С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с. 3 страница

клоун

Він запустив пальці до кишені. Червоний кло­унський ніс боляче обпік руку. Сумно всміхнув­шись, дістав червону кульку на світ Божий і сів перед дзеркалом. Час гриму. Час клоунади. По­волі на сіре, змучене обличчя лягали білі мазки. Щоки набули неприродного рум’янку. Кумедна волохата перука кольору яскравого соняшника прикрасила лису голову. Із дзеркала на нього по­дивилося незнайоме обличчя. «Я мушу», - твер­до промовив, надягаючи усмішку. Того вечора клоун перевершив самого себе. Діти вищали від задоволення й щастя. Клоун реготав, жонглю­вав, показував карколомні фокуси. Внесли свят­ковий торт. Під шумні овації гостей іменинник радісно задмухував свічки, приймав подарунки. А в кутку сидів і тихо плакав клоун.

Гаряча сльоза тихо впала на білий холод кла­віш. Тужливо озвалося її серце. Сьогодні вона вперше за стільки часу наважилася відкрити кришку роялю. Хотіла згадати цей звук. Знову відчути його на дотик. Уже декілька місяців вона живе в суцільній темряві. Широко відкритими очима дивиться на світ і... нічого не бачить. Із того злопам’ятного дня довкола неї лише морок. Руки мимоволі потягнулися до інструменту. Не­впевнено, ніби ступаючи крихким льодом, паль­ці сором’язливо ковзнули поверхнею чорного та білого. За мить повітря пронизав тонкий, гли­бокий звук, немов промінь ясного світла. Про­звучала перша нота. Поволі музика, народжена серцем, наповнювала її темряву життям. Сьо­годні вона вперше всміхнулася.

То були надзвичайно красиві чоловічі руки. Довгі, бездоганні пальці. В міру широкі долоні. Правильної форми нігті з білуватими напівміся- цями. Руки, яких хотілося торкатися, легкий до­тик котрих бажалося відчувати на собі. Довіри­тися їм. Відчувати їхнє тепло. Вплітатися в них своїми пальцями, тілом. Вивчати їх, як незвіда­ну книгу. Читати дрібні рисочки, вдивлятися у химерні схрещення ліній. Відчувати їхню силу, ніжність. Такі руки не могли заподіяти шкоди. Вони були здатні дарувати їй лише насолоду. Подавати каву зранку, масажувати її мініатюрні ніжки, обіймати, підносити її до вершин блажен­ства. «Хочете, я прочитаю ваші руки?» - запи­тала обережно. Усміхаючись, він простягнув їй свої долоні... І став рабом.

Я знаю, коли зранку має бути дощ, уночі го­лосно плачуть поїзди, повітря проціджує крізь себе тонкі гострі звуки, а самотні люди довго не можуть заснути і все слухають, слухають, слухають голос нічного міста. Я знаю, якщо у кватирку залітає осінній листок і тихо завмирає на підвіконні, час іти молоти кавові зерна. З гір­ким присмаком осені. Знаю, є дні, коли небо чує мене. А є чорнильні ночі, коли блискавки збива­ють додолу зірки, і ті стрімко падають. І гаснуть, обпікаючи мої долоні. А сови скімлять і крилами своїми величезними ховають місяць. Тоді я ви­пускаю в небо світлячків. Я знаю таємниці. Але мовчатиму...

Медовими пряниками, пухкими пирогами що­йно з печі, кольоровими півниками на паличці. Молочними ірисками, фісташковим морозивом, бубликами з маком, пухкими ванільними бі­сквітами. Ароматними кексами, солодкими ро­дзинками, кольоровим цукровим мармеладом, невагомо-повітряно-легким, ефірним зефіром у шоколаді. Смачними льодяниками, халвою, па­хучою ромовою бабою. Вишуканими кремовими тістечками, свіжими духмяними ватрушками, завиванцями із сиром. Яблучним штрудлем, п’яною вишнею з післясмаком вишневих кісто­чок. Я кличу тебе. Маню тебе. Зваблюю тебе у солод. І несила тобі пручатися. П’янкий туман огортає тебе, і ти йдеш до мене. Тому що знаєш: у нашому домі тобі добре. Ти переступаєш поріг і потрапляєш в солодку казку, де є ти, я... і солод.

