С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с. 1 страница

СлаВа СВітоВа

ДЛЯ ДОБРОГО НАСТРОЮ

120 мініатюр

Київ

Брайт Стар Паблішинг 2014

УДК 821.161.2(477)-32 ББК 84(4Укр)6-44 С24

СЛАВА СВІТОВА

С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с.

1SBN 978-966-2665-30-7

Тексти, що ввійшли до цієї книжки, нагадують кінематографічні ка­дри або світлини зі старенького й дорогого серцю фотоальбому. У ме­реживному плетиві слів лірика поєдналася з філософією, а гумор - із легкою іронією. Кожна мініатюра жива: дихає, випромінює тепло й роз­повідає свою історію. Це видання для тих, кому навіть жменьки слів буде

достатньо, щоб усміхнутися.

^{J 3} УДК 821.161.2(477)-32

ББК 84(4Укр)6-44

Ця книга не може бути використана повністю або частково в будь-якому вигляді без письмової згоди видавця

Літературно-художнє видання Слава Світова Жменька слів для доброго настрою

Редактор Ю. Шутенко Коректор I. Кривошеїна Верстка та дизайн В. Кириченко Фото, вкористане на першій сторінці обкладинки, Yutilova Elena [shutterstock]

Формат 60х90/ 16. Ум. друк. арк. 2.26.

ТОВ «Брайт Стар Паблішинг»

А/с 87, Київ 02002, Україна. Тел.: [phone].

E-mail: [e-mail] Свідоцтво ДК №3990 від 23.02.2011

Віддруковано в ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»

ISBN 978-966-2665-S0-7

02094, м. Київ, вул. Віскозна, 8. Тел./факс: [phone]. Свідоцтво про внесення до державного реєстру ДК №2715 від 07.12.2006. Замовлення №

© Брайт Стар Паблішинг, 2014

Є в мініатюрі те, що й має бути, - родзинка чи на­віть горішок у смачному шоколаді! З багатьох мініатюр можна було б написати і твори об’ємніші, але вони мо­гли б і втратити свої чарівні принади, свої «горішки»! Тому, можливо, ми так і любимо їх за це - усього сто слів, сто мазків на папері, а перед тобою не просто епізод чи історія, а ЖИТТЯ в усіх своїх барвах!.. Із кожною мініатюрою - нове сходження на вершину! Це як фотографічний знімок, епізод життя, його реа­лізм. Хтось зітхне сумно, хтось усміхнеться. Але не відчути цього неможливо.

Гай Ворон

Дуже глибоко написано. Славо, ти як завше, в ко­ротких замальовках дуже гарно розкриваєшся. Ко­лись якийсь розумний класик сказав, що великі жан­ри - для читання, а маленькі - для роздумів. Може, все й не так категорично, але щось у цьому є.

Оксана Демченко

Це є література! Бо слова тут не лише несуть ін­формацію. їхнє поєднання в цій маленькій замальов­ці концентрує й випромінює згусток голого почуття. Браво, Славо!

Михайло Карасьов

Кожна з мініатюр передає такі тонкі та зворушливі моменти! Здавалося б, епізоди взяті з найбуденнішо­го життя, але от саме такі миттєвості вловити мо­жуть лише люди з особливим баченням світу. Кожна твоя мініатюра особлива й по-своєму прекрасна.

Рина Гончарова

Це надзвичайно красиво. Ти нанизуєш слова, не­мов кольоровий бісер на нитку, вони зачіпають, пере­ливаються, залишають у душі теплий промінчик!

