В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с. 9 страница

Серце: Це я розумію. Добре віскі, правда? Я, якщо можу, п'ю лише Jack's Daniels's. Розуме, хочеш ще одну скляночку? Це були три кубики, правда?

Розуме, зробиш щось для мене? Це дуже важливе. Я тобі цього ніколи не забуду. Зробиш? Чи ти б міг мені вимкнути на якийсь час Совість? Вона докучає мені. Жахливо докучає.

Розумок: Слухай, Серце. Не роби мені цього. Прошу тебе. Нічого не залагоджуй зі мною за горілкою. Насамперед безкорис­ливість, Серце. Те, що ми разом п'ємо і що ти трохи раціоналізу­єшся, а я трохи розчулююсь, не уповноважує тебе залагоджувати зі мною справи. Серце, май Честь.

Окрім того, Совість не вдасться вимкнути. Я теж цього не зумію. Декілька разів пробував, бо й мені часом докучала. Але не вда­ється. Її лише можна на якийсь час заглушити. Найкраще жити з нею в злагоді. З нею навіть не можна поговорити. Крім того, її важко зустріти. Вона постійно сидить десь у Підсвідомості. Най- охочіше вона вилазить серед ночі. Тоді я вже сплю і відновлююся, а ти, Серце, маєш гарний синусоїдний ритм.

Серце: Я нічого з тобою не залагоджую за горілкою. Моє про­хання, Розуме, ти мав виконати з доброї волі. Маєш рацію, Розуме. З Совістю не вдається вести перемовини.

Розумок: Слухай, Серце. Як уже ми тут собі віч-на-віч розмовля­ємо, то скажи мені, Серце, про що тобі насправді йдеться.

Навіщо борюкаєшся? Я ж усе бачу. Звідки ти знаєш того Якуба, приспішуєш, сповільнюєш, б'єшся як шалене, обливаєш мене до- поміном, зупиняєшся, спотикаєшся і калатаєш. Будиш мене поночі або взагалі не даєш спати. Наприклад, як сьогодні. Навіщо ти це робиш, Серце? Задля переживань та спогадів?

Боїшся, що колись будеш трагічно битися над тортом з нагоди дня народження, наповненим свічками, і подумаєш, що твій час минув, а ти нічого не пережило? Жодної порядної аритмії, жодної романтичної довготривалої тахікардії або хоча б миготіння перед­сердя. Цього боїшся, Серце? А може, необхідність обмежувати себе биттям лише для одного чоловіка будить у тобі ляк перед змарнованим шансом?

Окрім того, вимкни ту Ґепперт. Скілька разів можна слухати ті самі смутки. «Коли прокинусь, то зітхну: все це було, мабуть, за­мість». Навіть я вже це знаю напам'ять. І більше не плач, Серце, бо коли я бачу це, то втрачаю Розум.

Серце: Бачиш, Розуме, той Якуб так далеко, у нього так мало шансів, щоб конкурувати з кимось, хто б міг мене приспішити звідси, перебуваючи на відстані витягненої руки, однак лише біля нього я б'юся насправді. Спочатку журилася тим, мов яко­юсь набутою вадою. Тим більше, що Совість постійно лякала, що це жахливо, небезпечно і веде до інфаркту, і швидше чи пізніше це виявить якась ЕКГ Напочатку я навіть з ним погоджувалась. Думала, що це мине, що ти, Розуме, разом із Здоровим Глуздом допоможеш мені з тим якось упоратись, що це лише така хвилева нечіткість у реакції на холод, пустку й оточення. Але тепер я хочу, щоб та «нечіткість» тривала. Дуже хочу.

Але ти, Розуме, цього ніколи не зрозумієш. Налити тобі ще одну? Мусиш випити без льоду. Розтанув. Зовсім. Так як я.

Розумок: Налий, Серце. Налий.

Якубику! Це ще не вся дискусія. Решта була вже після п'ятої склянки, і я волію замовчати її. Насамперед з огляду на власну репутацію.

А Ґеппертдалі співає. Як бачиш, я зовсім не піддалась Розумкові. Бо як щось для мене є важливим, я не піддаюсь. Навіть Розумові.

Я не можу перестати думати про неї. Про Наталію. Ніколи ще жодна жінка не зворушила мене так, як зворушила Наталія. Коли пригадаю собі її лист, де вона за день до смерті пише: «Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?» - то просто ридаю. Не можу стриматися. Вию. На ціле бюро. І то не від віскі з Red ВиІІ'оьл.

Чому це трапилося з Тобою? Чому вона Тобі померла?

Ангели ж не вмирають...

Він схилив голову. Коротку мить сидів нерухомо. Від­чув, що наростало. Знав це в собі. Разом з нею повернулося це відчуття. Роками не траплялося йому. Він шукав цього. Виглядав. Викликав у собі. Усім, чим вдавалося. Музикою, вином, літературою, таблетками, релігією, психотерапією і речовинами. Надто добре пам’ятав, яке важливе це було для нього. Відійшло з Наталією. Повернулося на кілька місяців у Дубліні, з Дженніфер, а потім знову зникло. І раптом тепер, ось уже кілька місяців, з’явилося знову. Спочатку ненадовго. Такі спалахи. І відразу гасло. А в цю мить тривало. Як тоді. Буде так, як тоді! І всі фази по черзі. Тепло, що розповсюджується повільно, зсередини, з-за або з самого серця. Потім трохи смутку, що стискає за горло. Зразу ж після цього радість. Така дика, що аж хочеться пла­кати. Потім неприродне натхнення. Потім делікатне трива­ле хвилювання. А над усім домінує бажання доторкнутися. Доторкнутись до неї. Лише на мить і найкраще устами. Так! Це справді те.

Це — ніжність.

Він набрав номер телефону в її бюро. Запізнився. Її вже там не було. Підійшов до вікна. Усміхнувся. Як це вона сказала? «Серце, ти так не зазнавайся». А може, ні, може, це було «Ти, Розуме, так не зазнавайся». Біля її серця і її розуму воно й так прецінь було «egal».

@4

ВОНА: Те, що сталося після цієї ночі, було як другий том книжки, яку після першого тому і відразу хотілося пе­речитати знову Часом протирала очі від здивування. Його е-таіГи сповнювалися чутливості і справжньої турботи про неї. Він делікатний, поблажливий, терплячий, цікавий, спонтанний, спокійний і часом аж невротично вразливий.

Крім цього, був sexy. Вона вже здавна вважала, що не­має нічого, абсолютно нічого більш sexy в чоловікові, ніж його вміння слухати. Він міг її слухати — тобто міг чита­ти цілі екрани її текстів, коли вони відкривали чат — із захопленням малого хлопця. Читаючи, він часом перери­вав її на півреченні, ставлячи питання, що видобували з її пам'яті деталі, які, здавалося, вона давно забула або яких ніколи до того не знала. Окрім того — він цим трохи присо­ромлював — краще від неї пам'ятав усе, про що вона йому розповідала. Часом їй видавалося, начебто він має це десь занотоване у грубому записнику, який таємно від неї роз­гортає й цитує її власні слова.

Без найменшого сумніву, найбільш sexy в ньому була його голова. Завжди особливе зацікавлення у неї викли­кали голови чоловіків. Пам'ятає, як ще під час навчання, в якусь ніч на Андрія, уклали собі з подружками в гур­тожитку список чоловіків, з якими б радо лягли в ліжко.

Такий собі жарт після кількох порцій пива. У її списку на чотирьох перших позиціях були Достоєвський, Фройд, Ейнштейн і Бах. Жоден з них, якщо дуже постаратися, на­віть після чотирьох пляшок вина, не нагадував Редфорда (у її списку він опинявся лише на восьмому місці), але, незважаючи на це, викликав у ній своїм генієм справжні сексуальні фантазії. А що, якби вона мала скласти цей спи­сок сьогодні? Саме сьогодні! Хто потрапив би сьогодні до цього списку? Достоєвського вона б тимчасово поміняла на Воячека, Фройд і Ейнштейн залишилися б незаперечно, Баха замінила б на Сантану. А Якуб? Якуб просто постійно sexy й існує у зовсім іншому списку. А яке було запитання? З ким я б найохочіше лягла у ліжко? Це тепер не має зна­чення. Тепер вона лягає в ліжко з чоловіком, який ніколи не був у попередньому списку. І в цьому його також не­має. Так воно якось склалося. Зрештою, вона його ще тоді не знала, коли складала цей перший список. Це було так давно. Тоді траплялося їй, звичайно, у найглибшій таємни­ці думати, що насправді найохочіше вона б лягла до ліжка з Дженіс Джоплін[2]. Така біографія. Так. Це було страшенно давно.

Вона намагалась зібрати те, що знає про нього в одне сло­во, яким би можна було його найвлучніше охарактеризувати. З певним здивуванням ствердила, що найвідповіднішим було б слово «жіночість». Так. Якуб був дуже жіночий. Вона колись йому це написала, наперед радіючи з його реакції.

Припускала, що він запротестує і буде її переконувати, запевняючи, що вона не має рації. їй дуже подобалося, як він протестував. Власне, коли протестував і переконував, вона найбільше дізнавалась про нього і про те, що він думає. Він будь-якою ціною намагався довести їй,свою правоту, але завжди це робив так, щоб не зранити її.

Часом із упертості навмисно опрацьовувала «розбіжнос­ті в поглядах», які її цікавили, протиставляла його їм, із за­хопленням читала його міркування на цю тему, щоб потім, дізнавшись про все, чого хотіла, сказати йому, що і так по­годжується з ним від початку до кінця.

Ти найбільш жіночний чоловік, якого я знаю — прово- кативно написала якогось дня, коли відкрили чат. Відразу, ніби він цю відповідь уже давно підготував, відписав:

Я завжди намагався зрозуміти, чи Ти помічаєш жіночий бік моєї особистості. Я її не притуплюю, як це робить більшість чоловіків. Я її в собі шукаю. Я маю щастя робити це саме з Тобою. Ти навіть не знаєш, як допомагаєш мені жити відповідно до жіночого боку моєї психіки. Я вже давно хотів Тобі за це подякувати.

І за мить додав, щоби вона не сумнівалася, що жіночий бік психіки аж ніяк не стосується усієї його psyche:

Мені це допомагає незрівнянно краще зрозуміти, що відчуваєш, як відчуваєш, а також коли і де. Такі знання для справжнього чоло­віка є як путівник до душі жінки. І тим більше, до тіла. À propos\ Знаєш, сьогодні Ти ще не розповідала мені нічого про своє тіло. А ми розмовляємо вже понад три хвилини.

Чи може бути щось солодше, ніж жіночний справжній чоловік, який сам нагадує тобі, що ще сьогодні не сказав, яка приваблива ти для нього?

Єдине, що її непокоїло, як він ще ніколи не назвав того, що триває між ними вже кілька місяців. Не сумнівалася анітрохи, наскільки важливою вона є для нього. Відчувала це на кожному кроці. Щодня вранці на неї чекав e-mail від нього. У понеділок їх було завжди три. З п'ятниці, суботи та неділі. Від «ночі з Наталією» не трапилося, щоб трапля­лося якось інакше. Ніколи. Незважаючи на його безперерв­ні подорожі, e-mail на «початок я-ного дня з Тобою» — як він це називав — був точний, як схід сонця або німецький потяг. Він рахував кожен день. «N» щодня було на одини­цю більше. Вона вже віддавна не була для когось такою важливою. Якогось дня, опівдні, перед самою менструаці­єю вона їла ланч за письмовим столиком, Ван Моррісон звучав у навушниках плеєра і, думаючи про це, вона запла­кала. Сльози почали литися просто так. Неконтрольована екзальтація під час ПМС-у.

Це було чудово: починати день з його листів. У понеділ­ки вони були завжди ніжніші від тих решти. У вікенди він сумував за нею. Вона відчувала це. З кожним вікендом ви­разніше. Зраджувало цей сум те, як він її називав, що і як описував, що хотів знати. Окрім того, про чуттєвість він пи­сав або говорив найчастіше в понеділки. Не раз так незвич­но, що їй аж запирало подих у грудях, коли вона це читала. Як тоді в понеділок, після вікенду в Берліні, коли він брав участь в якомусь вишколі:

Ти навіть не знаєш, який я радий, що Тебе знаю. І що можу Тобі про це сказати.

Ти навіть не знаєш...

Або тоді, з Університету Amur у Бельгії, коли він навмис­но поїхав на кілька годин до Брюсселю, щоби з двірцевої інтернет-кав’ярні вислати до неї e-mail. Він закінчувався фрагментом, який того понеділка вона читала кільканад­цять разів:

Бо я люблю до Тебе писати. З різних причин. Між іншим, тому, що хочу, аби Ти знала: я про Тебе думаю. Це досить егоїстич­на причина, але я не маю наміру від неї відмовлятися. А думаю я багато і часто. Властиво, думки про Тебе супроводжують мене в кожній ситуації. І Ти не знаєш, як мені з тим добре. А при на­годі я видумую різні речі, з якими мені теж переважно добре. Бо дуже високо ціную факт, що Ти з'явилась у моєму житті. Зрештою, останнім часом важко вживати такі слова як «ціную». Здається, що слова надто дрібні. Тому я дякую Тобі. Дякую вельми поважно та з неминучим легким зворушенням за те, що Ти є.

І що я можу бути.

А також тоді, коли зворушив її, пишучи в неділю вночі зі свого бюра в Мюнхені:

Учора я поїхав ровером до лісу. Знаєш, про що я завжди мріяв, коли мені здавалося, ніби я закоханий? Я мріяв про те, щоб, цілу­ючи її, відчути смак чорниць, які перед тим зібрав для НЕЇ в лісі. Чи Ти теж любиш ліс?

А чорниці?

Так, понеділки з ним це щось, як День Валентина що­тижня.

І хоча в понеділки у його е-таіГах також було повно за­питань, ніколи — вона останнім часом це докладно переві­рила — не допитувався, що вона робила упродовж вікенду. Вона знала чому Для нього її чоловік був як ідентифікацій­ний номер у паспорті. Хтось його призначив і просто часом треба його десь вказувати. А поза тим, він дійсний тільки у зв'язку з рішенням якогось чиновника. Такого самого, як той, що, наприклад, реєструє шлюб. Ні, він ніколи їй цього не сказав прямо. Але вона вміла це вичитати в його текс­тах — так, власне, було. Вона знала.

Тему «чоловік» вони оточили змовою абсолютної мов­чанки. А насправді навіть не змовою. При змові треба хоча б раз порозмовляти. Вона ніколи не розмовляла з ним про свого чоловіка. Вона його просто сповістила. Одним- єдиним реченням: «Мені 29 років, я живу у Варшаві, 5 років разом з мужчиною, який є моїм чоловіком, маю довге чорне волосся і очі, колір яких залежить від мого настрою».

Це було того самого дня, як вона знайшла його й заче­пила на ICQ. Хотіла, щоб від початку все було зрозуміло. Як досі, він здатний був занудити, повертаючись до кольо­ру її очей, які «могли б бути через свій стосунок до емо­цій геніальним дослідним матеріалом для генетиків, коли не для всіх, то принаймні для одного». В найдрібніших деталях випитувати про «відтінок, хвилястість, структуру пухнастості, запах чи смак» її волосся, розповідати їй до­кладно про Варшаву, яку він пам'ятає «з часів, коли усе ще найбільшою атракцією цього міста була мандрівка ліфтом на 32-й поверх Палацу Культури». Однак він ніколи не згадав жодним словом про «5 років разом із чоловіком». Не присвятив цій темі жодної мілісекунди їхнього часу в Інтернеті.

Спочатку вона не звертала на це уваги. В описі свого життя часто і без вагання вживала множину. Потім, коли інтимність їхньої дружби зросла, вона починала відчува­ти певний внутрішній дискомфорт, говорячи йому про своє життя у множині. Останнім часом вона виразно від­чувала, що може завдати йому своєрідної прикрості, говорячи про те, що робила зі своїм чоловіком, навіть якщо це було копання грядок на дачі. Вона не хотіла завдати йому прикрості! Будь-якої прикрості. Йому мало бути добре з нею.

Найкраще тільки з нею!

Тому останнім часом вона звертала особливу увагу, щоб писати в однині. Звичайно, вона робила багато речей у мно­жині, але описувала йому їх завжди в однині. Насправді це не було складно. Приблизно через два тижні вона майже все вміла описати в однині. Через кілька наступних тиж­нів почала забувати, що справді робила зі своїм чоловіком, а що сама. Про речі, які не могла описати в однині, взагалі не говорила.

Це було зрозуміло. З певного моменту він не міг погоди­тись із фактом, що вона належала іншому чоловікові. Але ж належала. Ця прохолода, яка останнім часом панувала між нею та її чоловіком, зовсім не змінила факту, що вони ре­гулярно займалися сексом. Не романтичним і не особливо пристрасним. Просто регулярним. Міг бути кращим. Наба­гато кращим. Якби вона тільки цього хотіла. Не хотіла. їй вистачало, що вона бажана для свого чоловіка. Він прагнув і як нагороду регулярно отримував у користування її тіло. Робила це охоче, бо чоловік був добрим коханцем. Не тіль­ки знав, що вона любить, а й ще намагався їй це давати. Останнім часом йому це не вдавалося так добре, як колись. Але ж це не була його вина. Це вона не відкривалася на­стільки, щоб могло бути так, як колись. Не могло, оскільки вона останнім часом насправді прагнула тільки Якуба.

Попри це, їй залежало на тому, щоб бути бажаною для свого чоловіка. Це заспокоювало. Давало відчуття, що ні­чого не змінилося. Що вона насправді має його для себе. Що він нічого не помітив. Що може далі займатися сво­єю пристрастю. Така підступна конструкція. Вона мала своїх 100 відсотків «насправді», а тепер ішлося про решту. Це, безумовно, тимчасове. Коли закінчиться, повернеться до своїх 100 відсотків і буде, як колись. Без болю і шра­мів. Так вона вирішила одного пізнього вечора в неділю, у ванні, наповненій піною пахучої лаванди, після пляшки Бордо. Адже вона не робить нічого злого. Це тільки мозок. Вона навіть не доторкнулася до нього. І не доторкнеться.

Цей священик не має рації! Нещодавно вона прочитала в Інтернеті нотатку кардинала, головного редактора яко­їсь впливової ватиканської газети. Він у відповіді на запи­тання розгубленої читачки, молодої жінки з Трієста, писав у вступній статті, поспішно опублікованій у інтернет-ви- данні CNN і передрукованій одразу всіма іншими відомими інтернет-сервісами, такими як Yahoo, AOL, MSN, а в Польщі Віртуальною Польщею:

Віртуальна реальність є так само повна спокус, як і реальна. Гріх чужолозтва можна вчинити в Інтернеті, не виходячи з дому.

Цей священик не має рації. Що, зрештою, священик може так направду знати про спокусу? Віртуальна реаль­ність не є так само «повна спокус» як реальна. Ця віртуаль­на має їх набагато більше. Це найкраще знають в її бюрі по понеділках уранці.

Але сьогодні була п'ятниця. Особлива п'ятниця. Вони майже цілий день розмовляли. В Німеччині, власне, було якесь свято, і він прийшов на роботу тільки заради неї. Він був з нею на ICQ практично цілих вісім годин. Уважний, терплячий, сповнений гумору. Такий понеділковий у п'ят­ницю. Писав е-таіГи_} відкривали чат. Він розповідав їй ці свої незвичайні історії про геном і про те, що буде, як тіль­ки його повністю розкодують, про четвертий вимір Усесві­ту, зовсім не уявний, хоча виражається уявним числом, про те, що уявляв, яку форму має її рука, про те, що читав упро­довж вікенду Мілоша німецькою і йому здавалося, ніби він читає інструкцію користувача до посудомийної машини, про те, що хотів би колись будь-що прочитати для неї вго­лос і про те, що останнім часом має одну мрію, яка його «переслідує»: хотів би її побачити.

Наприкінці дня, коли сказала йому, що виходить з бюра, — відчувала, що ніяк не може погодитися з фактом, що перериває розмову з ним і «кудись» мусить вийти — він попросив її про щось нечуване. Досі він ніколи не просив її про це. У певному сенсі вона була розчарована, що він досі цього не зробив. Але тепер написав:

Якщо Ти маєш свою фотографію і могла б її перетворити у якийсь електронний формат і потім вислати мені, то... То я би міг

Тебе побачити, правда? Тепер. І ввечері теж. І будь-коли, коли б я тільки цього забажав. Надішлеш?

Вона залишилася в бюрі. Знайшла на диску фото з якоїсь вечірки на чоловіковій фірмі. Виглядала на цьому фото ви­нятково гарно. У свій вигляд на такі події завжди інвесту­вала багато часу. Особливо тому, щоб дівчата з маркетингу й адміністрації не мали про що говорити, коли наступно­го дня за кавою до тонкощів обмовлятимуть «бабів» колег із праці.

Так, на цій фотографії вона виглядала okay. Засмагла піс­ля перебування на Балатоні, змарніла після отруєння мо­розивом у Сопоті, з зачіскою від Івони, фантазійною, як рідко коли. Усі їй казали, що вона виглядає фантастично. Очевидно, крім секретарки. І це було найкращим доказом, що на цій фотографії вона справді виглядає дуже добре.

Приготувала e-mail для нього. Перекодувала фотографію на формат «jpg», щоб файл не був завеликий — таких речей навчилася від нього — і приєднала його до е-таіГа. Перед виходом з офісу все це вислала.

У понеділок вранці він дізнається знову дуже багато про «чарівний колір її очей», «хвилястість» волосся, «неповтор­ну форму» уст. Наскільки його знала, він, очевидно, дізна­ється також, уперше в їхній біографії, дуже багато про форму її грудей. На цій фотографії мала особливо глибоке декольте. Хотіла про все це довідатися від нього. Найкраще в понеділок. Тому вибрала цю фотографію.

З’їжджаючи ліфтом, вона думала, як сильно раділа б, якби понеділок наступив уже сьогодні ввечері.

@5

ЯЦЕК, Комп’ютерний Центр, Інститут Макса Планка, Гамбург:

Він саме виходив, коли задзвонив телефон.

Була субота, саме перед північчю, в порожньому ком­п'ютерному центрі; телефонувати могла тільки його дру­жина. Він не хотів відповідати. Був страшенно втомлений від того, що дивився у три монітори, йому сльозилися очі; відчував цей знаний внутрішній неспокій, який приходив завжди, коли він випивав понад десять кав і випалював дві пачки цигарок. Був у такому настрої, що зовсім не мав ба­жання вислуховувати її претензій двічі, тепер по телефо­ну і потім удома, як тільки зайде до помешкання. Вкотре дізнається, що «його ніколи нема вдома», що «Аня вже давно забула, як він виглядає», що «нехай би собі одружив­ся з тими холерними комп'ютерами», а також, що «вони і так цього ніколи не оцінять». Він, звичайно, їй не скаже, що мусив сюди прийти, бо це важливий проект, бо обіцяв шефові, бо вони там у Каліфорнії чекають і що їх обходить, що тут, у Гамбурзі, у них на дві доби пропав Інтернет, через що він був відрізаний від світу, як ескімоси на дрейфуючій крижині, і не міг зробити цього вчора.

Раптом він відчув страшенну лють.

«А власне, чому б нарешті їй це не сказати?» — подумав.

Він тут надривається, а вона... Різко повернувся до теле­фону з бажанням все це їй викричати. Підняв слухавку. Це був Якуб.

— Яцеку, зніми, будь-ласка, мені цей e-mail із сервера в Познані. Це для мене важливо, — мовив своїм тихим, як завжди трохи сумним і захриплим голосом.

Якщо він дзвонить опівночі в суботу, через п'ять років і відразу після «добрий вечір» говорить таке речення, то це справді для нього дуже важливе.

Ні про що не запитавши, він узяв адресу сервера, адресата цього е-таіГдіу і з'ясував, доки має час, щоб його «зламати»?

— До понеділка, до шостої ранку, — почув. — Чи можеш мені вислати повідомлення на пейджер, вдалося тобі чи ні?

— Якубе, ти навіть не сумнівайся, чи вдасться. Дай мені номер твого пейджера.

— Як там Аня? — запитав.

Як тільки почув, що добре і що часто питається про нього, поклав слухавку.

Він завжди з'являвся тільки на мить, руйнував усе і зникав.

Переважно на роки.

Усе повернулося до нього як денний сон; такі йому часто сняться останнім часом після червоного вина.

Але це не сон.

Якуб був незвичайною частиною його минулого.

Вони знали один одного з часу навчання в технікумі. Захоплювався ним від початку його розумом і витрива­лістю. Ним усі захоплювалися, але, звичайно, ніхто йому, цього не казав. Мозок не був у їхній школі м'язом, який міг викликати захоплення, принаймні відверто, а він інших м'язів не мав і до того ж був найменшим у школі. Завжди якийсь замислений, трохи сумний. І постійно отримував листи від мами. Щоденно.

Уже хоча б тому йому любили робити найгірші свинства. Часом, поцупивши листа, відкривали й читали вголос.

Що може бути в листах від мами, яка сумує?

Він стояв тоді безпорадний, безсилий, сповнений без­межного страждання, мовчки стискав кулаки, й ненависть була в його погляді.

Нічого не міг їм вдіяти. Крім мозку, не мав жодних м’язів, і всі це знали.

Але після третього класу, після канікул, він повернувся зовсім інший. Він дуже виріс. Несподівано став такий са­мий високий, як усі інші.

Він дуже добре пам’ятає цю подію.

Хтось під час недільного обіду в їдальні інтернату го­лосно сперечався, чи мама Якуба взяла на пошті кредит на всі ті марки. Усі почали сміятися. Якуб спокійно встав — з блиском в очах і дивною посмішкою — підійшов до того, хто це сказав, перепросив усіх за столом і щосили вгатив його головою в тарілку з росолом. Пам’ятає як сьогодні, як та решта росолу, що залишилася в тарілці, повільно ставала червоною від крові...

Усі замовкли і дивились, а він витягнув цю голову з таріл­ки і принизив бідолаху ще більше, витираючи йому сервет­кою закривавлене обличчя, після чого мовчки вийшов.

Це було чудово...

Він не пригадує, щоб ще хтось пізніше коментував ці листи.

Після того випадку Якуб раптом почав існувати. Коли щось говорив, його слухали так, як усіх інших, коли курили цигарки, його також частували (чого ніколи досі не трап­лялося), коли йшли на танці до дівчат у медичний ліцей, брали його з собою.

Він ходив з ними, хоча ніколи не танцював. Сидів завжди в тому самому темному кутку, ніколи нічого не говорив і тільки замислено дивився.

Але одного разу під час танцюльок трапилося щось дивне.

Одна з одержимих полоністок з медичного ліцею, нама­гаючись урізноманітнити карнавальну забаву (а якщо на­справді, то розділити ті пари, які почали надто вже тісно тулитися під час танцю), організувала поетичний фестиваль. На підвищенні, що нагадувало сцену, декламували вірші. Це нагадувало атмосферу конкурсу, метою якого було ви­брати особу, яка продекламує з пам’яті найдовший текст.

Підступна ідея, бо для них, хлопців з технікуму, поезія була чужою, як холодильники для ескімосів. Ніхто з них навіть не вийшов на сцену. Вже через кілька хвилин стало зрозуміло, що змагаються лише хлопці з середньої школи і тільки тому, щоб заімпонувати дівчаткам з медичного лі­цею. Конкурс уже завершувався, тривали схвальні оплески для декламатора, який тріумфально сходив зі сцени після виголошення довжелезного, на чотирнадцять хвилин фраг­мента «Балладини» Словацького, коли раптом з’явився Якуб. Він попросив мікрофон і, коли всі замовкли, вперто виправдовувався, що не буде звертатися до шкільної про­грами і що зосередиться виключно на... еротиці. Не чека­ючи, поки стихне здивований шепіт, тихим голосом почав декламувати.

Асник, Павліковська-Ясножевська, Яструн, Пшерва- Тетмаєр, Ошєцка, Галчинські, Іллаковічувна, Лесьмян, Бачинські, Норвід, Стафф, Чехович...

Без перерви, протягом добрих півгодини, не дивлячись на глядачів, зосереджений на одному пункті підлоги, нази­вав прізвища поетів, назви видань і декламував вірші!

Часом делікатно жестикулював руками, часом замислю­вався на кілька секунд, ніби даючи слухачам час на розду­ми, зміну настрою чи просто відшукуючи в пам’яті зміст вірша.

У певному моменті, посередині вірша Павліковської- Ясножевської, він зійшов зі сцени і сів у своєму кутку. Кіль­канадцять секунд тривала тиша, дівчата з ліцею споглядали його повними захоплення поглядами, а хлопців з технікуму розпирала гордість. їхній малий Якубик...

А поза тим, Якуб був нормальний.

Пив з ними горілку, матюкався як вони і був одним з них. Окрім того, що мав той свій мозок, щоденні листи від мами і знав стільки віршів напам’ять, він був «свій хлопець».

Усі знали, що він буде студіювати.

Учителі трохи боялися його з моменту, коли він перед усім класом, та ще під час перевірки, прочитав лекцію на тему розширення Всесвіту вчителеві фізики, а коли той, висміяний, признався, що не знає, хто такий Хаббл, назвав його «провінційним невігласом» і «зацикленим на фахові делегатом-куратором навчального округу». Як запевняють, старші інспектори з цього воєводства досі розповідають цю історію.

Його позбавили учнівських прав на цілий тиждень, а коли на виклик дирекції приїхав батько, то, навіть не пи­таючи, про що йдеться, зробив у кабінеті директора такий скандал, що мусили викликати міліцію.

Батько Якуба не мав інших авторитетів, лише цей один- однісінький.

Свого Якубика.

Він так ним пишався, що мало не літав над землею.

Ніхто досі не знає, як це сталося, але наступного дня ди­ректор офіційно попросив вибачення у Якуба на лінійці, а вчитель фізики через два тижні перейшов у іншу школу.

їхні шляхи розійшлися після школи, він залишився в Ґданську, Якуб закінчив математику, а одночасно і філо­софію у Вроцлаві.

Часом до нього доходила скупа інформація про нього: те, що виграв загальнопольську олімпіаду з англійської мови, те, що одночасно навчається на двох факультетах, те, що пише докторат у США.

Колись хтось сказав йому, що його виключили з навчан­ня. Але він у це не повірив.

Потім захворіла їхня донька Аня, і світ перевернувся.

Ані минуло тільки вісім років, була його найбільшою і єдиною любов’ю, хворіла на лейкемію і за кілька місяців мала померти.

Щоб це пережити, він почав пити.

Плакав і пив, чим більше пив, тим більше плакав. Але ніколи не плакав у присутності Ані.

Перестав вірити в Бога.

Не могло бути Бога. Бо якщо був, то означає, що був або злий, або безсилий, або водночас і злий і безсилий. Однак не міг тепер навіть у це повірити, тому не припускав мож­ливості його існування.

Її возили по всіх клініках у Польщі. Аня мала аплазію, відмирання кісткового мозку. Єдиним порятунком було його пересадження, але в Польщі тоді ніхто цього не робив. Колись, випадково, коли на диво був тверезий, він дізнався, що це роблять у США. Знав, що операція кош­тує страшні гроші, але, незважаючи на це, почав шукати. Дізнався, що Якуб на докторантських студіях у Новому Орлеані, і через його вроцлавський навчальний заклад дістав номер телефону Якуба. Два тижні вагався, чи зате­лефонувати.

Одного разу, п’яний та відважний, замовив телефонну розмову Його з’єднали лише наступного дня, коли він уже був тверезий і взагалі не пам’ятав, що минулої ночі був від­важний.

Однак пригадав, що хотів розповісти Якубові про Аню.

Якуб уважно слухав. Раптом попросив його про всі дані Ані, інформацію про кістковий мозок, про перебіг хіміоте­рапії, про стан лімфовузлів. Здавалося, начебто він усе знає про лейкемію і пересадку кісткового мозку.

Його це здивувало. Але лише на мить. Пригадав собі, що Якуб завжди майже все знав.

Він розпитував без жодних емоцій. Навіть не сказав, що йому прикро з приводу Ані. Попросив номер його телефо­на, сказав, що зателефонує через два тижні, і, не попрощав­шись, поклав слухавку.

Дата добавления: 2015-10-21