Тепер я пригадаю, що то за один сидить за круглим столиком біля дверей, — це комівояжер, він частенько спиняється в готелі «Прентанія». Час від часу він підводить на мене свої веселі, уважні очі — але я знаю, що він мене не бачить, усю його увагу поглинає те, що в нього в тарілці. По той бік каси два червоновиді натоптувані чоловіки ласують мідіями, запиваючи їх білим вином. Той, що менший на зріст, з жовтуватими тоненькими вусиками, розказує якусь бувальщину й сам сміється з неї. Він витримує паузи і потім заходиться сміхом, показуючи свої сяйливо-білі зуби. Його приятель не сміється, очі в нього холодні й жорсткі. Тільки іноді він підтакує головою. Коло вікна сухорлявий смаглявий чоловік з правильними витонченими рисами і зграбною,
. зачесаною назад сивою шевелюрою замислено читає газету. Свій шкіряний портфель він поклав поруч на стілець. Він п’є мінеральну воду Віші. Скоро всі ці розпашілі й обважнілі від їжі люди вийдуть на вулицю і, розгорнувши поли плащів назустріч пестливому бризу, підуть надбережжям на роботу, роздивляючись дітей на пляжі та кораблі на морі. А я не піду нікуди, в мене нема роботи.
Самоук безневинно сміється, і сонце виграє в його рідкому волоссі.
— Не бажаєте вибрати й собі?
Він простягає мені меню; закуску я можу вибирати між п’ятьма кружальцями ковбаси, редискою, креветками і са-
латом із селери під гострим соусом. За бургундські слимаки треба доплачувати.
— Дайте мені ковбаси, — звертаюсь я до офіціантки.
Самоук раптом видирає мені з рук картку.
— Невже у вас нема нічого кращого? Стривайте, а бургундські слимачки?
— Я не полюбляю слимачків.
— Ага! Ну тоді устриці!
— За устриці доплата чотири франки, — сповіщає офіціантка.
— Гаразд, у такому разі принесіть устриць, мадемуазель, а мені редиски. — І, червоніючи, виправдовується переді мною: — Я дуже полюбляю редиску.
Я теж.
— Так, ходім далі... — Самоук вагається.
Я читаю, що є з м’ясних страв. Я не відмовився б від гуляшу, але зарані знаю, що врешті спинюсь на курчаті табака — це єдине м’ясне, за яке треба доплачувати.
— Мадемуазель, принесіть, будь ласка, одне курча табака для пана і гуляш мені.
Він перевертає меню — список вин на звороті.
— Випиймо вина, — трохи врочисто виголошує він.
— Ото! Зраджуєте правилам? — каже офіціантка. — Ви ж ніколи і в рот не брали.
— Нічого мені не станеться від одного келишка. Будьте такі люб’язні, мадемуазель, принесіть нам карафку анжуй- ського рожевого.
Самоук відкладає меню вбік, ламає свій шматочок хліба на невеличкі кусники і заходжується витирати серветкою прибор. Він скоса позирає на сивого чоловіка з газетою й усміхається мені:
— Звичайно я не можу за обідом без книжки. Щоправда, мій лікар застеріг мене, бо, читаючи, починаєш квапливо, їсти і не пережовуєш. Але у мене мідний шлунок, можу перетравити все що завгодно. Взимку 1917, бувши в полоні, нас так зле годували, що майже всі мучилися животами. Я, звісна річ, теж удавав хворого, але так нічого і не підхопив.
Отже, він був військовополоненим... Сьогодні вперше він сказав мені про це. З подиву не знаю, про що й спитати: я можу уявити його не ким іншим, як тільки самоуком.
— 1 де ви були в полоні?
Він мовчить. Потім кладе виделку і впивається в мене якимось украй доскіпливим поглядом. Зараз почне розказувати про свою халепу: тут я згадав, що в нього там щось
негаразд у книгозбірні. Я обертаюсь на увагу: мені тільки цього й треба — поспівчувати чужому лихові, — це мене розрадить. Адже я не маю жодних прикростей — я багатий, як рантьє, ні начальника, ні дружини, ні дітей; я просто існую, одне слово. Але ця моя прикрість така непевна, така метафізична, що мені соромно за неї.
