Велика Британія. Втрата промислової гегемонії. На початку 80 – х рр. Англію обійшли США, а на поч. ХХ ст. – і Німеччина. Падала частка Англії також і в світовій торгівлі. У 80 – 90 рр. економіка характеризували два ключових процеси: 1. Прогресуюча втрата промислової гегемонії, і 2. Переростання капіталізму вільної конкуренції в якісно інший стан – монополістичний капіталізм. В.Б. продовжувала залишатися могутньою державою, що мала морську і колоніальну першість, грала першорядну роль у банківській сфері і світовій політиці. Але основні показники з вугілля і металу падали. Причини відставання: застаріла технічна база, мале запровадження найновіших досягнень науки і техніки, повільно оновлювалися основні фонди виробництва, відтік капіталу з А. у відсталі і колоніальні країни призводило до зниження інвестицій у власне виробництво.Особливістю Англії було те, що на відміну від США, Німеччини, процеси монополізації були слабшими. Проте на рубежі ХІХ І ХХ ст. прискорилися, Монополізація в банківські сфері випереджали промислову сферу. Економічні труднощі призводили до соціальної напруги. Це створило державну політику соціального реформізму. Творцем її був уряд Ллойда – Джорджа. Закони 1897 – 1906 рр. надавали робітниам допомогу при нещасних випадках на виробн., про державні пенсії, скорочено роб. день.
США. Після Громадянської війни економічний прогрес США прискорився. Його основа – розвиток важкої промисловості (виплавлення чавуну, видобуток вугілля, залізничне будівництво).З’являлися нові галузі промисловості: нафтодобувна, нафтопереробна, електротехнічна, хімічна, автомобільна, гумова. 1882 р. почала працювати перша теплова електростанція.частка США у промисловому виробн. Напередодні Пешої світової війни складала 36 %. Динамічно розвивалося сільське госп.: ліквідація рабовл. плантаційного господ. На Півдні і прийняття закону про роздачу незаселених земель створили сприятливі можливості для розвитку с.г. Дуже виросла технічна оснащеність – сівалки, культиватори., молотилок, жниварок. Причини економічного зростання: 1. Географічне розташування і сприятливе природне середовище, 2. Громадянська війна знаменувала перемогу вільного, фермерського шляху розвитку капіталізму в с.г.. 3. Впровадження передових технологій, наукових відкритів і винаходів. 4. Зростання чисельності населення. Розвиток економіки характ. Глибокими якісними змінами – концентрацією і централізацією виробництва і капіталу. На початку ХХ ст. склалися дві наймогутніші могутні фінансово – промислові групи – Моргана і Рокфеллера. США вступили в новий етап – епоху корпоративного капіталізму, коли монополістичні об’єднання набули величезної економічної і політичної сили. Для основної маси населення це мало негативні наслідки через відсутність його соціальної захищеності. Тому держава стала брати на себе ви рішення.
74. Основні проблеми внутрішньополітичного життя Англії, США, Франції, Німеччини в останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст. (політичний лад, система політичних партій, основні політичні реформи).
Франція.
Особливість – багатопартійність. Праве крило – монархісти і клерикали, ліве – республіканці (помірковані і радикали). Політичні кризи. У 1887 р. спалахнув скандал в оточенні президента Греві, зять якого продавав ордени Почесного легіону. Президент змушений піти у відставку. Корупція влади, невдоволення широких верств населення, економічні негаразди спричинили виникнення “буланжистської кризи” (за ім’ям генерала Буланже). Генерал був готовий співробітничати з будь – ким. Монархісти розраховували на нього у майбутньому державному перевороті, який відновить монархію. 1 квітня 1889р. Буланже втік із Франції. “Панамська афера” –фінансовий скандал. В 1879 р. було створено акціонерне товариство з прпориття Панамського каналу. Акції цього товариства йшли нарозхват, але камапанія обанкрутилася. Створена слідча комісія виявила, що багато коштів пішло не на будівництво, а на хабарі міністрам, депутатам, посадовим особам. Ця афера підіорвала довір’я до держави.. Як наслідок – значний зсув суспільної думки вліво. “Справа Дрейфуса”. Причина скандалу – наростання хвилі антисемізму. Контррозвідка Франції отримала інформацію, що військовий аташе Німеччини у Франції отримує секретні документи з французького генерального штабу. У зраді звинуватили капітана А. Дрейфуса, єврея за національністю і засудили до довічного ув’язнення. Це викликало обурення демократичної громадськості. На поч. ХХ ст. провідною політичною силою Франції були радикали.
