В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с. 10 страница

Він навіть не чекав цього дзвінка.

У масі фальшивих обіцянок, об які вони спотикалися, і дешевих надій, які їм давали, ще одна подібна не мала жодного значення. Просто Якуб був тоді єдиним адресатом у США, якого він знав, і йому здавалося, що через сам факт звернення до нього він заспокоїв своє сумління.

Був недільний ранок, коли задзвонив телефон.

Якуб.

Він ніколи не забуде цієї розмови.

— Ти вже пив? — запитав.

— Ще ні... бо сьогодні мушу їхати в лікарню до Ані, — від­повів.

— Це добре. Слухай тепер уважно. Сядеш зараз до авта і поїдеш до Варшави на летовище. О 20.30 прилітає лі­так ЮТу з Нью-Йорка, в ньому є чоловік, який має для тебе письмову гарантію прийому Ані до Tulane University Clinic в Новому Орлеані на операцію з пересадки кістко­вого мозку, гарантію посольства США у Варшаві видати для Ані візу, а також номер зарезервування квитка для Ані до Нью-Йорка в п’ятницю. Я забезпечив для неї два місця в бізнес-класі. У понеділок зранку маєш це все взяти в ньо­го і квиток в офісі ЮТу у Варшаві. У вівторок продаси авто, даси хабаря в паспортному відділі і зробиш так, щоб вона мала паспорт на середу. У четвер отримаєш візу в по­сольстві, а в п’ятницю посадиш Аню на літак. Я зустріну її в Нью-Йорку і заберу до себе, до Нового Орлеана. Є донор кісткового мозку. Я залагодив фінансування цієї операції, тож, прошу, не підведи. Зателефоную у вівторок ввечері, — сказав і відклав слухавку.

А він стояв як укопаний і тримав слухавку ще дуже дов­го і перевіряв, чи все запам’ятав, а сльози стікали йому по щоках, хоча він ще зовсім не був п’яний...

Усе було так, як казав Якуб. Тільки паспорт дружина ви­плакала без хабаря.

Але й так мусили продати авто. На інший хабар: щоб полагодити доставку Ані вертольотом з лікарні на летови- ще у Варшаві. У п’ятницю зранку вони стояли на оглядо­вому майданчику Окентя, трималися за руки і дивились, як стартує цей літак.

Якуб зателефонував з Нью-Йорка з повідомленням, що Аня щасливо долетіла і що вона дуже мужня. Потім уже телефонував щодня.

Дружина зовсім збожеволіла. Вона взяла відпустку, щоб увесь час бути біля телефона. Заборонила всім до них телефонувати, «бо вони блокують лінію». А коли телефон задовго мовчав, періодично піднімала слухавку, щоб пере­конатися, що не зіпсований. Вона практично не виходила з дому і не спала, бо боялася, що не почує дзвінка.

Він постійно пив.

Через п’ять тижнів вони поїхали за Анею до Варшави. Вже знали, що вона буде жити.

Коли ввечері того дня, змучені подорожжю, вони повер­нулися додому і Аня спала у своїй кімнаті, пішли до неї, упали на коліна біля її ліжечка і плакали обнявшись, не відриваючи погляду від неї.

Він чудово знав, що обоє відчувають у цей момент до­слівно те саме: найчистіша, величезна безмежна вдячність. Вдячність іншій людині.

Раптом він подумав, що Бог усе-таки існує. Тільки його не було якийсь час.

Він не уявляв собі, яким величезним тягарем може бути невисловлена вдячність. Вони чекали цього вечора на його дзвінок, хотіли йому щось сказати. Будь-що, що містить у собі подяку.

Але він не задзвонив.

Не задзвонив ані того вечора, ані впродовж наступних двох років. Такий він був.

І тоді, того вечора, він спробував зателефонувати до ньо­го. Замовив розмову і сказав, що заплатить будь-які гроші за моментальний зв’язок. Сказали, що це США, що він по­винен зрозуміти і що вони з’єднають його, але найшвидше через вісімнадцять годин.

Того вечора вони вирішили виїхати з цієї країни.

І коли тепер його питають, чому він виїхав з Польщі, то він каже, що виїхав, бо не міг висловити вдячності, а вони сміються і не вірять йому.

А це правда, свята правда.

Із задуми його вивів телефон. Цього разу це була дру­жина.

— Чи ти знаєш, до дідька, що у моїй дільниці Гамбурга вже неділя? — почала вона.

Він не дозволив їй закінчити.

— Дзвонив Якуб, йому потрібна моя допомога, — сказав він.

— Якуб?..

Минуло кілька секунд, поки вона запитала:

— Приїхати тобі на допомогу?

Усміхнувся, здивований раптом цим запитанням.

— Ні. Ти не можеш мені допомогти. Прошу, не зачиняй двері на ключ, щоб я, коли повертатимусь, не розбудив Аню.

— Звичайно! Зрештою, я й так не засну, поки ти не повер­нешся. Яцеку, прошу тебе, допоможи йому.

Звичайно, що допоможе! Зламає цей сервер так, що він не запуститься!

Навіть якби він мав поїхати зараз до Познаня і розвали­ти сокирою або вишкребти цей e-mail з дисків лезом.

Знав, що йому не потрібно буде нікуди їхати. Він раптом відчув цей виклик. Так, як тоді, коли відразу після приїз­ду до Німеччини, ще під час навчання у Франкфурті-на- Майні, знешкодили з такими, як він, хакерами комп’ютери IBM в Ґайдельберзі чи пробували потрапити у центральне управління Commerzbanky. Він вдоволено підсміювався, коли наступного дня читав у пресі про «чергову невдалу спробу потрапити до центрального комп’ютера...» і тут подавали назву якоїсь поважної інституції. Уявляв, як уве­чері йому доведеться пояснювати нареченій, що «невдала спроба» означає: комп’ютер поки що працює, а «вдала спро­ба» означала б, що він згорів.

Це було cool і діяло як наркотик. З тих часів залишилося дуже мало: кілька приятельських стосунків, підкріплених листівками на свята, кілька пожовклих вирізок з газет, спогади.

Але також записник з паролями, які відкривали йому практично доступ до всіх комп’ютерів у Німеччині.

Він зробив ще одну каву й увімкнув свій комп’ютер.

Насамперед з’ясував, що за сервер у Познані.

Відразу помітив, що він забезпечений перед зовнішніми атаками за допомогою firewall тип витонченої охоронної програми, яка відіграє роль своєрідного електронного охо­ронця, і... зрадів. Він би не відчував такого успіху, якби все було просто.

Потім знайшов у записнику паролі, які дали йому колись приятелі, що відкривали доступ до сгауа в університетах Мюнхена, Берліна і Штутгарта. Немає швидших, ніж сгау комп’ютерів. У цій багатій країні було лише чотири такі комп’ютери разом з тим, на якому він працював тут, у Гам- бурзі.

Він залогувався одночасно на трьох з них.

Запустив на всіх одночасно свою перлинку, програму, яку сам написав, і яка робила одну чудову річ: писала ано­німні листи. Просто підміняла адресу його сесії в Берліні, Мюнхені й тут, у Гамбурзі на таку, що не існувала. Навіть якщо їхня мудра firewall у Познані зауважить, звідки була атака, то й так вони дістануть адресу з вулицею у місті і в країні, що не існують.

Минуло яких півгодини, а він уже був готовий.

Запалив цигарку, пішов по пиво до холодильни­ка в кухні, подивився на годинник і, власне, хотів уже «запустити» одночасно три програми: тут у Гамбурзі, в Бер­ліні й Мюнхені. Знав, що такої атаки не витримав би навіть сервер Пентагону. План був простий. Він заатакує звідси, з Гамбурга, доконає його з сгауа в Мюнхені, а поправить з Берліна.

«Бо є найближче до Познаня», — засміявся в душі.

У цю мить він зрозумів, що нищить цілий комп’ютер лише тому, щоб знищити один-єдиний e-mail. Раптом він відчув нездоланне бажання довідатися, що в ньому може бути. Це, напевно, мусить бути щось несамовите.

Разом зі своїм сумлінням він вирішив, що для добра справи і для добра науки має право ознайомитися перед знищенням з тим e-maiVом.

Він зупинив атаку, запустив програму, якою зламав па­роль до поштової програми, і mail був його.

Він ковтнув пиво й почав читати.

Читав і відчував, що ввесь тремтить.

Він не сподівався, що колись прочитає такий прекрас­ний текст про кохання, смуток, втрату, заздрість, невірність і кару за це...

Яким незвичним, неповторним явищем мусить бути вона, якщо Якуб написав такий текст.

Він заздрив йому.

Знову пригадував собі школу. Випадок із часів, коли Якуб усе ще був «малий».

Вони мали написати твір на тему «Прощання з Марією» Боровського. Залишилося п’ятнадцять хвилин до кінця уроку, коли раптом полоністка пригадала, що ще не пере­вірила тих творів. Вона викликала Якуба. Усі з полегшен­ням зітхнули, а він почав читати. Написав так чудово, так зворушливо про смерть, про страждання, про кінець, про гідність людини, що полоністка плакала. Вона не могла стриматися і вийшла з класу перед тим, як закінчив, але він, не звертаючи на це увагу, читав далі. Всі слухали як заціпе­нілі й такої тиші, як та, в цьому класі ніколи до того не було.

І ніколи потім.

Раптом задзвонив дзвінок на перерву, але ніхто не під­нявся. Якуб закінчив читати і тихо сів, тоді як інші вихо­дили з класу на перерву, що добігала кінця, і ніхто не хотів подивитися йому в очі, бо кожен встидався тієї слабкості, яку щойно показав.

Бо він і надалі був тим найменшим у школі Якубиком.

Тільки він, Яцек, підсів на хвилю до нього, поплескав його по плечі і сказав:

— Не журися, Якубе. Це не тільки вона. Я також плакав.

Настав час.

Він запустив програму спочатку в себе, потім у Мюнхені і під кінець у Берліні.

Зачекав кілька хвилин і спробував з’єднатися з сервером у Познані. Усміхнувся задоволений.

Сервера в Познані вже не було.

Тобто він був, але тільки купа кремнієвого сміття.

Набрав номер пейджера Якуба на сторінці www, яка до­зволяла висилати повідомлення на пейджер просто з Інтер- нету, і написав:

Познаня вже нема. Вона точно цього ніколи не прочитає. Яцек.

Він вислав це і подумав, що однак Якуб не зовсім «свій хлопець».

Вимкнув комп’ютер, допив пиво і повільно пішов до ліфта.

ВІН: Уже декілька годин сидів у своєму офісі в Мюнхені. Тишу переривав тільки звук ударів по клавішах клавіатури його комп’ютера. Починалася неділя.

Він чекав.

Пробував зосередитися на статті, яку власне знайшов у Інтернеті. Здавалося, що це зніме з нього неспокій.

Проте неспокій не минав. Він перероджувався у страх.

Боявся, що безповоротно втратить її, коли вона прочи­тає цей e-mail, який до неї вислав. Написав його в самому центрі вибуху заздрості, сумніву і смутку

Дотепер він чудово вдавав відсутність заздрості або мас­кував її присутність. Довго цього навчався, а факт, що вони не бачилися, допомагав йому. Вона не відчувала чогось та­кого, як вираз обличчя, погляд, настрій, інтонації, нерво­вість чи нетерпіння. Емоції, передані тільки текстом, а так було в їхньому випадку, можна було легше контролювати.

Задумувався часом, чи саме ця можливість користу­ватись виключно текстом не є тим, що захоплює в таких інтернетних зв’язках. Дехто вигадує надзвичайно перекон­ливу брехню, але знає, що ніколи її не виголосить, бо й так через тремтіння голосу чи почервоніле обличчя вона зали­шиться неправдоподібною. Найліпше про це знають автори анонімних листів.

Вона могла отримати тільки те, що він написав, і щонайбіль­ше могла це посилити своєю уявою. Навіть, коли відчувала більше, ніж він хотів, не могла відчути у його словах заздрості.

Те, що не могла, це був його успіх і коштувало йому дуже дорого. Бо факт, що вона належала не тільки йому, остан­нім часом доводив його до божевілля. А ще донедавна він думав, ніби його не болить думка, що ввечері вона незмінно лягає в ліжко з іншим чоловіком. Йому здавалося, що цей тип, який бере її як свою, коли тільки цього забажає, просто фрагмент біографії, який трапився з нею, коли його, Якуба, ще не було в її житті. Цей чоловік їй просто трапився перед великим метеоритом, яким, звичайно, був він, Якуб.

Вірив, що цей чоловік незабаром зникне. Як динозавр.

Динозаври теж не відразу вимерли, а тільки за якийсь час після падіння такого собі метеорита або комети. Голов­но через темряву, яка спустилась на Землю. Внаслідок удару Землю сповила хмара непроникного для сонячного проміння пилу. Пил затримав вегетацію рослин, що спри­чинило вимирання рослиноїдних динозаврів. Після них вимерли всі ті динозаври, які пожирали інших динозаврів.

Саме так запевняв він себе після другої пляшки к’янті, що цей її чоловік-динозавр відімре, навіть якби він спожи­вав чистий харч і їв лише овочі. А окрім того, що його прос­то не буде, він ще спричиниться тим до загального прогресу

Динозаври теж були зайвим баластом цивілізації. їхня ге­нетична програма — це майже незаперечно, що генні мутації у динозаврів уже більше не траплялися — завершилася, отож виникла загроза, що на цій планеті ніколи не буде людей.

І Інтернету теж не буде.

Але, на щастя, так не сталося. Метеорит упав, і динозав­ри вимерли, звільняючи місце пацюкам. Ці суперрозумні створіння, що живуть по норах і призвичаєні до темряви, яка так успішно винищила динозаврів, вийшли назовні і почали швидко еволюціонувати.

Чи він теж був таким пацюком? Ні. Він напевно не був!

Зрештою, теорія з метеоритом є тільки однією з бага­тьох. Іноді він з нею не погоджувався. Усе залежало від того, скільки він випив вина.

Окрім того, він хотів мати привілей значно важнішої ви­нятковості.

Винятковості на її думки.

Він хотів, щоб вона думала тільки про нього, коли пере­живає радість, щось вирішує, коли зворушена або замрія­на. Щоб тільки про нього думала, коли слухає музику, яка її зачаровує, сміється до сліз з жарту або розчулено плаче в кінотеатрі. Хотів, щоб думала про нього, коли вибирає білизну, помаду, парфуми або тон фарби до волосся. Щоб тільки про нього думала на вулиці, коли збентежено від­вертає голову, побачивши пару, що цілується. Хотів, щоб уранці, коли прокидається, і ввечері, коли засинає, вона думала тільки про нього.

Хоча не наважився її про це запитати, але був певний, що вона мастурбує.

Не була надто примітивною, щоб цього не робити.

Лише жінки, які мастурбують, добре знають, що їх збу­джує і вміють цього попросити. Окрім того, акт мастурбації є тільки додатком до справжнього акту, який відбувається в мозку. Низ живота — тільки сцена, на якій це відбуваєть­ся. Він був переконаний, що вона мастурбує з думкою про нього. Так, це власне та винятковість: бути в такий момент в її мозку і в її пальцях.

Чи взагалі можна бути ближче до жінки, ніж тоді, коли вона розряджає напруження своїх фантазій, знаючи, що ні­чого, абсолютно нічого і ні перед ким не мусить вдавати?

Навіть, якщо це не він цілує той низ живота, то все одно це його сцена.

Проте він дедалі більше відчував, що йому цього замало. Останнім часом у розмовах з нею по ICQ, а також у її е-таіГгх він помітив, що вона знайшла свій modus vivendi[3] й навчилася жити, на його думку, затишно й вигідно, між двома чоловіками: своїм чоловіком і ним. Кожен з них постачав її іншим пізнанням, але в результаті, ставши зух­валою через той факт, що він поборов заздрість або її не виказує, вона переставала приховувати, що така ситуація їй не перешкоджає, не непокоїть, не нервує чи не розчаровує.

Він міг її запитати, чи насправді так воно є. Однак не ро­бив того, боячись, що вона це підтвердить не вагаючись. Він потрапив у власну пастку: чоловіча гордість у поєднанні з вразливістю починала бути як рана на ступні, яка через ходіння не гоїться. А він мусив ходити.

Однак, коли в п'ятницю вона надіслала йому фотографію з останнього прийняття, яке організувала чоловікова фірма, і він побачив її в його обіймах, уся модель винятковості розсипалась як картковий будиночок. Раптом він зрозумів, що цей чоловік з фотографії буває в ній пальцями, язиком і пенісом, що саме при типові з фотографії вона шепоче, стає волога і може навіть кричить з насолоди. Цією думкою він ударив себе в саму середину рани і від болю після удару написав і вислав листа.

Коли біль минув, він скипів від сорому. Те, що він зро­бив, конфліктувало з усією його філософією, яку він так наполегливо їй викладав і з якою вона так наполегливо і так безрезультатно дискутувала. Хто ж як не він постійно переконував її, що його, наприклад, смішить сучасна асоці­ація кохання з банальним і по суті досить комічним актом, коли хтось комусь щось кудись вкладає, що коли над цим глибше замислитися, то годі не зауважити, що банальність цього акту просто паралізує. Зрештою, хто ж як не він по­стійно переконував її, що знаходить значно більше кохання в тому раптовому перетіканні енергії між зіницями.

І після цього всього вона мала би прочитати цей слізний e-mail про ще одного самця, який має від заздрості психо­соматичні болі серця і простати?!

Раптом він відчув вібрування. Це був пейджер у його ки­шені. Витягнув його і прочитав повідомлення з Гамбурга.

Вдалося!

Вона не прочитає цього тексту.

Принаймні не прочитає його сьогодні.

Інформація, що Яцек знає про неї, надто не хвилювала його. По-перше, він був впевний у його абсолютній дискрет­ності, по-друге, добре знав, що Яцек дістанеться до цього тексту в Познані. І прочитає його перед знищенням.

Яцек завжди мав специфічне і фальшиве почуття чес­ності та лояльності. Зрештою, міг і не признаватися, що знає зміст цього листа. Для Яцека прочитати чужий лист було okay у але не сказати про це було підступно й зрадливо.

Тому він сказав.

Яцек...

їхні життя назавжди і нерозривно зв’язала незвичайна драма. Останнім часом він часто думав про ті події. Те хви­лювання, яке вона останнім часом у ньому викликала, були як déjà vu того, що він пережив багато років тому в Новому Орлеані. Пам’ятає цей нічний дзвінок так, ніби усе було вчора, але ж минуло кільканадцять років.

Закінчувався восьмий місяць його наукового стажуван­ня в Tulane University в Новому Орлеані. Декілька тижнів він перебував у стані безперервного розумового й емоцій­ного сп’яніння. Проект, над яким він працював і який був матеріалом його докторату, увійшов у вирішальну стадію. Двадцять осіб з кількох університетів Сполучених Штатів писали окремі модулі однієї унікальної програми для сек- венціонування ДНК, що, як результат, мало дати можли­вість побудувати своєрідну генетичну карту бактерії, яка викликає тиф. Проект був сміливий і зосередив довкола себе екзотичних людей. Вони творили команду маньяків, яких підштовхувала цікавість, амбіція і бажання пережити наукову пригоду, яка трапляється дуже рідко. Якби проект вдався, він би відкрив шлях для роботи над опрацюванням карти геному людини. Цього своєрідного візерунка люди­ни, записаного на відомій усім скрученій у подвійну спі­раль драбині ДНК.

Він був одним з тих, хто намагався створити цей візерунок.

Малознаний докторант із Польщі, з виробленим соціа­лістичною реальністю і старанно й глибоко прихованим від світу комплексом науковця нижчої ліги, раптом опинив­ся в команді, яка брала його на фінальний матч світової суперліги. Тренером був Нобелівський лауреат із Гарварда, грошей мали, як ескімоси снігу, і всі хотіли зіграти матч свого життя.

Він щойно приїхав з країни, яку люди в команді знали переважно з доброї горілки і важкого для вимови прізвища надзвичайно балакучого електрика.

Дали йому, не кажучи про це жодного слова, три місяці, щоб показав, що він уміє. Приглядалися до нього.

* Déjà vu — уже бачене (фр.).

Через три місяці одного дня задзвонив у його бюрі теле­фон, і Жанет, секретарка, тим своїм сексуальним голосом, мелодію якого він досі пам’ятає, запросила до розмови з керівником проекту, професором з Гарварда. Коли вони почали говорити, він несвідомо підвівся з крісла. Профе­сор підступно запитав його, чи «він би знайшов час» і чи «тематика збігається із його зацікавленням», бо якщо так, то «вони зацікавлені». Пам’ятає тільки, що він радісно- знервований притуляв слухавку телефона до уст, коли роз­мова закінчилась. Він уже знав, що «за п’ятнадцять хвилин Інтеренетом вишлють йому пароль до програм для секвен- ціонування ДНК» і що «післязавтра він має бути в Нью- Йорку на засіданні усієї нашої групи».

Сьогодні він знає, що та кількахвилинна розмова зміни­ла його життя.

Тоді ж, також уперше, він зареєстрував у себе одну дивну закономірність. Радість і задоволення собою певної, що перевищує максимальний рівень, інтенсивності — а так було після тієї розмови — викликали в нього величезне сексуальне збудження. Закінчивши розмову з професором, він був не тільки екстремально щасливий та екстремально гордий собою, але й мав також екстремальну ерекцію. Це не мало нічого спільного з тим, що впродовж кількох місяців він не торкався жодної жінки. Хоча пам’ятає, що після тих кількох місяців абсолютного целібату він повертав на вули­ці голову за всім, що ходило і мало груди, але в цьому випад­ку виключив таку причину. Він це знає напевно, бо пізніше таке з ним траплялося навіть тоді, коли радість та гордість за себе понад дозу вартості траплялися через кілька годин після сексу, що давав задоволення і виснажував.

Він прочитав усе про механізми ерекції в чоловіків, знав про ініціацію цього явища з причини збільшеної концент­рації окису азоту в крові, читав про інгібітори ферменту PDE5, про наповнені і випорожнені печеристі тіла, про цик­лічні cGMP і тому подібні шалено поважні, розумні й нау­кові обґрунтування. Він міг чудово зрозуміти, що в нього є денна ерекція, коли він довго йде надто крутими сходами за Жанет до їхньої інститутської їдальні в Bruff Commons на ланч і поглядає на її ніколи не вбрані в жодні труси­ки сідниці в надто обтислих шкіряних штанах. Однак це не допомогло йому зрозуміти, чому так трапляється з ним і тоді, коли — хоча окрім глибоко захованих під паперами в шухляді кількох примірників Playboy у не було абсолютно нічого ерогенного в його порожньому, душному бюрі — він читає статті дуже важливих людей, які посилаються на його публікації. Очевидно, бажання визнання і бажання жін­ки викликають у ньому ідентичну реакцію. Коли він над цим замислився, то дивувався менше. Історія трагедій, що їх причиною були чоловіки, які здобували бажаних жінок, така ж довга і жорстока, як список нещасть, що їх виклика­ли ті, хто будь-якою ціною здобував славу.

Він також зауважив, що ерекція після споглядання сід- ниць Жанет і ерекція від марнославства була майже такою самою з огляду на інтенсивність і силу внутрішнього на­пруження, які вони викликали. Єдина відмінність полягала в тому, що Жанет могла цю свою ще збільшити, розповіда­ючи що-небудь під час ланчу. Бо Жанет мала голос, здатний підвищити концентрацію окису азоту в крові так, що у жи­лах витворювалися бульки. Вона майже ніколи не говорила ані мудрих, ані цікавих речей. Зрештою, це не було важли­ве. Жанет повинна була просто вводити в коливання свої голосові струни і підсилювати їх рухом язика і губів, а най­краще, щоб при цьому її губи були скусані внаслідок по­дій минулої ночі або інтенсивно червоні від губної помади; Жанет дбала про те, щоб хоч одна з цих умов була завжди виконана. Коливання не мусили вкладатися в розумні сло­ва або фрази. І хоча Жанет належала до тієї групи жінок, які автомобільний двигун із вприском плутали з двигуном із виприском, він однаково дуже любив її слухати.

Особливо, коли вона говорила про виприск цим своїм вологим голосом.

Він пам’ятає, що тоді, після тієї розмови з професором, його ерекція досягла такої інтенсивності, що він відчу­вав справжній фізичний біль. Пам’ятає також, що зачинив зсередини своє бюро на ключ, просто без жодної причини зателефонував до Жанет, щоб тільки почути її голос, і почав онанізувати. Жанет розповідала йому якусь ідіотичну істо­рію по телефону, він лівою рукою закрив мікрофон слухавки, щоб вона не могла чути, що з ним діється, а правою робив собі це. Коли закінчив, Жанет продовжувала говорити, а він із жахом усвідомив собі, що еякулював, фантазуючи про карту генома певної бактерії, яка спричиняє тиф.

Часом він розмірковував, чи і це збочення було зумовле­не якоюсь секвенцією генів у подвійній спіралі.

Якщо так, то його секвенція все ж непогано вклалася. Він знав значно гірші збочення з тієї ж тематики.

Колись, захоплений романом Пруста, він вирішив дізна­тися щось більше про нього самого. Те, що прочитав, було досить шокуюче. Цей дрібний, немічний, завжди хворий, з кашлем, екзальтований, надміру вразливий син аристо­крата і такий, що завжди вимагав жіночої опіки, незважаю­чи на незвичайне враження, яке він справляв на жінок, сам визнав, що досить часто онанізував. Головно підглядаючи за молодими хлопцями, які роздягалися перед сном. Часом, коли і це не приносило йому задоволення, наказував слузі вносити до спальні прикриту шовковою чорною хустиною клітку з двома пацюками. Один був величезний і голодний, другий малий і лінивий від переїдання. Пруст, онанізуючи, знімав хустинку, яка прикривала клітку, і коли великий го­лодний пацюк пожирав малого... він еякулював. Першим відчуттям була огида. Потім, після глибших роздумів, вирі­шив прочитати все, що написав Пруст. Огида зникла.

Ще іншу секвенцію мусив носити в собі вродливий улюбленець жінок Джон Фітцджеральд Кеннеді, прези­дент США, який, умираючи так ефектно в Далласі, став безсмертним. З опублікованих спогадів про нього виникає портрет сексоголіка з витонченими сексуальними уподо­баннями. Кеннеді особливо уподобав собі любовні акти у ванній, головно з огляду на безперервні болі у хребті. Жінки, які кохалися з ним, переважно стояли нахилені поза ванною і, цілуючи його, пестили його тіло. Коли на­ближався фінальний момент — для Кеннеді, звичайно — до ванної заходив охоронець і, хапаючи жінку за шию, топив її у ванні. Коли жінка рештками сил, у конвульсіях, стара­лася звільнитися, Кеннеді нібито з насолодою еякулював.

Секвенція генів, що відповідає за це збочення, видалася йому набагато гіршою, ніж у Пруста.

Проте його тоді не цікавили ані Пруст, ані Кеннеді, тоді він думав тільки про те, що відбулося і що буде далі. Раптово став частиною «нашої» групи і від того дня секвенціонування генів певної бактерії зробилося найваж­ливішою справою його життя.

Маючи таку карту, можна би «перекласти» її на білок, який керує життєвими процесами; знаючи біохімію цього білка, можна довідатися, наприклад, який ген відповідаль­ний за продукування людським організмом допаміну — брак якого спричинює хворобу Паркінсона, а надмір зареєстро­ваний — переважно упродовж дуже короткого часу — у ви­падку стану, який популярно описується в ненауковій літе­ратурі як стан закоханості. Мало того, що вони б вилікували цими знаннями тисячі невиліковно хворих і принижених цією хворобою людей, то на додаток могли б генетично за­кохувати.

Часом, найчастіше десь далеко за північ, вони замовляли таксі, залишали на годину той свій «тиф», сиділи на патіо з баром у готелі Dauphine New Orleans у Французькій Діль­ниці, де, попиваючи пиво і слухаючи блюз, розвивали такі фантастичні сценарії, вірячи, що це саме вони починають складати гігантські пазли з генів. А ще у своєму нахабстві були переконані, що складуть їх у цілість. Чим більше мали пива в крові й чим більше блюзу витало в повітрі, тим глиб­ше вони в це вірили.

З його теперішньої перспективи, в часи, коли про гене­тику базікають майже біля кожної будки з пивом, відколи вона подарувала світові ефектний акт клонування якоїсь вівці, після стількох років, що минули відтоді, він розглядає цей проект і ці дослідження з крихтою насмішки і зверх­ності, але також із задумою і дивуючись з ентузіазму, який тоді носив у собі. Те, що робили кільканадцять років тому в Новому Орлеані, було важливе, але це була, порівняно з тим, що відбувається тепер, така інфантильна генетика.

Але такий, здається, є перебіг речей у науці.

Адже тепер він знає, що це аж ніяк не єдина мозаїка.

Хтось розсипав на столі понад сто тисяч пазлів.

Так, як тоді, так і тепер він часом замислювався, чи це Бог. Ця крихта знань віддалила тоді його від Бога. Однак помітив, що тепер, знаючи і розуміючи набагато більше, він набагато покірніший і більше схильний повірити, що це однак Бог був тим Великим Програмістом.

Йому тільки трохи не вдалася версія Пруста і Кеннеді.

Тепер він теж добре знав, що ці пазли не могли скласти воєдино декілька запальних інформатиків, генетиків і мо­лекулярних біологів, які мріяли про славу. Навіть якби вони, щоб не витрачати часу, вирішили затамувати дихання, поринаючи з головою в роботу. Але тоді в Новому Орлеані він ще цього не знав.

Ніхто ще цього не знав.

Тоді працював як в амоку, дослівно до... падіння.

Одного разу він заснув за комп’ютером і впав зі стіль­ця на розкидані довкола книжки. Оскільки жалюзі у вікнах його бюро були постійно опущені, він не фіксував пори дня. У нього завжди панувала ясність від ламп денного світла, що гуділи, підчеплені до стелі в кімнаті номер 4018 на чет­вертому поверсі будинку Percival Stern, де містилась їхня лабораторія. Якось у неділю, коли в його холодильнику залишились тільки забруднені стрічки поглинача запахів і більше нічого, він домовився з Джимом на великі закупи у супермаркеті наприкінці вулиці.

Домовився на шістнадцяту і... проспав.

А ліг у ліжко в суботу перед дванадцятою.

Він навіть не замислювався, чи може бути інакше. Підсві­домо відчував, що ні. Цей проект був його життям. Мусив йому усе підпорядкувати.

«Ти не прийдеш у лабораторію тільки тоді, коли насправ­ді будеш дуже хворий. Насправді хворим ти будеш тільки тоді, коли плюватимеш кров’ю понад кільканадцять годин».

Так це коротко й образно визначив індус-програміст, який приєднався до них у той самий час, що й він.

Розмірковував: чи тільки він так працює? Часом розпи­тував про це колег із групи. Пам’ятає, як один з них, Януш, ще один поляк у цій команді, стипендіат Фундації Костюш- ка, інформатик з Торунського університету, який працював в Queens College у Нью-Йорку, сказав йому:

«Старий, я лише сьогодні зауважив, що моя маленька Йоася вже в третьому класі. Завтра вона отримує свідоц­тво і розпочинає канікули».

Упродовж кількох тижнів він вставав о пів на п’яту, ви­палював цигарку, збирав порозкиданий по цілій кімнаті одяг, заварював каву й опритомнював під крижаним душем у лазничці на партері. Йому часто траплялося вже під душем усвідомити, що він зайшов туди з цигаркою. Одягаючись, ковтав каву, закидав до наплечника сторінки з нотатками, зробленими останньої ночі, і вибігав, щоб сісти до Джимової машини, яка вже кілька хвилин чекала на нього.

Дата добавления: 2015-10-21