Та Самоук, видно, не збирається щирувати зі мною. Як дивно він дивиться на мене: таким поглядом нічого не побачиш, так дивляться, коли шукають спорідненої душі. Само- укова душа піднялася до його прекрасних очей сліпого і трохи визирає з них. Хай і моя зробить так само, хай і вона притисне носа до шибки, і обидві наші душі обміняються знаками ввічливості.
Ні, не хочу ніякого братерства душ, я ще не впав так низько. Я відступаю. Але Самоук, не полишаючи мене поглядом, лягає всіма грудьми на стіл. Добре, що офіціантка саме принесла йому редиску. Він падає назад на стілець, його душа ховається, і він починає слухняно їсти.
— Усе владналось, ваші неприємності?
Він здригається.
— Які неприємності, прошу пана? — питає він злякано.
— Ви ж самі недавно мені казали про якісь неприємності.
Він увесь буряковіє на виду.
— А-а, ті неприємності, — як ніде нічого каже він. — А-а, так-так, казав, то з тим корсиканцем, пане, корсиканцем із книгозбірні. — І знову він вагається, схожий на впертого барана. — Я не хотів би набридати панові переказом таких пліток.
Я не наполягаю. Він їсть надзвичайно швидко і якось непомітно. Коли мені приносять устриці, він уже впорує свою редиску. На тарілці лишаються тільки зелена гичка та пучка зволоженої солі.
На вулиці коло вітрини спиняється молода пара; вона роздивляється картонового повара, що лівицею простягає їм меню, а в правиці тримає паруючу пательню. Видно, як вони вагаються. Жінка мерзлякувато ховає лице в хутряному комірі. Молодик нарешті наважується і першим береться за дверну ручку. Трохи відступивши, пропускає свою супутницю.
Жінка входить. Вона доброзичливо обдивляється довкола і трішки щулиться з зимна.
— Як тут тепло, — каже низьким голосом.
Молодик причиняє за собою двері.
— Добридень, — каже він.
Самоук озирається і ласкаво віддає:
— Добридень.
Усі іцші мовчать, лише гожий пан опускає трохи свою газету й уважно вивчає новоприбулих.
— Дякую, не варто клопотатися.
Ще не встигла подавальниця, підбігши до молодої пари, обернутись, як молодик спритно скинув свого плаща. Під плащем не піджак, а шкіряна куртка на змійці. Подавальниця, трохи розчарована, повернулася до жінки. Але й тут молодик випереджає її. Чіткими, м’якими рухами допомагає своїй супутниці здійняти пальто. Вони сідають одне проти одного неподалік від нас. Видно, що познайомились вони недавно. Обличчя в жінки чисте, на ньому втома і ледь помітний докір. Несподівано жінка здіймає з голови капелюха і, всміхаючись, стріпує чорними косами. Самоук довго не спускає з них свого доброго погляду, тоді повертається до мене й самими розчуленими очима підморгує мені, наче каже: «Яка гарна пара!»
Вони й справді милі. Вони мовчать, вони щасливі, що вони разом, вони щасливі, що їх бачать разом. Колись і ми з Анні, заходячи до ресторану на Піккаділлі, відчували себе об’єктами загального замилування. Анні дратувалась, а я, ніде правди діти, трішки пишався. А ще більше дивувався. Я ніколи не був такий чепурненький і чистенький, як цей парубійко. Мою неоковирність не можна було назвати навіть зворушливою. Просто ми були молодими — а нині настала пора мені розчулюватися з молодості інших, але розчулення в мене не виходить. У жінки темні й лагідні очі. У молодика шкіра помаранчевого кольору, трішки пориста, і гарненьке гостре підборіддя вольової людини. Ці двоє і розчулюють мене, і воднораз викликають якесь почуття огиди. Я ніби відчуваю їх десь далеко-далеко, відчуваю, як їх зморила спека і обоє вони в серці колисають одну таку солодку і таку тендітну мрію. А тут їм затишно, і вони довірливо розглядають жовті стіни, людей, гадаючи, що отаке життя прекрасне, саме отаке, і поки що сенс життя кожне з них бачить в існуванні іншого. Мине ще небагато часу й обоє вони стануть одним життям, повільним і теплим, позбавленим усякого глузду — але тою вони зже не помічатимуть.