Німеччина. 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини. Цим був завершений процес об’єднання Німеччини. Імперія складалась з 25 окремих держав. За конституцією 1871 р. законодавчим органом був рейхстаг. Підготовлені рейхстагом законопроекти набирали чинності тільки після їх створення імператором. Виконавча влада – імператор. Особливістю політичної системи Німеччини була багатопартійність. Праве крило – Вільна консервативна партія., що відстоювала інтереси великих аграріїв Прусії і магнатів важкої промисловості та Німецька консервативна партія, що спиралась на верхнє і середнє селянство і на середні верстви городян. Обидві партії виступали прихильниками економічної політики уряду О. Бісмарка. Ліве крило – прогресистська партія, яка відстоювала позицію вільної торгівлі та створення правової держави і демократизації країни. Особливе місце – католицька партія Центру і соціал – демократична партія. Боротьба уряду Бісмарка проти католицької церкви – було прийнято ряд законів в т.ч. і переслідування і арешту священників. Також уряд боровся з робітничим рухом. У 1878 р. ухвалили “винятковий закон” проти соціалістів, за яким всі організації партії і всі соціалістичні профспілки, соціалістична преса були заборонені. На поч. ХХ ст. політ. Ситуація в країні характеризувалася прагненням уряду проводити політику "“гуртування"”нації проти зростаючого впливу соціал -–демократії. Для цього був створений консервативно – ліберальний блок.
Англія. Двопартійна система (ліберали, консерватори). Ліберальна партія (лідери В. Гладсон, Г. Асквіт) мета – втілення в життя концепції лібералізму. Підтримувала аристократія, буржуазія, інтелігенція, робітиники. Консервативна партія (лідери Р. Солсбері) відстоювали ідею збереження і зміцнення ролі монарха, палати лордів і церкви, консолідації і розширення колоніальної імперії, утвердження “величі Англії”. Ці партії були близькі за своїми цілями. Значна подія в політ. Житті Англії – перехід до демократії.Встановлення її через реформи. У 1872 р. ліберали провели через парламент закон про таємне голосування на виборах до парламенту, а з 1884 р. закон про третю парламентську реформу. У 1885 р. – закон про рівномірний розподіл виборчих округів (в залежності від чисельності населення). Закон про реформу місцевого управління. (через виборність). Зростання політичної активності робітничого класу. В 1906 р. лейбористська партія, її мета – проведення в парламент депутатів від робітників.
США. Двопартійна система. Республіканська партія захопила в свої руки весь державний аппарат. Ця партія мала міцні позиції в промисловому регіоні – Новій Англії і в штатах старого Заходу. Демократична партія відстоювала інтереси нової буржуазії Півдня, великого фермерства. Головними полі. питаннями наприк. ХІХ ст. були питання про тарифи, грошовий обіг і трести. Партії підтримували політику протекціонізму. Важливим моментом політ. Життя був фермерський рух, що організувався в 1867 р. як ліга грейнджерів. Вони виступали за надання їм більших можливостей через обмедення великого капіталу і демократизації законодавства. Індустріалізація призвела до збільшення робітничого класу. У 1881 р. виникає Американська федерація праці (АФП). Вона перетворюється в організацію цехових спілок. Проголошували боротьбу за покращення умов найму робочої сили в рамках існуючого суспільства. Соціалістичні ідеї серед робітників пропагувала Соціалістична робітнича партія.. На поч. ХХ ст. необхідність соціальних програм. Яскравий представник реформізму Т. Рузвельт.