Скільки днів минуло відтоді, як вона зачини­лася у своїй кімнаті, не пам’ятала. Сиділа про­стоволоса на постелі. Спала. Переглядала чор­но-білі світлини. Чистила апельсини, здираючи з них товсту соковиту шкірку. І багато плакала. Мовчки плакала разом із апельсинами у на­півтемряві. У густому повітрі, просякнутому її слізьми та гірким соком помаранчевих шкірок, зависли прозорі безколірні бульбашки. Вона ди­вилася на них, розглядала, доки їй не забракло повітря. Раптово відчула, що мусить позбутися їх. Схопилася на ноги, підбігла до вікна й різ­ко його відчинила. Засліплена сонцем кімната вдихнула свіжість. Бульбашки полетіли високо до сонця й розчинилися в блакитному небі. За вікном був ранок нового дня.

«Я тобі залишу гроші? Там чотири піци, два са­лати, томатний сік і некерований кур’єр, - про­торохкотіла Оксана, хапаючи сумку. - Я туди й назад. А ти не переймайся, він завжди кричить. І пирскає слиною!» Обідня перерва. Телефон­ний дзвінок. Доставка. «Іду-йду! Лишень листа допишу». Галинка дописала, відправила факс і аж тоді згадала. Некерований кур’єр! Вітром помчала. Злісно махав руками й горлопанив до неї на кухні рознощик піци. Несподівано Га­линка привітно запитала: «Пробачте, але ви що оце зараз кричите на мене?» Кур’єр вмовк. Роз­гублено на неї глянув, ніяково повів плечем і... всміхнувся. «Він? Усміхнувся?! - потім довго не вгавала Оксана. - Але як? Він же некерований!»

«Привіт, Дідусю! Знаєш, мабуть, я єдина в світі мама, котра все ще вірить у тебе. Мої діти писатимуть тобі свої листи завтра. А зараз пишу я. Майже як тоді, коли була маленька. Не про­ситиму багато. Нехай маленький Платончик перестане боятися темряви, а Златка навчиться літати у снах. Для себе ж прошу ковзани. Білі, з красивою шнурівкою. Я хотіла такі ще в ди­тинстві. Веселих тобі свят! Мама Платончика та Златки». Усміхнувшись, жінка склала аркуш літачком і кинула його за вікно. А суботнього ранку знайшла під дверима пакунок. Ліхтарик, пухнасті крила янголика, ковзани і... записку: «Веселих свят і вам! Сусідський Дід Мороз».

Василина була солодкою жінкою. Завше хо­дила в хмарках цинамону. Була пишнотіла, ро­жевощока, неодмінно всміхнена. І пекла най­смачніші в селі пироги з маком. Немов бджоли на мед, зліталися до її оселі діти того дня, як вона виймала з печі рум’яні завиванці. Василина ви­ходила у двір, відламувала кожному великого шматка й, сміючись, примовляла: «їж, дурню, бо то з маком!» Не один сільський кавалер нама­гався завоювати її. Та все марно. Жоден не зна­ходив ключа до її серця. Якось, замісивши тісто, Василина почула стук у двері. Увійшов Семен, сільський чоботар. «Чого тобі?» - грізно гримну­ла. «Тс-с-с... Тихенько... Тісто сходить», - стиха промовив той. І Василина закохалась.

Даринка любила осінні прогулянки: коли лис­тя під ногами шурхотіло, повітря пахло бабиним літом, довкола літали тонкі павутинки й хотіло­ся просто бути щасливою! А ще їй подобалося збирати гербарій. Листочки чудернацьких форм та відтінків, блискучі каштани, жолуді у зво­рушливих шапочках - для всіх знаходила дівчи­на місце у своїй великій книжці «HERBARIUM». Ось у конвертину кілька «літачків» клена, а тут, у мініатюрній пляшечці, - багряні ягоди горо­бини. Одного разу Даринка так захопилася по­шуком нових цікавинок для осінньої колекції, що забула свій «HERBARIUM» на лавці. Повер­нулася по нього за кілька годин.У конвертину з «літачками» лежало кілька незнайомих гілочок лаванди й записка: «До зустрічі завтра».

