1. Первіснообщинний лад - доба кам”яного віку,епоха міді-бронзи на території України.Трипільська культура. 1 страница

1. Первіснообщинний лад - доба кам”яного віку,епоха міді-бронзи на території України.Трипільська культура.

,Свій початок історія України бере в палеоліті,або стародавньому кам”яному віці - найдавнішому періоді людстства,який тривав приблизно від 2,5 млн. до 12тис. років тому. Протягом палеоліту відбувся процес формування самої людини та аснов її суспільної організації,були виготовлені перші знаряддя праці з каменю, дерева,кістки та рогусформувалися трудові навички, людина оволоділа вогнем,навчилася виготовляти собі одяг,взуття,споруджувати примітивні наметоподібні житла. Тоді ж зародилися перші релігійні і світоглядні уявлення та мистецтво.

Освоєння людиною міді і вплив цього явища на подальший розвиток господарства та культури великий.Саме в цю епоху основними заняттями тогочасного населення стає землеробство і скотарство,роль яких у порівнянні з попередньою неолітичною епохою стає провідною,а мисливства, рибальства, збиральництва - другорядною,допоміжною.Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили тварин,було винайдене колесо,а так з”являється колісний транспорт.

У мідному віці з”являється спеціалізіція господарства окремих регіонів. Якщо за попередніх епох господарчого розмежування між окремими групами населення не існувало,то в енеоліті у різних природних зонах сформувалися два світи - світ землеробів та світ скотарів.Таку поляризацію енеолітичного населення з точки зору форм господарювання називають першим великим суспільним поділом праці.

Трипільська культура є основною і найвідомішою енеолітичною культурою України,тому її періодизація є періодизацією мідного віку.Пам”ятки Трипілля поділяють на три етапи: ранній (4000-3600),середній (3600-3000),пізній (3000-2350 р.до н.е.). Відкрита ще наприкінці 19ст. археологом Хвойкою В.В.

Основу високорозвиненого господарства трипільців становили землеробство і тваринництво. Причому,якщо на ранньому етапі землеробство було мотичним,то на середньому й пізньому - орним, з викристанням тяглової сили тварин.Цікавою була у трипільців глиняна пластика: жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител тощо.

Занепад трипільської культури спричинився цілим комплексом факторів: неспроможністю землеробів адаптуватися до прогресуючого всихання клімату; сегментизацією колись єдиної культури в умовах розселення трипільців на величезних обширах Правобережжя Дніпра; натиском войовничих племен ямної культури із задніпровських степів,племен кулястих амфор з північного заходу та іншими. Але не всі трипільці

зникли: частина населення влилася до складу пришельців і взяла участь у формуванні ряду інших культур.

2. Формування цивілізованого суспільства на території України у добу раннього залізного віку: кіммерійці,скіфи,сармати та античні держави Північного Причорномор”я.

Початок раннього залізного віку на території України характеризується пршвидшенням темпів історичного поступу, утворенням найдавніших великих племінних союзів переддержавного рівня та раньодержавних утворень- Кіммерії, Скіфії, Сарматії, виникненням в північному Причорномор”ї унаслідок Великої грецької колонізації античних держав - Ольвії,Тіри, Херсонеса і Боспорського царства, появою перших писемних відомостей про події у південній частині України.

Першим кочовим народом в українських степах були кіммерійці.

Сформувалися вони передважно на круті білозерської культури пізньої бронзи й були, на думку дослідників іраномовним етносом, але з деякою фракійською домішкою.Кіммерійське суспільство пройшло більшу частину шляху до остаточної ліквідації первісно-общинних відносин і стояло на порозі класоутворення й державної організації, хоча через цей поріг так і не переступило. Подальший його розвиток був обірваний навалою скіфів.

Скіфська доба в історії України тривала від середини 7ст.до н.е. по 3 ст. до н.е. Виділяють два етапи - архаїчний (7-6 ст. до н.е.) та класичний (5-4 ст. до н.е.).Для першого характерна орієнтація скіфів на зв”язки з державами Передньої Азії,а для лругого - з античними державами північного Причорномор”я.