73. Об’єднання Італії та Німеччини. Порівняльна характеристика. Італія.
У результаті поразки революції 1848 – 1849 рр. Італія продовжувала залишатися роздробленою. 50 – ті рр. – загальний економічний підйом. Збільшився випуск продукції шовкової та бавовняної промисловості, значно пожвавилась торгівля, розвивалося залізничне будівництво, особливо в П’ємонті. Відсталими залишалися Королівство Обох Сицилій і Папська область. Сподівання ліберального дворянства й сардинської буржуазії в питанні об’єднання Італії покладалися на Камілло Бензо Кавура (1810 – 1861). Блискучий оратор відстоював свободу торгівлі і необхідність розвитку промисловості. За його участі уряд розширив будівництво залізниць. Але для цього потрібні немалі кошти і він підтримав закон Сік карді, згідно якого духівництво обкладалося податками. Духівництво чинило цьому опір. Основа політичної ідеї Кавура було об’єднання Італії під верховенством Сардинської монархії за сприяння когось з великих європейських держав. З цією метою Кавур домігся вступу П’ємонту в Кримську війну на боці союзних держав. У квітні 1859 р. розпочинається війна з Австрією. Це поступило сигналом для повстання в Італії. Можливість об’єднання під верховенством П’ємонту створило загрозу для Франції. Досягши згоди з англійським урядом, Наполеон ІІІ став підтримувати П’ємонт. Водночас став вимагати приєднання до Франції Ніцци та Савойї. В 1859 р. в Неаполітанському королівстві повалена влада династії Бурбонів У квітні 1860 р. у Сицилії розпочалися селянські повстання. Після перемоги при Калатафімі Гарібальді звільнив від військ Бурбонів увесь острів Сицилію Більшість населення висловилося за приєднання до П’ємонту. У лютому 1861 р. у Туріні відбулося відкриття першого загально італійського парламенту. 17 березня 1861 р. сардинський король Віктор – Емануїл ІІ був проголошений королем Італії. Особливо важливим було для молодого Італійського королівства мало стати приєднання Рима, як історичної столиці Італії. У 1862 р. Гарібальді організував експедицію з 2 тис. осіб з метою взяття Рима. Але був зупинений військами Віктора – Емануїла, який діяв під впливом прямих погроз з боку Наполеона ІІІ. Як прихильники об’єднання Італії навколо монархії Віктора – Емануїла ІІ, так і республіканці, ставили найближчою своєю метою приєднання Рима до Італійського королівства. В 1870 р., після розгрому Франції арміями Північно – німецького союзу, війська Віктора – Еммануїла ІІ, взяли Рим (20 вересня 1870 р.) Так завершилося об’єднання Італії, яке розпочалося „знизу” шляхом народної революції. Допомога, надана сардинському уряду в силу дипломатичних міркувань спочатку Наполеоном ІІІ у 1859 р., а потім Бісмарком у 1866 р. певною мірою сприяла цьому.