У них такі обличчя, ніби вони соромляться одне одного. Нарешті молодик бере з рішучою незграбністю руку своєї подруги за самі пучки. Та глибоко зітхає, й обидва вони схиляються над меню. Так, вони щасливі. Ну й що?
Самоук надає своєму обличчю грайливою і трохи таємничого виразу.
— А я вас позавчора десь бачив.
— Де саме?
— Ха-ха, — шанобливо посміхається він. Дає мені паузу й тоді каже:
— Ви виходили з музею.
— А-а, пригадую, — кажу я. — Так це було не позавчора, а в суботу.
Позавчора я явно був не в гуморі бігати по музеях.
— Чи бачили ви цю славетну дерев’яну копію «Замаху Орсіні»?
— Ні, я її не знаю.
— Як це так? Вона у невеличкій залі, коли входиш, одразу праворуч. Це робота одного комунара, що зміг прожити в Бувілі до амністії, переховуючись на горищі. Він хотів утекти на кораблі до Америки, але тутешню портову поліцію круг пальця не обведеш. Дивовижна людина. Все своє примусове дозвілля він використав на це дубове панно. Все начиння, що він мав, складали ножик і пилочка для нігтів. Усі деталі — руки, очі — він вирізьбив цією пилочкою. Завдовжки панно — метр п’ятдесят, завширшки — метр рівно, все вирізьблено з одного суцільного шматка. Там щось сімдесят персонажів — кожен завбільшки з мою долоню. Крім того, ще два коня й імператорська карета. А обличчя, пане, як виконано обличчя! Скільки облич — стільки характерів. Просто як живі! Перепрошую, пане, дозволю собі зауважити, що цей твір варто подивитись.
Я не збирався зв’язувати себе обіцянкою.
— Я просто хотів ще раз подивитися на Бордюренові полотна.
Самоук ураз знічується.
— Оті портрети у великій залі? — несміливо всміхаючись, перепитує він. — На жаль, у живописі я не тямлю аніже, пане. Ні, я зовсім не заперечую, що Бордюрен видатний маляр, у нього своя манера, — як-то кажуть? — віртуозна техніка, але насолоди, естетичної насолоди, пане, я не відчуваю.
— А в мене те саме зі скульптурою, — з симпатією віддаю я йому.
— Ах, пане, на жаль, і в мене теж. І з музикою, і з балетом. Хоч теоретично я «підкований». Одне мені невтямки: я бачив молодих людей, що не знали й половини мого, а видно було, що вони стоять перед картинами і відчувають насолоду.
— Либонь, просто вдавали, — кажу я йому на підтримку.
— А може... Прикро інше, — каже він по хвилинних роздумах, — я не стільки позбавлений якогось виду емоційної насолоди, скільки чужий до цілої царини людської діяльності... Адже я така сама людина, як і ті, хто писав ці картини...
Раптом голос йому змінюється:
— Знаєте, пане, якось мені в голову прийшла смілива думка, що прекрасне — це справа смаку. Хіба кожна доба не мала своїх естетичних канонів? Ви дозволите, пане?
Я здивовано бачу, як він витягає з кишені чорного шкіряного нотатника. Він гортає його. У книжечці багато чистих сторінок, подекуди трапляються списані червоним чорнилом. Самоук став блідий, мов крейда. Він кладе розгорнутого нотатника на стіл і закриває його своїм лаписьком. Зніяковіло кахикає й каже:
— Іноді мені в голову заходили, — не наважусь назвати це думками, а так... Дуже цікаво: сиджу собі, читаю і раптом, — і звідки це з’являється? — немов якесь прозріння. Спершу не зважав, а потім вирішив придбати собі нотатника.
Він спиняється й дивиться на мене — він жде.
— Хм, он як! — кажу я.
— Ці вислови, звичайно, ще в сирому вигляді, пане. Я ще не закінчив своєї науки.
Тремтливими руками він бере нотатника, він схвильований украй.