Найважливішим джерелом етнографії Великої Скіфії є „Історія” Геродота.За Геродотом,Велику Скифію населяли кілька скіфських народів,що відрізнялися між собою формами господарства та побуту. Найближчі землі до Ольвії займали калліпіди або елліноскіфи- населення з рисами грецької та скіфської культур. На північ,у лісостеповому Правобережжі мешкали скіфи-орачі,які,за Геродотом, „сіють зерно не для власного вжитку,а на продаж”. Це були праслов”яни,нащадки племен чорноліської культури.

Таким чином,Велика Скіфія та її найближча периферія були конфедерацією кочових і землеробських племен,різних за своїм походженням. що населяли степові та лісостепові й поліські райони сучасної України. Ця картина ще коригувалась.але в цілому така реконструкція етногеографії Великої Скифії за Геродотом,відповідає дійсності.

Крім військово-політичних факторів занепад Великої Скифії спричинився й іншими: погіршенням кліматичних умов і висиханням степів,деградацією трав”яного покрову внаслідок тривалого інтенсивного випасання худоби, занепадом економічних ресурсів лісостепу через їх надмірну експлуатацію.В комплексі це призвело до руйнування економічних основ Скіфії,загибелі її як держави.

З падінням Великої Скіфії провідна роль у політичному та культурному житті переходить до сарматів. З ними пов”язаний досить тривалий період стародавньої історії України.Загалом античні автори знали такі сарматські племена: роксолани,язиги,аорси,алани,сіраки. Ці племена або їхні об”єднання мешкали в різних регіонах сарматського світу,змінюючи час від часу місця свого проживання, що фіксує їх поступовий рух зі сходу на захід, до кордонів Римської імперії.

Сармати являли собою ранньокласове суспільство. Воно характеризувало наявністю майнового розшарування, виділенням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної власності на землю. При цьому політична влада опиняється в руках найбільш вдалих та авторитетних війскових вождів. Постійні грабіжницькі війни посилювали владу таких вождів, навколо яких гуртувалися військові дружини.Головним заняттям сарматських племен на території України було екстенсивне кочове скотарство. Ремеслами для кочових скотарів були чинбарство,кушнірство,лимарство,стельмахівство, зброярство.

Остаточно алани зійшли з історичної арени після 375р.н.е. коли нові могутні кочовики зі сходу - гуни,перетнувши Танаїс(Дон),винищили і спустошили землі аланів.Цими подіями в степах Південної України закінчується сарматська доба, яка тривала майже 600 років.

Колонізація Північного Причорномор”я була частиною так званої Великої Грецької колонізції 8-6ст. до н.е. На території Північного Причорномор”я можна виділити чотири окремі зони античної колонізації: Південне Побужжя, Подністров”я,Кереченський півострів,південно-західний берег Криму. Освоєння грецькими поселенцями узбережжя Півн.Прич.

відбувалося поступово. 6ст.до н.е. було часом заснування більшості північнопричорноморських держав.

Виділяють два періоди: перший тривав від др. пол.7ст.і приблизно до сер. 1ст.до н.е. Він характеризувався тісними культурними та економічними зв”язками як з Грецією,так і з місцевими племенами. В матеріальному та духовному житті колоністів домінували еллінські традиції, умовно цей період можна назвати грецьким або еллінським.Другий період-- римський- припадає на сер.1ст. до н.е.- 70рр.4ст.н.е.Політика

міст поступово переорієнтовується на Рим.

Засновані на чужих землях міста-держави спочатку мали суспільну організацію,подібну до грецьких полісів того часу. Північнопричорноморські поліси буди рабовласницькими державами-республіками (ариситократичними або демократичними). З часом у державно-політичному житті відбувалися зміни. У 480р. до н.е. ряд полісів об”єднався в єдине Боспорське царство.

Антична колонізація принесла в Північне Причорномор”я найпрогрисивніщі досягнення грецької цивілізації. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасної природи нашої батьківщини,господарства,звичаїв,культури місцевих племен. Північне Причорномор”я входило в зону найвищого піднесення античної культури,яка склалася в рабовласницьких державах Греції й Риму на початку 1-го тис. до н.е.й існувала до перших століть н.е.