Німеччина. Основним питанням революції 1848 – 49 рр. було політичне об’єднання Н. Революція невдала спроба. Після неї – об’єднання „зверху” – «кров’ю і залізом”, в інтересах поміщиків – юнкерів і буржуазії. 1849 – 1859 рр – прискорення промислового виробництва. У 1859 р. під час війни Франції і П’ємонту проти Австрії в Пруссії утворився ліберальний Національний союз, який прагнув до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Важливим залишалося селянське питання. Дрібних господарств у Н. налічувалося 71,4 % й вони володіли всього лише 9% всіх оброблюваних площ. Середні і великі складали 28,6% і мали 91% площ. У 1850 р. під тиском Росії і Австрії пруський король Фрідріх Вільгельм ІУ погодився на відновлення колишнього Німецького союзу на чолі з Австрією. В 1861 р. він помирає і королем стає його брат Вільгельм І, котрий проводить військову реформу. На виборах до палати представників узимку 1861 р. більшість отримали ліберали, зокрема прогресивна партія. Програма – проголошувала вірність королю і відданість конституції і вимагала об’єднання Н. під верховенством пруської монархії з запровадженням об’єднаного парламенту. Партія вимагала встановлення контролю над витратою бюджетних коштів. У відповідь Вільгельм І розпустив ландтаг. Він закликав до влади представника консерваторів Отто фон Бісмарка (1815 – 1898рр.), який проголосив об’єднання Н. під верховенством Пруссії і закликав на боротьбу з лібералізмом. Порадив королю запровадити загальне виборче право, але без таємного голосування У грудні 1862 р. війна з Данією Прусія отримала Шлезвіг з морською гаванню Кіль Далі – війна між колишніми союзниками Прусією і Австрією. Привід – захоплення Прусією Гольштейну до Прусії приєдналась Італія. 3 липня 1866р. перемогла Прусія. В серпні 1866 р. у Празі підписано мирний договір. Австрія втрачала Венецію, яка приєднувалась до Італії, відмовлялась від своїх прав на Гольштейн і сплачувала Прусії невелику контрибуцію. Німецький союз припиняв своє існування, і всі держави на північ від Майна утворювали Північно – німецький союз на чолі з Прусією(увійшло 21 держава). Постало питання про конституцію. Бісмарк пропонував обрати рейхстаг загальним поданням голосів. Утворення Північно – німецького союзу становило загрозу Франції. 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Прусії. Перемога Прусії дала можливість об’єднати Німеччину. 18 січня 1871 р. – офіційне проголошення Німецької імперії. Пруський король Вільгельм І – нім. Імператор. 26 лютого 1871р. Франція підписала мирний договір і втратила Ельзас і Лотарингію. Порівняльна характеристика. По – перше, об’єднання Італії було результатом одночасних дій П’ємонтської держави, керованої лібералом Кавуром і революційно - демократичного руху, Німеччина об’єднувалася завдяки армії і дипломатії пруської держави, керованої Бісмарком. По – друге: Італійське королівство до 1870 р. вже було унітарною державою, включаючи всю італійську територію, Німецька імперія допускала існуванні поряд з собою Австрії, і була багатонаціональною державою. По – третє, Італія- конституційний режим еволюціонував у парламентському дусі, а вплив династій був непрямим, то в Німеччині – конституційний режим зберігав авторитарний х – р внаслідок системи канцлерства (через незалежність уряду від парламенту), що забезпечувало династії широке поле діяльності. По – четверте: в Італії національний рух одночасно виступав і проти політичної роздробленості і проти іноземного панування, а в Німеччині – не було іноземного панування і існував зв’язок у формі Німецького союзу і тому метою об’єднання було перетворення конфедеративного союзу в федеративну державу. По – п’яте: в Італії після Наполеона більше не було глибокого провалля між аристократією і буржуазією, а в Німеччині аристократія являла собою замкнуту і згуртовану верству, що тримала в своїх руках політичне керівництво, а буржуазія була слабка економічно.
72. Боротьба Франції з коаліціями європейських держав наприкінці
ХУІІІ – на початку ХІХ ст. Наполеонівські війни.