— Ось тут якраз про малярство. Я тішитимусь, коли ви дозволите мені прочитати.
— З дорогою душею, — кажу я.
Він читає:
«Ніхто вже не вірить у те, що XVIII сторіччя вважало за істину. Чому ж ми повинні діставати насолоду від творів, які воно вважало прекрасними?»
Він дивиться на мене благальними очима.
— Що ви думаєте про це, пане? Може, трохи парадоксально? Але я гадаю, що можу надати своїй думці форму дотепу.
— Ну що ж... як на мене, вельми цікаво.
— Чи зустрічали ви де-небудь таку думку?
— Ні, звичайно, ні.
— Справді? Ніде ніколи? Тоді, пане, — каже він засмучено, — ця думка неправильна. Якби вона була правильна, то коиче когось би осяяло.
— Ану, — кажу я йому, — тепер, здається, я пригадую, що десь читав щось схоже.
Його очі зблискують, він витягає олівця.
— У якого автора? — ясним тоном питає він.
— У... у Ренана.
Він на вершині блаженства.
— Якщо ваша ласка, процитуйте мені це місце! — просить він, наслинивши кінчик олівця.
— Знаєте, це було так давно.
— А! Ну, дарма, дарма.
Він записує до книжечки під своїм висловом ім’я Ренана.
— Ми з Ренаном думаєм однаково! — вигукує він щасливо. — Поки що я записав ім’я олівцем, але ввечері наведу його червоним чорнилом.
Якусь хвильку він захоплено споглядає свій нотатник, і я чекаю від нього нових сентенцій. Але Самоук старанно згортає записника і ховає його до кишені. Очевидно, він уважає, що йому і так задосить щастя на один раз.
— Як приємно, — довірливо каже він, — отак побалакати з кимось щиросердо.
Ця каменюка, як і можна було передбачити, до решти розчавила нашу й так ледь живу розмову. Западає довга тиша.
З появою молодої пари атмосфера в ресторані змінилась. Обидва червоновиді чоловіки замовкли і тепер безсоромно викотили очі на принади молодої жінки. Пан із вишуканими манерами поклав газету і собі дивиться на молодих людей поблажливо й майже по-змовницьки. Він думає, що старість мудра, а юність прекрасна, він кокетливо ледь помітно похитує головою: він добре знає, що він ще гарний собою й прекрасно зберігся, що його засмага і струнка статура може зваблювати. Він грається в батька. Почуття офіціантки простіші — вона стоїть із роззявленим ротом і балушить вирла на молоду пару.
А ті тихо собі розмовляють. Уже подано закуски, але вони не торкаються їх. Нашорошивши вуха, ловлю уривки їхньої розмови. Краще чути жінку, її грудний приглушений голос.
— Ні, Жане, ні.
— Але чому? — палко шепоче парубок.
— Я вам уже казала.
— Але це не причина.
Ще кілька слів я не розібрав, а тоді жінка гарно і втомлено опускає руку.
— Я надто багато пробувала. Не ті мої літа, щоб знову починати життя. Би ж бачите, я застара для цього.
Молодик іронічно сміється.
— Я не здолала б, — провадить вона далі, — пережити ще одне... розчарування.
— А як же без віри? — каже парубок. — Погляньте на себе, ви ж не живете.
— Знаю, — зітхає вона.
— Погляньте тепер на Жанетту.
— О, так, — вона копилить губки.
— Як на мене, то вона вчинила просто прекрасно. В неї стало сміливості.
— Ви ж знаєте, — каже молода жінка, — що вона просто вхопилася за нагоду. Запевняю вас, якби я хотіла, то вже сто разів могла б учинити так само. Просто я воліла чекати.
— 1 правильно зробили, — лагідно каже він, — ви правильно зробили, що дочекались мене.
Тепер черга жінки сміятись:
— Ого, яка самовпевненість! Я так не казала.
Більше я не слухаю — вони мене дратують. Усе закінчиться ліжком. Вони прекрасно це знають. І кожен знає, що інший це теж знає. Але оскільки вони ще молоді, цнотливі й порядні, оскільки кожне з них хоче зберегти власну гідність, рівно, як і гідність іншого, оскільки любов — це велика поетична річ, яку не можна сполохати, то кілька разів на тиждень вони ходять на танці й у ресторани і тішать глядачів своїми ритуально-механічними міні-спектаклями.
Бо, зрештою, треба якось збавляти час. Вони молоді, гарні статурою, їм ще років на тридцять цього вистачить. От вони й не квапляться, вони зволікають і чинять цілком слушно. Тому що, коли вони пересплять, їм треба буде вигадувати щось далі, аби знову не помічати непомірної безглуздості власного існування. 1 попри все... невже ніяк не можна обійтися без брехні?
Я роздивляюся по залі. Який фарс! Усі сидять за столиками з дуже поважним виглядом і їдять. Ні, не їдять, вони просто поновлюють свої сили, щоб добре виконувати доручені їм обов’язки. І всі вони, кожен по-своєму, затято не хочуть бачити, що вони існують; тут не знайдеш жодного, хто б не вірив, що комусь чи чомусь він конче потрібний. Хіба не сказав якось Самоук: «Хто краще за Нусап’є спод- вигнув би таку глибоку системну працю?» Кожен з них робить якесь маленьке діло, і ніхто більше не вміє цього робити краще за нього. Ніхто краще за отого комівояжера не знає, як спродати зубну пасту «Сван». Ніхто краще за того гарного юнака не зможе так шастати під спідницею в своєї сусідки. Я теж існую між цими людьми, і вони так само думають і про мене, що ніхто краще за мене не зуміє зробити те, що роблю я. Але ж я знаю. Я тільки не подаю знаку, але я знаю головне: я існую і всі вони існують. Якби я володів мистецтвом переконувати, я б сів перед цим вродливим паном із сивою шевелюрою і пояснив би йому, що таке існування. Уявивши, яким стало б його обличчя, я вибухнув рештрм. Самоук зачудовано дивиться на мене. Я хотів би спинитись, але не можу, — я регочу до сліз.
— Вам весело, пане, — якось обережно каже Самоук.
— Просто я подумав, — кажу я йому сміючись, — що всі ми отут сидимо і їмо лише для того, щоб зберегти наше неоціненне існування, хоч не має ніякого, абсолютно ніякого сенсу в цьому існуванні.
Самоук споважнів, він силкується мене зрозуміти. Реготався я надто гучно — чимало голів повернулось у мій бік. До того ж, я вже шкодував, що наговорив зайвого. Зрештою, кому все це потрібно.
— Ніякого сенсу в існуванні... Ви, мабуть, хочете сказати, пане, що життя не має мети? Але ж це, здається, називається песимізмом? — Якусь хвилю він думає, по тому вкрадливо додає: — Кілька років тому я читав книжку одного американця, вона називалася «Життя. Чи варто його прожити?» Здається, ви таке ставите запитання?
Звичайно, ні, я ставлю собі зовсім інше запитання. Але не хочу нічого йому пояснювати.
— Там він обстоює позицію свідомого оптимізму, — провадить Самоук заспокійливо. — Життя тоді має якийсь сенс, якщо ми самі йому надаємо цього сенсу. Передовсім треба щось робити, з головою зануритись у діло. А якщо потім ви замислитесь — жереб уже кинуто, ви вже цілком у роботі. Що ви скажете на це, пане?
— А нічого, — кажу я.
Хоча, по правді, я думаю, що оце і є та облуда, якою постійно дурять себе комівояжери, молода пара, сивий пан.
Самоук якось хитро дивиться на мене і дуже врочисто вимовляє:
— От і я так не вважаю. Я гадаю, що сенсу життя не треба шукати десь поза хмарами,
— Он як?
— Бо є конкретна мета, пане, є конкретна мета... є люди.
