— Скажіть, це боляче і... довго?
— Ах! Це коли?.. Та ні, — відповів бельгієць батьківським тоном, — швидко.
У нього був вигляд лікаря, котрий заспокоює свого платного пацієнта.
— Але я... мені казали... що інколи з першого пострілу не виходить.
— Буває, — відповів бельгієць, киваючи головою. — Якщо перший залп не вражає життєво важливих органів.
—! тоді вони перезаряджають гвинтівки і ціляться знову? — Він подумав і додав охриплим голосом: — Але ж на це потрібен час!
Хлопця охопив панічний жах перед стражданням, адже в його літах про це тільки й думають. Я ж цим не сушив собі голови і пітнів не від страху перед болем.
Я встав і підійшов до купи вугілля. Том здригнувся і кинув на мене гнівний погляд: мої черевики поскрипували, і це дратувало. Я подумав, невже й моє обличчя таке ж землисте, як у нього? Я побачив, що він теж упрів. Небо було розкішне, світло взагалі не проникало в мій темний закутень, та варто було підвести голову, щоб побачити Великий Віз. Але тепер усе здавалось інакшим, раніше, коли я сидів у карцері архієпископства, я міг бачити великий шмат неба будь-якої хвилини, і щоразу воно навівало мені різні спогади. Вранці, коли небо ставало яскраво-голубим і легким, я уявляв собі пляжі на березі Атлантичного океану; ополудні, споглядаючи сонце, пригадував севільський бар, де колись попивав ман- санілью, заїдаючи анчоусами й оливками; пополудні я опинявся в тіні, і мені пригадувалася глибока тінь, що покривала пів-арени, тоді як інша половина мерехтіла під сонцем, було так сумно бачити землю, відбиту лише в клаптику неба. Але тепер я міг дивитися досхочу, небо не викликало в мене жодних уявлень. Мені це було більше до вподоби. Я повернувся назад і вмостився біля Тома. Пройшов якийсь час.
Том стиха заговорив. Він мусив безупинно щось гомоніти, інакше губив свої думки. Я подумав, що він звертається до мене, хоча й дивиться в інший бік. Очевидно, він боявся побачити мене таким, яким я став, — сірим і спітнілим, ми були схожі один на одного і кожен із нас слугував для іншого дзеркалом. Він дивився на бельгійця, на того, кому судилося жити.
— Ти можеш щось зрозуміти? — запитав він. — Я ні.
Я теж заговорив півголосом. І теж зиркнув на бельгійця.
— Про що це ти?
— Скоро з нами трапиться щось таке, чого мені несила збагнути.
Якийсь дивний запах ішов від Тома. Мені здавалося, що я став чутливіший до запахів, ніж завжди. Я ущипливо сказав:
— Скоро зрозумієш.
— Це незбагненно, — мовив він затято. — Мені хочеться зберегти мужність до кінця, але принаймні я повинен знати... Слухай, скоро нас виведуть на подвір’я. Вони вишикуються перед нами. Скільки їх буде?
— Не знаю. П’ять або вісім. Не більше.
— Гаразд. Нехай вісім. їм крикнуть: «Цілься!», і я побачу вісім гвинтівок, спрямованих на мене. Мені захочеться відступити до муру, я з усієї сили втискатимуся в нього спиною, а він мене відштовхуватиме, мов у якомусь кошмарі. Все це я можу собі уявити. Ох! Якби ти знав, до чого яскраво я це можу собі уявити!
— Знаю, — відповів я, — я теж це прекрасно уявляю.
— Це, певно, до біса боляче. Знаєш, вони цілять в очі і рот, щоб спотворити обличчя, — додав він злісно. — Я вже відчуваю свої рани, вже з годину мені болить голова і шия. Це не справжній біль, це гірше: це біль, який я відчую завтра вранці. А що опісля?
Я чудово розумів, що він хотів сказати, але не подавав знаку. Щодо болю, то я теж носив його у своєму тілі, як малесенькі рубці. Я не міг до них звикнути, але так само, як і він, не надавав їм великого значення.
— Потім, — сказав я суворо, — тебе пожиратимуть черви.