Коли я була маленькою дівчинкою, то мріяла про величезну коробку кольорових олівців, се­ред яких неодмінно мав бути білий. Уявляла, як візьму до рук чистий аркуш паперу й сяду малю­вати. Вільно й легко виводитиме моя рука чис­ленні лінії, штрихи, відтінки; змішуватиме зе­лений і жовтий, червоний, рожевий і синій, аж доки дбайливо не візьме омріяний білий. Дитячі мрії залишилися нездійсненими. А нещодавно я наосліп купила собі найбільшу коробку кольо­рових олівців і всю дорогу додому йшла, притис­каючи її до грудей. Зараз я сиджу за столом. Я ще не вирішила, що малюватиму, але схвильова­но усміхаюся. Моя рука міцно стискає омріяний білий олівець. Я щаслива.

Ірина терпіти не могла бабу Фаню. А надто - її довжелезний ніс, який та пхала в чужі справи. Варто було Ірині вийти з квартири у короткій спідниці чи з другом під руку, вона відчувала на собі всюдисущий погляд сусідки Феофанії Ни- фонтівни. І хоч двері навпроти були зачинені, Ірина знала: всевидяче око баби Фані було там і, зачаївшись, знову спостерігало за її бурхливим життям. Якось у двері подзвонили. «Доню, я тут пирогів напекла. З вишнями». Похнюплені худі плечі, самотній погляд і миска, дбайливо вкри­та рушничком, у руках. «Дякую, але... - почала було дівчина, та затнулась, - я... саме поставила чайника. Феофаніє Нифонтівно, хочете чаю?»

У відділі кадрів великої міжнародної корпора­ції переполох. Він звільнився? Але як? Чому? А заява де? Нема?! Торт?! Наблизившись до столу для перемовин, усі посхиляли голови над пре­красним величезним тортом, що звабливо пах­нув ягодами та ваніллю, і читали шоколадний надпис: «Одного ранку я прокинувся й збагнув, наскільки швидко збігає час, я ж витрачаю його лише на роботі. Віднині я буду поруч зі своєю ко­ханою дружиною та дітьми й займатимуся лише тим, що мені так подобається: я випікатиму тор­ти! Прошу звільнити мене з посади старшого фі­нансового менеджера. Якщо вам сподобався цей торт, ви можете замовити його на сайті www. happycakes.com. Щиро ваш К.»

«Відтепер: запізнився - співай! Може, так вас дисципліную», - добродушно повідомила своїх студентів юна викладачка. Аудиторія загомоніла. «Як співай?» - «Дуже просто!» - «Що співай?» - «Що на думку спаде!» - «А якщо голосу нема?»

- «Не запізнюйся!» - «А якщо запізнитеся ви?»

- «Абсолютно неможливо. Тут запізнюєтеся ви, а не я. Бо я - не запізнююсь ніколи!» - сказала, як відрубала. Цілий тиждень лунали на початку її уроку студентські наспіви. А в четвер її затрима­ли в деканаті, й, нарешті, таки спізнилася вона. Аж на цілих сім хвилин! «Співайте!» - урочисто оголосили їй хором вихованці, пускаючи очи­ма бісиків. Заспівала! Того дня вона купалася в аплодисментах. А студенти почали приходити на заняття вчасно.

?ІЛЮС І МІНУС

Вона стояла на порозі будинку - заплакана. «І в кого це сіль на щоках сохне? - критично оки­нула її оком літня пані й, обійнявши, запросила: - Ходімо пити чай». Софія любила бабусю. Ці­нувала її мудрість, вишукані порцелянові чашки, красиву цукорницю й срібні ложечки. Обожню­вала їхню розмову. «Кілька ковточків, - оголо­сила бабця, розливаючи чай, - меліса та м’ята вгамують пристрасті, а нотка суниці нагадає, що життя прекрасне!» Софія зітхнула: «Чому коха­ти боляче?» - «Кохати - як жити, доню. Мусить бути всього потроху: сліз, сміху, радості й роз­чарування. Бо саме плюс і мінус дають іскру! Фі­зику вивчала?» - грайливо підморгнула жінка. Софія усміхнулася: «Люблю тебе і твій цілющий чай, бабусю!»

Серед пожовклого листя лежала рукавиця. Велика й сіра. Загублена. Люди проходили повз неї. Поспішали. І лише цікавий до незнайомих предметів мурашка заповз усередину - розвідати територію. Згодом вологий ніс кудлатого собаки обережно обнюхав рукавицю з усіх боків. Ледве вловимий запах тютюну полоскотав йому ніздрі, і той голосно пчихнув. «Джорджик, фу!» - доли­нув здалеку жіночий голос. За кілька хвилин до рукавиці підлетіла ворона, проте дуже швидко втратила інтерес: ані блиску, ані поживи. «Ба­бусю, дивися, рукавичка! Он там!» - задзвенів дитячий голосочок. Увечері двірник Петро по­мітив свою згубу. «Роззява», - констатував він. А його рукавиця пожила яскравим, сповненим пригод життям. Як у казці.

Снігова баба завжди ображалася, коли її на­зивали «бабою». Вона воліла бути с-ніжною жінкою й усе скаржилася снігурам, як невдало підібрали їй капелюшок. (Подумати лишень - полив’яне відро!) Вона пишалася своїми вираз­ними очима-вуглинами і вважала, що саме її очі, сповнені блиску, виказували в ній справжню красуню. Дарма, що зі снігу. А ще снігова жінка мріяла про кохання. Вона підмальовувала щоки буряковим соком, надягала калинові сережки й усе чекала, вдивляючись у сніжні замети. А од­ного сонячного ранку розплющила очі й побачи­ла біля себе... сніговика! З тих пір, дивлячись на них обох, рум’яних та с-ніжних, люди називали їх не інакше, як «солодка снігова парочка».

Єгаренькии

ВЕЛОСИПЕД

КУПІДОНА

Купідон загубив свого велосипеда. Він сидить на хмарині й голосно зітхає. «Що це?» - зди­вовано запитує вона, вигинаючи тонку брову підковою щастя, і усміхається. «Це старенький велосипед! Я знайшов його біля поштової скри­ні», - відповідає він, заглядаючи в люстерка її синіх очей. «Але навіщо він нам?» - торкається вона злегка, лиш пучками пальців, старого шкі­ряного сидіння. «Ми поїдемо кататися! Навви­передки з вітром!» - радісно вигукує він і хапає її в обійми. За мить вони мчать, сміючись, обоє щасливі й закохані! А Купідон зацікавлено спо­стерігає за ними згори й думає, що заради моло­дості та кохання не шкода навіть дорогого серцю старенького велосипеда.

Червоний^-

КАПЕЛЮШОК.

Юлія обожнювала свій червоний капелюшок. Він був її незмінним аксесуаром. Вона любила красуватися в ньому перед дзеркалом, упевне­но розправляти плечі, дивитися на своє відо­браження з-під напівопущених повік і загадково всміхатися. Червоний капелюх вона завжди но­сила з гордістю. Як королева корону. Аж доки одного похмурого дня шквал вітру несподівано не зірвав убір з її голови й не вкинув його до найглибшої калюжі, куди миттю вскочила ван­тажівка, перетворивши яскравого красеня на брудного пляцка. Удома Юлія довго плакала. Мама напоїла її м’ятним чаєм і підвела до дзер­кала: «Поглянь, доню, ти і так королева. Капе­люшок новий купимо, а поки - пам’ятай про свою невидиму корону».

-'кушнАРничок'

НАТХНЕННЯ

Красивий «hand-made» блокнот, подарований кимось із друзів, давно лежав у шухляді пись­мового столу незатребуваним. А сьогодні Соля дістала його, якусь мить сконцентровано диви­лася на яскраву обкладинку, а потім рішуче піш­ла по ножиці, клей і глянцеві журнали. Одна за одною витиналися вправними дівчачими руками різнокольорові літери, і за мить обкладинка ви­гравала чудовим веселим написом «Кулінарни- чок натхнення». Соля давно помітила, що гар­ний настрій можна підтримувати за допомогою різноманітних смаколиків. Чорний шоколад до­помагає дібрати поетичні рими, суничний чай лі­кує від сердечної нудьги, а помаранча найкраще смакує вдома, де повітря потім ще кілька годин пахне Іспанією. Вона усміхнулася й узялася за­нотовувати свій перший рецепт.

Вона любила читати. А він - бігати. Обоє об­любували собі для цього центральний міський парк. Вона зачитувалася так, що нікого довкола себе не бачила. Він же бігав і роздивлявся все довкруж. І одного дня помітив її. Гарна молода дівчина, яка граційно сиділа на лаві й читала, на­стільки його вразила, що він вирішив: мусить по­знайомитися. Кілька днів інтенсивного штурму мозку, пошуки геніальних безпрограшних фраз. А коли підійшов до неї, то спромігся лише на: «Дівчино, а що це ви читаєте?» Вона здивовано підвела погляд. «Ви не повірите - книжку! - по­жартувала, але побачивши, як хлопець знітився, додала: - Про кохання з першого погляду». І усміхнулася.

Тепле весняне повітря просочувалося крізі відчинене вікно. Надворі щебетало пташшя Ошатно вбрана літня пані сиділа на невеличкії канапі й, стиснувши долоні, краєм ока погля дала на годинник. Вісімнадцята п’ятдесят. «Ба ти ще тут?» - увірвалася до кімнати здивовані молода дівчина. Жінка ніяково поправила ру кою сиве волосся й стиха промовила: «Мабуть я таки не піду...» - «Не підеш?!» - «З мене люді сміятимуться! В такому віці...» - важко зітхну ла, ховаючи погляд. «Але ба, чи важливо, що ка жуть люди? Уперед! Він чекає!» Пані якусь миті вагалася, а потім схвильовано підвелася. Вниз} на неї чекав чоловік похилого віку, спираючисі на ціпок. Тремтячою рукою він тримав букетні ніжної мімози.

«Мамо, аде я взялася?» - «Народилася, доню». Насуплені брівки, глибокі мисленневі процеси: «А - як?» Мама всміхнулася: «Це дуже цікава історія, хочеш, розповім?» - «Так!» - плещуть маленькі долоньки. «Одного разу ми з татом гу­ляли під зоряним небом. Я так задивилася на падаючу зірочку, що від захоплення аж рота відкрила. Зірочка туди впала, і я її... про-ковт- нула!» Оченята здивовано округлилися. «Зі­ронька жила в мене в животику й зовсім скоро перетворилася на крихітну дівчинку!» - «Як Дюймовочка?» - «Так! Дівчинка підростала, стукала до нас із татом - привіт! - а одного со­нячного дня народилася. Так у нас з’явилася ти!» - «То я зіронька?» - «Найсправжнісінь- ка!» - ніжно обійняла мама допитливу донечку.

Його рука вперто знову тягнеться до телефо­ну. Це як залежність. Він, як завжди, навмання набирає якісь цифри й чекає, прислухаючись до протяжних гудків. «Алло?» - чується в слухав­ці хриплий чоловічий голос. Він миттєво натис­кає відбій. Знову не те! Ніхто не знає про його «телефономанію». Він намріяв собі, що одного прекрасного дня набере випадкові цифри й по­чує саме її голос. Теплий, ніжний, рідний - то буде голос, який він так давно шукає. Раптом тишу несподівано сколихнув телефон. «Алло? Слухаю?» - запитав. «Ой, пробачте, напевно, я помилилася номером», - мелодійно проспівали позитивні жіночі нотки. Його очі миттєво за­блищали: «Постривайте! Саме на ваш дзвінок я й чекав!»

Домашні капці знали своє місце. Завжди охайно стояли біля дверей. Сумували страшен­но, днями нудилися світом, але завжди чекали на свого господаря. Іноді той приходив раніше, а часом затримувався. Сьогодні ж повернувся геть над ранок, весь брудний, і обличчя в син­цях. А за пазухою щось приніс. Щось було пи­скливе й голодне, бо господар дістав маленьку мисочку й заходився поїти його молоком. «Що ж, Наполеоне, ось твій новий дім». Капці роз­хвилювалися. Дрібне кошеня наблизилося до них, неквапно обнюхало й умостилося зверху, згорнувшись калачиком. «Ну справжнісінький Наполеон у домашніх капцях!» - розсміявся господар. А домашні капці зраділи. Тепер у них з’явився маленький пухнастий друг.

БІБЛІОТЕКА

У свої сорок із хвостиком вона любила плести затишні светрики для горняток і чай із лимоном. Жила душа в душу з котом Порфирієм і розводи­ла на вікні кактуси. Поза спиною її давно нази­вали «бібліотекарка Синя Панчоха». Він завжди носив картаті краватки й витончені вусики. Вечорами слухав платівки Анни Герман, колек­ціонував загублені кимось ключі й щонеділі во­див маму до театру. У свої сорок із хвостиком він любив читати при світлі настільної лампи в бібліотеці. І писати їй листи. Ховав їх поміж книжкових сторінок, сподівався: побачить, зна­йде, прочитає. Він не знав, що за роки самотно­сті вона давно перечитала в бібліотеці геть усе.

ЗУБ

МУДРОСТІ

Мій зуб мудрості влаштував мені бойкот. Спочатку він стиха нив, а потім вирішив ниттю надати інтенсивності. Як наслідок - тепер ниє також уся моя ліва нижня щелепа. Я вперто не звертала на нього уваги. Ігнорувала, як могла. Та мудрий зуб не здавався. Він ворушився десь у надрах моїх ясен, ліз кудись угору, пробивав­ся, мов та кульбаба крізь асфальт. На днях по­стало питання: жувати м’ясо чи не жувати. «Не так пристрасно я, зрештою, люблю те м’ясо», - сказала собі й перейшла на овочі-фрукти. А сьо­годні я капітулювала. Несила більше терпіти. Тому ось тобі, підлий зубе, моя велика й кривава помста: іду до стоматолога.

ЖИВ “БУВ ДІД, НЕТЯЖЕЧКА.

«Бабусю, а розкажи мені ще якусь казку!» - «Але ж, Петрику, я щойно закінчила розповіда­ти про Котигорошка: і подолав він змія, і жили всі довго й щасливо та горя не знали. А хто слу­хав - молодець!» - бабуся розвела руками. «А ще?» - не вгавав Петрик. «Ну добре, слухай, - хитро примружила очі бабуся, - жив-був дід Не- тяжечка, і була в нього сивая сермяжечка, чи хороша моя казочка? Чи казати, чи, може, пере­стати?» Петрик зрадів: «Казати! Казати!» - «Ти кажеш казати, і я кажу казати. Жив-був дід Не- тяжечка, і була у нього си-и-и-вая...» - «Бабусю, давай краще я розповім: жив-був Петрик і була в нього вре-е-една бабуся».

У скронях дзвінко вистукували сталеві моло­точки, ноги налилися важким свинцем, а із дзер­кала на неї дивилася тьмяним поглядом украй несимпатична молода особа. «Здається, пере­працювала, - оголосила собі вердикт Міла й зморщила носа, - треба щось робити. Негайно!» Гаряча ванна її врятує! Утім, після купелю кра­ще не стало. Тіло вперто відмовлялося займати вертикальне положення й просилося до подуш­ки. Вона повалилася на постіль і відключилася. «Усе гаразд?» - почула згодом, наче крізь туман, рідний голос. Розплющивши сонні очі, дівчина підвелася: «Мені негайно потрібна свіжа порція теплих обіймів». Чоловік ніжно пригорнув її до себе. Міла усміхнулася. Ніщо не рятує краще, ніж цілющі пригортання її коханого.

Натхнення живе поза часом. Воно просто іс­нує. Завжди. Лише ми іноді надто глухі, щоби почути його. Улітку воно пурхає веселковими метеликами, жменькою сонячних веснянок усміхається. Чи бачимо? Восени стукає крапля­ми дощу у вікно, важким вогким туманом ранко­вим огортає, свіжою прохолодою дихає, теплі іс­торії нам на вухо нашіптує. Чи дослухаємося?.. Шум великого міста часто стирає зайві звуки. А з приходом зими натхнення, що не знаходить те­пла в холодному серці, перетворюється на крих­кі бурульки. І лиш весна знову розтоплює лід і дарує крила, допомагає прокинутися, струсити із себе павутину монотонних днів і знову шука­ти його. Натхнення. Воно - усередині нас. За­вжди так було.

Іринка защебнула пальто, узяла шкільний портфель і вийшла на вулицю. Холодне повітря приємно пощипувало за носа, і, аби не мерзли ще й руки, Іринка заховала їх у кишені. І здиву­валася - пальці намацали кілька карамельок! Дівчинка чомусь озирнулася, так, ніби той, хто поклав їх туди, мав би стояти в неї просто за спиною. Але нікого не було. Тому вона розмота­ла яскраву обгортку, поклала цукерку до рота й, здивована, пішла додому. Наступного дня ситу­ація повторилася. Хтось таємно пригощав її ка­рамельками! Іринка пильно вдивлялася у своїх однокласників. «Можна вийти?» - якось запи­тав учителя математики Юрко, підводячись. А з-під парти на підлогу гучно впала карамелька.

З тих пір, як колишній чоловік обрубав їй крила, Галина взялася за мітлу. Стати відьмою їй не вдалося б ніколи - частково через м’який, добродушний характер, а частково - через віру в Бога. Тому виплакавши достатньо сліз, жінка спалила всі мости й улаштувалася двірником. Комунальне підприємство виділило їй крихіт­ну однокімнатну квартиру на першому поверсі, куди вона й перенесла всі свої нехитрі пожитки: дві валізи з одягом і взуттям, кілька коробок із книжками, кухонне начиння й фікус. Уранці Га­лина вправно орудує мітлою, а потім займаєть­ся улюбленою справою - майструє маленьких зворушливих янголиків. Вона щаслива. І знову літає. І мітла не має до цього жодного стосунку.

«Дивина та й годі! - увірвалася на роботу Люба. - Ви тільки подумайте, біля підземки стоїть хлопець і кожній, кожнісінькій жінці, котра виходить із метро, дарує троянду, листа й свою усмішку!» Люба замріяно ахнула і вдих­нула витончений аромат червоної троянди. «А ось і загадковий лист!» - білосніжний конверт в її руках злетів угору. Колежанки обступили її та захоплено ковтали кожнісіньке слово. «А що там?» - «Швидше відкривай конверт!» - «А може, там гроші?» Жіноцтво зацікавлено буду­вало різні версії. Люба обережно відкрила кон­верт, пробіглася очима й засяяла: «Тут вірші!» Розчарована публіка розсмокталася. Лишень вірші - не гроші. А Люба читала й усміхалася: «Той хлопець обов’язково буде мій!»

У маленьке містечко N приїздить крамничка на колесах. У той день повітря дражниться аро­матами солодощів, а звук веселого клаксону по­відомляє: «Солодке свято приїхало!» Тоді звіду­сіль до барвистого фургончика збігаються діти. Галасливою ватагою вони обступають вітрину зі смаколиками і, простягаючи паперові гривні в маленьких жменьках, оголошують свою солодку мрію. «Мені вишневе морозиво!» - «Зефірчику хочу!» - «Дайте цукерку!» Накупивши смакоти, щасливі діти розходяться по домівках. Сьогодні дітвори було багато. А коли всі порозбігалися, до крамнички підійшов замурзаний хлопчик. Розтуливши кулачок, простягнув кілька монет на долоньці. Надто мало, аби щось купити. Ве­ликі дитячі очі дивилися з неприхованою наді­єю. Продавчиня всміхнулася й вибрала хлопчи­кові найбільшого льодяника.

Щоразу як тато приходив додому з роботи, то приносив Олі невеличкий гостинець. «Від зайчи­ка», - казав і усміхнено мружив очі. А дитячим радощам не було меж. Дівчинка нетерпляче під­стрибувала й плескала в долоньки. І в’язка буб­ликів, і пакетик дрібних родзинок, і крихке пе­чиво з’їдалися з превеликим задоволенням. Ще б пак! Отримати їх в дарунок від самого зайця! Зараз маленька Оля перетворилася на Олю ве­лику. Вона живе у великому місті, у високому багатоповерховому будинку, ходить на серйозну роботу й уже давно перестала вірити в казки. Але кожного разу, як вона їде в гості до тата, завжди привозить йому щось смачненьке. Від зайчика.

Дата добавления: 2015-10-21