Он воно що, я ж забув, що він — гуманіст. Якусь хвилину він не зроняє ні звуку, використавши цей час на те, щоб чисто й невблаганно впорати половину печені і скибку хліба. «Є люди...» Ну що ж, ось цей слинько і намалював свій повний портрет, не знає тільки, як це сказати словами. В його великих очах уся його душа, але, очевидно, однієї душі тут замало. Колись я відвідував своїх знайомих паризьких гуманістів, і вони теж сотні разів казали мені: «Є люди», та це вже інша річ! ї все ж, Вірган не мав собі рівні. Він здіймав окуляри, ніби на те, щоб показати, яке в нього відкрите обличчя, пронизував мене своїми бентежними очима, своїм важким змореним поглядом, ніби здираючи з мене шати, щоб осягти мою людську суть, і потім майже виспівував тихо: «Є люди, мій друже, є люди», — надаючи цьому «є» якоїсь незграбної сили, немов ця любов до людей, щоразу нова й приголомшена, хотіла і не могла розмахнутися своїми широчезними крилами.
Самоуковим гримасам було далеко до цієї єлейності, його любов до людства наївна й трохи варварська — любов провінційного гуманіста.
— Люди, — кажу я йому, — люди... Я б не сказав, щоб вони вас дуже обходили. Ви завжди самотній, завжди по самісінькі вуха в книжках.
Самоук сплескує долонями й лукаво сміється:
— Ви помиляєтесь. Ах, пане, дозвольте мені сказати: як ви помиляєтесь!
Він на якусь мить зосереджується і непомітно ковтає вже пережовану їжу. Його вид сяє, як уранішня зоря. Жінка за його спиною тихо сміється. Її приятель схилився й щось шепоче їй на вухо.
— Ваша помилка цілком природна, — каже Самоук. — Я давно мав би пояснити вам... Але я такий сором'язливий, пане... я ніяк не знаходив нагоди.
— Кращої не придумаєш, — кажу йому шляхетно.
— Я теж так подумав, пане. Я теж так подумав! Ось послухайте, що я вам скажу... — Він замовкає, шарію- чись. — Може, я вам набрид?
Я заспокоюю його, і він зітхає зі щасливим полегшенням.
— Не кожного дня, пане, можна здибати таку людину, як ви, в якої широта поглядів поєднується з таким прозорливим розумом. Уже кілька місяців я хотів побалакати з вами, з'ясувати вам, яким я був і яким став...
Його тарілка порожня й чиста, ніби її допіру принесли. Несподівано я помічаю поруч зі своєю олов’яну мисочку, де в коричневому соусі плаває куряча гомілка. Це мені треба з’їсти.
— Я вам казав про свій полон у Німеччині. З нього, власне, все й почалось. До війни я жив відлюдьком і не помічав цього. Я жив з батьками, вельми добропорядними людьми, та ми не розуміли одне одного. Інколи, як згадаєш ті роки... І як я тоді жив? Я був, як мрець, пане, і навіть не підозрював цього... Я збирав собі поштові марки. — Зиркнувши на мене, він уриває свою оповідь. — Ви такий блідий, пане. У вас такий утомлений вигляд. Може, я вам надокучив?
— Мені з вами дуже цікаво.
— Почалася війна, і я записався добровольцем, сам не знаю чому. Минуло ще два безтямні роки на фронті, бо на фронті не лишається часу на роздуми, до того ж солдати такі брутальні. Наприкінці 1917 року я потрапив у полон. Потім я не раз чув, що багато солдатів у неволі віднаходили віру свого дитинства. Знаєте, пане, — Самоук прикрив свої сяйливі чоловічки віями, — я не вірю в Бога. Його існування спростовано Наукою. Зате в концентраційному таборі я здобув віру в людей.
— Вони мужньо терпіли свою долю?
— Так, і це теж, — уникливо відказує він. — Зрештою, до нас ставились непогано. Але я не про це. Останні місяці війни ми майже не мали ніякої роботи. Під дощ нас заганяли в дощаний ангар, де ми, либонь, дві сотні, стояли впритул один до одного, мало не душачись. Двері зачиняли й ми лишалися сливе в цілковитій темряві, стиснуті з усіх боків. — Він на хвилю завагався. — Мабуть, я не зможу вам пояснити, пане... Всіх цих людей, що стояли довкола тебе, ти не бачив, але відчував своїм тілом, відчував, як вони дихають... Одного разу, ще на початку, як нас зачинили в ангарі, була така велика тіснява, що я думав, ніби задушусь, і раптом до горла підкотилася така гостра радість, що я мало не зомлів, — я відчув, що люблю цих людей, як братів, я хотів усіх їх обійняти. І відтоді кожного разу, як я опинявся в ангарі, я зазнавав тієї самої радості.