Він почав говорити ніби сам до себе, але при цьому не
зводив очей з бельгійця. Той, здавалося, нічого не чув. Я розумів, навіщо він тут: наші думки його не цікавили, він прийшов спостерігати за нашими тілами, ще повними життя, але які вже агонізували.
— Це ніби якийсь кошмар, — вів далі Том. — Намагаєшся про щось думати, і тобі здається, що в тебе виходить, що ще одна мить — і ти збагнеш, а потім усе вислизає, щезає і знову спадає глуха завіса. Я кажу собі: потім нічого не буде. Але я не розумію, що це означає, Інколи мені здається, що я майже зрозумів... але знову опускається пітьма, і я починаю думати про біль, про кулі, про залп. Я матеріаліст, клянуся тобі в цьому, і я ще не з’їхав з глузду. Але тут щось не те. Я бачу свій труп: це не важко, але все-таки його бачу я, бачу на власні очі. Я намагаюсь себе переконати... переконати, що більше нічого не побачу і не почую, а життя продовжується для інших. Але ми, Пабло, не створені для таких думок. Можеш мені повірити, я й раніше міг не спати цілу ніч, чекаючи чогось. Та зараз це зовсім інше: щось навалиться на нас ззаду, Пабло, так що ми навіть не встигнемо приготуватися.
— Заткнись, — сказав я йому, — хочеш, щоб я покликав сповідника?
Том промовчав. Я вже помітив, що він мав звичку провіщати, називаючи мене по імені, і говорити приглушеним голосом. Я цього терпіти не міг, та що поробиш, усі ірландці такі. Мені здалося, що від нього тхне сечею. В глибині душі я не відчував великої симпатії до Тома і не бачив причини міняти свого ставлення до нього тільки тому, що нам доведеться разом померти, цього було замало. Є люди, з якими все було б інакше. Скажімо, Рамон Гріс. Але з Томом і Хуаном я почувався самотнім. А втім, це мене влаштовувало: якби це був Рамон, я б, напевне, розчулився. Але я був страшенно твердий у цю хвилину і хотів залишитися таким.
Том і далі розгублено жував слова. Він мурмотів, очевидно, щоб позбутися думок. Від нього несло сечею, як від старого простатика. Звичайно, я був згідний з ним, усе, що він казав, міг би сказати і я: помирати не природно. Щойно я зрозумів, що маю померти, як все довкола почало здаватися мені протиприродним: і ця купа вугільного пилу, і лава, і брудна пика Педро. Тільки мені прикро було думати про те саме, що й Том. Хоча добре знав, що всю цю ніч ми крутитимем мізками про одне, разом дрижатимемо, стікаючи потом. Я скоса глянув на нього, і вперше він видався мені дивним, його обличчя було вже позначене смертю. Гонор мій був уражений: двадцять чотири години я провів поряд із Томом, слухав його, говорив з ним, хоча й знав, що між нами немає нічого спільного. А тепер ми стали схожі один на одного, як близнюки, і лише тому, що мали подохнути разом. Том, не дивлячись у мій бік, взяв мене за руку.
— Пабло, я запитую себе... я весь час запитую себе: невже правда, що ми зникнемо безслідно?
Я звільнив руку і сказав йому:
— Подивися собі під ноги, свиня.
Біля його ніг розпливлася калюжа, краплі стікали по штанах.
— Що це? — пробурмотів він розгублено.
— Ти напудив у штани, — відповів я йому.
— Це неправда, — вигукнув він несамовито, — я не сцяв, я нічого не відчуваю.
Підійшов бельгієць і, лицемірно співчуваючи, запитав:
— Вам зле?
Том не відповів. Бельгієць мовчки глянув на калюжу.
— Не знаю, як це трапилося, — закричав в'язень розлючено, — але я не боюся. Я вам присягаюся, що не боюся!
Бельгієць мовчав. Том піднявся і пішов у куток. Потім вернувся, застібаючи матню, знову вмостився на лаву і більше не прохопився жодним словом. Бельгієць узявся щось записувати.