Встановленню військової диктатури Бонапарта. Чинники: соціально – економічне, політичне становище Франції в період правлінн Директорії, й військові походи Наполеона (Італійський (1796 – 1797 рр) та єгипетський (1798р.)). Чергові вибори, що відбулися в квітні 1799 р. похитнула владу Директорії. Два етапи державного перевороту: 9 листопада 1799 р. обидві законодавчі палати (рада п’ятисот і Рада старійшин) під приводом розкриття змови якобінців були переведені з метою безпеки з Парижа до замку Сен – Клу, а Бонапарт призначений командуючим паризького гарнізону. Він домігся відставки членів Директорії і зосередив в руках всю військову і цивільну владу. Влада передавалася трьом консулам: Бонапарту, Сійєсу й Дюко. Законодавчі палати ліквідовувались і утворювались нові законодавчі комісії. Широкі повноваження надавались першому консулу: призначення міністрів, командування армією, укладання угод. Законодавчим палатам залишалось лиш готувати законопроекти. Вводилося загальне виборче право. Конституція 1799 р. встановлювала у Франції диктатуру. Бонапарт відмінив виборність голів місцевої адміністрації, виборність судів, ввів заходи з посилення поліцейського контролю. Вже в січні 1800 р. було закрито більшість паризьких газет. В березні 1804 р. був опублікований Цивільний кодекс. Він закріпив принципи 1789 р. – свободу особистості, рівність всіх громадян, свободу совісті й світський х – р держави, свободу праці, право недоторканості приватної власності. Відносини власності були покладені в основу сімейних відносин. Серед інших були розроблені Комерційний і Кримінальний кодекси. Забезпечивши нейтралітет Прусії і Росії в травні 1800 р. Бонапарт на чолі армії вторгся в Північні Італію. Вже в лютому 1801 р. Австрія підписує з ним Люневільський мир, за яеим відмовлялась від Бельгії, визнавала новий східний кордон Франції по Рейну. Велика Британія також підписує угоду про мир 25 березня 1802 р., за нею вона знімає морську блокаду для Франції. В травні 1802 р. Бонапарт отримує титул пожиттєвого консула. Бонапарт здійснює ряд заходів, щоб завоювати довіру католицької церкви і дворянства: договір з папою, амністія емігрантам, більшість яких дворяни. 1802 р. – створення Почесного легіону. 18 травня 1804 р. Бонапарт оголошує себе імператором Наполеоном. В 1805 р. відновилась у Великій Британії анти французька коаліція європейських держав: Росія, Австрія, Неаполітанське королівство та Швеція. 21 жовтня франко – іспанський флот був майже знищений британською ескадрою. В 1806 р. створюється ІУ антифранцузька коаліція. (Австрію замінила Прусія). 21 листопада 1806 р. Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду, згідно якого на території Франції і залежних від неї країн заборонялась торгівля з Великою Британією.В 1808 р. Наполеон позбавив влади законного короля Іспанії Карла ІУ та його сина, посадивши на престол свого брата Жозефа Бонапарта. 1812 р. – похід на Росію Найбільша битва - біля с. Бородіно 7 вересня 1812 р. 26 грудня 1812р. поразка французької армії. Шоста антифранцузька коаліція: Росія, Великобританія, Прусія, Швеція і Австрія. Основні сили наполеонівської армії були розбиті в “битві народів” під Лейпцигом 16 – 19 жовтня 1813 р. 6 квітня Наполеон відрікається від престолу. 4 червня 1814 р. була прийнята Конституційна хартія – своєрідний компроміс між старою дворянською знаттю й верхніми прошарками буржуазії. На початку 1815 р. Наполеон здійснює спробу повернення. 1 березня 1815 р. він висаджується на півдні Франції. В битві при Ватерлоо 18 червня війська держав антифранцузької коаліції – Великої Британії й Прусії завдали Франції поразки.
71. Віденський конгрес держав 1814 – 1815 рр. Система післявоєнного миру в Європі.