Треба мені з’їсти курча, воно, либонь, зовсім вичахло. Самоук давно вже впорав своє м’ясо, і служниця чекає лише на мене, щоб поміняти тарілки.
— Цей ангар став мені святим місцем. Іноді, коли випадало обдурити сторожких охоронців, я тихо прослизав туди сам, стояв у сутіні, згадував радість, що зазнавав у тих стінах, і мене охоплював справжній екстаз. Спливали години, а я не помічав. Бувало, що й плакав.
Напевно, це була хвороба, бо як іще пояснити той страшний напад люті, який аж перевернув мене всього. Так, це був справжній неврастенічний напад: руки мені заходили ходором, кров ударила в лице, ще й наостанку затремтіли губи. І все через те, що курча холодне. Проте я й сам був холодним і це дошкуляло найтяжче; я хочу сказати, що, як і останні півтори доби, я лишався абсолютно холодним, холодним, мов крига. Лють налетіла вихором, мов дрож, як спроба моєї свідомості зупинити спад температури. Ніщо не допомагало — звичайно, я міг би за якусь дрібницю відгамселити Самоука або офіціантку, обложивши їх лайкою. Та я не цілком увійшов у гру. Мій гнів казився десь на поверхні і тільки якусь мить, а потім я зазнав болісного відчуття, ніби я уламок криги в огні, схожий на окату яєчню. Потім це поверхневе збурення зникло, і я почув голос Самоука:
— І от щонеділі я став ходити до меси. Я зроду не вірив у Бога, пане. Але хіба не можна сказати, що справжнім таїнством меси є причастя людей одне до одного. Відправу служив однорукий священик-француз. Мали ми й фісгармонію... Ми стояли й слухали з непокритими головами, і, зачарований звуками фісгармонії, я відчув, що разом із людьми, які оточували мене, утворюю одне велике ціле. Ах, пане, як я любив ці меси! Ще й досі на згадку про них я іноді в неділю зранку ходжу до церкви. В нас у церкві Святої Цецілії знаменитий органіст.
— Ви, мабуть, часто шкодували за тим життям?
— Аякже, пане. В 1919 році. Того року мене звільнили, і я пережив кілька нестерпних місяців. Я не знав, що діяти, я марив. Усюди, де бачив якесь збіговисько, я притьмом намагався затертись у юрму. Мені траплялось, — додає він, усміхаючись, — приєднуватися до похоронної процесії. Одного дня з розпуки я жбурнув у вогонь усю колекцію своїх марок... 1 все ж я знайшов свою путь.
— Та ну?
— Мені нараяла одна людина... Я знаю, пане, що можу розраховувати на вашу мовчанку. Я... можливо, ваші думки не зовсім збігаються з моїми, але оскільки ви людина широких поглядів... Я — соціаліст.
Він спустив очі додолу, і його довгі вії затріпотіли.
— З вересня 1921 року я записався до СФІО. Оце й усе, що я хотів вам розповісти.
Він аж світився з гордощів. Він позирає на мене з-під спущених повік, голова закинута назад, уста напіврозту- лені. Він нагадує мені якогось мученика.
— Дуже добре, — кажу я. — Просто чудово.
— Я так і думав, пане, що ви схвалите мій вибір. Хіба можна винуватити людину, яка каже: отак я розпорядився своїм життям і тепер цілком щасливий?
Він розвів руки, показуючи мені долоні, пальцями донизу, ніби на них от-от мали з’явитися стигмати. Очі в нього скляні, і я бачу, як у роті в нього ворушиться темно-рожева маса.
— Он як! — кажу я. — Ну, коли ви щасливі...
— Щасливий? — Погляд у нього важкий, він підбив повіки вгору й некліпно свердлить мене. — Ось ви самі побачите, пане. До цього свого кроку я перебував у такій жахливій самотності, що вже подумував про самогубство. Єдине, що мене стримало, — це думка про те, що нікого, абсолютно нікого не зворушить моя смерть і що в смерті я лишуся ще самотнішим, ніж у житті.
Він випростовується й надимає щоки.
— Але тепер мене не назвеш самотнім, пане. Вже ніколи.
— Он як! Ви маєте багато знайомих? — здогадуюсь я.
Він усміхається, і я одразу збагнув усю свою простодушність.
— Тобто, я хотів сказати, що більше не відчуваю себе самотнім. І розуміється, пане, що для цього не конче мати приятеля.
— Однак, — кажу я, — у партійному осередку...
— Ну, звичайно! Я знаю там усіх. Більшість, правда, лише на ім’я. Пане, — каже він задерикувато, — хіба треба себе так обмежувати у виборі друзів? Мої друзі — всі люди! Вранці, йдучи до своєї контори, я попереду й позаду бачу інших людей, що йдуть на роботу. Я їх бачу, іноді мені хочеться привітати їх усмішкою, я думаю про те, що я соціаліст, що всі вони — мета мого життя, моїх зусиль, але ніхто з них ще не відає про це. Знаєте, пане, для мене це справжнє свято.
Він запитливо позирає на мене, я киваю на знак згоди, але бачу, що він розчарований, він чекав від мене більшого завзяття. Але що вдієш? Хіба моя провина, що в усьому, що він тут каже, мені ввижається тільки плагіат та чужі цитати? Він говорить, а мені перед очима знову зринають усі гуманісти, яких я надивився за своє життя. Боже, скільки їх усяких! Гуманіст-радикал — насамперед товариш і друг службовців. Так званий «лівий» гуманіст за головну мету покладає збереження цінностей людської цивілізації; він не належить до жодної я партій, бо не воліє зраджувати загальнолюдському, і все ж його симпатії схиляються до всіх знедолених; це їм він присвячує свою прекрасну класичну культуру. Здебільшого це вдівець із гарними, завжди зволоженими очима, який щиро плаче на всіляких ювілеях. Він любить кішечок, песиків, як і всіх вищих ссавців. Починаючи з другою п’ятирічного плану, любить людей письмен- ник-комуніст. Він карає їх тому, що їх любить. Як усі сильні натури, це сором’яга, він уміє не виказувати своїх почуттів, але дуже легко одним поглядом або підвищеною інтонацією дає відчути, як ніжно й воднораз вимогливо цей суддя, цей глашатай суворої дійсності, любить своїх побратимів. Гу- маніст-католик — це мізинець, найменший у родині, він промовляє про людей зачаровано. Послухайте, гукає він до вас, адже життя найнужденнішого лондонського докера або якоїсь робітниці взуттєвої фабрики — це теж казка! Його гуманізм для ангелів, і всі романи, що він пише для цих небесних сотворінь, повні суму й краси і здебільшого відзначаються премією «Феміна».
Це на перших ролях. Але є сонми інших гуманістів: філософ-гуманісг, який схиляється над братами, мов старший брат, і відчуває всю відповідальність за них; гуманіст, що любить людей такими, як вони є, і той, що любить їх такими, якими вони мають бути; той, що рятує людину з її згоди, і той, що робить це всупереч її волі; той, що створює нові міфи, і той, що обходиться давніми; той, що любить у людині її смерть, і той, що любить у ній життя, іуманіст-ве- селун, в якого завжди напохваті жарт, і похмурий гуманіст, якого здибуєш побільше на похоронних відправах. 1 всі вони люто ненавидять один одного — ненавидять, звичайно, як особистостей, а не як простих людей. Але всього цього Самоук не знає: він зібрав їх, як котів у шкіряному лантусі, і йому невтямки, як вони там один одного шматують.
— Скажіть, а ви не поділяєте моїх поглядів, пане? — вже не так довірливо дивиться він.
— Та Боже ти мій...
Я вже шкодую, що розчарував його, коли бачу це занепокоєне, трохи зле обличчя. Але він люб’язно провадить далі:
— Я знаю, знаю — своїми книжками, своєю науковою роботою ви по-своєму служите тій самій справі.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |