православ’ю. Важливою сферою діяльності братств була шкільна справа, засновані ними навчальні заклади давали високоякісну освіту. Так, викладачами львівської братської школи були відомі «книжники» Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, грек Арсеній і майбутній митрополит Іов Борецький. Чимало вихованців братських шкіл стали мандрівними учителями, що розходились по містах і селах у пошуках заробітку, несучи знання, почуття гідності й вірності православній релігії. Завдяки зусиллям Успенського братства Львів став одним з центрів українського друкарства: братчики підтримували Івана Федорова під час його перебування у місті, а після його смерті – викупили друкарню. Київське братство (1615) відомо тим, що його членами крім міщан і шляхтичів був гетьман Петро Сагайдачний з усім козацьким військом, що стало серйозним чинником для відновлення у 1620 р. православної митрополії у Києві, ліквідованої після Берестейського собору 1596 р. Завдяки спільним зусиллям братчиків і архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили у 1632 р. було визначено правовий статус Київської митрополії і православної громади у Речі Посполитій; об’єднання братської і лаврської шкіл вважається заснуванням православного колегіуму, який згодом отримав назву Києво-Могилянської академії. З ім’ям митрополита Петра Могили (1596-1647) пов’язано здійснення багатьох заходів, спрямованих на посилення позицій православної церкви й підняття культурного рівня духовенства: закріплення прав православної митрополії, заснування Київської колегії, навчання у якій було організовано під впливом європейської традиції, у тому числі університетської, упорядкування першого православного Катехізису тощо.

Однією з форм ідеологічної боротьби між прибічниками православної і католицької церков була релігійна полеміка, імпульсом до розгортання якої стала Берестейська унія 1596 р. Перша відома полемічна праця «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем» була написано єзуїтом Петром Скаргою майже за двадцять років до підписання унії, однак цей твір не викликав великого резонансу. А от наступну працю того ж автора «Собор Берестейський та його оборона» (1597) можна вважати відправною точкою жорсткої боротьби між католиками й уніатами з одного боку й православними з іншого, що точилась на сторінках полемічної літератури декілька десятків років. «Апокрисис» (1597) Христофора Філалета (під цим псевдонімом православного русина ховався королівський секретар-протестант, вихованець Острозької школи Мартин Броневський) став першою гучною відповіддю на праці Скарги. У цьому творі викрито підступництво єпископів-прибічників унії, піддано критиці виключне право ієрархів вирішувати питання життя церкви. Гострою сатирою на греко-католиків пронизані памфлети іншого члена острозького гуртка Клірика Острозького. Анонімний твір львівського автора «Пересторога» викривав егоїстичні мотиви творців унії. Член віленського братства Стефан Зизаній у своїй праці «Казання Св. Кирила» (1597) розвивав ідею про «папу-антихриста», викривав підступність уніатів. Відомий автор «Граматики словенської», син Герасима Смотрицького Мелетій у своєму «Треносі» (у пер. з грецької − плач) (1610) яскраво описав гірке становище православної церкви у Речі Посполитій. Петро Могила теж брав участь у релігійні полеміці, його праця «Ортодокс» є визначною літературною пам’яткою XVII ст. Приводом для дискусії між полемістами стало намагання католицької церкви запровадити в Україні, Білорусі, Литві замість юліанського григоріанський календар. Цій темі присвячено твори Петра Могили («Літос» (1644)), уніатів Касіяна Саковича («Календар старий» (1642)), Пахомія Войни-Оранського та Івана Дубовича.

Особливе місце серед православних полемістів займає афонський ченець-аскет Іван Вишенський, який не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як язичницькі. В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом, автор широко використовував епітети, використовував гру грецьких і слов’янських слів, змішував жанри. Найвідомішими творами Вишенського є «Писання до усіх, у Лядській землі живучих», «Послання до єпископів-відступників від православ’я» (1600), «Коротка відмова» П. Скарзі (1601) та інші. Крім згаданого П. Скарги, з позицій захисту католицтва виступали польські полемісти Бенедикт Гербест, Щасний Жебровський. У 1627 р. перейшов на бік унії Мелетій Смотрицький. Найбільш відомим греко-католицьким автором був митрополит Іпатій Потій, автор гострої й талановитої відповіді на твір Христофора Філалета, що отримав назву «Антиапокрисис» (1599).

Розвиток української літератури відбувався під впливом як давньоруської традиції, так і європейської ренесансної культури. З одного боку у монастирях створювались нові й переписувались старі літописи, з іншого – вплив європейської університетської культури сприяв формуванню стилю таких українських письменників і поетів-гуманістів першої половини XVI ст., як Станіслав Оріховський, Павло Русин, Фабіян Себастян Кльонович та інші. Вони писали переважно латиною, рідше польською мовою, але сюжети і тематика творів, ідейний зміст дають можливість вважати їхній доробок важливою частиною української культури. Так, Оріховський у своєму трактаті «Зразковий підданий» писав: «Я русин, гордий цим, охоче говорю про це всюди»; поема Кльоновича «Роксоланія» є поетичним описом сучасною йому України.

Літературна «слов’янська» мова поступово еволюціонувала у шляху наближення до розмовної української. Важливим кроком у цьому напрямку було упорядкування Памвом Бериндою праці «Лексикон словеноруський й імен толковання» (1627), у якому близько 7 тис. церковнослов’янських слів перекладено українською мовою поч. XVII ст. Література к. XVI – XVII ст., особливо полемічна, була наповнена грецькими й латинськими термінами, полонізмами і церковнослов’янізмами. Новою подією культурного життя у зв’язку з поширенням ренесансних ідей стала популяризація поезії, особливо панегіриків. Найкращими зразками барокової поезії є «Вірші на жалосний погріб знатного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича, а також серія віршів, присвячених Петру Могилі. Українські освітні заклади перейняли від єзуїтів і творчо збагатили жанр шкільної драми. Постанова на сцені сюжетів зі Священої Історії була обов’язковою умовою засвоєння «спудеями» латини. Шкільна драма у братських школах і православних колегіумах увібрала елементи народної творчості й традицій. Європейські містерії, які у XVII ст. стали популярними у Польщі, в Україні набули форми вертепу.

Завдяки поширенню друкарства зароджується й досягає високого розвитку книжкова графіка – гравюра на дереві, металі, камені, книжкова мініатюра з народною орнаментикою, тематичні композиції, портрети. В іконописі під впливом європейського ренесансу починають використовуватись світські елементи – деталі побуту, характерні українські пейзажі, світські особи під час молитви тощо. Найбільш популярними були ікони Христа Пантократора, Богородиці Одигітрії, а також наративні (сюжетні) ікони богородичного циклу: «Різдво Богородиці», «Введення у храм», «Благовіщення», «Стрітення», «Успіння» та «Покров Богородиці». Визначаються головні школи церковного малярства – волинська, київська, львівська. Українські майстри залучаються до оздоблення католицьких храмів. У XIV-XV ст. формуються нові риси української церковної й замкової архітектури. Поряд із кам’яним храмовим будівництвом, розвиваються традиції будування дерев’яних церков (Церква Св. Юра у Дрогобичі). Поступово майстри відходять від традиційної візантійської хрестовокупольної традиції. Українські церкви XІV-XVI ст. мали риси візантійського, романського, готичного стилів, з XVII ст. розпочинається розвиток українського бароко, широко застосовуються елементи народного декору, різьблення, орнаментація. До найбільш відомих пам’яток української фортифікації XIV – поч. XVII ст. належать Кам’янець-Подільська фортеця, Золочівський, Бережанський, Збаразький замки. У міській архітектурі посилюються тенденції до регулярної забудови. На центральній площі міст, які мали магдебурзьке право, розташовувалась ратуша із дзвіницею, навколо неї розміщувались будинки аристократії (патриціату). Зразком такої забудови є композиція площі Ринок у Львові. Основним типом житла ремісників і купців була кам’яниця – будинок, що складався із житлових кімнат, крамниці та комори для зберігання товарів. Найбільш популярним в українській церковній музичній традиції XV-XVI ст. був хоровий спів, тривав розвиток багатоголосся, до поширення якого залучились братські школи.

Поряд із «високою» культурою активно розвивалось народне мистецтво. На весіллях та інших святах грали «троїсті музики» − ансамблі, у складі яких був бубен, скрипка і цимбали. У сюжетах народних пісень відбились землеробський спосіб життя та непрості умови пограниччя. Темами багатьох народних пісень були взаємини людини з природою, праця на землі, оспівувались людські чесноти (щирість, працьовитість) висміювались вади і негідні учинки. Найяскравішим виразом творчого духу українського народу у XVI-XVII ст. стали думи та історичні пісні, що виконувались найчастіше на ярмарках, у козацьких таборах мандрованими лірниками, кобзарями, бандуристами. Ці пісні торкались найбільш болючих для тогочасного суспільства тем – нападів турків і татар й утисків з боку шляхти. Захисником від цих загроз у народному епосі виступає козак, що визволяє одновірців з басурманської неволі, уособлює у собі ідеал вільної й сміливої людини (думи про Самійла Кішку, про втечу трьох братів з Азова тощо). Козацька тематика знайшла зображення й у малярстві. Найпопулярніший персонаж народного живопису козак Мамай − ідеалізований образ козака, захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував волелюбність, дуб – могутність й фізичну силу. Часто на малюнках можна побачити зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака − спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу − вони нагадували про плинність життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими барвами. «Козак Мамай» із видозмінами залишався невід’ємною частиною народного живопису включно до початку ХХ ст.

Отже, XVI – початок XVII ст. є періодом бурхливого розвитку української культури, пов’язаним з боротьбою за збереження національної самобутності. У той же час, українська культура постійно збагачувалась завдяки тісним контактам із іншими народами. Поширення освіти у цей період, розвиток мистецтва зробили великі українські міста важливими культурними центрами східного слов’янства.


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 271 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Теоретические сведения. | Самостійна робота студентів | Пошук літератури за запропонованою темою. | Розміщення бібліографічних описів у списках літератури | Тема 1: Українська культура як соціально-історичне явище. Витоки формування української культури | Термінологічний словник | Тема 2: Культура доби Київської Русі | Тема 4: Культурне життя України XVII-XVIII ст. | Тема 5: Українська культура ХІХ ст. | Тема 6: Українська культура на зламі ХІХ-ХХ ст. у контексті європейської культури. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Термінологічний словник| Термінологічний словник

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)