В 1814 році антифранцузька коаліція укладає угоду з Францією, за якою остання залишається в кордонах 1792 р. Росія прагнула гегемонії на континенті, узгодити питання, які стосувались польських земель і Саксонії. У вересні 1814 р до Відня прибули 216 делегатів від більшості європейських країн. Велися переговори. 8 листопада російські війська залишають Саксонію. 10 листопада їх місце зайняли пруські. Король Саксонії відмовляється від Великого Герцовства Варшавського і частину свого королівства передає Прусії. Австрія отримала східні округи Галичини, Ломбардію, володіння Венеціанської республіки, Трієст, володіння на Балканах. Прусія відмовлялась від тієї частини Польщі, яка в 1807 р. складала ВГВ, крім Познані, а також оволоділа частиною шведської Померанії. ВГВ ставало Царством Польським в складі Російської імперії. На Віденському конгресі вирішувались питання, що стосувались Скандинавських країн. Норвегія передавалась від Данії до Швеції. Фінляндія закріплювалась в складі Російської імперії. Договори були включені в Заключний акт, підписаний 9 червня 1815 р. Віденський конгрес встановлював гегемонію великих держав Європи, створював “пентархію” (Великобританія, Росія, Австрія і Прусія, Франція). 26 вересня 1815 р. російський імператор Олександр І, австрійський імператор Франц І і пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ підписали в Парижі “Акт Священного союзу” Проголошував збереження кордонів європейських країн, встановлених Віденським конгресом і боротьба проти всіх проявів (революційного духу”., пізніше приєднався король Франції Людовік ХУІІІ, Велика Британія формально не ввійшла до Священного союзу. 30 вересня 1818 р. – конгрес у м. Аахен між Росією і Францією була укладена конвенція, за якою окупаційні війська союзників мали залишити Францію, Франція мала сплатити репарацію. У жовтні – грудні 1820 р. в Сілезії, скликається другий конгрес Союзу., пов’язаний з революційними повстаннями у Неаполі, і підписали протокол, у якому проголошувався принцип збройного втручання у внутрішні справи інших держав у разі революцій, навіть без запрошення з боку їхніх держав. Після придушення неаполітанської революції, почалися революційні процеси в Іспанії. Четвертий конгрес проходив у Вероні 20 жовтня – 14 грудня 1822 р. Представники Росії, Австрії, Прусії і Франції прийняли рішення про спільний виступ проти революційного уряду Іспанії. Рішення Віденського конгресу і створення Священного союзу - перша спроба створення системи колективної безпеки.
70. Громадянська війна в США і Реконструкція Півдня.
Характерною рисою соціально – економічного й політичного життя США був компроміс буржуазії Півночі та фермерів Заходу й рабовласників Півдня. Розвиток промисловості нерівномірний в різних районах Південь займав останнє місце за своїм промисловим розвитком. На 1860 р. промисловість США посідала четверте місце в світі., протяжність залізниць зросла в 10 разів. Економічний розвиток Півдня гальмувався рабовласницькою системою. Землеробство залишалось екстесивним. Провідна роль відігравали аболіціоністи – прибічники знищення рабства й надання афроамериканцям політичних прав. Конституція закріплювала в Канзасі рабство у вересні 1866 р. Ці події розвивались на тлі збройних сутичок: загони рабовласників нападали на поселення фермерів, а в травні 1854 р розгромили і спалили містечко Лоренс. В жовтні 1859 р. – спроба Джона Брауна з загоном з 17 білих і 5 афроамериканців підняти повстання проти рабства в штаті Віргінія. Війська придушили цей заколот. Промислова буржуазія Півночі прагнула зміцнити політичні позиції і покінчити з перевагою рабовласників у федеральних органах влади. На виборах 1860 р. переміг республіканець авраам Лінкольн. Прагнучи зхавдати удару до вступу Лінкольна на посаду, південні штати розпочали сецесію – відокремлення від Півночі. 