С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с. 2 страница

Коли вона народилася, сонце ніжно поцілу­вало її носика. Відтоді там жменька веснянок. Відтоді з нею завжди її рудий сором. Того похму­рого лютневого дня вона блукала алеями парку. Схилила голову донизу й зацікавлено розгляда­ла чудернацькі тріщинки на мокрому асфальті. Він стояв посеред безлюдної алеї й пильно вдив­лявся в сіре насуплене небо. Хотів віднайти по­серед лютневих хмар трохи сонця. Раптом - лег­кий удар у спину! «О Господи, я ледве не збила його з ніг!» Здивовано повернувся й побачив її. Виразні карі очі. Жменька кумедних веснянок. І дивовижне сонячно-руде волосся. Мимоволі він усміхнувся: «Я таки знайшов своє Сонце!» Дів­чина несміливо всміхнулася йому у відповідь.

«Ой!» - раптово зойкнула вона, округливши від жаху очі. Здивовано підвівшись із дивану, він поглянув угору. Майже під самою стелею на стіні нерухомо сидів велетенський чорний жук. «Убий його!» - імпульсивно вирвалося в неї. І у вечірній тиші спальні ці слова прозвуча­ли чомусь як вирок. Він пішов на пошуки ган­чірки, а вона залишилася чекати. Не могла від­вести погляду від жука. І нарешті навшпиньках сторожко підійшла ближче. Аби роздивитися. Чорні блискучі крила, чіпкі лапки, довжелезні страшні вуса... Коли у дверях з’явився він - із бойовою ганчіркою, - вона здригнулася й не­сподівано вигукнула: «Тільки не вбивай!» По­тім ніяково всміхнулася й додала: «Давай від­пустимо його на волю».

Двері магазину пропускали силу-силенну людей. Клунки, пакети, сумки з провізією про­пливали повз нього, поширюючи довкола міль­йони запахів. Дражнили його ніздрі. А він сидів осторонь, прив’язаний до дерев’яного поручня, і пильно вдивлявся в кожного перехожого. Со­бака з сумними очима. Аж раптом неспокійно смикнувся, але тієї ж миті великі очі розчарова­но згасли. То не його господар. Запах чужий. По­волі сонце звертало ліворуч і ховалося за верхів­ками будинків. Заходив вечір. Собака розумів, що за ним ніхто не прийде. «Ну що, Французи­ку?» - почувся співчутливий голос продавчині, що зачиняла двері. Бульдог поволі піднявся й питально глянув жінці у вічі. Розв’язавши пово­док, вона м’яко промовила: «Ходімо!»

Чорно-білою зеброю пішохідного переходу йдуть двоє стареньких, пліч-о-пліч. Неспішно. Він опирається на милицю, а вона, як завжди, зворушливо тримає його попід руку. Смуга чор­на, смуга біла. Як і їхнє життя. Як і чорно-білі світлини з пожовклими кутиками у старенько­му фотоальбомі, ті сторінки вони так люблять гортати тихими затишними вечорами. Вдивля­ються у фотографії, щось згадують, усміхають­ся. Теплом чорно-білих спогадів себе зігрівають, ніби зблизька своє життя розглядають. Смуга чорна, смуга біла штрихпунктирною лінією роз­діляє їхнє життя на те, що було і що буде. А вони йдуть собі поволі вперед. Усміхаються. Пригор­нувшись одне до одного, пліч-о-пліч, двоє ста­реньких - він і вона. Щасливі обоє.

Тс-с-с... Ви чуєте, як дихає світ? На повні гру­ди, розмірено й глибоко. Вдихає асфальтний пил великого міста, всмоктує в себе важкі темні клуб­ні густого диму - і все ж дихає. І так ритмічно б’ється його серце. Прислухайтеся. Глухі гарячі удари пульсують життям. Удар, іще удар. Він живе. Вбирає запах мегаполісу, переповненого мільярдами чужих сірих думок, нездійснених мрій, маленьких життєвих трагедій, мовчазних криків відчаю, всотує солоний бриз виплаканих сліз, а натомість дарує аромат свіжоскошеної трави, літнього дощу, прохолодної свіжості роси. Ви чуєте? Ваше серце б’ється в унісон із великим серцем світу. Удар, іще удар. Ви живете. Прислу­хайтеся. Чуєте, як дихає ваш світ?

Місто шуміло. Вирувало. Люди поволі на­повнювали собою тротуари. Автівки голосно снували павутиною доріг. Повітря пахло ранко­вою свіжістю й мільйонами думок перехожих. Місто прокидалося. Міцно стиснувши долоньку в кулачок, вулицею йшла маленька дівчинка. Сама-самісінька. Бадьоро й упевнено крокувала вперед, роздивляючись усе довкола. На пере­хресті вулиць пригостила замурзаного жебрака шоколадною цукеркою. Ще погладила кудлато­го дворового собаку за велюровим вухом («Де твоя мама?»). Обережно розтуливши долоньку, малеча показала місту свій скарб - кольорове скельце. І помандрувала собі далі. Там, угорі, посеред блакиті неба, на подушці білої хмарини сидів янгол. І спостерігав за нею. Маленька дів­чинка роздивлялася його крізь рожеве скельце. І усміхалася. Місто вирувало.

Сьогодні знову хлющ. Несподівано, знена­цька. Прогнози віщували сонце, а тут - він. Пря­молінійно - з неба. Ніхто не чекав. Ніхто не ба­жав. А він прийшов. Потоки прозорої небесної води вмивали вулиці й дороги. Дахи будинків радісно виблискували в золотому промінні. Ка­люжі пристрасно фотографували блакитно-сіру вись, а перехожі усміхалися з-під кольорових парасольок, граційно витанцьовуючи поміж кра­плин. Місто потопало в обіймах семиколірної веселки. На лаві біля фонтану непомітно сидів дідусь під старенькою парасолею. Усміхнений. Дощ рясно поливав усіх на щастя! Аж раптом припинив. Несподівано, зненацька. Обережно заховавши барвисту веселку до кишені старого плаща, Дощовик тихо покинув місто. Залишаю­чи по собі прозорі сліди-калюжі на асфальті.

Мало хто про це знає, але в мене є море. Без­крайнє й дуже глибоке. Моє море прозоре, іноді воно буває солоне, але зазвичай воно солодке. Саме так. Хоча солодких морів у природі не бу­ває. Існують моря кольорові - чорне, жовте, чер­воне, біле. Чи моря мертві. А моє море - живе. І солодке. Коли я лягаю спати, воно тихенько шумить на вушко, огортає морським шумом, за­колисує до сну. Іноді моє море штормить, вирує й б’є хвилями. Хлине потоками сліз. Отоді воно дуже солоне. І тоді мені солоно. Але так буває дуже рідко. Узагалі, воно мирне й спокійне. І дуже тепле. Море. В мені.

• зо •

Він самотньо стояв на вулиці й дивився на перехожих. Люди проходили повз. Туди-сю­ди. Сюди-туди. А він кожного разу дивувався з того, що вночі його вулиця може бути такою жвавою! Галаслива компанія, сміючись, вири­нула з темряви в його світло. Згодом прийшов похмурий чоловік. Приклеїв на нього: «Пропа­ла кішка». Чоловік не знає. Його киця прогу­люється вночі дахами будинків із рудим котом. З-за рогу з’явилися закохані. Щасливі! їх двоє. І вони люблять одне одного. А він - сам-один, ніби поміж людей, та все ж одинокий... Скоро світатиме. Ліхтар ще раз глянув яскраво-жов­тим оком на місто. І згас. Щоби засяяти з пер­шими сутінками ввечері.

Ні, я так не хочу. Мені так не підходить. Не ці­кавить сірий світ. Я прагну кольорів. Розмаїтого життя! Хочу бачити сонячних зайчиків. Відчу­вати смак нового дня. Чути, як увечері засинає місто. Барвистих відтінків! Поверніть мені ро­жеві окуляри. Сірі будні не для мене. Тут люди не всміхаються. І мрії не збуваються. У сірому просторі ходять сірі постаті. Сумні. Сонливі. Стомлені. Сомнамбулічні. У сірому краї страш­но жити. Він надто реальний. Надто суворий. Я так не хочу. Поверніть мені кольорову казку. Я хочу знову бачити світло людської душі.

Я завжди любила равликів. Вони часто з’являлися нізвідки. Матеріалізувались десь неподалік. А я брала їх до рук. Прохолодне тіль­це поволі приклеювалося до долоньки. Тепер у нас одна доля. Ще мить - і лінією мого життя повзе равлик. Несе на собі маленьку хатинку. Повільно. Долонею. Долею. Якщо долоньку обережно повернути до сонця, то можна поба­чити в центрі - нескінченність. Усі лінії склеї­лися. Склались у візерунок. І нема йому кінця. Є лише початок... І равлик. І долонька. І мере­живні лінії, що виграють на сонці. Ще мить - і равлика нема. Він зник. Нескінченність залиши­лася. Тут, у самому центрі моєї долі. На моїй до­лоньці. Прощавай, равлику!

Я живу у вашій шафі. На другій полиці знизу. У смугастій шкарпетці. Я рипаю-скрипаю двери­ма вночі. А ще тишком-нишком бавлюся ваши­ми дрібничками. Я ховаюся від кота у складках штор. А потім тихо чмихаю в кулачок десь на ан­тресолі. Тихенько так, аби ви не чули, і хитрий кіт теж. Удень я гойдаюся на люстрі. Читаю газети. Підмітаю хлібні крихти. І дуже на вас чекаю. Коли вас довго нема, сумую. Сиджу на підвіконні й виглядаю вас у вікно. Я міг би вам показатися, але боюся... злякати вас. Бу-у-у! Я - Барабашко. Живу у вашій шафі. У найдальшому куточку. Я - хороший.

З неба на землю падала дрібненька біла кру­па. Там, нагорі, янголи варили кашу. Хлопець у кумедній хутряній шапці поспішав містом. Аж раптом несподівано посковзнувся, змахнув ру­ками в повітрі й упав навзнак. Шапка злетіла. Дихання збилося. Лежачи на тротуарі, широко відкритими очима він розглядав небо. У якийсь момент у візерунках снігових хмар йому наче привиділися дивні образи в білому... «Не заби­лися?» - почув приємний жіночий голос десь згори. «Головне, що не на смерть», - спробував пожартувати, поволі підводячись. Годиною піз­ніше вони разом пили духмяну каву. Смачну, із солодким присмаком сором’язливості. Біла кру­па й далі сипала за вікном. Там, нагорі, знову ви­рішувалась чиясь доля.

Шкіряна чи полотняна. Вишита дрібним бісе­ром чи з крокодилячого хвоста. Чорна чи барви­ста. Вона - унікальна. Як і її володарка. І в надрах її - безцінні скарби. Гарненьке посріблене дзер­кальце. Перламутровий блиск для губ. Помада яскраво-червоного кольору. Невеличкий запис­ник із номерами телефонів тих, хто сподобався, та адресами улюблених магазинів. Серветки з ароматом зеленого яблука. Загадкові ініціали на мереживній хустинці. Флакон улюблених парфу­мів, невловимо-ефемерних. Бірюзовий гаманець. Дводоларова купюра на щастя. Велика в’язка ключів. «Пацьорки» Роздобудько - для настрою. Збірка віршів Ахматової - для душі. Чоловічий журнал «Men’s Health» - для обізнаності. Льо­дяники зі смаком полуниці та вишні. Записка від коханого. Маленька жіноча сумочка. Потаєм­ний незвіданий світ.

М’якими вовняними шкарпетками, духмяним світковим медом, що літом і спокусою так пах- іе солодко, гарячим чаєм із ванільними хрус- 'иками - я зігріватимусь від осіннього холоду. Іухнастого кота вуркотливого посаджу, немов щтя, собі на коліна й до ночі слухатиму диво- шжні казки його про незвідані землі та сонячні ірлини, що він мені стиха на вухо муркотітиме; іатишок і тепло в оселю прийму. Кілька сухих фівець у вогонь підкину й ніжним тріскотом за­бухаюся, вогняними візерунками, іскрами жов- югарячими зачудуюся, ліниво всміхнуся дощеві іа вікном та осені. Вдивлятимусь у вогонь дов- ю-довго. І мріятиму... Вбиратиму тепло і тілом:воїм, і серцем. І відчую безмежне щастя!

Пухкий, духмяний, присипаний дрібними чорними бісеринками, красується посеред столу корж із маком. Солодкий, мов нектар. І пахне, ніби квіти з луки мого дитинства. Дивлюся на нього й згадую. Триколісний велосипед, що так дзвінко поскрипував правим колесом, невтомно мандруючи сусідськими вулицями. Бабусину корову Булану - її гарні сині очі з довгими ві­ями, дзвіночок на шиї й вінок із волошок. Білу емальовану кружку теплого домашнього молока з пухнастою пінкою-мереживом. «Підколінки» з кутасиками, коротеньку сукеночку й чепурні червоні сандалики. Ляльку Катрю з жовтим, ку­черявим волоссям, заплетеним у косу; лінивого кота Мартина, мамину ласкаву усмішку й казку перед сном. Дрібними чорними бісеринками - мак. І спогади.

Він завжди підходив до кіоску з періодикою й жартівливо промовляв у віконечко: «Мені, будь ласка, лотерейний білет. Тільки обов’язково виграшний». І завжди дивувався з того, що у кіосках сидять невдоволені тітоньки, байдуже простягають йому кілька лотерейних смужок, приказуючи: «Ось. Вибирайте собі самі!». І він вибирав. І ще ніколи не вигравав. А якось із ві­конечка несподівано почув приємний жіночий голос: «Хочете виграти мільйон? Що ж, давайте почаклуємо!» Він зазирнув усередину й побачив ії. Усміхаючись, вона подала йому щасливого ло­терейного квитка - виграшного. Він швидко стер захисне покриття монеткою... і просто засяяв! «Невже таки виграли?» - здивовано запитала. «Ні! - радісно вигукнув. - Але знайшов вас!»

Усі казали: «Очкарик». І поблажливо посмі­халися. Так, ніби виправдовували його худі, гоструваті плечі. «Наш очкарик», - шепотіли тихенько в нього за спиною. Так, аби не почу­ли його лапаті вуха. І скрушно хитали головами. Ніби співчували йому - кволому, безпомічному в такому страшному, жорстокому світі. А коли він прийшов на роботу без окулярів і з подряпи­ною на скроні, всі дивувалися: «Що це з тобою? Ти впав?» І перешіптувалися: «Хто ж це побив його, бідолашного?» А він усе відмахувався ру­кою й бурмотів: «Нічого страшного...» А у ве­чірніх новинах розказували щось про маленьку дівчинку. І якогось нападника. І, здається, рятів­ник був худий і незграбний. Очкарик.

Колись давно я була русалкою. З довгим зе­леним волоссям, прохолодно-слизьким тілом і гарним хвостом із дзеркальних лусочок. Я мала тонкої роботи срібну арфу й завжди перед сві­танком ніжно перебирала струни, виткані зо­лотими шовкопрядами, і співала. Так я вітала новий день. Сидячи на неопалимій купині, роз­чісувала своє волосся, полоскала його в про­зорій воді, прикрашала ліліями. Коли спадав густий надвечірній туман, понад річкою линув тихий плескіт. То я пірнала на саме дно. Там, унизу, я спала в безпечному спокої мушлі аж до ранку. Так було давно. Тепер я боюся нічної води: пам’ятаю, як самотньо мені було там, у темних глибинах.

Десь далеко-далеко, за синіми пагорбами та фі­олетовими ріками, за густими лісами, за блакит­ними луками є Сонячне Царство. Там барвисті метелики танцюють на білих хмаринках, а грай­ливі сонячні зайчики сповіщають усіх жителів про початок нового дня. Там золоті зорі квітнуть чудернацькими суцвіттями в небі, а маленькі феї розсипають уночі добрі сни. Там живуть крихітні янголики. Удень вони купаються у ранковій росі, катаються верхи на білосніжних єдинорогах, бав­ляться кольоровими скельцями. А як надходить вечір, дзвонять у маленькі срібні дзвоники. І тоді з-за цукрово-молочних хмар прилітають до них дивовижні білі птахи, садовлять їх собі на крила й несуть на землю, до батьків.

Теплими сонячними промінчиками крізь смараг­дово-багряне листя високих дерев. Блакитними латочками м’якого неба. Тонкими, невловимими, срібними ниточками-павутинками. Рясно насіяни­ми хатками, кольорово-веселковими, майже іграш­ковими. Усміхненими бабусями на лавчинах, коло воріт. Жовтогарячими соняшниками, тендітними мальвами, садками, рясними кущами барвистих пі­воній, квітучими айстрами. Безкрайніми луками, ще зеленими. Табунами коней, що відчайдушно мчать із вітром наввипередки. Золотими куполами білосніж­них храмів. Тонким, протяжним звуком дзвону, що тане й зникає. Відчиненими хвірточками, вбраними клумбами. Кудлатим собакою. Дрібними курочка­ми на подвір’ях. Веселим сміхом дітлахів. Стогоном дерев’яного воза, скрипом колеса о кам’яний ґрунт. Духмяним запахом свіжовипеченого хліба. Важким ароматом диму й осіннього листя в повітрі. Дорога додому. Бабине літо.

Невідоме тепле дихання поволі наповнило со­бою прохолодний простір. Вдих-видих... Захука­ло всіх чимсь непроглядним та густим, м’яким та білим, загадковим. Заповнило вулиці, заплутало людей. Сховало в міріадах крихітних краплинок і сонце, і місяць. Зник горизонт. Об’єдналися в одне ціле тверді - земна й небесна. Хмари зі­йшли з небес і поглинули місто. Зникли будин­ки, розчинилися в молочному серпанку дерева. Лише вуличні ліхтарі горять. Розмитими жовто­гарячими сонцями своїми в незвідану глибину манять. Тихо довкола. Густе повітря ночі вими­кає звуки. Лише самотня краплина скотиться додолу з вологої гілки. Ніби сльоза, впаде й важ­ко розіб’ється о бруківку. Вдих-видих... Туман.

Коли я була маленька, то їздила в майбутнє на зеленому автобусі. Я чекала його рівно опівдні вчорашнього дня, на перехресті трьох сусідніх вулиць. І з’являвся він завжди несподівано - то виїжджав із бузинових кущів, то випірнав із глибоченної дощової калюжі. Щоразу блимав мені сонячною фарою та ввічливо відчиняв свої двері, впускаючи до квіткового салону, де смач­но пахло медом і бабусиною гарбузовою кашею. Разом ми їхали вперед - до незвіданого - аж ві­тер свистів у вухах! І поверталися лише завтра, з першими сутінками ранку. Зараз, коли мені сумно, іду до знайомого перехрестя й чекаю. Але зелений автобус чомусь давно не приїздить.

ЇІОТУГИ

Мабуть, ще не час. Бо коли час, тоді все лег­ко. Тоді не треба важко дихати, хапати ротом повітря. Не потрібно пітніти, міцно стискаючи пальці в кулак. До хрускоту в кісточках. Не­має необхідності важко дихати і водночас за­дихатися. Від нестачі повітря. Не треба битися в конвульсіях і вигинатися всім тілом. У болях. У муках. Немає чого зціплювати зуби й стриму­вати крик у горлі. Вона так хотіла вистраждати й дати життя. І не могла. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Рояться думки. І жодного сло­ва. У потугах легко народжувати, а от творити... Важко? Колись вона напише свій шедевр. Ма­буть, іще не час.

Коли усміхаються небеса, відбуваються всі­лякі дива! Пухкі ефемерні хмаринки оживають і бавляться між собою! Саме там, посеред соняч­ного серпанку й прозорості безкрайнього неба. За ними так цікаво спостерігати. Стояти, заки­нувши голову догори, жмурити очі й усміхатися. Вітерець легенько згонить докупи кілька пустот­ливих м’якеньких хмаринок: ще мить - і посеред блакиті з’явилася дивовижна квітка! Вона росте, розпускає сніжно-білі пелюсточки... Вітерець дмухнув - і ось уже пелюсточки розлетілися, за­кружляли у веселому танку! Дивись, - і посеред самого неба з’явилися маленькі баранці. Небес­ні. Вони кумедно буцаються між собою, грають­ся й тишком спостерігають за всіма з височини.

Мій сон, ніби п’янкий трунок. Я поволі заплю­щую очі й солодко впиваюся ним до нестями. Він, ніби нектар богів, наповнює відчуттям легкості, прозорої невагомості й спокою. Нестримною на­солодою. Лежу нерухомо, оповита хмарами сріб­ного космічного пилу, і чекаю. Нічні метелики безшумно піднімають мене на свої м’які крила й несуть у незвідану темінь неба. Я - безтілесна. Поміж зоряних ліхтарів стрімко лечу, босими ногами звивистим Чумацьким Шляхом ступаю. Місячною доріжкою серпанковою мандрую дале­ко, в сонне царство Морфея. Небесними ріками молочними пропливаю. І добре мені. Оповита пухкими хмарами, солодко сплю.

той, хто

ВСМІХАЄТЬСЯ ПТАХАМ

Він приблуда. Люди його не люблять. Бруд­ний. Тхне однаково і в мороз, і в спеку. У нього темне, майже чорне обличчя - чи то від приро­ди, чи то від засмаги, чи то від невмиваності. На голові - клубок нечесаного волосся. І взагалі, він якийсь не в собі. Смикає себе за сорочку, чухається за вухом. І всміхається. Стоїть, заки­нувши голову, посеред площі, посеред натовпу. І пильно вдивляється в небо. Там, високо, серед білих хмар, літають голуби. Вони вільні у своє­му польоті. Як і він. Вони літають у небі. А він лі­тає разом із ними. Тільки вві сні. Він щасливий. Той, хто всміхається птахам.

Сьогодні такий настрій, що хочеться натягну­ти на ноги веселі гумові чоботи жовтого кольору в кумедні зелені качечки! Обмотати шию теплим плетеним шарфом, надягти зручні й теплі джин­си та вийти в сад - згрібати осіннє листя! Ходити діловито садом із величезними граблями гуліве- рівського розміру, борсатися в землі, згрібаючи докупи золото осені! А потім раптово відчути при­плив невагомої всепоглинаючої радості, розкину­ти руки в боки й шубовснути прямісінько в купу листя! Впасти у дитинство! І жбурляти кольо­рові листочки до неба, кричати весело щось про цілий світ див і нескінченність мрій, улюлюкати нісенітниці в холодну височінь, черпати руками останні сонячні промінчики й вдихати свободу!

«Народилася в сорочці», - казали. «їй ща­стить у всьому, хоч за що б узялася», - диву­валися. «Та вона за все своє життя навіть ґулі на лобі не набила», - перешіптувалися. «Дея­ким надто багато всього дісталося - і красива, і щаслива», - заздрили. А вона літала у снах. І по життю своєму завжди йшла легкою ходою, смарагдовими мріями окрилена. Як та бабка, що літає понад самою водою й ледве торкається крилами її поверхні. Як сонячний промінчик, ко­трий з’явою своєю зігріває світ. Іноді вона чула тихий шелест крил. Десь зовсім поряд. Оберта­лася, та бачила лишень ясне небо. І тоді вона знала: це він. Її Охоронець. Завжди поруч.

ШРШ Б ШШ

«Відмінна партія в шахи! - промуркотів Кіт, зробивши свій перший хід конем, і хитро глянув на Малюка. - Наступний хід - твій, прошу!» - «Але я не вмію ходити, я маленький і можу хіба що повзати або смикати тебе за вуса», - розгу­блено відповів Малюк і поправив підгузок. «Але ти обов’язково мусиш зробити хід! Так написа­но в правилах», - наполіг Кіт. «Але я боюся! - вигукнув Малюк. - А раптом я піду не туди й програю?» - «Піти не туди - не страшно, най­гірше - стояти на місці, - помірковано муркнув Кіт і додав: - Лише так можна навчитися грати в цю гру!» Малюк невпевнено зробив свій перший хід. Шахова партія розпочалася.

еТАРЕНЬКИИ ' МТОМОБІЛЬЧИК

У маленькому-маленькому гаражику, за скри­пучими іржавими дверима стоїть старенький ав- томобільчик. Серед спокою механічних ключів, дрібних гайок і густого машинного масла дрі­має. Круглі очі-фари давно вже згасли. Колись такий світлий шкіряний салон уже потьмянів і не пахне більше так тонко свіжою фарбою. Не рухаються колеса, ніби в асфальт гумою вросли, здулись. Торічелієва порожнява бензинового баку ще зберегла свій ледь відчутний аромат, але мовчить клаксон. І двигун затих. Давно пе­регоріла його остання іскра життя. І лишень ма­ленький кленовий листочок на двірниках, роз­мальований осінню у жовто-багряне, нагадує старенькому автомобільчику про ті незабутні дні... Коли він мчав автострадою наввипередки з вітром - і був щасливим.

Вони разом ліпили паляниці з піску, підпорю­вали найвищі точки дерев і крали сусідські яблу­ка: дівчинка з русявими косичками та хлопчик із кирпатим носом, розмальованим сонячними веснянками. Діти із Зеленої вулиці. Справжні друзі назавжди. А потім виросли. І розбіглися. «Не забудеш?» - спитав у неї, переступаючи поріг дружби. «Не забуду!» - відповіла, зачиня­ючи за ним двері пам’яті. Час гортав календар. Години, тижні, місяці, роки сипалися, немов пі­сок у пісочному годиннику життя. Сьогодні по обіді вона отримала конверт. Усередині лежав мініатюрний букетик незабудок і пожовкла фо­тографія з дитинства: дві зворушливі косички й кирпатий ніс у сонячних веснянках, здавалося, тихо промовляли до неї: «Не-за-будь...»

На вулиці нещадно лив дощ. Потоки води спливали шибами, вмиваючи вікна, а люди ве­селим гуртом ховалися від зливи під дашками численних кіосків. Тримаючи обома руками ве­личезну червону парасолю, вона яскравим ме­теликом випурхнула з-за рогу будинку. «А мож­на до вас? - почула несподівано збоку. - Моя парасоля не функціонує!» Перед нею стояв мо­крий, як хлющ, хлопчина й тримав точнісінько таку саму червону парасолю - лише складену. «Ви не повірите! - торохкотів він. - У мене на роботі під столом лежить двадцять вісім різноко­льорових парасольок! А я вибрав ось цю, черво­ну й поламану». Усміхаючись, вони пліч-о-пліч ішли під дощем, а величезна червона парасоля хитро підморгувала захмареному небу.

Усе змінилося того дня, коли вона прийшла до міста. У повітрі з’явився загадковий аромат донині чогось невідомого, солодкого, спокусли­вого. І навіть люди почали більше всміхатися, відчуваючи, що диво поряд, - у затишному бу­диночку вродливої Шоколадниці. Один за одним злітають із її поличок духмяні цукати; легкою хмаринкою здіймається в повітря запашна ко­риця. У казанку на малому вогні закипає-парує свіже молоко. Невеличкий дерев’яний млинок весело перемелює кавові зерна. Неземний, спо­кусливо-солодкий аромат наповнює собою всі вулиці міста. Дзвінко лунає сміх чарівниці. Кіль­ка дрібних родзинок. Одна сльозинка - для гір­коти. Стародавня книга рецептів стиха нашіптує свою магію. Так народжується божественний смак. І спокуса. І чорний шоколад.

жовтий

{ЇБАНАН НА СІРОМУ АСФАЛЬТІ

Він лежав посеред тротуару і, здавалося, кри­чав про свою присутність. Десятки ніг відстуку­вали свій ритм зовсім поряд: цокали витончені підбори, впевнено дубасили тротуаром дорогі лаковані черевики, дріботіли дитячі кросівки, іноді сновигали зношені скрипучі туфлі, плавно пропливали тендітні «човники». Повз нього про­ходило життя, а він лежав осторонь. Яскраво- жовтий банан на сірому асфальті. Вона сиділа неподалік. У сквері, на лавочці. Самотня душа серед великого сірого натовпу. Благенька кур­точка, старі джинси; кросівки, у зморшках яких навік осів пил великого шляху. І глибокі, ясні очі... Вона його бачила. І вагалась. За мить - різ­ко підвелася. Уже через декілька секунд банан був у неї в кишені.

Дата добавления: 2015-10-21