Розкривши пакети, обоє водночас вигукнули:
- Що ви їсте?!
Данило мав на увазі Зав'єрову родину, а Зав'єр – Данилову.
Вони відразу зрозуміли, що траєкторія польоту сміттєвих пакетів прямо пропорційна до їх вмісту, і відповідно, пропорційна до того, що їдять українська і канадська родини.
Данилковий пакет був забитий тим, що в цивілізованому світі називається «компост»: лушпиння від почищеної картоплі, буряків, пошрябаної моркви, кочерижка капусти, багато жому від компоту і жмих натуральної кави і чаїнок, качанчики від яблук і груш. Саме тому важив пакет кілька кілограм.
Натомість Зав'єровий сміттєвий пакет був легеньким, як пушинка. Там, щоправда, також було трохи компосту – у вигляді бананових і апельсинових шкуринок, які почували себе дуже самотньо серед всілякої пластмаси, основу якої складали різні упаковки від заморожених продуктів. Данило сплющив все це, і пакет втричі зменшився в розмірі.
- Тепер ясно, чому твої сміттєві пакети не літають. – сказав Данило. - Доведеться моїй мамі навчити твою маму варити борщ, щоб твоє сміття стало важчим.
- Поки моя мама навчиться ва r ити ваш бо r щ, я ум r у від нете r плячки... Дай мені свій покидати! – попросив Зав'єр. – Пліз! А ти бе r и мій!
- Іще чого! Чому це я повинен мучитися з твоїм куцепердиком!
- З моїм – чим? – перепитав Зав'єр.
- З твоїм пиндиком!
- З чим-чим?
- З твоїм умпа-лумпочним пакетом.
Зав'єр наморщив лоба. Стало зрозуміло, що він і цієї фрази «не догнав».
Данило почав пояснювати:
- «Чарлі шоколадну фабрику» дивився?
- Дивився.
- Умпа-лумп бачив?
- Бачив.
- Ну, так твій сміттєвий пакет схожий на відходи від умпа-лумп, а не від дорослих людей.
Зав'єр образився:
- П р осто ми багато сміття здаємо в р ісайклінг[5].
- Це не виправдання. Ми також багато сміття носимо на переробку.
Зав'єр замислився. Він дивився жадібними очима на Данилків битком набитий компостом пакет, який, здавалося, ось-ось почне пускати соки і в цей момент ним так добре поеквілібрувати.
- Я заплачу, - рішуче сказав він.
Данило почухав потилицю.
- Діл[6], – і додав, – тільки замість грошей я братиму платню «підсрачниками» твоєму аґлі Garçon-у.
Зав'єр завагався:
- Це не буде жо r стоко?
- Та ні, я роблю це дуже ніжно і елегантно. Правда, Наяйчику?
Наяєць злорадно подивився на Garçon-а і прогарчав:
- Атож
- Діл, - сказав Зав'єр, взяв за ручки пакет, почав крутити його навколо своєї осі, аби закріпити зав'язку. Пакет надувся, тоді канадський teen почав крутити ним вертикально. У пакета почали вилазити очі на лоба, Зав'єр розмахнувся востаннє і...
... і все сміття розплескалося по стіні «Красной звезды», а потім стало повільно сповзати на землю, лишивши на ній далеко не естетичні патьоки.
Це в один голос зарепетували Наяєць і Garçon.
Данило схопився за живіт, душачись від дурносміху. Він легенько копнув Garçon-а під задок, а заодно і Наяйця.
- А мені за що? – обурився той.
Зав'єр не поділяв радості своїх товаришів. Вирісши в екологічно свідомій канадській родині, він пішов збирати розкидане сміття із розірваного пакета.
Перший Зав'єровий досвід виявився невдалим. І другий також. І третій. Стіна «Красной звезды» стала схожа на хворого на коросту.
Це дуже не подобалося молодим екологам, що жили неподалік, бо невдовзі на стіні з'явився напис:
http://news.if.ua/tag/Івано-Франківськ
Зав'єрові було дуже соромно перед тими івано-франківськими хлопцями з правильним екологічним мисленням. Однак сміттєві пакети з компостом ніяк не потрапляли в бак.
І лише, коли на стіні з'явилася зловіща табличка, написана, очевидно, вже двірником:
...у Зав'єра почало все виходити. Він став найщасливішим підлітком у світі!
А Данило, щоб убити двох зайців, тобто, щоб і вигідно продати сміття Зав'єру і самому отримати задоволення від плямсів, ляпсів і пумів, став для себе став брати сміття у баби Галі і діда Гримича, що жили неподалік, на Чкалова, 52. У них також, як і в кожній нормальній українській родині, було багато компосту, який створює чудову траєкторію польоту пакета у сміттєвий бак. Щоправда, дід і баба не могли зрозуміти, навіщо їм потрібно тримати сміття для Данила в той час, як перед дверима їхньої квартири був сміттєпровід, але Данило своєю балаканиною міг забити памороки будь-кому:
І наївні дід з бабою вірили.
6.
Почалася зима. Давно такої зими не було. Принаймні за Данилової пам'яті. Тільки його мама й тато пам'ятали таку зиму з дитинства. Вони розповідали навперейми історії про те, які колись були високі снігові кучугури, а в них – прорізані двірниками доріжки, по яким ходили діти, думаючи, що вони в чарівному білому тунелі.
А тут замело Київ «по вуха», і він, як завжди, виявився неготовим до цього.
Сніг все валив і валив.
Український і канадський teen-и продовжували разом вигулювати собак в ранню годину, коли на вулиці проїжджали лише таксівки і королі нічного міста – сміттєвози.
Кілька разів Данило з Зав'єром допомагали сміттєвозам вирулювати з двору «Красной звезды», стоячи напоготові з шуфлями[7], і це їх здружило з екіпажами сміттєвозів.
Хлопці збагатилися від них народною сміттєзбиральною мудрістю і дізналися багато цікавого зі сміттєзбирального фольклору.
По-перше,
Сміття – це жива істота, яка уміє дихати, думати, відчувати і мститися. Це такa аморфна субстанція, схожa на безкінечний пазл: ти постійно маєш додавати пазлинки до великого пазлу. Для цього треба відповідне сміття класти у відповідне місце: не сплутувати компост з рісайклінґом. Якщо недбало ставишся до цього, монстр помщається. Так, наприклад, є багато свідчень про те, як виносили будівельні відходи до звичайних смітникових баків, а не вивозили на спеціально призначені місця, і сміття мститься цим людям, постійно наповнюючи собою їхній дім.
|
http://www.mgcpuzzles.com/mgcpuzzles/rush_orders.htm
По-друге, якщо сміття – це аморфна, майже божественна істота, то водії ґарбідж траків – не найостанніші люди в суспільстві, вони герої. |
http://www.youtube.com/watch?v=KNjVQlS7WIA
|
По-третє, бомжі, які живуть з того, що знаходять на сміттєзвалищах, а також бездомні собаки, коти, а також птахи і комахи, що живляться там же, періодично перетворюються одне в одного: люди – в птахів, ті – в собак і котів, і, врешті решт, в комах і знову в людей. Саме так відбувається кругообіг речей в природі.
|
По-четверте, Нірвана – це не метафора. Це острів в паралельному просторі, до якого можна потрапити, за різними свідченнями чи з центру Києва (через та |
По-п'яте, так само, як існує легенда про Летючого голандця – корабель-привид, що блукає океанічними просторами, у сміттярів є легенда про Летючий Сміттєвоз. Це такий привид сміттєзбиральної машини, який літає по місту і викрадає людей. За різними даними, викрадає або геніальних, або безнадійних дурнів. |
По-шосте, Ті чиновники, які зловживають своїм службовим становищем і беруть хабарі за монополію сміттєзбирального бізнесу, помирають в страшних муках: їх знаходять задушеними з купою компосту в роті.
|
Хлопці слухали всі ці оповідки з великим задоволенням. На Заході подібні оповідки називаються urban legends.
http://en.wikipedia.org/wiki/Urban_legend
|
Не можна сказати, що вони у все те вірили, але кілька разів їм довелося зіткнутися з доказами того, що все це, принаймні частково, є правдою.
Так, вони помітили, що по суботам біля одного смітника на вулиці Гончара, з дивною педантичністю з'являється об одинадцятій вечора один дивак і стоїть там, майже непорушно, немов чогось чекаючи, аж до півночі. Поряд з ним стоять кілька пластикових мішків, битком забитих будівельним сміттям. Взагалі він був пристойно вбраний і не викликав би підозр, якби це не повторювалося щосуботи. Рівно о дванадцятій ночі він переносив один за одним ці пластикові пакети до себе в під'їзд. Хлопці заприятелювали з ним, і він розповів їм свою історію.
Виявляється, чоловік, – власник одного із банків, що знаходяться на вулиці Гончара (здається, саме ця вуличка мала б носити ім'я Банкова). Він купив собі помешкання на цій же вулиці і, через свою патологічну жадібність, найняв не фірму, а гастрабайтерів його ремонтувати. Коли ремонт благополучно скінчився, постала проблема вивезти сміття. І знову через жадібність він пожалів гроші на те, щоб вивезти будівельне сміття на спеціальну звалку, тому наказав майстрам пізно ввечері винести його сюди, на це місце, де він тепер стоїть щосуботи. З того часу величезнi пакети з будівельним сміттям педантично з'являються раз на тиждень в його відремонтованій квартирі, і йому доводиться щотижня вивозити їх на сміттєзвалище. Він консультувався з професіоналами сміттєзбирального бізнесу, і одного разу «начальник» звалки будівельного сміття пояснив йому, що те, що з'являється у нього в домі – це насправді фантом (тобто привид) сміття, і з'являється він тому, що цей банкір виніс будівельне сміття «в лиху годину». Щось на зразок того, як прокльон, сказаний в «лиху годину», збувається, а в звичайний час – не збувається. Фантом з'являтиметься постійно, до кінця життя винуватця. Єдиний спосіб позбутися його: «піймати» Летючого сміттєвоза і погрузити в нього будівельне сміття.
|
Банкір щиро розкаюється в содіяному. Навіть пробував сповідатися в церкві. Не помогло. Зав'єр і Данило поспівчували банкіру і пообіцяли, як тільки їм трапиться на життєвому шляху Летючий сміттєвоз, відразу повідомлять йому про це. Банкір дав їм свій мобільний телефон, підписавши його просто «Вова», і пообіцяв їм за послугу купити по сміттєвозу. Teen-и пораділи, і сказали, що тоді вони матимуть на чому їздити в школу.
7.
У Києві почався снігопад, сніг не перeставав іти чотири дні. Снігоочисних машин не вистачало. В місті оголосили надзвичайну ситуацію. Закрили школи. В «продвинутих» офісах встановили режим інтернет-спілкування. В непродвинутих нічого не зробили. Люди просто не виходили на роботу.
І це було б дуже добре,
А. Якби не хотілося їсти.
Б. Якби не треба було виносити сміття.
В. Якби собаки не хотіли пісяти і какати.
Словом, комусь із родини треба було виходити на вулицю, щоб, грузнучи по пояс в снігу з собакою на руках, просуватися на більш-менш центральну вулицю, де снігоочисні машини з'являлися хоча б раз на два дні, і далі йти на полювання за їжею, або виносити сміття, паралельно вигулюючи своїх аґлі доґз.
Так склалося, - і, здається, цілком логічно, - що це в Даниловій і Зав'єровій родині робили саме вони, український та канадський teen-и. Щоправда, тепер полювання за сміттєвозами не було таким захоплюючим: вони з'являлися нерегулярно, а сміття було не мокрим, аґлі-смердючим і потворним монстром, а цілком пристойним замороженим продуктом, присипаним біленьким сніжком. Тобто кайф вже був не той.
Якось Зав'єр подзвонив Данилові о п'ятій ранку, чим його дуже розсердив, адже тепер не треба було поспішати в школу і можна було вигулювати своїх аґлі доґс і в нормальний час. Але, як на зло, на Garçon-а напала срачка, і Зав'єрові доводилося буквально ночувати на вулиці. Саме в ту ранню годину він набачив у їхньому з Данилом улюбленому дворику на Ярославовому Валу, з тилу «Красной звезды», дещо дуже цікаве.
- П r иходь, Дені, не пошкодуєш, тут таке...
Данило без ентузіазму вислухав Зав'єрову гарячкову мову, сяк-так зібрався, взяв старий шкільний рюкзак, запхав туди Наяйця, який незадоволено загарчав, навіть не удосужившись розплющити очі, взяв пакет зі сміттям і поплентався нагору, до «Красной звезды». Йому довелося іти в обхід, бо прохідні двори були завалені снігом.
Те, що він побачив, його зачарувало. У дворі стояла порожня смітникова машина. Судячи з усього, вона просто застрягла вчора в снігу і була покинута напризволяще. Екіпаж, видно, подумав, що в місті не знайдеться збоченців, які захочуть її поцупити, тому й пішли додому.
Як же вони глибоко помилялися!
У місті таки знайшлося два збоченці (а точніше чотири, якщо включати в цю категорію ще й співучасників – двох аґлі доґз), які не проти були поцупити сміттєвоз.
Два teen-и з трепетом в серці, стали на приступку сміттєвоза, смикнули за дверцята, і вони...
Те, що вони побачили всередині, їх просто шокувало. Якщо ззовні сміттярка була схожа на допотопну, брудну заіржавілу консервну банку, то всередині це був
Так, це був космічний корабель!
Звичайно, «космічний корабель» - це метафора. Однак teen-ам хотілося назвати цей сміттєвоз челенджером, адже всередині все було таке high tech, таке лискуче, таке модерне, таке...
- Ой!
Хлопці одночасно вигукнули, тому що двері машини закрилися, і замки клацнули, це значить, що вони опинилися в пастці.
Не встигли вони перелякатися, як перед ними засвітився екран комп'ютерного управління і робоча панель.
- Вітаємо гостей на борту корабля Летючий сміттєвоз! – почувся гугнявий голос комп'ютера.
Хлопці пирснули сміхом і втупилися в екран, де висвітило дві опції:
Природно, вони напитисли на кнопку # 1 <Далі>.
Після того вискочило меню:
Вони, звичайно, вибрали опцію # 1 <збирати сміття>. Як вони могли утриматися від цієї спокуси?
На екрані включилося зображення, що йшло з відеокамери, яка, очевидно, була вмонтована в зад сміттєвоза, і вони побачили бак, заповнений замороженим сміттям.
Звідкілясь з-під екрану вилізли механічні кліщі, які обійняли сміттєвий контейнер, смикнули раз, смикнули два, але...
Сміттєвий контейнер примерз до землі, кліщі скреготіли даремно. Той не піддавався.
На екрані загорілося:
А після того поступила нова пропозиція:
Вони вирішили відмінити завдання і спробували повернутися в те меню, яке пропонувало <їхати>.
Коли вони дісталися до нього, їм бортовий комп'ютер запропонував такі опції:
Teеn-и вирішили не ризикувати і натисли на <автопілот>, і в той же момент на них автоматично «стрибнули» ремені, пристібнувши як як слід і перелякавши мало не до смерті чотирьох пасажирів.
Тут: слухай і дивись відеокліп пісні Олега Скрипки «Юра» http://www.vopli.com.ua/
|
На екрані комп'ютера Летючого сміттєвоза висвітився режим GPS, на якому вони побaчили на мапі своє місцезнаходження, а поруч висвітило меню, і... пішло все «на автоматі». Данило і Зав'єр стали вибирати команди з меню:
опції | вибір teen-ів | |
Do you want to reach final destination?[8] |
| |
Так? Ні? | Так | |
Which one?[9] |
| |
Нірвану? Відстій? | Нірвану | |
«З вітерцем» чи без? |
| |
З? Без? | З вітерцем | |
|
|
Машина зі скрежетом розвернулася прямо на місці і буквально вилетіла з підворотні мертвого готелю «Красная звезда».
Спершу все було прикольно. Вони за пару секунд пролетіли по Ярославому Валу і опинилися біля Золотих воріт, проте далі...
Летючий Сміттєвоз виїхав на Прорізну і, не збавляючи, а навпаки, набираючи ще більшу швидкість, покотився вниз до Хрещатика.
Де й подівся піднесений настрій teen-ів, вони схопилися за що можна було схопитися: Данило – за кермо, Наяєць – за Данилову шию, Зав'єр – за сидіння, а Garçon заліз у Зав'єрову «кенгурушку».
Данило став перебирати ногами, шукаючи педаль гальма, він її таки знайшов, однак вона ніяк не реагувала.
Тоді він став натискати дрижачими пальцями на екран, шукаючи меню, яке пропонувало ручний режим, він його знайшов і став тиснути на кнопку
Натомість комп'ютер попросив вибачення:
Перед самим Хрещатиком, машина все-таки трошки загальмувала, але на лівому повороті, скрипучи гальмами, мало не перекинулася, викинувши з-під колес салют снігу. У teen-ів на чолі виступив піт.
Вони промчали за кілька секунд Хрещатиком і повернули на вулицю Грушевського, розгрібаючи сніг не гірше від снігозбиральної машини.
Слава Богу, що на їхньому шляху практично не було транспорту, окрім снігозбиральних машин, що привітно вітали їх включенням «дальніх фар».
Вони наближалися до Верховної Ради, і Данило з жахом уявив, як його зараз засіче міліціонер, а коли вони не зупиняться на порух палички регулювальника, вишле за ними погоню, і доведеться їхнім інтелігентним мамам і не менш інтелігентним татам визволяти дітей і собак з міліції.
Біля Верховної Ради і дійсно стояв міліціонер з паличкою. Однак побачивши їхню божевільну сміттярку, лише позіхнув, широко вікривши рота, і відвернувся вбік.
Як приємно було мчати по Печерську! Аж дух перехоплювало. Аж в жар кидало!
«До речі, чому мені так жарко?» - подумав Данило і нарешті побачив, що у нього на грудях, обнявши його за шию, сидить Наяєць, заплющивши очі і тремтячи.
Данило, став віддирати товсті лапи від своєї шиї, однак пес випустив кігтики, чіпляючись за Данилову спину.
- Відпусти, нахабо! Боляче! – сердито завовтузився Данило.
Однак Наяєць ще щільніше притисся до Данила.
- Зав'єре, допоможи! – звернувся він до друга, проте той скривився:
- Подивись на мене і визнай, що тобі не найгі r ше!
Данило зиркнув на нього і мало не попирхнувся сміхом: Garçon, залізши до Зав'єра «в кенгурушку» (тобто за пазуху), зі страху напудив туди.
Посміявшись, Данило став роззиратися у вікно. Вони вже опинилися біля метро «Видубичі». Може, вони мчали на Обухів? Це було логічно, адже саме там був знаменитий колгосп «Перемога», біля якого розташовуалася злощасна звалка сміття, куди звозили всю нечисть з Києва.
Власне, Данило подумав, що вони саме туди й направляються, проте на відповідному роздоріжжі машина уникнула з'їзду на Обухів, а помчала прямо.
А там же була...
- Все. За r аз тут нас «заметуть», - сказав Зав'єр загробним голосом.
- Тисни на гальма, тисни на гальма! – зарепетував Garçon з Зав'єрової мокрої пазухи.
Данило знову спробував перейти в ручний режим управління, тиснучи на кнопки, однак на екрані висвітило (і гугнявим комп'ютерним голосом проговорило):
- У мене погані передчуття, - сказав Данило. – Здається, final destination[10] знаходиться в Конча Заспі...
Це вже сказав (а точніше, простогнав) Наяєць.
- Данило, дивись, ще один міліціоне r! – попередив друга Зав'єр.
Проте цей міліціонер, так само, як і перший, помітивши (а, може, якраз не помітивши?) сміттєвоз, позіхнув, широко вікривши рота, і відвернуся.
- Вони що? Зговорилися? – здивувався Данило.
Конча Заспа наближалася до них з шаленою швидкістю. На повороті, який веде до елітного селища, машина знову різко скреготнула гальмами, обсипавши з ніг до голови ще одного міліціонера, який стояв з регулювальною паличкою на розі, але той лише позіхнув на повний рот і відвернувся.
Перед в'їздом в селище, яке мало б називатися «Конча-Заспа», на їхнє величезне здивування, красувався дорожний знак на позначення населеного пункту, де було написано:
- R а-гу-лі... – по складам прочитав Зав'єр. – Де я бачив це дивне ук r раїнське слово?
http://ragu.li/ блог про агресивний несмак українського бомонду”. |
- Оце тут вони живуть? – спитав Зав'єр, окинувши поглядом місцевість, вкриту якимись великими цяцьками, схожими на житлові будинки. – Це схоже на величезне Lego.
Тим часом Летючий Сміттєвоз мчав вуличками вздовж каналу, який звивався по селищу, і нарешті наблизився до величезного озера, вкритого льодом.
Посередині озера був острів, на якому світилися якісь вогники.
Машина сповільнила хід і почала обережно, немов боючись проломити кригу, сунути в напрямку острова. У цю мить вона була схожа на всюдихід.
Летючий сміттєвоз дістався острова, зупинився, ремені безпеки відстібнулися на пасажирах, в машині автоматично відкрилися дверцята, а на екрані висвітило табло:
- Ю ев r ічт да фіналь дестінасйо[11], - повторив Зав'єр.
Нарешті Наяйцьо розжав лапи на Даниловій шиї, а Garçon визирнув з-під Зав'єрової запісяної ним же пазухи.
Хлопці обережно вилізли з машини.
Перед ними була якась дивовижна архітектурна споруда, що нагадувала величезну звалку замороженого сміття, з прорізаною, неначе лопатами в снігових заметах, вуличкою, що вела кудись досередини.
Перед входом у це ґарбіджне чудо стояла дивовижна конструкція, зроблена з відходів будівельних робіт – розбиті залізобетонні конструкції, з яких стриміли штирі, шматки гіпсокартону, побита керамічна плитка з шматками старого цементу знизу тощо. Все це стояло, тримаючись купи, невідомо якими силами фізики, напевно тими, що звуться «не може бути», а над усім цим архітекурним «не може бути» височіла табличка, обплетена старими новорічними гірляндами, з'єднаними між собою синьою ізолєнтою. На табличці з фанери було написано нерівними буквами:
8.
Компанія ще кілька хвилин стояла нерухомо, розмірковуючи що робити далі.
Звичайно, можна було б, поки не пізно стрибнути назад до Летючого Сміттєвоза і повернутися додому, але...
Пропустити можливість побувати в загадковій Нірвані, було б небаченою дурістю.
- Ну що, ідемо? – спитав Данило.
Взагалі його питання було звернене до Зав'єра, однак замість нього відповів Garçon, несамовито заверещавши:
- Я нікуди не піду! Ріжте мене! Убивайте мене!
- Заткни пельку, Бетмен! – загрозливо загарчав Наяєць.
- Ти ще яйця собі там не відморозив? – огризнувся Garçon.
Наяєць накинувся на нього, і вони стали борюкатися в снігу. Хлопці ледь-ледь роз'єднали їх, взявши, кожен свого на поводок.
- Ну то що, пішли? – спитав Зав'єр Данила, коли справу було залагоджено, і зробив перший крок в напрямку до Нірвани.
У цей момент двері Летючого Сміттєвоза гупнули, замки клацнули, і він рвонув з місця, за долі секунди зникнувши з поля зору переляканих teen-ів.
Отже, остання надія на втечу була розвіяна. Відступати було нікуди.
Хлопці ступили ще крок вперед. І, дещо вагаючись, зупинилися перед химерними ворітьми, які, здавалося, ось-ось заваляться. Наяєць слухняно йшов поряд з Данилом, неначе боючись загубитися. Garçon же, вчепившись у Зав'єрові штани, знову зарепетував:
- Мамочка, я боюся!
- От уррод! – незадоволено пробурчав Наяєць.
Тим часом два teen-и, заворожені якоюсь незрозумілою музичкою, що долинала з Нірвани, рушили далі.
Вони підійшли до химерної конструкції і після короткочасного вагання
Так, вони ввійшли в Нірвану.
Перше, що вони побачили, переступивши «поріг», це була табличка зі стрілкою, що вказувала кудись до центру ґарбіджного селища:
І вони – два teen-и і два аґлі доґз – пішли в напрямку площі Прикрасного Дальока. Власне, інших варіантів у них не було, оскільки це була поки що єдина видима вуличка, яка закінчувалася десь у тому місці, звідки долинала музичка з фільма дитинства їхніх батьків. Мелодія була цілковито спотворена, немов линула із заграної, подряпаної платівки:
http://www.youtube.com/watch?v=9KyIeXS9Xl0&feature=related
|
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
