♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 11 страница

Мить була надзвичайна. Нездвижний і закляклий, я зану­рився в якийсь моторошний екстаз. 1 в самий розпал цього екстазу з’явилося щось нове: я збагнув Нудоту, я оволодів нею. Правду сказати, я не пробував сформулювати собі цю знахідку. Але, гадаю, що тепер мені буде легко надати їй словесної форми. Суть її — випадковість. Я хочу сказати, що — за визначенням — існування не є необхідністю. Існу­вати, означає бути тут, оце й усе; існування з’являються перед вами, дають на себе наражатись, але їх не можна логічно виснувати. Я гадаю, є люди, що зрозуміли це. Але й вони намагалися подолати цю випадковість, вигадуючи істоту необхідну й самодостатню. Проте ніяка необхідна істота не може пояснити існування: випадковість не мана чи з’ява, яку можна розвіяти; випадковість — це абсолют, отже, й доскона­ла довільність. Усе довільне — цей парк, це місто, я сам. Коли це усвідомлюєш, то все починає пливти, як тоді у «Від­починку залізничників». Ось вам і Нудота, ось вам і те, що ці негідники з Зеленого Пагорба і до них подібні намагаються прикрити теорією незаперечних прав. Яка жалюгідна брех­ня — ніхто не має ніякого права; вони так само цілком довільні, як і всі інші люди, їм ніколи не вдасться збутися почуття своєї зайвості. Вони самі в собі приховано суть зайві, тобто безформні, невиразні, жалюгідні.

Як довго тривав цей гіпноз? Я був корінням каштана. А точніше я весь був свідомістю його існування. Ще відірваним від нього — якщо я міг думати про це — і вже загубленим у ньому, повністю приналежний йому. Неспокійна, невпевнена свідомість, що, однак, усією своєю вагою зависла над цим інертним окоренком. Час спинився невеличкою чорною ка­люжкою в мене під ногами, і неможливо, аби щось іще відбулося після цієї миті. Я хотів відірватися від цієї смер­тельної насолоди, та навіть не уявляв, що це можливо; я був там, усередині коріння, відчуття цього чорного окоренка не минало, він стояв мені в очах, як кістка в горлі. Я не міг ні прийняти його, ні відкинути. Яким зусиллям я підвів очі? Та й чи підводив? Мабуть, скоріше я згинув на якусь мить і потім, коли відродився, голова моя була закинута, а очі дивилися вгору? Справді, не пригадую ніякого переходу. Просто раптом нестерпно стало думати категоріями існу­вання цього коріння. Це існування зникло, і намарно я повторював: коріння існує, воно ще тут, під моєю лавою, під моєю правою ногою, — порожні звуки. Існування не така штука, яку можна здалеку осягнути: треба, щоб воно вас зненацька захопило в свій полон, усією вагою навалилося на ваше серце здоровезною неповорушною істотою, — або ж узагалі нічого нема.

Отже, нічого більше нема, мій погляд очистився, я зачаро­ваний своїм визволенням. І раптом щось заворушилося легко й непевно — вітер струснув шпилями дерев.

Але я спокійно дивився на те, як вони рухались: бодай така переміна після всіх цих статичних існувань, які дивилися на мене незмигними очима. Я споглядав, як хилитається віття, і думав: нема рухів, які б існували самі по собі, це завше переходи, посередники між двома існуваннями, неповноправ­ний час. Я приготувався побачити, як вони з’являтимуться з небуття, мало-помалу достигатимуть і нарешті розквіт­нуть, — нарешті ж я побачу, як народжується існування.

Але не знадобилося й трьох секунд, щоб усі мої сподівання як лизень злизав. Я так і не потрапив упіймати «переходу» до існування на цих боязких вітах, що наосліп обмацували порожнечу. Цей «перехід» — ще одна людська вигадка. Надто конкретна вигадка. Всі ці дрібненькі порухи ізольовані, відбу­валися самі по собі. Вони пообсідали всі гілки й сучки. Вони нуртували круг цих сухих рук маленькими буревіями. Без­умовно, порух — це зовсім не те, що дерево. І, попри все, це абсолют. Це теж річ. Хай би куди я подивився, скрізь простір був заповнений. Скрізь на кінцях гілок кишіли існування, вони безперервно оновлювалися, але ніколи не народжува­лись. Сущий вітер дебелою мухою всідався на дерево, і дерево все тріпотіло. Але це тріпотіння не було новонародженою властивістю або переходом прихованої можливості в дію; це була річ, річ-тріпотіння, що розливалася деревом, оволо­дівала ним, термосила його і, несподівано давши спокій, відлітала геть, завихрюючись у танці. Весь простір повний, усе було в дії, невикористаного часу нема, кожне найне- помітніше стріпування зроблене з існування. 1 все суще, що метушилося коло дерева, нізвідки не взялося й нікуди не щезло. То раптом виявлялося, що воно існує, то раптом — уже не існує. Існування не має пам’яті: від зниклих воно не зберігає нічого — навіть згадки. Скрізь було існування, до нескінченності, до переситу, завжди і скрізь. Існування нічим не обмежене, окрім існування. Приголомшений, прибитий цією ряснотою істот без походження, я відкинувся на лаву: скрізь вибруньковувалося, розцвітало, мої вуха гули від існувань, сама моя плоть стріпувалась, не опираючись більше всесвітньому брунькуванню, і все це було огидним. «Але навіщо, — подумав я, — навіщо стільки існувань, якщо вони всі такі схожі?» Нащо стільки однакових дерев? Стільки невдалих існувань, що знову затято проростають і знову зазнають краху, як незграбні пручання жука, що опинився на спині. (Я сам одне з таких пручань). Ця ряснота не справляє враження щедрості — якраз навпаки. Вона похмура, хирна й обтяжлива сама собі. Ці дерева, з їхніми великими неоковир­ними тілами... І тут я засміявся, я раптом згадав, як у книжках описують диво-весну, коли все розпукує, вибухає й буйно квітне. Знайшлись недоумки, що забивають вам голову жаданням влади та боротьбою за життя. Невже вони ніколи не дивилися на тварину або дерево? Може, вони хотіли видати мені цей лисий платан, цей напівструхлявілий дуб за молоді сили, що пнуться до неба? Ну а як бути з корінням? За логікою, це мають бути хижі пазурі, що видирають із землі свою поживу?

Ні, неможливо так бачити речі. В’ялість, безсилля — так. Дерева пливли в мене перед очима. Яке там струмування в небо? Все, навпаки, осідало; щомиті здавалося, що стовбури зів’януть, як утомлені фалоси, зкоцюрбляться і зморшку­ватою чорною купою впадуть на землю. Вони не хотіли існувати, але не могли зрадити існуванню — ось у чім річ. їм не лишалося нічого іншого, як потроху мляво варитися у власному бульйоні: живиця повільно підіймалася капілярами вгору, коріння поволі занурювалося в землю. Щомиті здава­лося — ось вони, як стій, усе кинуть і зникнуть. Та вони були старі й потомлені і тому неохоче існували собі далі, просто через те, що їм бракувало сил умерти, через те, що смерть могла прийти до них тільки зокола: лише мелодії гордо носять в собі свою смерть, як внутрішню необхідність: заковика лише в тім, що вони не існують. Усе суще народжується безпідставно, живе зі знемоги померти і помирає зненацька. Я завдав тіло назад і заплющив очі. Але сколошкані образи посхоплювалися й кинулися заповнювати мої заплющені очі існуванням: існування — це виповнений простір, який люди­на полишити не в змозі.

Дивні образи. Вони представляли тичбу речей. Не справ­жніх речей, а їхніх подоб. Якісь дерев’яні предмети, що нагадували стільці, а інколи рослини. А далі я побачив два обличчя: ту пару, що обідала поруч зі мною тієї неділі в пиварні «Везеліз». Масні, розпашілі, хтиві, безглузді обличчя з червоними вухами. Я бачив жіночі плечі й груди. Це було заголене існування. Ці двоє — я раптом вжахнувся — і далі існували десь там у Бувілі; десь там, — серед яких запахів? — ці ніжні груди і далі терлися об свіжу білизну, вони щільно облягалися мереживами, жінка й далі відчувала існування цих грудей у ліфі й загадково всміхалася собі: «Мої груденята, мої ласі персики», чутлива до найменшого натяку на пробуд­ження цих прекрасних плодів, яким було лоскотно, і тут я скрикнув і, розплющивши очі, схаменувся.

Невже мені наснилася ця величезна присутність? Вона була тут, вона зависла над парком, стікала по деревах, в’язка липуча, густа, як конфітюри. Невже і я разом із парком був усередині неї? Мені страшно, а зрештою перемагала лють, це було безглуздо, недоречно, мені був огидний цей мармелад.! скрізь він, скрізь він! Увесь простір із землі до неба був виповнений ним, все скуто цією драглистою пригніченіс­тю, — я бачив там за глибинами глибини, ген-ген за межами парку, за будинками, за Бувілем. Я вже був не в Бувілі, я був ніде, я линув у просторі. Але це не дивувало мене, бо я знав, що то Світ, голий, неприкритий Світ раптом з’явився мені, і мене почав душити гнів, коли я побачив цю вгодовану абсурдну істоту. Не можна було навіть спитати себе, звідки все це береться і як воно так виходить, що існує світ, а не ніщо. Питання не мало жодного сенсу, світ був присутній скрізь — спереду, ззаду. 1 нічого до нього не було. Нічогі­сінько. Не було такої миті, коли б він не існував. Оце й дратувало найдужче: адже не було ні найменшого сенсу в існуванні цієї мінливої личинки. Так само, як було неможли­во, щоб вона не існувала. Це не осягалося думкою: аби уявити собі ніщо_у треба бути отут, усередині цього Світу, живим, із широко розплющеними очима; ніщо — це думка в моїй голові, реальна думка, яка шугала в цій необмеженості; оце ніщо не могло виникнути до існування, це таке саме існування, як і всяке інше, і воно з’явилося після багатьох інших існувань. «Бридота! Яка бридота!» — залементував я і тіпнувся, щоб струсити з себе цю липучу бридоту, але вона добряче вчепилася в мене, її було багато, цілі тонни існувань, їй не було краю, і я задихався на дні цієї незглибимої нудьги. 1 враз парк немов увесь вибіг у величезну дірку, світ зник так само несподівано, як і з’явився, — чи це я пробудився нарешті? — хай там як, а я більше його не бачив; довкола була жовта земля, і посохлі віти розчепірювали свої пальці.

Я встав і пішов до виходу. Коло хвіртки спинивсь і обернувся. І тут він осміхнувся мені. Я обіперся на грати й довго споглядав його. Ця усмішка дерев і лаврових запустів щось та означала; осьде була справжня таємниця існування. І тут мені згадалось, як однієї з неділь, десь тижнів три тому, чи що, я вже зауважив цей змовницький вигляд речей. Чи не мені вони підморгували? Я досадливо відчував, що мені не до снаги це збагнути. Не до снаги. А втім, відповідь була в цьому чеканні, в цьому погляді. Вона була на стовбурі цього кашта­на... це був сам каштан. Так і речі скидалися на думки, що спинилися на півдорозі й забули, куди линуть, забули самі себе і зависли між небом і землею з виразом того сміховинного крихітного сенсу, якому було затісно в них. Він дратував мене, цей крихітний сенс, якого я не зміг би збагнути, хоч сто років обіймай ці грати; я осягнув існування настільки, наскільки мені дозволяв мій розум. Потім я пішов, повернув­ся до готелю і записав оце.

Уночі

Я вирішив: якщо я не пишу книжки, мені нема чого залишатися в Бувілі, переїду до Парижа. В п’ятницю сідаю на п’ятигодинний потяг і в суботу вже побачу Анні, гадаю, ми проведем із нею кілька днів. Тоді знову повернуся сюди, влаштую деякі свої справи й спакую валізи. Не пізніш як першого березня думаю остаточно переїхати до Парижа.

П'ятниця

У «Відпочинку залізничників». Мій потяг відходить за двадцять хвилин. Грає патефон. Гострий присмак пригоди.

Субота

На Анні була довга чорна сукня. Вона відчинила мені двері, як звичайно, не привітавшись, не подавши руки. Моя прави­ця — в кишені плаща.

— Заходь, сідай, де бачиш, тільки не на фотель біля вікна, — скоро й набурмосено проказує вона, аби спекатися формальностей.

Це вона, така вона завжди. Анні опускає руки і похмуро дивиться на мене — такою вона колись нагадувала мені маленьку дівчинку в перехідному віці. Тільки тепер Анні вже не схожа на ту дівчинку. Вона погладшала, перса їй по­важчали.

Анні причиняє двері й сама до себе каже у якійсь задумі:

— Не знаю куди мені сісти, чи отут на ліжко...

Урешті вона падає на якусь скриню, вкриту килимком. Хода в неї вже не та — Анні пересувається важко, але є щось величне й граціозне в її рухах: їй ніби заважає ця молода здорова тлустість. І попри все, це вона, це та сама Анні.

Вона заходиться сміхом.

— Тобі смішно?

Відповідає вона, за своєю звичкою, не зразу, задерикувато

дивиться на мене.

— Скажи, чому?

— Дивлюсь, як ти розцвів, коли увійшов. Ти схожий на батька, який щойно видав заміж доньку. Гаразд, не стовбич. Вішай свого плаща і сідай. Як хочеш, можеш сюди.

За цими словами настає мовчанка, яку Анні й не думає уривати. Яка гола кімната! Колись Анні у всіх подорожах плуганила за собою величезну валізу, напхану всякими шалями, тюрбанами, мантильями, японськими машкарами й лубочними картинками. Тільки-но зупинившись у готелі, — бодай на ніч, — перше, до чого вона бралася, — це відкривала валізу й видобувала з неї всі ті багатства, які чіпляла на стіни, підвішувала до ламп, встеляла ними столи чи підлогу, пильну­ючи щоразу нового й досить хитромудрого ладу; минало яки* хось півгодини — і найсіріший готельний номер прибирав важкої, чуттєвої, майже нестерпної індивідуальності. Може, ця валіза десь загубилася чи її не забрано з камери схову... Майже щось зловісне є в цій холодній кімнаті з непричинени- ми дверима до ванної. Вона нагадує мою бувільську кімнату, тільки ця розкішніша й сумніша.

1 знов Анні бере сміх. Я одразу впізнаю високий-високий, трохи гугнявий сміх.

— А ти такий самий. Що ти все нипаєш, як божевільний?

Вона усміхається, і її очі вивчають мене майже з ворожою

зацікавленістю.

— Я просто подумав, що з цієї кімнати не скажеш, що в ній живеш ти.

— А-а, он що, — якось безвиразно відгукується вона.

І знову мовчанка. Тепер Анні сіла на ліжко, вона дуже бліда в своїй чорній сукні. Вона запустила довге волосся. Спокійно, як колись, Анні споглядає мене, трохи підбивши вгору брови. Невже їй нема чого мені сказати? Навіщо тоді покликала? Мовчанка стає нестерпною.

1 раптом в мене вихоплюється благальне:

— Я дуже радий бачити тебе.

Останнє слово кісткою стає мені в горлі. Краще вже б мовчав, коли ліпшого не міг придумати. Зараз розсердиться. Я так і перебдачав, що перші п’ятнадцять хвилин буде тяжко.

Колись я ніяк не міг дібрати очікуваних нею слів, що пасували б до її сукні, до пори дня, до останніх слів, мовлених нами напередодні, — незалежно від того, не бачились ми з нею ніч, а чи цілу добу. Чого ж вона хоче нині? Я не можу вгадати.

Несмілйво підводжу очі. Анні якось лагідно дивиться на мене.

— Невже ти ніяк не змінився? Такий самий упертий дурник?

По її обличчю розливається вдоволення. Але яке ж це обличчя втомлене!

— Ти дороговказ, — каже вона, — дороговказ, що стоїть на узбіччі. Ти незворушно повідомляєш, усе життя повідом­ляєш, що до Мелюна двадцять сім кілометрів, а до Монтаржі сорок два. Ось чому мені іноді так бракує тебе.

— Я тобі потрібний? Ці чотири роки, які ми не бачились, я був тобі потрібний? Ну й залізна стриманість.

Усмішка не зникає з мого обличчя, а то Анні, бува, подумає, що я дихаю важким духом. Але я відчуваю, як фальшива усмішка пече мені рот.

— Який же ти дурний! Ну, як ти вже так хочеш, звичайно, я не маю потреби бачити тебе. В тобі, бачиш, нема нічого такого, щоб звеселяло зір. Мені досить знати, що ти існуєш і не змінюєшся. Ти мені, як той платиновий метр, що збері­гається в Парижі чи десь там неподалік. Не думаю, щоб хтось коли-небудь мав потребу побачити його.

— А от і помиляєшся.

— Дарма, принаймні я не маю такого бажання. Мені досить знати, що він існує, що він дорівнює точно одній деся- тимільйонній від чверті земного меридіана. Я навіть згадую про це щоразу, як щось вимірюють у моїй кімнаті або коли купую матерію.

— Справді? — холодно питаю я.

— Але я могла взагалі думати про тебе тільки як про абстрактну чесноту, як про якусь межу. Ти ще дякуй, що я кожного разу згадую твоє обличчя.

Ось ми й повернулися знову до хитромудрих суперечок, які треба було вести саме тоді, коли мене зваблювали прості й грубі бажання: сказати їй, що я люблю її, стиснути її в обіймах. Але сьогодні я не маю жодних бажань. Єдине, що мені хочеться, — це мовчати й дивитися на Анні, щоб у цій тиші з усією повнотою усвідомити приголомшливий факт — переді мною Анні. А для неї, невже для неї цей день такий, як і всі інші? В неї не тремтять руки. Може, тоді, коли вона писала мені листа, в неї було що мені сказати чи це знову одна з її примх? Тепер це вже давно минулося.

І тут Анні обдаровує мене такою лагідною усмішкою, що сльози застеляють мені очі.

— Я згадувала тебе набагато більше за платиновий метр. Не було такого дня, щоб я не подумала про тебе. Я до найменших подробиць згадувала тебе.

Вона встає, підходить і кладе руки мені на плечі.

— А тепер той, хто бідкається, хай скаже, чи часто він згадував моє обличчя.

— Це нечесно, — кажу я, — тобі ж добре відомо, що в мене кепська пам’ять.

— Ось і підтверджуєш — ти забув мене остаточно. А на вулиці впізнав би?

— Ну звичайно. Але я не те хотів сказати.

— А хоч якого кольору в мене волосся, згадав би?

— Аякже! В тебе білясте волосся.

Анні сміється.

— Ти проголошуєш із такою гордістю. Ти ж дивишся на нього, тому це невелика заслуга.

Анні рукою скуйовдила мою кучму.

— А в тебе руде волосся, — передражнила мене вона. — Я ніколи не забуду, як уперше побачила тебе в тому м’якому капелюсі з бузковим відтінком, що аж кричав на твоїй рудій шевелюрі. Очам боліло дивитися. Де він тепер? Я хочу знати, в тебе досі зіпсутий смак?

— Я більше не ношу капелюхів.

Вона тихо присвиснула і ширше розкрила очі.

— Сам ти цього дійти не міг! Сам? Ну що ж, мої вітання. Молодець! Тільки про це можна було здогадатися давно. Твоє волосся не уживається ні з чим, воно не пасує ні до капелюхів, ні до підголовників крісел, навіть до шпалер на стінах, які утворюють для нього тло. Або тоді носи капелюха, нап’явши по самісінькі вуха, як того англійського фетрового, що ти купив у Лондоні. Ти тоді затикав свої пасма під капелюх і можна було подумати, що в тебе взагалі немає волосся. — 1 тим рішучим голосом, яким кладуть край давнім суперечкам, вона висновує: — Це тобі зовсім не личило.

Я навіть не знав, про який капелюх ідеться.

— А хіба я казав, що він мені пасує?

— Облиш, прекрасно пам’ятаю! У тебе про нього тільки й балачок було. Нишком дивився на себе в дзеркало, думаючи, що я тебе не бачу.

Ця пам’ять минулого гнітить мене. Але в голосі Анні жодних ознак, що вона щось згадує, її голос не бринить схвильовано і мрійливо, як звичайно під час спогадів. Зда­ється, що вона згадує сьогоднішні, хай учорашні події; вона зберегла живими й здоровими всі свої колишні погляди, вподобання, всі свої образи. В мене ж навпаки, все потонуло в поетичному тумані, я готовий на будь-яку поступку.

1 враз без ніякої інтонації вона звіщає:

— А я, бачиш, погладшала й постаріла, мені треба дбати про себе.

Я бачу. А який утомлений в неї вигляд! Але тільки-но я збираюся щось сказати, як Анні додає:

— Я грала в театрі в Лондоні.

— З Кендлером?

— Та ні, ні з яким не Кендлером. Отакий ти завжди. Убгав собі в голову, що я буду грати з Кендлером. Скільки тобі треба казати, що Кендлер диригент? Ні, я грала в невеличкому театрі на Сохо-Сквер. Ми ставили «Короля Джонса», п’єси Шона О’Кейсі, Сінга, а ще «Британніка».

— «Британніка»? — перепитую я здивовано.

— Так, «Британніка», а що? Через це я й кинула театр. Це я подала їм ідею цієї п’єси, а вони дали мені роль Юнії.

— Он як?

— Але ж ти знаєш, що я можу грати тільки Агріппіну.

— І що ти робиш нині?

Я припустився помилки, що спитав про це. Життя від­ринуло від її обличчя. Але вона не забарилася з відпо­віддю:

— Я більше не граю. Я подорожую. Є один тип, який утримує мене. — Вона всміхається. — Тільки не дивись на мене так жалісливо, тут нема ніякої трагедії. Я тобі завше казала, що цілком спокійно дивлюся на утримання. До того ж він уже майже дід і великого клопоту не завдає.

— Англієць?

— Яка тобі різниця? — палко вихоплюється в Анні. — Не говорімо про нього. Ні для мене, ні для тебе він не має ніякого значення. Хочеш чаю?

Анні йде до ванної кімнати, і я чую, як вона ходить там і совгає кастрюлями, балакає сама з собою, щось роздратовано мурмочучи. На її нічному столику, як завжди, том «Історія Франції» Мішле. Над ліжком — тепер я роздивився — вона повісила фото, одне-єдине, репродукцію портрета Емілії Бронте, написаного братом письменниці.

Анні повертається і каже сходу:

— А тепер розкажи про себе.

1 знову зникає у ванній.

Тепер, попри мою кепську пам’ять, згадую: вона завше отак у лоба ставила питання, які вкрай спантеличували мене, бо, з одного боку, я відчував у них щиру цікавість, з другого — бажання якомога швидше покінчити з цим. У всякому разі, тепер, після цього питання не лишається сумніву — вона чогось від мене хоче. Все це поки що підготовчий етап: вона збувається всього, що може заважати, остаточно з’ясовує другорядні питання. («А тепер розкажи мені про себе») По цьому про себе розкаже вона. І зненацька в мене зникло всяке бажання щось розповідати. Навіщо? Всю цю нудоту, острах, існування... Краще лишу я все це з собою.

— Ну, хутко, я слухаю, — кричить Анні з-за переділки. — Вона повертається з чайником. — Ти в Парижі?

— Ні, в Бувілі.

— У Бувілі? Як? Гадаю, ти ще не одружився?

— Одружився? — Я аж підскочив.

Мені було приємно, що Анні могла уявити таке. Я кажу їй про це.

— Казна що! Це ті самі натуралістичні вигадки, якими ти колись мені докоряла. Пам’ятаєш, коли я уявляв тебе вдовою з двома хлопцями. 1 всі ці історії про те, які ми будемо. Ти просто ненавиділа їх.

— Зате ти тішився ними, — нітрохи не бентежачись, відказує Анні. — Ти розказував це і вдавав сильного. А втім, на словах хоч ти й обурюєшся, але ти такий зрадник, що цілком міг нишком одружитися. Ти цілий рік обурено казав, що ніколи не підеш дивитися «Імператорські фіалки». А тоді одного дня, коли я захворіла, пішов і подивився їх у сусід­ньому кінотеатрику.

— Я живу в Бувілі, — кажу я з гідністю, — тому що пишу книжку про маркіза де Ролебона.

Анні дивиться на мене із старанно вдаваною зацікав­леністю-

— Маркіз де Ролебон? Це той, який жив у XVIII сторіччі?

— Так.

— Справді, ти мені розказував про нього. Це буде істо­ричний роман?

— Так.

— Угу...

Якщо вона ще спитає, я розкажу їй усе. Але вона мовчить. Очевидно, вона вважає, що й так дізналася про мене достат­ньо. Вона дуже добре вміє слухати, але тільки тоді, коли хоче. Я стежу за її обличчям — вона опустила очі й думає, що сказати мені, з чого почати. Може, тепер я мушу спитати про щось? Ні, вона заговорить сама. Вона почне, коли визнає за краще. Серце калатає.

— А от я змінилася, — раптом каже Анні.

Ось і початок. Але вона знову замовкла. Тепер розливає по білих порцелянових філіжанках чай. Вона чекає мого сло­ва — мені треба щось сказати. 1 не будь-що, а саме те, що їй треба. Це мука. Чи направду вона змінилась? Так, вона погладшала, вигляд у неї втомлений, але не це, звичайно, вона мала на увазі.

— Не знаю. Як на мене — ні. Той самий сміх, я упізнав його, ти так само підходиш і кладеш руки мені на рамена, так само говориш і нікого не слухаєш. Так само читаєш «Історію» Мішле, і ще багато-багато інших ознак...

Скажімо, ця глибока цікавість, яку вона виказує до моєї невмирущої суті, і цілковита байдужість до того, що зі мною може статися в житті, а ще дивна маніжність, педантична й воднораз чарівна, а ще її манера з порога відкидати всі завчені форми ввічливості й приязні, — все те, що спрощує людські взаємини і не приневолює співрозмовників до ненастанної винахідливості.

— Ні, я змінилась, — каже вона нелюб’язно, — я цілком змінилась. Вже немає тієї Анні. Гадала, що ти одразу завва­жиш це. А ти — про якусь «Історію» Мішле. — Вона встає переді мною. — А от ми зараз побачимо, чи справді цей дядько такий розумний, як він тут удає. Ану, вгадай, де я змінилась?

Я муляюсь. Вона тупає ніжкою, ще осміхнена, але вже не на жарт дражлива.

— Колись це завдавало тобі неабияких мук. Принаймні ти так казав. Тепер цього нема, пішло за водою. Ти мусив би це помітити. Хіба тобі тепер не легше зі мною?

Я не наважуюся сказати їй: ні, не легше, як і колись, я сиджу на краю стільця і стежу за тим, щоб не вскочити в яку пастку, думаю, як запобігти її незбагненним на­падам люті.

Вона сіла на своє місце.

— Ну так от, — переконано киваючи головою, промовляє вона, — якщо ти нічого не зрозумів, значить, ти багато чого забув. Більше, ніж я гадала. Ану, хіба не пригадуєш, як ти робив усе ніби навмисно. Приходив, говорив, ішов собі — все не до шмиги. Тепер уяви собі, що нічого не змінилося: ти входиш, на стінах машкари й шалі, я сиджу на ліжку й кажу тобі (вона завдала голову назад, роздимає ніздрі й театраль­ним голосом, ніби глузуючи з себе, проказує): «Ну чого ти дожидаєш? Сідай». — Звісно, при цьому я старанно уникаю слів «Тільки не на той фотель біля вікна».

— Ти мені весь час розставляла пастки.

— То були не пастки... Ну, звісно, — ти пішов би просто до фотеля сідати.

—! що мені було б? — питаю я, обертаючись і зацікавлено роздивляючись фотель.

Вигляд у нього звичайний, солодкавий і вигідний.

— Нічого доброго, — кидає Анні.

Я не допитуюсь — Анні завжди оточувала себе безліччю табу.

— Здається, мені дещо прояснюється! — вигукую я. — Але це було б просто неймовірно. Чекай-но, зараз скажу. 1 справді, кімната геть порожня. Ти не можеш не ствердити, що це я запримітив одразу. Отже, я увійшов, звичайно, помітив би всі ті машкари на стінах, усі шалі... й таке інше. Готель завжди закінчувався на порозі твого номера. Твоя кімната — це вже був інший світ... Ти б не зустріла мене. Ти сиділа б, забившись у кут, може, навіть на підлозі, на червоному килимі, що його ти повсюди тягала за собою, дивилась би на мене немилостиво і чекала... Варто було б мені сказати одне слово, поворухнутись або перехопити подих, як брови твої насупились, і я притьмом відчув би себе глибоко винним, сам не знаючи чому. Потім з кожною хвилиною моя незграбність підходила б, як на дріжджах, і далі я був би скрізь винний...

— І часто так було?

— Сотні разів.

— Це найменше. Тепер ти спритніший, хитріший?

— Де там!

— Я рада це чути. Отже...?

— Отже, тепер цього нема...

— Ха-ха! — вихоплюється в неї театрально. — Він досі не може в це повірити! — І вже спокійно: — Так-от, ти можеш мені повірити — цього вже нема.

— Досконалих митей більше не існує?

— Ні.

Я приголомшений. Я не вгаваю.

— Значить, ти не... Тобто, кінець усім цим... маленьким трагедіям, моментальним виставам, у яких ті машкари, шалі, меблі, я сам — усе мало свою невеличку роль, а ти грала провідну?

— Невдячний, — усміхається вона. — Кілька разів я доручала йому ролі, важливіші за мою, а він і не помічав. Так-от, правда, все закінчено. Ти здивований?

— О-о! Ще як здивований! Тоді я думав, що все це частина тебе і позбавити тебе цього — все одно, що виймати тобі серце.

— Я теж так гадала. — І додає байдужно з легкою іронією, яка мені вкрай не сподобалась: — Але, як бачиш, я можу жити й без серця.

Вона сплітає пальці на коліні й підтримує його. Замріяно дивиться кудись у просторінь, від мінливої усмішки молодшає весь її вид. Вона схожа на загадкову безтурботну дівчинку- товстулю з таємничим і дуже вдоволеним виразом на обличчі.

— Зате я рада, що ти лишився таким, як був. Коли б тебе зняли, перефарбували й поставили на узбіччі якоїсь іншої дороги, я б утратила орієнтир. Ти мені потрібний: я змінююсь, а ти — так ми домовились — лишаєшся непорушним. За тобою я оцінюю свої зміни.

І все ж мене це трохи зачіпає.

— Ну так-от, орієнтир цей дуже неточний, — жваво заперечую я. — Я, навпаки, останнім часом цілком змінився, по суті я став...

— Ох! — вигукнула вона з убивчою зневагою. — Всі ці мені інтелектуальні переродження! От я змінилася до самих кісток.

До самих кісток... Що мене так потрясло в її голосі? Хай там як, але раптом я здався — я перестав шукати зниклу Анні. Мене хвилює тільки ця дівчина, і я люблю тільки її, цю дівчину-товстулю з прив’ялим личком.

— У мене з’явилася впевненість... майже фізична... Я всім тілом відчуваю, що досконалих митей не існує. Коли йду, відчуваю це ногами. Я відчуваю це повсякчас, навіть коли сплю. Я не можу цього забути. Ніколи в мене не було того, що називають прозрінням, я не можу сказати: от з цього дня, з цієї години моє життя змінилось. Але тепер у мене таке враження, що все це мені несподівано розкрилося раніше. Я приголомшена, я ні в сих ні в тих, я ніяк не можу до цього звикнути.

Вона каже це рівним голосом і з ледь помітною гордістю за таку свою зміну. Надзвичайно легко вона погойдує тілом, сидячи на скриньці. Ще ні разу, відколи я увійшов, вона не була так схожа на колишню Анні, марсельську Анні. Знову вона володіла мною, і знову я летів у її незбагненному космосі, понад усім, що є кумедного, маніжного й мудровано- го. І знову, як колись, з’явився дрож, який щоразу охоплював мене, як я бачив її, і гіркий присмак у роті.

Анні розплела пальці й відпустила коліно. Вона мовчить, але це виважена мовчанка, як у опері, коли впродовж рівно семи тактів оркестр німує і кін стоїть порожній. Вона п’є чай, тоді відставляє філіжанку і, випроставшись, упирається ку­лаками в краї скрині.

І тут вона напускає на своє обличчя таку любу мені розкішну личину Медузи: роздуту зненавистю, перекривлену й отруйну. Анні ніколи не змінює тільки вираз, вона міняє лице, як античні актори маски, раз — і готово. Кожна з цих масок мала створювати цілу атмосферу, задавати тон даль­шим подіям. Маска з’являється й буде незмінною, поки Анні говоритиме. Потім спаде й відокремиться від Анні.

Дата добавления: 2015-10-21