В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с. 24 страница

— Так. Декілька тижнів я засинаю, думаючи тільки про це. І прокидаюся з тією самою думкою. Я хочу знати, чи він мені пробачив. Розумієш?! Лише це.

— Не плач, до холери! Звичайно, я піду. Завтра п’ятни­ця. Покладу малу спати і піду. Зателефоную тобі в суботу зранку.

Вони міцно обнялися на прощання. Було так, як колись.

— Зателефонуй. Не забудь. Я буду чекати.

Ася: «А що, коли вони змінили код?» — думала вона, почуваючи себе як зломник. Зупинившись перед дверима бюра, раптом захотіла втекти. Піднесла до очей листок з кодом і прочитала код у тьмяному світлі аварійної лам­почки. Підійшла до ґрат, повторюючи вголос цифри коду. Вона набрала усі. Двері відчинились.

Другі справа. Перший стіл. Навпроти вікна.

Вона поклала листок з паролем доступу до пошто­вої скриньки біля клавіатури. Стіл був зовсім порожній. За ним ніхто не працював.

Вона запустила програму пошти. Ввела пароль. У по­штовій скриньці було понад 150 непрочитаних е-таіІ'ів\ Майже всі від Якуба. Кожен у темі повідомлення мав слово «Сторінка», потім ішов номер порядковий, дата, місце, звід­ки надіслано і, переважно в дужках, якесь слово, що описує суть. Вона почала читати.

— Що ви тут робите так пізно? 1 — запитав молодик у тем­но-синій формі і з ліхтариком у руці.

Вона зачиталась і не чула, коли він увійшов.

— Ви не бачите?! - відповіла вона, підносячи голову. — Плачу.

— Чи ви маєте доручення?!

— Ні. Я плачу без доручення.

Обоє, як по команді, розсміялись.

— Як будете виходити, прошу згасити усі світла і вимк­нути комп'ютер.

Він більше ні про що не питав і повернувся в коридор.

Вона ще ніколи не читала чогось такого. І, мабуть, уже ніколи не прочитає. Розмова з жінкою, яка покинула. Зали­шила його. Попросила пробачення. Він пробачив, але не міг її забути. Отож писав до неї е-таіі'и. Щодня. Так, ніби вона була. Без будь-якого жалю. Без будь-яких претензій. Питання без відповіді. Відповіді на питання, яких вона не ставила, але він це робив замість неї. Е-таіГи надісла­ні з комп'ютерів у Вроцлаві, Нью-Йорку, Бостоні, Лондоні, Дубліні. Але найчастіше з Мюнхена.

Листи до жінки, яка їх не читає. Сповнені ніжності й турботи. Чудові історії, які він розказує комусь — най­важливішому. Жодної претензії чи скарги. Тільки часом якісь прохання або благання щось зробити для нього. Так як тоді, коли з Вроцлава, перед самим Святвечором, писав із братового комп’ютера:

Я загорнув для Тебе подарунок. Разом з іншими покладу його під ялинку. Я б так хотів, щоб Ти могла його розгорнути, і щоб я міг бачити, як Ти тішишся.

Остання сторінка мала номер 294. Надіслана ЗО січня з комп’ютера в Мюнхені. Вона була як крик на допомогу. Він писав:

Чому мене всі покидають? Чому?!

Знайди мене сьогодні.

Так як рік тому.

Прошу, знайди мене. Врятуй!

Вона залишила на екрані відкритий останній e-mail. Сиділа, спершись ліктями об поверхню стола і вдивлялась у це речення. Вона думала, кого їй більше шкода.

Підвелася. Знайшла дискетку на сусідньому столі. Пере­вірила, чи вона порожня. Скопіювала на дискетку усі сто­рінки від нього, а оригінали витерла з комп'ютера.

Було дуже пізно. З телефону на столі замовила таксі. Замкнула двері і з'їхала ліфтом донизу. Незабаром під’їха­ло таксі. По радіо Ґепперт співала «Ландринки»[5] Таксист дозволив засвітити світло. Вона змила чорні від сліз плями і поправила макіяж.

«Якби не було так пізно і якби я так не боялася темряви, то поїхала б зараз під “своє дерево”», — подумала вона, де­лікатно доторкаючись до дискетки в торбинці.

Вона зателефонує зранку, як обіцяла. Скаже, що Якуб пробачив. Так буде найкраще. І такою є правда. Правда — це дуже загальне поняття.

ВІН: Прилітав до Польщі ще двічі.

Задушки - поминальний день. Було страшенно холод­но і падав дощ. На могилу Наталії він пішов пізно ввечері. Майже вночі. Він нікого не хотів там зустріти. Він хотів їй усе розказати. Щовечора приходив на її могилу. Деякі лам­падки не гасли упродовж трьох днів.

На могилу батьків він пішов із братовою сім'єю. Потім вони вдома пили чай з ромом, який він привіз, і згадували. Мамині листи. Щодня. Упродовж п'яти років...

Потім він повернувся до Мюнхена і через кілька днів полетів у Прінстон. Він завершував спільний із Варшавою проект.

Удруге він прилетів на Різдвяні свята. Польський Свят­вечір у братовому домі. Було прекрасно. Випав сніг. Вони пішли на Різдвяну літургію. Він молився, щоб минув цей його смуток. І цей страх. Він боявся.

Він писав до неї. Ніщо не змінилося. Він писав щодня. E-mail як вечірня молитва.

Пильнуй себе. Якуб.

ВОНА: Розплющила очі. Її волосся було мокре від поту і сліз, які текли по її щоках і зупинялися на шиї.

— Ви подивіться, який він великий! — сказав молодий лікар, підносячи їй сина і заступаючи разюче світло лампи.

Вона бачила лише червоно-синє тільце з величезною ли­сою головою. Лікар поклав немовля на її відкриті груди.

Коли він її зашивав, вона майже нічого не відчувала. Притулила немовля до себе і розплакалася. Вона вже дав­но так не плакала. Акушерка витирала їй піт з чола.

— Не плачте. Усе скінчилось. Ви маєте здорового синоч­ка. У нього велика голова — тому він трохи вас порозривав. Але зате він буде розумний!

Накладаючи їй шви, молодий лікар сказав:

— Запишіть. Година народження: четверта нуль вісім ранку. Після накладання швів дайте щось міцніше на сон і перевезіть у чотирнадцяту палату. Годувати дитину аж завтра під вечір.

Вона прокинулась від голосів. Спершу не усвідомлюва­ла, де вона. Підвела голову. Страшенно боліло у промежині. Біля ліжка сиділи її батьки і чоловік. Усміхалися до неї. Вона піднялася на ліжку, поправила волосся.

— Де він? - запитала вона.

— Тобі незабаром принесуть його годувати, — відповіла мама.

Чоловік устав і простягнув їй букет червоних гвоздик. Поцілував її в щоку.

— Марчінек важить понад чотири з половиною кілогра­ми. Я теж народився такий великий.

Вона випросталась. Лікарняна сорочка розкрилась, пока­зуючи набухлі від молока груди.

— Його ім’я буде Якуб, - сказала вона тихо.

Чоловік подивився на її батьків, ніби шукав у них під­тримки.

— Але ми вже говорили про це, і ми начебто домовились, що він називатиметься Марчін.

— Так, говорили, але ні про що не домовились. Марчін — це лише одне з імен, яке ми обговорювали.

— Я думав, що ми вже все вирішили. Сьогодні зранку я дав видрукувати повідомлення. Це коштує тисячу злотих. Я не маю наміру нічого змінювати. Вже надто пізно.

— У чому річ? — здивувалась мама. — Марчін тепер дуже модне ім'я.

Вона не могла того слухати. Спустила ноги і сіла на ліж­ко. Встромила ноги в капці. Незважаючи на жахливий біль, повільно підійшла до шафки з одягом біля умивальника. Вийняла з плаща портмоне з грішми. Почала рахувати банкноти. Те, що бракувало до тисячі, додала копійками. Повернулась до ліжка. Поклала перед чоловіком гроші і сказала:

— Ось тобі тисяча злотих. Мого сина зватимуть Якуб. Ти чув?І ЯкубІ

— Що з тобою? - приєдналась мама. - Не впадай у істе­рику.

— Чи ви б могли зараз усі вийти і залишити мене саму? Всі.

Вони встали. Вона чула, як мама говорила чоловікові щось про післяпологовий шок.

Вона вже не плакала. Лягла. Була дуже спокійна. Майже радісна. Вона дивилась на гвоздики, що лежали на ліжку. Вона ж не терпить гвоздик! Чому він цього не знає?!

З напівсну її вирвала медсестра.

— Чи ви хочете годувати дитинку? - запитала вона, три­маючи в руках конверт, з якого стирчала голова її синочка.

— Так. Дуже хочу.

Вона піднялась і сіла на ліжко. Відкрила груди. З бла­гоговінням узяла конверт із дитям. Воно широко відкрило очі. Усміхаючись, сказала йому:

— Якубику, я тужила за тобою.

Налякане немовля почало плакати.

Епілог

Чоловік приїхав на двірець Берлін-ЦОО задовго до пів­ночі. Потяг до Дрездена проїжджає через станцію Берлін- Ліхтенберґ рівно о 4.06. У нього було багато часу. Він узяв таксі до готелю Mercure. Замовив у барі пляшку червоного вина.

Він завжди любив Наталі Коль. За ім’я. І за те, що у своїх піснях вона розказувала незвичайні історії. Слухаючи її, пе­реживаєш, а переживання - це найважливіше. Лише заради переживань варто жити. І заради того, щоб могти потім їх комусь розповісти.

Була за п’ятнадцять четверта. Він розрахувався. Підійшов до каси замовлень.

— Чи ви б могли мені замовити таксі? До вокзалу Берлін- Ліхтенберґ.

Сьогодні він зустріне всіх, кого любить.

Майже всіх.

Зміст

@1 7

@2 36

@3 67

@4.......................................................................... 121

@5............................... 129

@6............................... 175

@7............................... 242

@8............................... 283

@9............................... 298

@10.............................. 324

@11.............................. 341

Епілог........................... 347

Януш Леон Вишневський

САМОТНІСТЬ У МЕРЕЖІ

Роман

Переклала з польської Ольга Кравець Директор видавництва Олег Погребний

Редактор НінаБічуя Технічний редактор Лариса Аленіна Коректор Вікторія Погасій Комп’ютерна верстка Ольга Байдакова

Видавництво «Махаон-Україна»

Свідоцтво Д К № 141 від 08.08.2000 р.

04073, Київ, просп. Московський, 6. Тел./факс: [phone] E-mail: [e-mail] Наша адреса в Інтернеті: www.machaon.kiev.ua

Філія ПП «Видавництво «Махаон-Україна» 61070, Харків, вул. Акад. Проскури, 1.

Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Торговельне представництво у Донецьку «Східноєвропейська книготорговельна компанія» і мережа магазинів «Буклет»

83000, Донецьк, вул. Артема, 160, p-к «Маяк». Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Торговельне представництво у Севастополі Книготорговельна мережа «Гала»

99000, Севастополь, просп. Ген. Острякова, 80. Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Підписано до друку 15.08.2012.

Формат 84x108 /_р. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,48. Тираж 1000 ир. Зам. № 148/08.

Віддруковано у ГІН “Юнісофт”

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б

леон вишневськии

Кожна сторінка «С@мотності в Мережі» доводить, що Вишневсь- кому вдалося осягнути незбагненне: він зрозу­мів жінку. І він не дивується складнощам її душевної конструкції, непередбачу- ваній емоційності й логіці поведінки, яку годі описати жодним алгоритмом. Читаючи «С@мотність у Мережі», забуваєш, що цю книжку написав чоловік.

Kurier Wydawniczy

Януш Леон Вишневський — один з найпопулярніших письменників сучасної Польщі. Був моряком рибо­ловецького флоту, потім закінчив університет, здо­був ступінь доктора інформа­тики і доктора хімічних наук. Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією. Дебютував у літе­ратурі романом «С@мотність у Мережі» — історією вірту­ального кохання, що стало реальністю. Книжка три роки входила до списку бест­селерів, витримала багато перевидань — зокрема з доповненнями за резуль­татами дискусії з читачами на інтернет-форумах.

На своїй веб-сторінці Януш Вишневський написав: «Боже, допоможи мені бути таким, яким вважає мене мій пес».

Восени 2006 року за цим романом було знято фільм, який за перший місяць поль ського прокату побив рекорди касових зборів, обійшовши всі голлівудські новинки.

www.wisniewski.net

www.vishnevskij.ru

© Cover by Renata Pajchel-Socha and Maria Eysmont-Machulska

* À propos — до речі (фр.).

[1] Рафал Воячек (1945-1971) — польський поет і прозаїк. Покінчив жит­тя самогубством (прим. пер.).

[2] Джоплін, Дженіс Лін (1943-1970) — американська співачка, одна з найвидатніших вокалісток у рок-музиці. — {прим. пер.).

[3] Modus vivendi — спосіб життя (лат.).

[4] 17 липня 1996рокуо20год31хвзанью-йоркськимчасом«Боїнґ747-131» упав у Атлантичний океан за вісім миль на південь від Іст-Мориша, штат Нью-Йорк, після зльоту з міжнародного аеропорту ім. Дж. Ф. Кеннеді. Рейс TWA 800 авіакомпанії «Транс ворлд ерлайнз» вирушав у паризький міжнародний аеропорт ім. Шарля де Ґолля. Від вибуху, що стався під час удару об воду, літак був повністю знищений. Усі 230 осіб, що перебували на борту, загинули (<англ.) — (прим. ред.).

[5] Ландринки — льодяники (прим. пер.).

Дата добавления: 2015-10-21