11 штатів утворили рабовласницьку державу – Конфедерацію американських штатів зі столицею в Ричмонді, на чолі з президентом Джефферсоном Девісом. У прийнятій конституції рабство визнавалось природним станом афроамериканців. Воєнні дії розпочались нападом військ Конфедерації на форт Самтер Президент Лінкольн і Конгрес змінили політичну стратегію, проголосивши метою війни не лише відновлення цілісності, але й ліквідацію рабства. 20 травня 1862 р. – закон про гомстеди. Кожен американець усього за 10 доларів міг одержати ділянку землі в 160 акрів і через 5 років стати її власником. Закони антирабовласницького курсу: про недопущення використання федеральних військ для піймання і повернення рабовласникам рабів – втікачів, про заборону рабства в столичному окрузі Колумбія, про дозвіл призову до армії афроамериканців. У січні 1865 р. Конгрес затвердив ХІІІ поправку до конституції, що забороняла рабство на всій території США. Докорінний перелом у війні над військами Конфедерації настав після здобутої перемоги генералом Мідом 1-3 липня 1863 р. біля Геттісберга в Пенсільванії. 3 квітня 1865 р. капітулював Річмон, а 9 квітня громадянська війна була завершена. 1865 – 1877 рр. – період Реконструкції. 14 квітня 1865 р. Лінкольна було вбито. Повноваження на Ендрю ДЖонсона. Розпорядження: амністія учасникам заколоту. У грудні 1865 р. – Ку – клус – клан. Конгрес у липні 1866 р. прийняв ХІУ поправку до конституції, за якою не дозволялося лідерам Конфедерації займати державні чи виборні посадти, заборонила “чорні кодекси” й урівняла афроамериканців у цивільних і політичних правах з білими. 2 березня 1867 – закон про Реконструкцію. На Півдні запроваджувався воєнний стан, півд. Штати ділилися на 5 військових округів. Уряди Реконструкції відмінили сегрегацію і створювали змішані школи для дітей, заохочували капіталістичне підприємництво. Президент Хейс відкликав федеральні війська з південних штатів, передав контроль за розподілом федеральних посад на Півдні демократам Так завершився період Реконструкції.
69. Міжнародні відносини наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.. Перша світова війна.
Намагаючись закріпити своє нове положення в Європі Німеччина в 70 – 80 рр. укладає ряд угод. “Союз трьох імператорів”,тобто Росії, Австро – Угорщини та Німеччини. Ідею висунув Бісмарк з метою не допустити політичного зближення Франції та Росії. Росія намагалась забезпечити собі нейтралітет Німеччини та Австро – Угорщини на випадок війни з Туреччиною. В жовтні 1879 р. Австро – Угорщина і Німеччина підписали угоду, яка зобов’язувала їх надавати військову допомогу у разі нападу. Троїста угода (Німеччина, Австро – Угорщина і Італія) укладена 20 травня 1882 р. Учасники зобов’язувались не вступати в союзи спрямовані проти держав, що підписали цю угоду. В квітні 1904 р. між Англією та Францією була укладена “сердечна угода” або Антанта. Ця угода врегульовувала претензії обох країн перерозподілу територій і сфер впливу в Західній та Східній Африці. Єгипет оголошувався сферою впливу Англії, а Марокко - Франції. З метою розширення і укріплення антинімецького блоку Англія розпочинає шляхи зближення з Росією. Головне поле суперництва – Середня Азія та Близький Схід. 31 серпня 1907 р. в Петербурзі представники урядів підписали угоду, що стосувалась Тібета та Афганістану і розмежлвувала сфери інтересу в Ірані. Створення Антанти завершило поділ Європи на два ворогуючих табори. Перша Марокканська криза 1905 р. Франція претендувала на виключну роль в її економіці. Проти цього виступила Німеччина, яка також прагнула перетворити цю країну на свою колонію. Скликана міжнародна конференція підтримала Францію. Боснійська криза 1908 – 1909 рр. викликана анексією австро – Угорщиною в жовтні 1908 р. провінцій Боснії та Герцеговини. Це викликало протести з боку Сербії та Чорногорії. У відповідь Австро – Угорщина стала погрожувати війною, однак Сербію підтримала Росія. В конфлікт втрутилася Німеччина, а Франція і Англія не підтримали Росію, яка погодилась з анексією. Друга Мараконська криза 1911 р. розпочалась з вводу французьких військ в Марокко для придушення повстання проти колоніальної влади. Францію підтримала Росія та Англія і Німеччина була змушена визнати “виключне” право Франції на Марокко. В 1912 р. тут було створено Балканський союз – військово – політичне об’єднання Болгарії, Сербії, Греції та Чорногорії при активній участі Росії. Перша Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 р. коли країни підтримали Албанію та Македонію, які повстали проти турок. В 1913 р. нова війна на Балканах. Проти Болгарії виступила Сербія, Греція, Чорногорія, а також Румунія і Туреччина Сербія вимагала собі компенсації в Македонії. В серпні 1913 р. в Бухаресті була підписана мирна угода. Болгарія відмовлялась від Південної Добруджі на користь Румунії. Сербія отримала Півн. Македонію, а півд. Частина Македонії та Зах. Фракія передавалась Греції. Румунія відійшла від Троїстої угоди і зблизилась з країнами Антанти., Болгарія опинилась під впливом Німеччини та Австро – Угорщини. Німецький план Шліффена виходив з необхідності уникнення одночасного ведення війни на два фронти. Він передбачав нанесення швидкого дару по Франції, а потім по Росії. Австро – Угорський план, був розрахований на ведення війни одночасно на два фронти – проти Росії і на Балканах, проти Сербії і Чорногорії. Німецький та австро – Угорський плани недооцінювали сили противників і переоцінювали свої власні. Французький план передбачав наступ проти німецької армії, але віддавав стратегічну ініціативу в руки німців. Руський план війни носив наступальний х – р. планувалось вести одночасні наступальні дії проти австро – Угорщини в Галіції та проти Німеччини в Східній Прусії. Англійський план відводив своїм сухопутним силам допоміжну роль, перекладаючи все на армії союзників. Армії Антанти нараховували в своїх рядах понад 10 млн. чол., а країни Троїстої угоди лише 6 млн. Безпосереднім приводом до початку війни стало вбивство сербськими націоналістами спадкоємця австрійського престолу Франца – Фердинанда в Сараєво 28 червня 1914 р. Австро – Угорщина пред’явила Сербії ультиматум і оголосила 28 липня 1914 р. їй війну. Росія розпочала мобілізацію, а 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня – Франції і Бельгії Великобританія в стані війни з 4 серпня. 5 – 9 вересня розгорнулась Марнська битва. Союзники перемогли, змусивши німців відступати. В ході Східно – Пруської операції російські війська розгромили німецькі частини. В Галіційській битві з обох боків брали участь понад 100 дивізій. В ході наступу російських армій австрійські війська не лише зазанали великих втрат, а й втратили Галіцію з фортецею Перемишль. В 1914 р. –вступ у війну Туреччини на боці Троїстого союзу. За це їй Німеччина пообіцяла повернення Криму і Кавказу. Відкрилися нові фронти. Військові дії велися також в колоніях.Японія, прагнучи захопити німецькі колонії вступила у війну 23 серпня на боці Антанти. 23 травня 1915 р. на боці Антанти вступила у війну Італія. Після війни їй обіцяно Трієст, Албанія. 14 жовтня на боці Троїстого союзу у війну вступила Болгарія., яка хотіла повернути втрачені в ході Балканської війни (1913 р.) території. Зі вступом у війну Болгарії австро – німецька коаліція наносить поразку Сербії. Верденська битва почалася в лютому і тривала до грудня 1916 р. Німці так і не змогли оволодіти Верденом і прорвати оборону союзників. Успішний наступ Антанти на Південно – Західному фронті. Цьому сприяло вступ 28 серпня 1916 р. Румунії у війну. В 1917 р. – з війни виходить Росія. Німеччина підписала з нею мирний договір в Брест – Литовську. 29 вересня перемир’я з Антантою уклала Болгарія, 30 жовтня – Туреччина, 3 листопада – Австро – Угорщина. 11 листопада делегація Німеччини підписала на станції Ретонд в Комп’єнському лісі умови перемир’. Німецькі армії роззброювались, а Рейнська область окуповувалась союзними військами. Пеша світова війна закінчилась.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |