Основні риси філософії Відродження

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови (нові нау­кові винаходи та відкриття). Було винайдено компас, книгодру­кування, принцип перспективи в живопису, мікроскоп тощо. Роз­вивалися економічні й грошові відносини. На основі вогнепаль­ної зброї вдосконалювалася військова техніка, зменшився вплив середньовічної лицарської культури. Впроваджувалися станки, доменні печі, що загалом зумовило кардинальні зміни в тогочас­ному суспільстві. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між: лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макі-авеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали: визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Копе-рніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

18. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський)

Засновником неоплатонізму вважають Миколу Кузанського (1401—1464 рр.), одного з найвідоміших оригінальних тогочас­них мислителів. У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма­тематикою, античною філософською мудрістю. Основними пра­цями, які репрезентують його погляди, стали «Про вчене незнан­ня», «Про припущення», «Книги простака», «Апологія вченого незнання», «Про вершину споглядання».

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да­рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ при­роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож­ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання».

М. Кузанський вважав, що Бог є найвищою істиною, макси­мумом Всесвіту. Бог є в усьому, а отже, водночас він є й мініму­мом Всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об 'єднує в собі як максимум, так мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

Отже, інтерес до античності, критичне переосмислення схо­ластики на користь діалектичного методу, розвиток гумані­стичних цінностей людської особи зробили Миколу Кузансько­го одним з найвидатніших мислителів епохи Відродження.

Дата добавления: 2015-07-08