Ми всі вп’ялися в нього очима: адже він був живий! Рухи у нього були живого, турботи живого; тіло він мав відгодоване, і воно корилося йому. Ми ж більше не відчували своїх тіл, а якщо й відчували, то не так. як він. Мені захотілося помацати свої штани біля матні, але я не зважився й дививсь на бельгійця з карачкуватими ногами, хазяїна своїх м’язів, — він міг думати про завтрашній день. Ми були по другий бік, три знекровлені привиди; ми дивилися на нього, всмоктавшись у його життя, як вампіри.
Нарешті він підійшов до малого Хуана, і, важко сказати чому, йому захотілося погладити хлопця по голові, — може, з якихось професійних мотивів, а може, в ньому прокинулася інстинктивна жалість? Якщо і так, то це трапилося єдиний раз впродовж усієї ночі. Він погладив малого Хуана по голові, по шиї. Хлопець не опирався, не зводячи з нього очей, і раптом схопив його за руку і втупився в неї диким поглядом. Він затиснув руку бельгійця між своїми долонями, і в цьому не було нічого приємного: пара сірих кліщів стисла випещену рожеву руку. Я одразу похопив, що має статися, і Том, очевидно, також, але бельгієць завбачив у цьому лише порив подяки і по-батьківськи всміхнувсяло нього. Та враз хлопець підніс цю опасисту рожеву руку собі до рота, намагаючись її вкусити. Бельгієць шарпонув руку і, спіткнувшись, відскочив до стіни. Якийсь час він дивився на нас із жахом: нарешті втямив, що ми не такі люди, як він. Я розреготався так, що один із охоронців аж підскочив. Другий і далі спав, його широко розплющені очі закотилися.
Я почувався водночас втомленим і надміру збудженим. Мені більше не хотілося думати ні про те, що відбудеться на світанку, ні про смерть. Усе це не узгоджувалося ні з чим, а слова були порожні й не означали нічого. Але тільки-но я пробував розмірковувати про щось інше, як бачив цівки гвинтівок, націлених у мене. Разів зо двадцять я подумки пережив свій розстріл, а одного разу мені навіть приверзлося, що це діється насправді: напевне, я трохи придрімав. Мене тягнули до муру, я пручався і благав про помилування. Але раптом прокинувся і подивився на бельгійця, боячися, що міг уві сні закричати. Проте бельгієць погладжував свої вусики, він нічого не помітив. Якби я захотів, то зміг би, певно, якусь хвильку подрімати, бо не змикав очей ось уже дві доби і був геть виснажений. Але мені не хотілося втрачати двох годин життя: вони піднімуть мене на світанку, виведуть, сторопілого зі сну, на подвір’я і прикінчать так швидко, що навіть не встигну й зойкнути; я не хотів цього, не хотів помирати, як тварюка, я хотів усе зрозуміти. А ще я боявся кошмарів. Я встав, пройшовся сюди-туди і, щоб змінити плин думок, спробував пригадати минуле. Якась мішанина спогадів навалилася на мене. Вони були і хороші, й погані — у всякому разі, такими вони мені видавалися до цього. Пригадалися всілякі історії, обличчя. Я знову побачив лице молоденького тореодо- ра, якого прохромив рогами бик під час недільного ярмарку у Валенсії, побачив лице одного із своїх дядьків. Рамона Гріса. Мені пригадалося, як я 1926 року три місяці вештався без роботи, як майже здихав від голоду. Пригадав одну ніч, яку провів на* лавці в Гренаді: я не їв протягом трьох днів і скаженів, не хочучи подихати. Я всміхнувся. З якою пожадливістю я ганявся за щастям, за жінками, за свободою. Навіщо все це? Я хотів визволяти Іспанію, обожнював Пі-і-Маргаля, вступив до анархістського руху, галасував на мітингах — все це мені здавалося серйозним, я поводився так, ніби був безсмертним.