Олена Замлінська

Смарагдовими		Чугайстер
мріями окрилена		Малюк і
Люблю		крихітка
Персональний		Баба Ганя
купідончик		та її коза
Фарби		Вони
Магія		Великі рибини
		Мій скарб
Акваріум
		Маленький
Маленький всесвіт		червоний бедрик
Дядечко Вітер		Яйце-райце
Наречена		Багряна ниточка
Радість		Дівчина-сонце
Інфанта		Жук
	• 5 •

Француз		Дорога додому
Двоє		Туман
Тс-с-с, прислухайтеся 35	Зелений автобус
Дівчинка і янгол		Потуги
Дощовик		Небесні баранці
Моє море		Морфей
Одинокий		Той, хто всміхається птахам
Рожеві окуляри		Моє сьогодні
Равлик		Охоронець
Барабашко		Партія в шахи
Небесна каша		Старенький
Маленька жіноча		автомобільчик
сумочка		Незабудки
Тепло		Червона парасоля
Корж із маком		Шоколадниця
Лотерея		Жовтий банан
Очкарик		на сірому асфальті
Русалка		Клоун
Сонячне царство		Її темрява
	• 6	•

Його руки
Мовчати
Солод
Бульбашки
Некерований
Лист до
Діда Мороза
Василина
Herbarium
Білий олівець
Баба Фаня
Торт
Аплодисменти
Плюс і мінус
Рукавичка
Снігова баба
Старенький велосипед
Купідона
Червоний капелюшок 84

Кулінарничок натхнення
Про кохання
Весна
Зіронька
Телефономанія
Наполеон у домашніх
капцях
Бібліотека
Зуб мудрості
Жив-був дід Нетяжечка
Цілющі обійми
Натхнення
Карамельки
Мітла
Поетична пошта
Крамничка на колесах
Від зайчика

Три кубики цукру
Філгудненько
Страшилки
Ближче до неба
Як добре
Лісове озеро
Теплі історії до чаю
Сукенка для
Оленки
Літати
Квасолевий
суп для душі
Вихователька
Подушка
Плюшевий
ведмедик
Піаністка
і художник
Сум на підвіконні
Валянки для Іванки 116

Чиколядка
Чужі вікна
Романтичний
шкереберть
Повітряні кульки
Перший сніг
Обліпиха
з бергамотом
Книгоманія
Коробка шоколадних
цукерок
Красномовна тиша
Яблуня
Літо в банках
Життя на підборах
Жменька слів
Метрочитальня
Повітряний
цьомчик
Про авторку

Любі читачі, перед вами - унікальна книжка. Ав­торка її - молода особа зі сміливим ім’ям. Вона вигада­ла для себе сувору дисципліну, щоби відшліфовувати літературну майстерність: вирішила писати короткі тексти, що містять приблизно по сто слів. Завдяки життєрадісному характеру, таланту й натхненню ця справа обернулася для Слави Світової не муштрою, а насолодою, цікавою грою (хоча в одній із її мініатюр, «Потуги», є прозорий натяк і на творчі муки).

Маленький твір вимагає особливого підходу: кож­не слово - на вагу золота. Це немов біг на коротку дистанцію, мов постріл в «яблучко». Як виявляється, жменьки слів може бути достатньо, щоби поринути в казку, оживити спогад, посміятися, віддатися мріям, замислитися.

Найрізноманітніші люди оживають під пером Сла­ви Світової - маленькі дівчатка й хлопчики, школярі, тинейджери, молодь, чоловіки й жінки в розквіті сил,

старенькі бабусі й дідусі. Так само строкаті постаті за своїм соціальним статусом: бідні й багаті, самотні й щасливо одружені, батьки й діти. Деякі тексти на­прочуд влучно моделюють дійсність, даруючи ефект упізнавання: дотепно, іронічно, експресивно. Інші передають ліричний настрій, ритмізовані, піднесені, тяжіють до поетичного письма.

Вражає велика кількість зорових образів, недарма письменниця порівнює свої твори з кінематографіч­ними кадрами або світлинами зі старенького й доро­гого серцю фотоальбому.

Це різнобарв’я тем, сюжетів, персонажів робить читання цікавим від першої до останньої сторінки. Авторка не задовольняється змалюванням світу лю­дей і вдається також до зображення й свого потрак­тування фольклорних персонажів, тому в книжці мешкають дядечко Вітер, Чугайстер, Русалка, Ба- рабашко, Дощовик, Снігова Баба, Купідон, сонячні зайчики, білі єдинороги, чимало янголів. Є тут місце й Богові як Творцю всіх видимих і невидимих світів.

Наскрізні й автобіографічні штрихи, зокрема в мініатюрі «Охоронець», здається, авторка пише про себе: «А вона літала у снах. І по життю своєму за­вжди йшла легкою ходою, смарагдовими мріями окрилена. Як та бабка, що літає понад самою водою й ледве торкається крилами її поверхні. Як сонячний промінчик, який з’явою своєю зігріває світ».

Оптимістичне сприйняття й відтворення реаль­ності пов’язує книжку з попередніми виданнями на­шої серії. Виявляється, радість може мати велику кількість неповторних відтінків! Приємного читання!

Щиро - Юлія Шутенко, редактор серії «Теплі історії»

Люблю, коли після дощу влітку повітря пахне свіжістю трави й гарячим асфальтом. Люблю, коли у поштовій скриньці знаходжу листа. Не­сподівано. Люблю чорний шоколад. Вишука­ний. Гіркувато-солодкий. Люблю книжки: гор­тати їх, сторінка за сторінкою, вдихати ні з чим незрівнянний аромат паперу, літер, мудрості... Люблю, коли за вікном негода, а вдома затишно й тепло. Люблю м’які кошлаті шкарпетки. Вони трепетно зігрівають кожен пальчик узимку. Лю­блю яскраві жовті тюльпани. У них ховається сонце. І весна. Люблю бедриків. І світанок. Коли над луками парує туман, а повітря тремтить від ранкової свіжості. Люблю мармелад, синє небо в білих хмаринках, пухнасті зворушливі куль- бабки, барвисту веселку. Люблю життя!

Я підстерегла його на балконі. Він якраз намагався потрапити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному ка­шеміровому пальті. Цікаво, кого він потім під­стрелив би для неї? Досить розбитих сердець! Досить неправильних пар! І взагалі, чому все вирішувати має оцей рожевощокий опецьку­ватий карапуз? Он у нього ще й молоко на гу­бах не обсохло, куди йому до серйозних справ сердечних?! Досить! Тихенько підкралася зза­ду. Він пручався й хвицався, але я міцно його вхопила. Прив’язала за пухкеньку ніжку, аби не втік. І відібрала стріли. На днях придивлюся собі достойного кандидата. І хай лишень спро­бує не поцілити туди, куди треба!

Учора вона купила собі фарби. Трохи ком­плексувала, адже панянки її віку купують теф­лонові сковорідки або силіконові формочки для запікання кексів. Насамкінець - стильну хромовану солонку. Або перечницю. Вона ж го­тувати не любить. Не бачить сенсу в тому, аби стояти на кухні півдня заради півгодинного га­строномічного задоволення. «Суть життя не має зводитись до продуктової корзини й туалетного паперу», - постійно казала вона сама собі. Того ж вечора сіла малювати. Веселкові кольори про­силися на папір. Прозора вода у склянці обіця­ла пензлику золоті гори. Білий аркуш загадко­во мовчав. Зображувати своє життя непросто. Якої барви самотність? А закоханість? А щастя? Вона усміхалася. Фарби творили.

Далеко за північ. На вулиці - ані душі. Він зіщулився від холоду й завів авто. Час повер­татися додому. Несподіваний стук у вікно - він здригнувся. Опустив промерзле скло, здивовано кліпнув. Посеред сніжинок, що плавно зависли в повітрі, стояв китаєць. І усміхався. Умостив­шись на заднє сидіння, нічний гість попросив відвезти його у центр. «Відвезу, а потім - спа­ти», - повідомив сам собі подумки. Вогні цен­тральної вулиці обіймали місто м’яким світлом. На прощання китаєць загадково промовив: «Ма-гі-я». І зник. Натомість ожив пейджер. Про­сять подати таксі до ресторану «Реіісісіасі». «Пої­ду, але потім - точно відпочивати». Із ресторану граційно випурхнула дівчина і... наповнила са­лон його автомобіля щастям! Магія спрацювала.

Олена заїхала на Пташиний ринок, аби купи­ти подрузі акваріум. А коли поверталася до ав- тівки, почула десь збоку різке: «Собаку купи!». Здивовано озирнувшись, вона побачила чоло­віка середніх літ. І незграбне цуценя. Мимоволі всміхнулася, підійшла ближче, щоби погладити кумедного песика. Поставила акваріум збоку. «А скільки ж просите?» - поцікавилася. «Сто дола­рів, - відрубав чоловік і погрозливо буркнув: - Бери! А то я його на місці приб’ю!» І тієї ж миті розмашисто вдарив собача ногою. Те пронизли­во заскавуліло, а вона вже діставала гаманець. Схопила цуценя на руки, міцно притисла до себе. Згодом її авто зникло. Чоловік рахував гроші, а на тротуарі стояв забутий нею акваріум.

Наллю собі в чашку трохи неба. Зроблю ков­точок. І сяду тихо в саду плести вінок із рома­шок - білих, ніжних. Я не чіпатиму пелюсток їхніх і «любить-чи-не-любить» не ворожитиму до ранку. Бо знатиму, що любить, просто знатиму. І ноти вітру я тихенько проспіваю - від радості. І всміхнуся сонечку - від щастя. І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє! І загля­датиме мені у вічі. І таємницю нашу, народжену з любові, вгадуватиме. А я відчую за плечима легкі крила й тихенько прислухатимусь до себе. До дива-дивного, що у мені зроста. Є я і він, і наш маленький всесвіт, дарований нам небом.

Дядечко Вітер - називали його сусідські діти. А він дарував їм кольорові вітрячки, солодких півників на паличці й учив розмовляти з голуба­ми. Він жив високо-високо, аж під небом, і, аби завітати до нього в гості, треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців. У його піднебесній оселі було цікаво: навколо висіли срібні дзвоники, а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко, роз­повідали секрети цукрових хмар. Діти завжди приходили з крихтами хліба, і птахи зліталися з-попід стелі просто їм на долоні, а іноді також сідали їм на плечі й навіть голови! Тоді дядечко Вітер сміявся, а діти були щасливі.

Серденько б’ється так швидко, що подих пе­рехоплює. (...у радості й горі, у багатстві й бідності...) Ніжна усмішка сором’язливо хова­ється за тонким мереживом невагомого, сніжно- білого вельону; ясні очі щастям світяться. Роз­шитий блискітками корсет обійняв тонкий стан, золоте волосся м'якими хвилями по плечах роз­сипалося. (...хоч би що трапилося, я завжди буду поруч із тобою...) Кришталеві черевички заховалися під довгим шлейфом вишуканої сук­ні, зітканої з найдорожчого краму. Розкішний букет із королівських півоній п’янкими аромата­ми напуває, зваблює, (...у здоров’ї та хворобі... і поки смерть не розлучить нас...) Вуста трем­тять від його поцілунку, золотим сяйвом неземної радості душа наповнюється. (...Віднині я - лише твоя...) Наречена...

Сьогодні вночі їй наснилися білі єдинороги. Вона літала з ними аж до сьомого неба! І була щасливою. Уранці прокинулася з усмішкою й пішла варити духмяну каву. Поволі повітря до­вкола неї наповнювалося легкими хмарками аромату арабіки, кориці й... безмежної радо­сті! Вона зробила кілька невеликих ковточків і, здавалося, відчула, як за спиною виростають білосніжні крила! Смакувала каву. Смакувала життя! Пританцьовувала босоніж, розглядаючи своє відображення у вікні. Сьогодні її день! Сьо­годні її радість! Розкинувши руки, немов крила, вона впала на м’які перини й розсміялася! Світ заглядав до неї у вікно й грайливо всміхався. На туалетному столику лежав маленький букетик фіалок. І записка: «Люблю».

Давним-давно жила на світі маленька Інфан­та[1]. Аристократично пхинькала, коли була не в гуморі. Смакувала вівсяну кашу зі срібної ложеч­ки, а на десерт полюбляла груші в карамельному соусі. По обіді вона засинала на високих пухких перинах під заколисуючі мотиви віденських валь­сів. І кожного дня прогулювалася околицями міста в надії зустріти свого маленького принца. А зустріла - пастушка. Там, на безкрайніх сма­рагдових луках королівства, він пас неслухняних поросят і майстрував чудернацькі свистунці з червоної глини. Замурзаний пастушок настільки сподобався Інфанті, що вона залишилася з ним назавжди. Удвох вони крутять поросяткам хво­стики й частують одне одного стиглими медови­ми грушами. Дарма, що без карамельного соусу.

Навесні, коли з високих гір сходить сніг і на­повнює своїм холодом ріки, у карпатських лісах з’являється Чугайстер. Височенний - у зріст ві­ковічних зелених смерек, - він блукає поміж де­рев, ніби шукає пустотливих мавок. Ніби когось шукає... Опівночі, при блідому світлі місяця, він сидить посеред галяви й грає на сопілці. І зда­ється, що духи лісу оживають, зачувши ту див­ну мелодію. І химерно танцюють довкола. А він дивиться в глибоке нічне небо й мовчки рахує зорі. І ніхто в цілому світі не знає, що Чугайстер насправді - звичайний чоловік. Лишень само­тній. Настільки, що змушений одиноко блукати поміж високих дерев, чіпляючи їхні верхівки довгою сивою бородою.

«Пані Матильдо, що сталося?» - питально звела брівки пані в позолочених окулярах. «Що вам сказати, пані Іветто, мій малюк сьогодні так погано спав! Усю ніч крутився. Температура? Чи животик болів?» - скрушно зітхнула пані у хутряному манто. «Ой, розумію. Моя крихітка іноді так погано їсть, а я - переживаю», - про­йнялася пані Іветта. «їх потрібно любити! - уро­чисто промовила пані Матильда. - Я оце вчора курточку тепленьку своєму купила, холодно ж!» - «А я своїй крихітці комбіне... Ой, лишень­ко, що це?!» - несподівано схопилася на ноги одна. «Жоржик! Мімі! Ану сюди! Негайно!» - схвильовано гукнула друга. Мініатюрна такса й французький бульдог у болоньєвій курточці саме знайомилися з дебелим мастифом.

Баба Ганя щодня вставала вдосвіта. Уми­вала обличчя, причісувала гребінцем коси, зав’язувала хустину й поспішала до хліва. Там, серед аромату сіна, стояла бабина коза. І чека­ла. Коза полюбила бабу Ганю відразу, тільки- но побачила. Баба Ганя за таку вірність гордо називала її «моя коза». Вони всюди з’являлися вдвох. Баба Ганя крокувала вулицею, коза слух­няно тупотіла поряд. Обидві завжди були в гу­морі. Якось баба Ганя зо два тижні проходила з темно-багряним синцем під оком. «То моя коза мене трохи штурхнула», - без тіні злості відка­зувала баба Ганя тим, хто питав. Вона ніколи не сердилася на свою козу. Бо дуже її любила.

Вони знають мою історію. Вони малюють життя в мене на обличчі. Мій сміх - вони чули. Мій біль - вони вистраждали. Мій сум - вони витужили. Мій плач - вони пам’ятають. Усе моє вони прожили зі мною. Вони - митці. Ма­люють мій характер у мене на обличчі. А я - по­лотно. А я - «табула раса». Як пісок, на якому з’являються сліди; як шибка, на котрій мороз вирізьблює холодний візерунок; як папір, на якому темно-синє чорнило виписує слова у рів­ний ряд; як сніг, на якому ягоди калини кричать про червоне, - моє обличчя. Воно піддається їм. Воно віддається їм. Моє обличчя і я - одне ціле. Вони - мої. Зморшки.

Його дні пропливали, як великі рибини. Хо­тілося з усіх сил ухопити хоч би одну за хво­ста або голосно вигукнути котрійсь: «Замри!» А вони все вислизали з рук, немов невловимі миттєвості, зникали. Залишали по собі лише прозорі відчуття невідворотності, дзеркальної фатальності. Він часто любив сидіти на висо­кому березі річки у передранковому тумані й вдивлятися у воду. Чатувати на них. Своїх риб. Великих і маленьких. Неповторних - як дні його життя. Кожна - унікальна в своїх візерункових лусочках, із яких, немов із маленьких люстерок, усміхаються до нього обличчя тих, хто давно ка­нув у Лету. Він знав, що одного дня Велика Ріка прийме і його.

Там є червоне намисто. Дуже гарне, святкове. Коли його взяти до рук і підійти ближче до вікна, воно виблискує на сонці. Вишивані рушники ле­жать, складені один на одного: чорне й червоне традиційно об’єдналися хрестиками у візерунок. А ще там є дерев’яна шкатулка - чорного, смо­ляного кольору з сонячно-солом’яним чудернаць- кимюрнаментом. Усередині неї - пара мідних се­режок, укритих зеленавим відтінком минулого, декілька шпильок і гребінець для волосся. Милі серцю дрібнички. На самому дні - старенький фотоальбом. Люблю його гортати. Усміхнено дивляться на мене з пожовклих чорно-білих світ­лин рідні обличчя. І я мимоволі усміхаюся їм. Ще раз обережно проводжу рукою, торкаючись ми­нулого. Скриня прабабусі. Мій скарб.

Соковите зелене яблуко посеред столу. Ма­ленький червоний бедрик у чорну цяточку си­дить на ньому. Не рухається. Тихо склав лапки й спить. Гріється на сонечку. І сниться бедрику високе блакитне небо й пухнаста біла хмарин­ка. А ще - духмяна трава з прозорими краплями холодної роси. І сині дзвоники в безкрайньому полі. Вони тихенько виспівують-видзвонюють бедрикові колискову. І він усміхається вві сні. Я сиджу за столом і боюся поворушитися, щоби його не розбудити. Він так солодко дрімає. А я заворожено дивлюся на нього. Милуюся - не намилуюся Божим створінням. Звідки він узяв­ся тут - цей маленький червоний бедрик у чор­ну цяточку? На моєму зеленому яблуку.

Принесу студеної води до схід сонця. По­волі, на малому вогні, розтоплю бджолиний віск. Обережно дістану з шафки свої фарби. І пензлика. Умочу м’якого кінчика в прозору воду, потім - у колір. І буду писати... Чотири пори року, чотири сторони світу, чотири вітри по землі віють - лягає маленький хрестик на біду поверхню. Сплітаються символи між со­бою, знаки й кольорові фарби. Небесні олені, підковані срібними зорями. Жовтогаряче сон­це й червоний місяць. І древо життя, що ко­рінням своїм сягає стародавнього минулого, а розкішним тонким гіллям тягнеться ввись. До безкрайньої мудрості неосяжного Всесвіту, до любові. До Божественного світла істини. Роз­писую писанку. Пишу свого листа Богові.

Вона дуже довго й міцно його тримала. Непо­мітно прив’язала до себе тонесенькою багряною ниткою й не відпускала. Усе вірила, що одного прекрасного дня він до неї обов’язково повер­неться. Усе надіялася. І якось він таки з’явився. Уві сні. Узяв її за руку й стиха промовив: «Ти ж мене любиш. Я знаю...». Крізь туманний сон вона спробувала розгледіти у його обличчі щось рідне, знайоме. «Це вже не він», - відлунювало в голові. Раптово здригнувшись, вона різко від нього відсторонилася. І прокинулася. Сонячні зайчики наповнювали собою затишну кімнату. Його ніде не було. Лишень на подушці поряд ле­жала маленька багряна ниточка. Вона нарешті його відпустила.

Дата добавления: 2015-10-21