3. Східні слов’яни в ІУ – поч.. ІХ ст..: доба військово – політичних союзів; літописна характеристика племінних княжінь. Полянське княжіння та заснування старокиївської династії.

Цей період характеризується суспільними змінами, появою та становленням тих факторів, що сприяли у ІХ ст..виникненню Давньоруської держави.Соціально – економічна сфера: ускладнюється техніка землеробства, з’являються нові знаряддя праці. Земля і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей. Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово – общинного ладу, формуванню феодальної системи. Значного поширення набувають ремесла – залізо обробне, ювелірне, гончарне, косторізне.. Відокремлення ремесла від с.г., зародження товарного виробництва у УІІІ – Х ст.. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Політична сфера: Утворення племінних князівств та їх федерацій. За свідченням арабських авторів, уже в УІІІ – ІХ ст.. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово – Суздальська). Найбільшим було державне утворення, яке літописець називає Руською землею, з центром у Києві. Це була доба військово – політичних союзів, військової демократії. Суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалась у руках знаті. Становлення державності у східних слов’ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і норм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план виходить князівська влада(спочатку виборна, а потім спадкова), зростаюча зовнішньополітична активність, прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

4. Русь на початковому етапі державотворення: історіографія проблеми, фактори та причини консолідації, просторові координати. Діяльність київських князів сер.9- сер.10ст.

Племінні княжіння східних слов”ян були першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Наступними кроком до її утворення було виникнення ранньодержавних об”єднань у дніпровських і приільменських слов”ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Головним державнотворчим осередком стало Середнє Подніпров”я -- область, що у своєму соціально-економічному, політичному й культурному розвитку випереджала інші східнослов”янські землі.На рубежі 8-9 ст. тут складається політичне об”єднання „Руська земля”, що стало основою, соціальним і політичним центром, навколо якого зростала Давньоруська держава.Її основу становили племена середньодніпровських полян, частково уличів і сіверян.

Ранньодержавне об”єднання „Руська земля” якісно відрізнялася від міжплемінних утворень і союзів давніх слов”ян, що передували їй.Цьому об”єднанню був притаманний більш високий ступінь економічної та політичної консолідації, а також мовної і культурної інтеграції. Все це і зумовило пере6ростання його у відносно єдину Давньоруську державу.

Одним з зовнішніх факторів, що сприяли воєнно-політичній консолідації дніпровських слов”ян, зміцненню територіальної структури „Руської землі”, була загроза експансії Хозарського каганату. Спроби Хозарської держави поширити свою владу на східнослов”янські землі.

Об”єднання північного й південного ранньодержавних утворень східного слов”янства на початку 80-х років 9 ст. було заключним етапому процесі формування відносно єдиної Давньоруської держави з центром у Києві.

Ранньофеодальна держава справляла істотний вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Єдність господарського розвитку, законодавства, економічні, політичні та культурні зв”язки між окремими областями країни поступово призводили до стирання локально-діалектичних і етнографічних відмінностей, формування спільності нового типу.

У 9ст. молода феодальна держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання й утвердила себе в історії європейської цивілізації. Головною зовнішньополітичною акцією Русі за часів Аскольда чули візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 року внаслідок якого був укладений мирний договір, що вивів із „небуття” нову державу в Європі.

Близько 870 року в Новгороді утверджується правління запрошенного сюди князя Рюрика.Рюрик дуже швидко виявив автократичні намагання, що викликало невдоволення місцевого населення. У 879 році Рюрик помер у Новгороді, залишивши малолітнього сина Ігоря на руках вихователя Олега. Через три роки Олег організовує похід на кривичів, далі захоплює Київ, убиває київського князя Аскольда. Династія києвичів завершила своє існування, у Києві встановлюється інша правляча династія - Рюриковичів.

Насамперед Олегові потрібно було повернути Києву ті племена, які відразу відпали у зв”язку з династичним переворотом. Олег робить походи на древлян (883) і на уличів (885). Очевидно йому вдалося їх приборкати.

Олег помер у 912 чи 913 році. До влади прийшов князь Ігор, якому вже було 39 років. Ігор зарекомендував себе проникливим діячем: 913-914 р. він веде війни з древлянами, які напевне, не хотіли визнавати зверхності Києва. У 915 і 920 р. він виступає проти печінізьких орд. У 945 р. руські війська захоплюють місто Бердаа на Кавказі.

Після смерті Ігоря під час походу на древлян в 945 р. владу в Києві перейняла його вдова - княгиня Ольга. Вперше в історії Київської держави навела поядок відносно данини - встановила норми податків: устави, уроки, дані, оброки.

Зміцнювала міжнародне становище Русі - подорож 957 р. до столиці Візантії (реалізація союзного договору 944 р., а також підняття міжнародного престижу Русі).

5. Держава та суспільство Київської Русі середини 10-поч.11 ст. Русь в системі міжнародних стосунків.

Часи князювання Ольги (945-964) та Святослава (964- 972) значною мірою характеризувалися тими ж самими рисами, що й попередні. На паритетному рівні провадяться русько- візантійські переговори; під тиском руської воєнної могутності гине Хозарський каганат; феодалізація внутрішніх районів країни виходить на якісно новий рівень, коли місцеві князівські династії поступово потрапляють під цілковиту зверхність центральної влади або ж замінюються представниками великокнязівської родини. Крім активної внутрішньополітичної діяльності, Ольга підтримувала зносини з європейськими країнами, насамперед з Візантією. У 957 р. вона відвідала Царгород, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом.

Яскравою фігурою був її син, князь Святослав,- природжений воїн, який не тільки блискуче здійснював тактичні операції, а й розробляв тривалі стратегічні кампанії - 964 р. - похід на Оку і Волгу; 965 р. - завдав удару Хозарському каганату, Північному Кавказу; 966 р. - обклав даниною в”ятичів. Повертаючись зі своїми військами з Болгарії на Русь після виснажливих битв із переважаючими силами візантійського імператора Цимісхія, Святослав загинув біля Дніпровських порогів від рук печінігів.

Логічне завершення політика руських князів 9- 10 ст. дістала за Володимира (980- 1015). В ці часи Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країн середньовічної Європи. На рубежі тисячоліть проводиться реформаструктури державного правління, в результаті якої чільні посади в керівництві почали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система взаємовідносин між сюзеренами та васалами стала чітко зарегламентованою.

У соціально-політичній сфері стосунки різних груп панівної верхівки розвивалися в діалектично пов”язаній опозиції двох основ - державної та родової. До верхніх щаблів соціальноої ієрархії прагнули як представники племінної верхівки, так і безрідні, але повністю віддані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель і народів. Наприкінці 10 ст. відбулися корінні зміни ідеологічної системи - вона була приведена у відповідність до соціально-економічної структури феодалізованого суспільства. У результаті прийняття нової релігії Київська держава стала ідеологічним партнером бідьшості країн середньовічної Європи. Нова релігія більш відповідала соціально-економічній моделі феодалізму. Але все ж після запровадження християнства на Русі стара й нова ідеологічні системи довгий час співіснували, а вірування були значною мірою синкретичними.

Київська Русь розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира, Ярослав Мудрий розпочав боротьбу з своїм братом Святополком за київський стіл. Після тривалого збройного конфлікту він досяг мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р. Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати кордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесення пріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під надмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження з константинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона.

6. Християнізація Русі: літописні сюжети та їх науковий аналіз. Церковна організація. Цивілізаційне значення схрещення Давньоруської держави.

Прийшовши до влади Володимир Великий провів релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва, запровадження культу єдиного бога. Вибір був зроблений на християнстві візантійського зразка. Причини: 1) ще за часів існування античних міст – держав для Придніпров’я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, 2) у державної еліти вже існували досвід і традиції хрещення (Аскольд і Ольга), пов’язані з Константинополем, 3) відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що влаштовувало князя. 4) візантійське православ’я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою. У 986 р. Візантійський імператор Василь ІІ попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Князь висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Восени у Корсуні 989 р. Володимир взяв шлюб із Анною. Значення прийняття християнства: 1. Нова віра сприяла остаточному розладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян. 2. Православ’я стало надійним грунтом для створення могутньої централізованої самодержавної країни. 3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. 4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави. 5. Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва. Негативне значення: 1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. 2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. 3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим.

7. Внутрішня та зовнішня політика великокнязівської влади в період стабілізації та розквіту Київської Русі (11- поч. 12 ст.).

Після смерті Ярослава сформувався правовий статус Києва і прилеглих територій як загальнородової спадщини Рюриковичів. Великий князь володів нею тимчасово- доки сидів на київському столі. Суперечки між представниками різних гілок князівського роду поглиблювалися й надалі, що відбилося в регіональних конфліктах та рішеннях князівських з”їздів (1097 р. у Любечі). Основу таких суперечок становили соціально-економічні чинники, зокрема, зміцнення феодалізму на місцях. Протиріччя зайшли так далеко що для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочовики причорноморських степів. Тому для різних прошарків суспільства дедалі привабливішими ставали об”єднувальлні тенденції, виразниками котрих на початку 12 ст. стали великі київські князі Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав Великий (1125- 1132).

Володимир Мономах видав „Устав”, котрий мав полегшити становише міських низів і селян-холопів, принижених і задавлених лихварями та феодалами. Він став організатором активної боротьби проти половецького нашестя. При ньому був приборканий непокірний половецький степ і практично завершена боротьба проти цього небезпечного ворога Русі. Величезні військові сили, зосереджені в руках Володимира та його наступника - Мстислава Володимировича, - були опорою в бортьбі проти князівських міжусобиць.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнюватися економічні зв”язки між різними давньоруськими землями.

По смерті Володимира у 1125р. на київському столі утвердився його син Мстислав - ревний продовжувач політики батька. Роки його правління справедливо вважаються в історичній літературі часом найвищого пінесення об”єднувальних тенденцій у Київській Русі.Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

8. Південно- Західна Русь у період феодальної роздробленості.ВеликеГалицько-Волинське князівство, етапи державного розвитку.

У суспільно-політичному житті земель Південно-Західної Русі періоду фодальної роздрібненості велику роль відігравало боярство. Зростання його політичного впливу супроводжувалося послабленням князівської влади, що виявилося вже за правління тут Ярослава Володимировича Осмомисла (1153-1187).

У результаті тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з калицьким боярством 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і на певний пріод утвердити тут свою владу. Об”єднувач Галичини і Волині- Роман Мстиславович став одним із наймогутніших правителів Русі. Він зумів підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусив визнати себе за самодержця. Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в єдиній державній структурі.

Держава Романа Мстиславича не пережила свого творця. Після 1205 р., коли Роман загинув під Завихостом, вона розпалася на уділи, й Галичина увійшла в смугу тривалої політичної кризи. Боярство організовувало численні бунти і змови проти князівської влади.У той час боярство набуло найбільшої могутності і впливу. З метою максимально обмежити владу галицького князя бояри позбавили його права розпоряджатися наявним фондом земельних володінь Галицько-Волинської Русі.

Володіючи значними територіями, місцева земельна аристократія у цих умовах поступово зосереджує в своїх руках головні органи місцевого управління та владу.Так, коли 1211 р. сини Ігоря Святославича, що спільно управляли Галичиною, пішли на конфлікт з місцевим боярством (за допомогою якого вони утвердились тут у 1205 р.), бояри, покликавши угорців, фізично знищили Ігоревичів. У 1213 р. бояри офіційно проголосили князем малолітнього Данила Романовича, а в дійсності на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших серед місцевих феодалів боярин Володислав Кормильчич. Але все-таки за таких умов у 1229 р. на галицькому столі утверджується Данило Романович, який досяг помітних успіхів у стабалазації політичного життя західноруських земель.У боротьбі з боярством Данило спробував опертися на Віче.Проте реальної допомоги від нього не було.Князівсько-боярська боротьба була визначальним фактором формування місцевих особливостей державно-політичного устрою Галицько-Волинської землі.

9. Монгольський фактор в руській історії: сутність золотоординського іга та специфіка панування Золотої Орди на південно-західних і північно-руських землях.

Завоювання руських земель супроводжувалося знищенням тисячі міст і сіл; вивезенням людей в полон; підривом продуктивних сил країни; розпалюванням ворожнечі між князями, що законсервувало феодальну роздрібненість. Українські землі потрапили у васальну залежність від Золотої Орди, яка проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій.

Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці - баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів.

У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ні з правами князів на той чи інший престол, ні з бажанням народу. Закрема, Київ було передано у влодіння володимиро-суздальським князям,- які одними з перших визнали зверхність Орди,- а згодом під владу ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру. Наприкінці 13 ст. митрополит переїхав звідти у Володимир-на-Клязьмі.

Військова залежність передбачала обов”язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями,а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до сер. 14 ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.Занепали ремесла і торгівля, були зруйновані міста. За підрахунками археологів, із 74 руських міст 12-14 ст., відомих із розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 - так і не пінялися з руїн, а ще 15 міст з часои перетворилися на села. Домонгольського рівня кам”яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.

10. Інкорпорація українських земель у державно-політичні і соціально-економічні системи Литви, Польщі та інших держав (сер.14-сер.16 ст.).

Соціально-політичний устій та основі феодальні інститути, що склалися на українських та білоруських землях у давньоруський період, залишилися незмінними й після інкорпорації їх до складу Великого князівства Литовського. У межах астаннього ці землі зберігали внутрішню політико-географічну єдність, структуру місцевого управління та їх адміністративно-теріторіального поділу. Відносини місцевих князів з центральною владою регулювались уставними грамотами, котрі гарантували недоторканість існуючих тут феодальних порядків. Великокнязівський уряд постійно проголосшував і сповідував принцип „старини не рухати”, тобто збереження колишнього статусу земель, місцевих князів і бояр. У свою чергу, удільні князі зобов”язувалися сплачувати великому князю литовському щорічну данину й надавати у разі потиреби військову допомогу.

У 1385 р. в литовському місті Крево була укладена Польсько-Литовська унія, яка спричинила експансію католицизму на українські та білоруські землі й викликала реальну загрозу поширення на них влади польських феодалів. Необхідність політичного об”єднання Литовської держави та її централізації штовхала великокнязівський уряд Вітовта на ліквідацію удільних князівств на українських і білоруських землях, їх ліквідація у 90-х роках 14 ст. сприяла політичній цетралізації Литовської держави, зміцненню влади литовських феодалів.

Протягом 14-15 ст. поглиблювалися тенденції державного зближення Литви й Польщі, що супроводжувалося посиленням релігійно-національного гніту. Економічний розвиток українських і білоруських земель відбувася в умовах невпинного наступу феодалів на селянські общини, зростання феодальних повинностей та залежності селян, поглиблення класового розшарування міського населення. А після Люблінської унії (1569 р.) правовий режим Польщі поступово розповсюдився і на землі, де проживало українське й білоруське населення. Кріпосницькій гніт посилився.

Але незважаючи на іноземний гніт та панування феодального ладу, на Україні в 16ст. розвивалось землеробство, зростали старі і з”являлись нові міста, розвивалось ремесло.Запровадження безмитної торгівлі в прикордонних містах Московської держави суттєво розширило асортимент товарів, що надходили з України.

11. Українські землі у складі Речі Посполитої: політичний та соціально-економічний розвиток (др. пол. 16- сер. 17 ст.).

Правовий режим Польщі після Люблінської унії поступово розповсюдився і на землі, де проживало українське й білоруське населення. Кріпосницький гніт посилився. У багатьох місцевостях панщина сягнула 5-6 днів на тиждень. Третій Литовський статут (1558 р.) законодавчо оформив закріпачення основної маси селян. Статут дозволяв шляхтичам до 20 років розшукувати селян-втікачів, а умови переходу від одного шляхтича до іншого було обставлено такими вимогами, що на практиці було нереальним.

Щоб залучити українських феодалів на свій бік, польський король видавав їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями і селами.

Дата добавления: 2015-09-30