У ці хвилини в мене було таке враження, ніби все моє життя простерлося переді мною, мов на долоні, і я подумав: «Яка це мерзенна брехня!» Моє життя не варте й ламаного шеляга, бо вже приречене. Я запитував себе, як я міг розгулювати вулицями, гуляти з дівчатами; я не поворухнув би й мізинцем, якби тільки міг уявити, що помру ось так. А тепер усе моє життя переді мною, вже закрите, зав’язане, як мішок, хоч усе в ньому зосталося незавершеним. Якусь мить я намагавсь оцінити його і вже ладен був сказати: і все-таки життя прекрасне. Але чи можна скласти йому ціну за чернеткою? Я виписував векселі під заставу вічності і нічого не зрозумів. Я ні за чим не жалкував, хоча можна було пошкодувати за
силою речей, скажімо, мансанільєю або купанням у маленькій бухточці неподалік Кадіса, смерть зняла всі чари.
Зненацька бельгійцеві прийшла в голову чудова думка.
— Друзі мої, — звернувся він до нас, — я можу взяти на себе обов’язок — якщо, звичайно, військова адміністрація дозволить — передати декілька слів людям, котрі вам дорогі...
Том пробурмотів:
— У мене нема нікого.
Я промовчав. Том почекав якусь хвилину, відтак з цікавістю запитав мене:
— Ти нічого не хочеш передати Кончі?
— Ні.
Я ненавидів такі вияви співчуття: це було моєю помилкою, що я говорив йому про Кончі минулої ночі, варто було б притримати язик. Я прожив із нею майже рік. Раніше я поклав би руку під сокиру заради п’ятихвилинного побачення з нею. 1 тому я заговорив про неї з Томом, це було сильніше за мене. Але тепер я вже не хотів її бачити, я б не знав, що їй сказати. Я навіть не захотів би її обняти: мені стало гидким власне тіло, бо воно зробилося сірим і пітніло, і я не був упевнений, що не відчую такої ж відрази до її тіла. Дізнавшись про мою смерть, Конча заплаче, на кілька місяців вона втратить смак до життя. Та все ж померти повинен саме я. Я згадав її прекрасні лагідні очі. Коли вона дивилася мені у вічі, щось переходило від неї до мене. Але з цим було покінчено: якби вона глянула на мене тепер, її погляд так і залишився б з нею, до мене він не дістався б. Я був самотній.
Том також був самотній, але по-іншому. Він усівся верхи на лаву і почав її розглядати з якоюсь дивною усмішкою. Він простягнув руку й обережно торкнувся до дерева, ніби боявся щось розбити, потім різко відсмикнув руку й здригнувся. Бувши Томом, я б не забавлявся, торкаючись лави; це була все та ж ірландська комедія. Але я також помітив, що предмети набирали якогось дивного вигляду: вони ставали більш розмитими, менш ущільненими, ніж завжди. Досить мені було глянути на лаву, на лампу, на купу вугільного пилу, як одразу ж відчував, що скоро помру. Звичайно, я не міг чітко уявити свою смерть, але я бачив її повсюди, надто в речах, що немов прагнули тихцем віддалитися від мене і триматися на відстані, як люди, що говорять над узголів’ям умирущого. Це свою смерть Том щойно намацував на лаві.
Я перебував у такому стані, що якби в ту хвилину оголосили, що дарують мені життя і я можу спокійнісінько повертатися додому, я б залишився байдужий: не було різниці, скільки чекати, — кілька годин чи декілька років, — якщо втратив надію на безсмертя. Мене не приваблювало більше нічого, я відчував супокій. Але це був жахливий супокій — і виною тому моє тіло: я бачив на власні очі, чув на власні вуха, але це був уже не я; моє тіло самотньо дрижало й обливалося потом, я більше його не впізнавав. Я змушений був його розглядати й торкатися, щоб дізнатися, чим воно стало, ніби це тіло належало кому іншому. Інколи я його ще відчував, мене охоплювало таке почуття, ніби я кудись сповзаю, падаю, як літак у піке, відчував, як калатає моє серце. Але це мене мало тішило: все, що пов’язувалося з моїм тілом, мало брудний нікчемний вигляд. Проте здебільшого воно мовчало, поводилося сумирно, і я відчував лише дивний тягар, ніби хтось нечистий притиснувся до моїх грудей; мені здавалося, що мене обвив якийсь велетенський черв’як. Я мацнув штани й спостеріг, що вони вологі; я так і не збагнув, чи це піт чи сеча, але про всяк випадок сходив і посцяв на вугільну купу.
Бельгієць витягнув годинника і, глянувши на нього, сказав:
— Пів на четверту.
Падло! Він зробив це навмисне. Том аж підскочив: ми не помітили, як збіг час; ніч окутувала нас своєю безформною похмурою масою, я навіть не міг пригадати, коли вона почалася.
Малий Хуан заголосив. Він заламував руки і благав:
— Я не хочу вмирати, не хочу вмирати!
Звівши догори руки, він бігцем перетнув льох, бухнувся на сінник і заридав. Том подивився на нього каламутними очима і не виявляв навіть найменшого бажання його втішити. До того ж цей не було стражданням, хоча малий більше галасував, ніж ми, проте страждав менше за нас: він нагадував хворого, який захищається від своєї смертельної хвороби пропасницею. Коли б його не трясло, то це було б набагато серйозніше.
Він плакав, я бачив, що йому жаль себе, а про саму смерть він, власне, й не думав. На якусь мить, на якусь коротеньку хвильку мені теж захотілося заплакати від жалю до себе. Але трапилося навпаки: я глянув на малого, побачив його худі плечі, що здригалися від ридань, і відчув, що зробився жорстоким, я вже не міг жаліти ні інших, ні навіть себе. Я сказав собі: «Хочу померти гідно».
Том підвівся, став просто під круглою дірою і почав очікувати світанку. Я ж уперто повторював, що хочу померти гідно, і думав лише про це. Але відколи лікар нагадав нам про час, я відчував, як він тече і витікає крапля за краплею.
Ще було темно, коли я почув Томів голос:
— Ти чуєш?
— Так.
Хтось ходив по подвір’ї.
— Чого вони там тиняються? Не будуть же вони стріляти по нас у темряві.
Нарешті все втихло. Я сказав Томові:
— Світає.
Педро, позіхаючи, встав, загасив лампу і сказав своєму приятелеві:
— Промерз до кісток.
В льох заповзла передсвітанкова мла. Здалеку почулися постріли.
— Починається, — сказав я Томові, — вони це роблять, напевне, на задньому дворі.
Том попросив у лікаря закурити. Мені не хотілося ні сигарет, ні спиртного. З цієї хвилини стрілянина вже не вщухала.
— Зрозумів? — запитав Том.
Він хотів щось додати, але замовк і подивився на двері. Двері відчинилися, і зайшов лейтенант з чотирма солдатами. Том випустив з рук сигарету.
— Стейнбек?
Том не відповів. Педро вказав на нього.
— Хуан Мірбель?
— Той на сіннику.
— Встати! — наказав лейтенант.
Хуан не ворухнувся. Двоє солдатів схопили його під руки і поставили на ноги. Але як тільки вони його відпустили, він знов упав.
Солдати завагалися.
— Це вже не перший у такому стані, — мовив лейтенант, — вам доведеться його нести; все, гадаю, буде гаразд.
Він повернувся до Тома:
— Виходь.
Том вийшов із двома солдатами обіруч. Два інших несли ззаду за руки й за ноги Хуана. Хлопець був при пам’яті, очі широко розплющені, по щоках текли сльози. Коли я рушив до виходу, лейтенант мене перепинив:
— Це ви Іббієта?
— Так.
— Почекайте тут. За вами незабаром прийдуть.
Вони вийшли. Бельгієць і два охоронці пішли за ними, я залишився сам. Я не розумів, що зі мною коїться, ліпше, якби вони покінчили з усім цим одразу. Я чув залпи, паузи між ними були майже однакові, після кожного залпу я здригався. Хотілося завити і рвати на собі волосся. Але я стиснув зуби і застромив руки до кишень, треба до кінця поводитись гідно.
Через годину за мною прийшли і провели на другий поверх, у маленьку кімнатку, де пахло сигарами і було так задушливо, що я ледве не задихнувся. Двоє офіцерів курили, розвалившись у фотелях, на колінах у них лежали папери.
— Твоє прізвище Іббієта?
— Так.
— Де Рамон Гріс?
— Не знаю.
Запитував мене опасистий коротун. З-під пенсне на мене жорстко дивилися його очі. Він сказав:
— Підійди.
Я підійшов. Він устав і почав викручувати мені руки, дивлячись на мене таким поглядом, ніби хотів, щоб я провалився крізь землю. Водночас стиснув мене щосили. Офіцер робив це не для того, щоб завдати мені болю, це була просто гра, він хотів показати, хто тут господар становища. Коротун видихав свій гнильний дух прямо мені в обличчя. Це тривало з хвилину, і я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Треба щось набагато страшніше, щоб налякати людину, яка зараз помре, а те, що він робив, на мене уже не діяло. Офіцер різко відштовхнув мене і знову сів, кажучи:
— Твоє життя у твоїх руках. Ти врятуєш себе, якщо признаєшся, де він.
Ці два строкато вбрані типи в чоботях і з батогами були людьми, котрі теж мають померти. Трохи пізніше за мене, але не набагато. Вони рилися у своїх непотрібних паперах, розшукуючи якісь імена, ганялися за людьми, щоб кинути їх до холодної або розстріляти; вони мали свою думку про майбутнє Іспанії і про чимало іншого. їхня дріб’язкова метушня здавалася мені непристойною і кумедною, я не хотів би опинитися на їхньому місці: адже вони скидалися на божевільних.
Опасистий коротун прискіпливо дивився на мене, хльоскаючи по чоботях батогом. Усі його рухи були точно розраховані і надавали йому вигляду кровожерливого звіра.
— Ну як? Затямив?
— Я не знаю, де Гріс, — відповів я. — Можливо, в Мадріді.
Другий офіцер мляво підняв свою бліду руку. Ця млявість
також була зумисною. Я бачив усі їхні дрібні хитрощі і був приголомшений, що існують людці, котрі тішаться ними.
— У вас чверть години на роздуми, — вимовив він спроквола. — Відведіть його в комору для білизни, через чверть годи- ни приведете назад. Якщо й далі мовчатиме, розстріляємо зразу.
Вони знали, що роблять: я провів ніч у чеканні, після цього вони мене примусили ще годину просидіти в льоху, поки розстрілювали Тома й Хуана, а тепер заперли мене в коморі для білизни; вони, напевне, приготували цю штуковину ще напередодні, сподіваючись, що мої нерви виснажаться від тяганини і я не витримаю.
Але вони прорахувалися. У коморі для білизни я сів на ослін, бо почувся надто знесиленим, і почав розмірковувати. Проте не над їхньою пропозицією. Звичайно, я знав, де Гріс: він переховувався у своїх двоюрідних братів, за чотири кілометри від міста. Я також добре знав, що не викажу його криївки, хіба що вони вдадуться до тортур (але, здавалося, в них не було такого наміру). Все це було, зрештою, абсолютно чудово зрозумілим й нітрохи мене не цікавило. Я хотів лише збагнути мотиви своєї поведінки. Я волів би швидше здохнути, ніж виказати Рамона Гріса. Чому? Адже я більше не любив Рамона Гріса. Моя прихильність до нього померла ще до світанку, саме тоді, коли померла моя любов до Кончі й бажання жити. Проте я, безперечно, шанував свого дядька за його непохитність. Але зовсім не тому я вирішив померти замість нього, його життя коштувало не дорожче, ніж моє, будь-яке життя нічого не варте. Коли людину ставлять до муру і стріляють у неї, доки вона здохне, то вже байдуже, хто та людина: я чи Гріс, чи хто-небудь іще. Я добре знав, що він корисніший для Іспанії, але тепер мені було наплювати і на Іспанію, і на анархізм: усе марнота. І все ж я тут, я можу врятувати свою шкуру, виказавши Гріса, але не робитиму цього. Моя затятість здавалася мені майже кумедною. Я подумав:
«Треба ж бути таким упертим!» І мені стало навіть смішно.
За мною знову прийшли і завели до тих двох офіцерів. Під моїми ногами шугонув щур, і це мене розвеселило. Я обернувся до одного з фалангістів і запитав його:
— Ви бачили щура?
Конвоїр не відповів. Він був несу плен и й і все сприймав серйозно. Я ледь не розсміявсь, але стримався, боячись, що коли почну, то не зможу зупинитися. Фалангіст мав вуса, і я йому сказав:
— Збрий вуса, кретине.
Мені здалося смішним, що людина ще при житті допускає, щоб лице її покривалося шерстю. Він нехотя копнув мене ногою, і я замовк.
— Ну що? — запитав опасистий офіцер. — Ти подумав?
Я подивився на нього з цікавістю, як на рідкісну комаху. І відповів:
— Я знаю, де він. Він переховується на цвинтарі. В склепі або в будиночку грабаря.
Я хотів їх розіграти. Побачити, як вони зірвуться на рівні, затягуючи паски, і заклопотано віддаватимуть накази.
Вони скочили з місць.
— Хутко туди. Молесе, візьміть п’ятнадцять чоловік у лейтенанта Лопеса.
— Гей, — звернувся до мене опасистий коротун, — якщо ти сказав правду, я дотримаю свого слова. Але якщо ти нас дуриш, то заплатиш за це сповна.
Вони з гуркотом вискочили з кімнати, а я спокійно сидів під охороною фалангістів. Час од часу я посміхався, уявляючи, як вони стрімголов летять на цвинтар. Мені здавалося, що я дурив їх, та ще й насміявся з них. Я уявив, як вони піднімають надгробні плити, розчахують одні за одними двері склепів. Я дивився на все це і на самого себе, ніби збоку: ось упертий арештант, який корчить із себе героя, ось серйозні вусаті фалангісти і люди у військовому, що сновигають між могил, — справді кумедна картина.
Через півгодини опасистий коротун повернувся. Я подумав, що зараз він віддасть наказ розстріляти мене. Решта, очевидно, залишилися на цвинтарі.
Офіцер глянув на мене. Він анітрохи не здавався пошитим У дурні.
— Відведіть його на великий двір, до решти, — сказав він. — По закінченні бойових дій його долю вирішить трибунал.
Я подумав, що щось не так зрозумів, і перепитав його:
— Як, мене... мене не розстріляють?..
— У всякому разі, не тепер. І потім це вже не моя справа.
Я нічого не міг втямити і тому запитав його:
— Але чому?
Він мовчки стенув плечима, і солдати мене повели. На великому дворі товпилося близько сотні арештантів: жінок, дітей, кількох старих дідів. Геть стерявшись, я почав походжати навколо центральної клумби. Опівдні нас повели до їдальні. Якісь двоє чи троє типів намагалися завести зі мною розмову. Напевне, ми були знайомі, але я їм не відповів: я більше не знав, де я і що я.
Під вечір у двір заштовхали з десяток нових арештантів. Я впізнав пекаря Гарсіа. Він сказав мені:
— А ти щасливець! Я і в гадці не мав побачити тебе живим.
— Вони засудили мене до розстрілу, — відізвався я, — а потім передумали. Не втямлю чому.
— Мене схопили дві години тому, — сказав Гарсіа.
—- За що?
Гарсіа не втручався в політику.
— Не знаю, — відповів він. — Вони арештовують кожного, хто думає не так, як вони.
Він понизив голос.
— Вони піймали Гріса.
Я здригнувся.
— Коли?
— Сьогодні вранці. Він упоров дурницю. В середу, полаявшись із своїм братом, пішов від нього. Багато хто хотів прихистити його в себе вдома, але Гріс не бажав завдавати людям зайвого клопоту. Він сказав мені: «Я б заховався в Іббієти, але, оскільки його взяли, перебуду на цвинтарі».
— На цвинтарі?
— Так. Яка дурниця! А сьогодні вранці вони туди нагрянули, застукали його в халупі грабаря. Гріс відстрілювався, і вони його пришили.
— На цвинтарі!
Все в голові пішло обертом, і я повалився на землю, розреготавшись так, що з очей бризнули сльози.
КІМНАТА
І
Пані Дарбеда тримала пальцями рахат-лукум. Вона обережно підносила його до рота і тамувала віддих, боячись, щоб цукрова пудра, якою він був притрушений, не розлетілася. «Він — як троянда», — казала вон&. Пані жадібно впивалася в той склоподібний м’якуш, і рот наповнювався густим запахом. «Просто цікаво, як хвороба загострює відчуття». Вона починала згадувати мечеті, улесливих східняків (пані Дарбеда була в Алжирі під час своєї весільної подорожі), і її бліді вуста ледь помітно всміхалися: рахат-лукум також був улесливий.
їй треба було не раз провести долонею по сторінках книги, бо вони, незважаючи на її перестороги, припорошилися тоненьким шаром білої пудри. Пані струшувала руками дрібненькі кришталики цукру, шурхочучи ними по гладенькому папері: «Це мені нагадує Аркашон, коли я читала на пляжі...» Літо 1907 року вона провела на березі моря. Тоді пані Дарбеда носила великий солом’яний бриль, оперезаний зеленою стрічкою; вона влаштувалась неподалік від молу з романом «Джип, або Перстень Івер». Вітер, здіймаючи вихори, рясно сіяв пісок на її коліна, і час від часу пані Дарбеда струшувала його, притримуючи книжку за ріжок. Нині те саме відчуття: тільки крупинки піску були зовсім сухі, тоді як дрібненькі кришталики цукру ледь-ледь прилипали до пучок. Вона знову побачила перламутрове полотнище неба над похмурим морем. «Тоді Єва ще не родилася». Пані Дарбеда відчувала, як від спогадів усе набирало ваги й цінності, мов скринька з сандалового дерева. Назва роману, який вона тоді читала, раптом зринула в пам’яті: це була «Маленька пані», досить цікава книжка. Але відколи невідома хвороба замкнула її у власній кімнаті, пані Дарбеда віддавала перевагу спогадам та історичним романам. Вона жадала страждань, серйозного читва, невсипущої уваги, і, поринаючи у спогади, повертаючись до своїх найпрекрасніших відчуттів, жінка дозрівала, як чудовний плід в оранжереї.
Пані Дарбеда подумала трохи знервовано, що незабаром має прийти її чоловік і постукати в двері. В інші дні він приходив лише під вечір, мовчки цілував її в чоло і, влаштувавшись перед нею в глибокому кріслі, читав «Час». Але четвер був «днем» пана Дарбеди: заведеним звичаєм од третьої до четвертої години він гостював у доньки. Перед тим, як піти, він заходив до дружини, і вони з гіркотою говорили про зятя. Ці щочетвергові бесіди, які повторювалися до найменших подробиць, виснажували пані Дарбеду. Пан Дарбеда наповнював тиху кімнату своєю присутністю. Він не присідав, ходив з кутка в куток, тупцював на місці. Кожен його гнівний порив ранив пані Дарбеду, як скалка скла. Але цей четвер видався ще гірший, ніж звичайно: при думці, що їй треба невдовзі торочити своєму чоловікові про Євине признання і бачити те велике жахливе тіло, пані Дарбеду проймало потом. Вона брала з блюдця лукум, вагаючись, якусь хвильку розглядала його, потім із жалем клала назад: пані Дарбеда не любила, щоб її чоловік бачив, як вона їсть лукум.
Пані Дарбеда здригнулася, почувши стук у двері.
— Заходь, — протягла вона кволим голосом.
Пан Дарбеда увійшов навшпиньки.
— Я хочу бачити Єву, — сказав він так, як і кожного четверга.
— Поцілуй її за мене, — всміхнулася йому пані Дарбеда.
Пан Дарбеда не відповів, лише стурбовано наморщив лоба;
щочетверга в один і той же час тамований гнів перешкоджав і так не легкому травленню.
— Провідавши її, маю зайти до Франшо, я хотів би, щоб він із нею поговорив серйозно і спробував її переконати.
Він часто відвідував лікаря Франшо. Але марно. Пані Дарбеда звела брови. Раніше, коли була при здоров’ї, вона без труднощів стенала плечима. Але відколи хвороба зробила її тіло незграбним, вона занадто тяжкі для себе рухи замінила мигами: «так» промовляла очима, «ні» кутиками вуст; щоб не стенати плечима, зводила брови.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |