Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с. 8 страница



Можна мати листівки. Висилала йому листівки з кожно­го міста, де була, але не мала доступу до Інтернету. Якось прислала 18 листівок із Кракова.

«Лише на 18-й я помістила те, що сказала б Тобі за першу годину в ICQ. Мені бракувало цього. Дуже бракувало. Деякі листівки повторюються. Вибач. Кіоскерка мала тільки 12 різних», — писала.

Можна мати її бюстгальтер. Якось він запитав її про ко­лір білизни, яку вона має того дня на собі. Це був вечір. Він випив забагато вина. Була музика. І так якось сталося. Спо­чатку вона зігнорувала це запитання. Через годину повер­нулася до нього. Також забагато вина. І музика. їй також, мабуть, якось так сталося, бо вона написала:

«Я не вмію описати тобі того кольору. Він на межі зелені оливок і бірюзового. Я саме зняла бюстгальтер і вклала його у конверт. Побачиш сам, який це колір».

Через чотири дні в поштовій скриньці він знайшов малий пакетик. Дуже добре пам’ятає, що постійно чув запах пар­фумів, коли доторкнувся устами до її оливково-бірюзового бюстгальтера. І пам’ятає, як сильно був збуджений.

Так, бюро зробилося його другим домом. Крім того, як­раз тут вона найчастіше бувала. Хоча не лише тут. Але саме в бюрі він відчував, коли вони були разом у Інтернеті, що запросив її до себе додому. Причому «бувати» означає роз­мовляти з нею в JCQ, відкривати з нею чат, а також пи­сати до неї або одержувати від неї е-таіГи. Її присутність у його житті пов’язана з комп’ютером. Він умів пов’язати конкретний комп’ютер з конкретними спогадами. На тому лептопі із неймовірно переповненим диском, підключеним до Інтернету в готельному номері в Цюріху, вона вперше написала: Я сумувала за Тобою і не могла дочекатися поне­ділка. З того кольорового Macintosha в Internet Café в Берліні він дізнався, що вона останнім часом найбільше боїться слів «ніколи» і «завжди», а після них «ніщо» й «ніхто», натомість на тому величезному суперкомп’ютері Cray у Штутгартсь- кому університеті він приймав e-mail в якому вона впер­ше написала: Я ще раз дякую Тобі за все, насамперед за те, що Ти є.

Спогади віртуальних зустрічей з нею — це здебільшого спогади емоцій. Але й записи в пам’яті характеристик кла­віатур, моніторів, за допомогою яких він обмінювався з нею інформацією. Часом він усміхався до себе, усвідомлюючи, що їхні спогади — це таке, для прикладу, гіпотетичне пи­тання:

— А пам’ятаєш, як Ти ніжно писала до мене тоді під ве­чір, коли я був на тому старому комп’ютері з заплямленою клавіатурою, на якій бракувало клавіші «з», в резиденції IBM у Гайдельберзі? Той комп’ютер мав старий монітор з ностальгічним екраном бурштинового кольору і ми домо­вилися, що «з» будемо замінювати цифрою 8. Тепер уже не роблять таких моніторів.



— Пам’ятаєш?

Чи такими завжди будуть їхні спогади? Клавіатур, моде­мів, швидкості модемів, поштових програм чи назв серве­рів, які дозволяли їм відкрити чат?

А втім, чом би й ні? Хіба лавка під розлогим каштаном романтичніша від комп’ютера без літери «з» на клавіатурі, за скляною стіною в затемненому комп’ютерному центрі?

Залежить, що відбулося на лавці і що — завдяки тому комп’ютерові.

Перевага лавки над комп’ютером для більшості людей очевидна і безсумнівна. Головно з огляду на близькість, за­пах і дотик. Слова на лавці відходять на другий план. Він не заперечував цього. Однак вважав, що словами можна за­мінити запах і дотик. Словами також можна доторкатися. Навіть ніжніше, ніж долонями. Запах можна так описати, що він набере смаку і кольорів. Коли вже стає ніжно від слів і пахне від слів, то тоді... тоді треба найчастіше вимикати мо­дем. На лавці тоді переважно вимикається здоровий глузд.

Він стократ волів би опинитися на тій лавці.

Шардоне чудове. «Доповідь для Женеви може трохи по­чекати», — подумав, наповнюючи другий келих. Він сів ви­гідно у своєму обертальному кріслі й поклав ноги на столик. Заплющив очі. Годинник на вежі костелу вибивав північ. Він подумав, що саме минув, у певному значенні, перелом­ний день. Відсьогодні буде інакше. Він не знав ще, так чи інакше, але знав: щось зміниться. Цей e-mail про Наталію...

Досі він нікому не описував стількох деталей свого страж­дання. Не хотів. І не мав потреби. Його батько і так знав без слів, а інші? Інші були несуттєві. їй він хотів розповісти все. Кожну деталь. Кожну сльозу. І зробив це. Чому? Бо вона далеко і не побачить тих сліз? Тому що немає нікого іншо­го, щоб це розказати, а він дуже хотів? А може, це просто егоїзм? Поділитися з кимось сумом минулого і таким чином знищити сум? А може, вона тепер настільки істотна, на­стільки важлива, відповідно настільки вразлива, що не бо­їться аж такої близькості? І це також. Але це, мабуть, не все.

Він встав з крісла і підійшов з вином до вікна. Сперся чолом об зимну поверхню шиби. Стояв там хвилину, вдив­ляючись у рухомі ореоли машинних світел, розпорошених у мряці, що затягувала автостраду під вікном.

— Я розповідав їй, що хотів би ділити з нею також і своє минуле, — мовив голосно до свого відображення у склі. — Найважливіші жінки мого життя завжди знали моє минуле.

Такі Вона ж останнім часом була найважливішою. Упро­довж декількох останніх місяців він не міг пережити чогось важливого, не подумавши, що хотів би їй негайно все роз­повісти. Це підкралося в його життя так тихо і непомітно. І заволоділо ним. Змінювало його. Викликало в ньому зовсім нове почуття. Як, наприклад, те, що ніби мав ме­теликів у животі, коли вранці вмикав комп’ютер. Або ця потреба переживати є настільки сильна, що виганяє його після півночі з теплого ліжка до пивниці і примушує витя­гати томики поезії Ясножевської*.

Він знав, що потреба не є тривалим станом. Як він це добре знав І Після смерті Наталії, коли вже повернувся у світ, він не був здатний на переживання. Його серце було

* Павліковська-Ясножевська, Марія (1891-1945) — польська поетка і драматург.

як заморожений шмат м’яса. Якось він навіть побачив його у страшному сні. Зморщене й синє, наче шмат яловичини, витягненої з морозилки. Величезне, таке, що ледве вміс­титься у темній дірі між кісткою тазу і ключицею. Твер­де, де-не-де покрите льодом, загорнене у фольговий мішок, роздертий у декількох місцях. Цей замерзлий, наповнений його серцем мішок рухався. Ритмічно скорочувався і роз­ширювався. Крізь діри у фользі вилазили бульки синьо- червоного м’яса. Він прокинувся з криком, коли мішок гучно тріснув. Сон повертався ще багато разів. Це тривало приблизно два роки.

Жінки для нього в той час відрізнялися від чоловіків лише тим, що мали груди, не мусили голитися і на них можна було більше розраховувати. Лише через декілька ро­ків він знову почав відчувати щось на зразок сексуального потягу. Але це було, як він тоді казав, «проста(т)цьке». Від простати. Але і від простака. Розбуджені гормони перева­жили в його сприйнятті жінок. Він хотів тільки розряди­ти напруження, десь залишити свою сперму і повернутися до книжок. Більш нічого. Він це робив собі переважно сам. Але не завжди.

Колись, ще студентом останнього курсу, супроводжував екскурсію Альматуру до Амстердама. На прохання учас­ників, місцевий екскурсовод завів їх на знамениті канали у відомій, особливо морякам, дільниці Зейдак. Увечері, зо­всім сам, з якоїсь причини він вийшов з готелю. Повернув­ся на ті канали. В маленькій крамничці біля одного з мостів купив маріхуану. Це було й надалі зостається абсолютно легальним в Амстердамі. Сів на лавці й запалив. Провів так декілька годин. Повертаючись уже після півночі уздовж каналу, минав кам’яницю із заскленими фасадами. Яко­їсь миті він зупинився. Пам’ятає, що навіть довго не ду­мав. Увійшов. Дівчина була з Угорщини. Молода брюнетка в шовковому халаті, яка курила сигару.

За шампанським вони домовилися про ціну. Вона закри­ла жалюзі. Роздягнула його. Запалила ароматичні свічки. Увімкнула музику. Він упізнав Lokomotive GT. Подала йому руку і підійшла до мармурового чорного умивальника біля дверей. Скинула халатик. Стояла перед ним зовсім гола.

Підштовхнула його стегнами до краю умивальника, на­хилилася і почала його мити. Він був настільки збуджений, що еякулював в умивальник, як тільки вона доторкнулася до його прутня. Він не знав, що робити. Йому було стра­шенно соромно. Він заплющив очі, щоб не дивитися на неї. Хвилину вона нічого не говорила. Потім почала його делі­катно гладити по волоссі й по щоці, шепочучи щось угорсь­кою. Принесла шампанського, запалила цигарку і запхала йому її до рота. Посадила на шкіряне крісло. Почала делі­катно масувати йому плечі й шию. Через годину він ви­йшов. Дівчина взяла лише половину суми, про яку вони домовились. Подаючи їй руку на прощання, відчув, що зно­ву має ерекцію.

Та угорська проститутка із Зейдака була першою жінкою, яка доторкалася до нього після смерті Наталії.

Сприйняття жінок лише через егоїстичний секс минуло по-справжньому лише в Ірландії. Десь більш, як через рік після епізоду в Амстердамі. Якоїсь весни в Дубліні він нано­во відкрив хвилювання, яке немає нічого спільного з проста­тою. Сталося так завдяки Дженніфер з острова Байт...

Із задуми вирвав його голосний писк комп’ютера, що стояв на його письмовому столі. Прийшов якийсь e-mail. Він відкрив навстіж вікно. Вставив запобіжну блокаду, щоб вікно не зачинилося, і повернувся до письмового стола. E-mail від неї! О другій годині ночі?

ВОНА: Наказала зупинитись таксистові перед нічними делікатесами за дві поперечні вулиці перед тією, де місти­лося її бюро.

— Чорний Jack Daniels, може бути великий, і п’ять банок Red Bull1 а, — сказала до заспаного продавця.

Оглянув її з голови до ніг; пляшку і банки подав лише тоді, коли вона поклала гроші на скляний прилавок. Не ви­кликала довіри. Вона виглядала трохи як аристократичний наркаш, який не витримав лікування від узалежнення.

Справжні, неаристократичні наркаші, коли не витриму­ють лікування від узалежнення, купують березову воду або денатурат, а не віскі. Нормальний наркаш отримує допо­могу, якої не вистачає на малий Jack Daniels, не кажучи вже про великий.

За декілька хвилин вона вийшла з авта перед своєю адмі­ністративною будівлею. Заплатила таксистові й зайшла до будинку через гараж. Єдиним ліфтом, що працював, виїха­ла на шостий поверх, де містилися бюра її фірми. Вона ще ніколи не була тут уночі. Відчувала неспокій, ідучи темним коридором, щоби засвітити світло.

Зупинилась перед дверима з ґратів. Справа, на висоті її очей, була невеличка скринька з клавішами як на клавіату­рі калькулятора.

«Боже, потрібно ж ввести код, щоби відчинити ті две­рі», — перелякано пригадала вона.

Досі ще ні разу цього не робила. Вранці, коли приходила на роботу, двері вже «зняв» охоронець.

Що за проблема... 1808... А може, все-таки ні? Може, 0818?

Якщо я введу неправильний код, то охоронець умить з’явиться за спиною, а через п’ять хвилин — поліція. Сиг­налізація розбудить цілий район, а директор не повірить, що я мала зробити щось важливе саме після півночі.

Зупинилася. Інтенсивно розмірковувала, що робити. Це було ризиковано. З іншого боку, так сильно хотіла йому це розказати. Тепер! Лише тепер це мало сенс.

Вона підійшла до клавіатури і, не вагаючись, вистукала: 1-8-0-8. Заплющила очі, зіщулилась, ніби чекала на удар.

Удару не було.

Енергійно відчинила двері й зайшла всередину. Витягну­ла з кухонної шафи кришталеву склянку на віскі. У зелене горня, яке декілька днів тому прислав їй Якуб, викришила кілька кубиків льоду з алюмінієвої решітки, витягнувши її з морозилки. Біля решітки поставила чотири банки Red ВиІІ'г.у куплені в делікатесах. Одну залишила в торбі. По­вернулась у бюро. Налила віскі, десь до половини склянки. Решту доповнила Red Виіїем. Увімкнула комп’ютер. Запус­тила поштову програму. Підійшла до плеєра на компакт- диски, який стояв біля факсу. Ввімкнула музику. Про це вона мріяла вже від сходів біля політехніки. Віскі з льодом у склянці — Red Bull прийшов їй до голови лише в таксі — і останній диск Ґепперт. Сьогодні вона могла слухати лише Ґепперт. Вона хотіла повністю запасти в смуток. Ґепперт для цього пасувала найбільше. Вибрала «Замість». Увімкнула.

Духом випила півсклянки, яку тримала в долоні. Підійшла до письмового столу. Розтягнула скручений кабель, який з’єднував клавіатуру з її комп’ютером. Сіла на підлогу. Клавіатуру поклала на коліна. Вперлася плечима в бічну стінку стола і почала набирати.

Варшава, 28 серпня.

Якубе,

Слухай тепер уважно...

Встала. Її огортав неспокій. Перейшла до кухні. Витяг­нула з морозилки холодильника дві срібно-голубі банки. Повернулася назад. Встановила на програвачі CD функцію «повторюй до безконечності», увімкнула «Замість» і повер­нулась на підлогу біля письмового стола.

Отож слухай тепер мене уважно. Ти зробив з мене - Боже, як та Ґепперт на мене впливає - найсумнішу жінку в цій країні.

Ти притоптав мене. І зменшив до розмірів віруса. Саме так. Віруса. Ти розказав мені історію останнього кохання...

Ти міг уникнути тих усіх деталей. Міг, правда???

Набирала. Зверталася до себе і продовжувала набирати. Тягнулася до склянки, що стояла біля неї на підлозі. Закін­чила. Лід у зеленому горняті повністю розтопився. Ще раз поклала на коліна клавіатуру. По щоках їй лилися сльози. Дописала:

Я не можу перестати про неї думати. Про Наталію. Коли при­гадаю собі її лист, коли вона пише: «Це буде п'ятниця. Я саме пе­ревірила, що Ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?» - то просто ридаю. Не можу себе стримати. Вию. На ціле бюро. І то не від віскі на Red ВиІГ\.

Чому це трапилося з Тобою? Чому вона Тобі померла?

Ангели ж не вмирають...

Простягнула руку і, не встаючи з підлоги, відставила клавіатуру на бюрко. Вилила із зеленого горнятка, що сто­яло біля пляшки з-під віскі й порожньої банки від Red Виїїа, воду на праву долоню і повільно промила обличчя. Стало добре. Та холодна вода змивала не лише сльози. Вона під­несла горнятко над головою і решту води вилила на чоло. Відкидаючи назад мокре волосся, пригадала собі це під­ступне і несподіване запитання своєї перукарки вчораш­нього вечора: «Хтось розбурхає тобі волосся сьогодні вночі, чи я маю зробити надовше?»

Вона подумала, що це чудовий збіг обставин: саме нині вона пішла до перукаря. Це була незвичайна, романтична й урочиста ніч із ним. У таку ніч кожна жінка хоче вигля­дати якнайкраще. Нічого, що він ще не знає про цю ніч. У них уже так є. В цей їхній зв’язок, із засади, вписане за­пізнення. Крім того, тієї ночі він розбурхав їй не тільки волосся. Вона б так хотіла, щоб він був при ній і справді робив щось з її волоссям. Вона відчувала: він би добре знав, чого б вона хотіла найбільше.

— Як це добре, що я напоїла Розум, — шепнула до себе, хіхікаючи.

Підвелася з підлоги. Поклала до мішка пляшку з рештою віскі й усі банки. Не повинні знати, що вона любить пити віскі саме в бюрі і то в суботу відразу ж після півночі. Тре­ба ретельно затерти сліди. Зелене горнятко поставила біля монітора. Вимкнула комп’ютер. Згасила світло. Підійшла в темряві до книжкової полиці біля вхідних дверей. Дістала чорний сеірегатор. Упізнала в долоні знайому форму.

Кілька днів тому поштар приніс їй два пакетики. Усіх співробітників цікавило, що вона одержала. І від кого. Може, це навіть більше. Вона сховала посилку глибоко в шухляді і, не коментуючи того жодним словом, вийшла. Вона знала, що це від нього. Впізнала почерк. Не хотіла при всіх розпаковувати. Вони б точно зауважили, що їй тря­суться руки.

Вона не могла дочекатися, коли всі підуть додому. Спер­шу взагалі не знала, що це може бути. В малій пачеч- ці, наповненій для безпечної пересилки білими кульками з пінополістиролу, стирчало щось, чого вона в першу мить не -зуміла назвати. Вона поклала перед собою і дивилась здивована. За хвилину зрозуміла: він прислав їй вико­нану з плексигласу кольорову модель подвійної спіралі ДНК. Червона нитка з маленькими отворами зліва єдна­лася з біло-червоними і жовто-голубими парами плоских паличок з чорною ниткою справа, творячи скручену дра­бинку, що піднімається вгору і завертає. Справжня подвій­на спіраль. На білих паличках були написані літери «А», на червоних «Т». Зелені вгорі мали літеру «С», а голубі «G». Дивлячись згори, можна було побачити поєднання пар літер: AT CG CG AT AT AT CG AT CG AT CG AT. До посилки була додана карточка:

Мюнхен, 10 липня

Чи Ти знаєш, що лише одна з ниток у подвійній спіралі важлива і має сенс? Зрештою, вона офіційно називається «змістова нитка». Це вона містить генетичні інформації. Друга нитка, яка слугує лише як взірець для реплікації, на­зивається беззмістовною ниткою. Проте як цілість усе має сенс виключно з тією беззмістовною частиною. Я люблю їх обох.

Я хотів, щоб Ти мала щось від мене. Такий еквівалент та­лісмана. Щоб Ти просто могла доторкнутись до чогось від мене.

Талісман! Це дуже банально і кічу вато, правда? Проте я хочу, щоб Ти мала щось таке. Колись я купив цю модель від одного студента на газоні перед Інститутом Хімії MIT у Бостоні. Звичайно, я бачив безліч інших, гарніших моде­лей подвійної спіралі. Але ця особливо близька мені. Я ку­пив її після моєї першої лекції, виголошеної у СІЛА. Саме там, в MIT. Для мене, поляка, це було як отримати Оскара. Лекція в MIT — це для науковий щось як аудієнція в Папи. Я хотів мати щось конкретне з того місця. Я віддав на цю модель останні видані мені долари. Потім мені вже не ви­стачило на автобус до летовища. Я пішов пішки. Але я мав її. Тепер я хочу, щоб Ти її мала.

Якуб

Можна мати плюшевого ведмедика, зайчика чи песика. Можна також мати подвійну спіраль ДНК з плексигласу. Може, вона не м'яка, не плюшева і до неї не притулишся. Але зате має гени.

Пам’ятала, що після того, як прочитала карточку, піднес­ла плексиглас до уст.

Зняла модель з полиці і стиснула в долоні. Вона знала ту секвенцію напам’ять. Навіть не мусила дивитись. Подума­ла, що треба колись його запитати, чому є більше AT, ніж CG. Чи це так всюди, чи лише випадково в цьому фраг­менті?

Вона вийшла з бюра змучена, але заспокоєна. Відчувала блаженне розслаблення. Зі здивуванням ствердила, що як на таку кількість віскі, то вона на диво твереза. Саме мала вимкнути сигналізацію, коли раптом повернулася і підбіг­ла до стола. Знову увімкнула комп’ютер.

— Я ж лише написала цей e-mail, але не вислала його, — подумала вголос.

Доходила друга ночі, коли поштова програма підтверди­ла, що вона вислала лист.

Подумала — останнім часом та думка поверталась так часто — що Інтернет необхідний так само, як вогонь і вино. Це — просто геніальна річ! Яка пошта працює о другій годині ночі?

Вона викликала таксі і вийшла з бюра. Таксист уже чекав.

— Чи я можу сісти біля вас? — запитала тихо. — Я не хочу сидіти сьогодні ззаду, в тій пітьмі.

Здивований, уважно подивився на неї. Складаючи в пос­піху газету, яка лежала на передньому пасажирському си­дінні, відповів:

— Звичайно, можете. Мені буде приємно. Прошу сідати.

Рушили. По радіо Дон Мак-Лен співав «Starry, starry night».

— Чи ви б могли зробити трохи голосніше? — запитала, усміхаючись до водія.

— Прошу зробити так голосно, як ви хочете. Я теж це дуже люблю.

Покрутила ручку звуку. Почала наспівувати. За хвилину до неї долучився водій. Вони подивилась один на одного і обоє голосно розсміялися.

Вигідно спершись, сидячи із заплющеними очима, вона слухала музику. Вона б могла так їхати у безконечність. Рап­том у таксі зробилося зручно і безпечно. Вона подумала, що вже давно не була така щаслива, як тепер. Пальці повільно пересувала по плексигласу, який уже встиг розігрітися від тепла її долоні. AT, CG, потім знову CG і потім тричі AT...

Starry,; starry night, paint your palette blue and gray..

ВІН: Витягнув із шухляди стола банку з колою. Сів по-турецьки на своєму кріслі перед монітором, розтягнув скручений спіраллю кабель клавіатури, поклав її на стегнах. Почав читати.

Варшава, 28 серпня.

Я кубе,

Слухай тепер уважно...

Отож тепер слухай мене уважно. Ти зробив з мене - Боже, як та Ґепперт на мене впливає - найсумнішу жінку в цій країні.

Ти притоптав мене. І зменшив до розмірів віруса. Саме так. Віруса. Ти розказав мені історію останнього кохання...

Ти міг уникнути тих усіх деталей. Міг, правда???

Тільки не кажи мені, що я Тебе про це просила. Не кажи! Бо це буде виправдання, яке Тобі не пасує.

Я тільки трішки хотіла знати про тих Твоїх жінок з минулого. Небагато. Лише те, що вони були, мали ось такі очі, таке волосся, такі життєписи і що вони відійшли в минуле. Я хотіла насамперед знати те, що вони безповоротно відійшли в минуле.

їх мало бути багато і вони мали бути різні. І залишити різні сліди, їхнє значення повинно розкластися. Щоб Ти жодній не надавав переваги. У мене був такий план. Кожна жінка на моєму місці мала б подібний план. «Кожна жінка на моєму місці» - Боже, як це страшно звучить, коли це вимовляєш уголос.

Але Тебе не можна так запланувати. На Тебе можна розрахову­вати. Ти надійний - я люблю це слово - надійний до болю. Але Тебе просто не можливо запланувати. Зрештою, до сьогодні я тіль­ки так припускала. Віднині я це точно знаю. Ти маєш надто заплута­ну біографію. Окрім того, змінюєш біографію інших людей.

Насправді це не так. Це інші люди хочуть змінити свої біографії для Тебе. Так, як Наталія.

Досі я не знала такої людини, якої б торкнулася така трагедія. І досі не знала людини, яка б пізнала таке кохання. Чи в житті все повинно прирівнюватись до нуля? Чи і тут спрацювала та холерна концепція стану рівноваги, про яку Ти колись мені писав на трьох довгих сторінках?

Коли я про це все читала, чим Ти її обдаровував і що для неї робив, я думала, яким нудним, приземленим і навіть банальним може бути для Тебе те, чим Ти обдаровував чи обдаруєш тих інших жінок. Бо вони повинні бути. Кожна минає Тебе, а могла б зупини­тись, роблячи помилку, навіть не відаючи яку.

Вони, ті жінки, нічого не повинні знати про Наталію. Не говори їм цього. Бо їм буде важко помірятися з кимось, хто для тебе є ангелом. Ангели ж не мають хандри, гіршого дня, зморшок і менструації.

Я зупинилася біля Тебе. Може, більше пасуватиме, коли я ска­жу, що це я затримала Тебе біля себе. Але це «едаГ», як Ти кажеш. Однак мені Ти розповів. Але те, чим Ти обдаровуєш мене щодня, взагалі не є приємним і банальним. Крім того, Ти, мабуть, перед­бачив, що я це витримаю. Я ж віртуальна. Як ангел. Ангели також віртуальні. Завжди були такими. Навіть тисячу років перед Інтер- нетом. Але в моєму випадку це брехня. Я ТІЛЬКИ віртуальна. Я не маю нічого спільного з ангелом. Я - грішна, розбещена жінка. Те, що Ти такий особливий і вартий тих усіх гріхів, абсолютно мене не виправдовує.

На здоров'я! Цей Daniels смакує на ЬиІГ\ зовсім інакше. Спробуй. Відчуєш той смак гріха.

Отож саме нині я усвідомила собі, що маю плани щодо Тебе. То він мені сказав, що маю. І що не повинна мати. Це теж він. Бо це - неморальне. Він назвав це «підступним». Справді вжив таке слово! Сказав мені, що я порушую щонайменше дві заповіді. Но­мер б і номер 9, або 69. Цього мені не сказав. Це я сама собі так надумала.

Ми вдвох упилися і трохи собі побазікали. Тобто я випила на­багато більше. Він мені говорив, що ще ніколи не мішав Jacka Danielsa з Red ВиІІ'оьл і що це може бути небезпечним для серця. Я сказала йому, що він не мусить боятися, бо навіть не проїжджав поблизу серця, отож його це аж ніяк не стосується. А для серця небезпечний Ти.

Ти, мабуть, його ще не знаєш, правда? Дозволь, я Тебе позна­йомлю. Пан д-р М. Розумок. Мій власний. «М» - то від Мудрий.

Він не звертається до мене інакше як «Серце». Зовсім ігнорує моє ім'я. Я вже звикла. Для нього я «Серце». Воно, мабуть, не об­разливо, правда?

* Egal — однаково (фр.)

З ним важко дискутувати. Він просто мало чує. Пити також почав лише тоді, коли я його рознервувала. Я занотувала собі в пам'яті те, що він мені говорив. Насамперед для Тебе. Ти любиш такі дискусії.

Розумок: Серце! Ти п'єш?!

Серце: Я? Ні, та де там. Це лише віскі.

Розумок: Серце, я люблю такі розповіді. Дуже люблю. Хочеш про це поговорити?

Серце: Навіщо він мені це все так докладно описав? Міг же знати, що мені буде неприємно?

Розумок: А ти що, Серце? Не читаєш газет? Звідки ти береш, нібито чоловіки знають, що є причиною смутку в жінок? Він просто хотів з кимось цим поділитися. Ти клеїшся до нього декілька міся­ців, то він собі й подумав, що то йому байка....

Серце: Ти, Розуме, не думай, що як сягаєш вище, то все краще бачиш і все Тобі можна! А крім того, я не «клеюся» до нього, як Ти це називаєш. Просто ми проводимо разом більше часу. Любимо поговорити один з одним.

Розумок: Як же ж! «Любимо поговорити». Ти мене, Серце, не сміши. Я маю зі сміхом проблеми. Ми не підходимо один одному, бо він відбирає мені повагу.

Розмовляти? Авжеж! Ти ж могла б при ньому мовчати. Це навіть останнім часом твоя мрія. Провести з ним цілий день і мовчати. З тебе досить слів від нього.

Серце: Так. Але тут нема нічого поганого. Просто я б хотіла поба­чити, як це, коли ми не розмовляємо одне з одним. Чи теж може бути так добре. Це для загального розвитку. Ти любиш знання, правда?

Розумок: Тобі не повинно бути з ним добре. Тобі має бути добре з твоїм чоловіком. З ним останнім часом ти теж постійно мовчиш. Тобі повинно вистачити.

Серце: Звісно. Я могла цього сподіватися. Втягнеш у це мого чо­ловіка. Він для мене багато значить, і ти про це знаєш. Тепер навіть краще, ніж я. Більше часу проводить з тобою, ніж зі мною.

Розумок: Так я й припускав. Твій чоловік весь час тут зі мною. Навіть уночі. Не те, що він хотів би. Просто ти висилаєш його сюди. Тобі там у себе має бути порожньо?

Серце: Часом. Найчастіше, коли повертаюся з роботи.

Розумок: Звісно. Вмикаєш комп'ютер, і тобі порожньо. Що такого є в тому типі з Німеччини? Як Розум визнаю, що він мудрий. Навіть дуже. Але є багато розумних чоловіків. Що такого він у собі має?

Серце: Ти, Розуме, цього не збагнеш. Може, коли б напився, тобі було б легше. Скільки кубиків льоду? Ще не зараз? То зважся, Розуме. Бо може забракнути.

Те, що відбувається між нами, містичне. Ти зупинився в розвит­ку на раціоналізмі. Раціоналізм знає про містицизм лише те, що той абсолютно нераціональний.

Розуме, перевір у своїх паперах, чи я не помиляюсь. Чи ratio означає «частину цілості»? Я майже певна, що це значить саме це.

Я перескочила ту попередню фразу. Раціоналізм - частко­вий (Розуме, перевірив?), холодний і незатишний. Як покинуте іглу. Тому, хто постійно проживає в іглу, важко зрозуміти, як це буває на м'якому килимі біля каміна в листопаді, коли за вікном ллє. Біля Якуба часто так, як біля коминка в листопаді. В певний момент тобі є так добре, що забуваєш, що забуваєшся. Мені ще гірше. Я забуваюся зовсім не через забуття. Окрім того, мені так тепло від того вогню, що я б найохочіше порадила тілу, хай би воно роздягнулося. Від цього можна узалежнитись. Я багато разів замислювалася, чому так є. І знаєш, що, Розуме? Мені випало, що я для нього весь час найважливіша. Біля нього я абсолютно єдина. Такого почуття віддавна мені ніхто не дарував.

Розумок: Нема нічого прикрішого, аніж камін у порожній кім­наті наступного дня. Доводиться лише виносити попіл. Часто вже нема нікого, хто б зробив це замість тебе. Серце, ти подумаєш про це? В іглу завжди однаково. Нудно? Холодно? Може, але немає попелу. Для попелу потрібне полум'я.

Серце: Я не подумала. Я ж не думаю. Я відчуваю. Це ти лише думаєш, бідако.

Розумок: Серце, ти не зазнавайся. Думаєш, якщо ти мене зра- ціоналізуєш, то вийде так, наче ти - сама шляхетність і найвища стадія розвитку, а я - Біскупін? Серце, ти помиляєшся. Ми обоє, саме так, потрапили в хімічну реакцію. Так, Серце! Ми - лише хі­мія. Тільки твоя реакція інша. Я - це нейрони, дендрити, довгастий і середній мозочок, мигдалеподібна залоза? Ти - це переважно нейрореле: фенілоетиламін, допомін і катехоламін. Байдуже, як це називається. Нас колись можна буде зареєструвати в якомусь банку даних хімічних реакцій. Побачиш.

Твоя реакція закінчиться значно швидше, ніж моя. Моя трива­тиме до кінця. У тебе занадто сильне тепло реакції. Тобі забагато потрібно і ти забагато береш. Таке недовго витримає навіть домен­на піч. Згориш. Крім того, ти докладаєш лише до однієї печі. Ти,

Серце, вважай, бо та друга гасне. Але поки що тліє. Ще не запізно. Ти ще можеш роздмухати там полум'я.

Серце: Розуме, ти навіть говориш розумно. Але ти не тямиш. Є такі речі, яких ти ніколи не осягнеш.

Розумок: Добре, добре. Я знаю, Серце. Я знаю, про що йдеться. Йдеться про кохання. Але пам'ятай: з-поміж усіх вічних речей ко­хання триває найкоротше. Отож не налаштовуйся на вічність. Сер­це, ти - не часопростір.

Серце: Ти говориш так, бо ненавидиш кохання. Я знаю, що це так. Навіть тебе розумію. Бо коли воно приходить, тебе вилучають. Обоє тебе вилучають. Виносять тебе до пивниці, як нарти, коли мине зима. Доводиться перечекати до наступного сезону. Ти їм зараз не потрібний. Заважаєш їм. Зрозумій це. Ти ж Розум, отож тобі легко щось зрозуміти.

Навіщо ти їм? Вони не мають на тебе часу. Думають тільки про себе. Захоплюються усім у собі. Навіть своїми вадами. Розум для них - це страх перед відмовою, це дражливе запитання, мовляв, чому саме він або вона. Вони не хочуть таких питань. І тому тебе вимикають. Погодься з тим.

Розумок: Не можу. Тільки ти, Серце, відчуваєш те, що я не можу. Я часом добираюся до них з тієї пивниці. Але вони мене не чують. Вони тоді глухі до всього.

Окрім того, звідки ти це все знаєш, Серце? Можеш мені те­пер налити. Ти мене розчулила тією пивницею. Я мушу випити. Три кубики льоду. Чисте віскі. Без Red Bull'а. І налий відразу до половини.


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.028 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>