Міністерство освіти і науки України 24 страница

Курсова вартість, як правило, не збігається з номінальною. Вона може бути нижчою, коли немає попиту на цінні папери (курс disagio — дизажіо), вищою від номіналу (курс agio — ажіо), або дорівнювати номіналу (курс al pari — порівну).

Номінальна доходність — це та, яка вказана на цінному па­пері, але реальна доходність дорівнюватиме номінальній, якщо цінний папір придбаний за номінальною вартістю; вище но­мінальної, якщо курс, за яким придбавався папір, був нижче номіналу; і нижче, якщо цінні папери придбавалися тоді, коли курсова вартість на них була високою.

Існує й така форма державного кредиту, як гарантія Кабіне­ту Міністрів України.

Кабінет Міністрів України в особі Міністра фінансів Украї­ни, Рада міністрів Автономної Республіки Крим в особі Мініс­тра фінансів Автономної Республіки Крим та міські ради в особі керівників їхніх виконавчих органів можуть надавати гарантії щодо виконання боргових зобов'язань юридичним особам в межах повноважень, наданих цим посадовим особам Законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет.

Гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів, тобто гарантія як форма державного кредиту засновується на принципах банківського кредитування.

Державна гарантія (garantie — франц. — засіб забезпечення виконання зобов'язань) надається юридичним особам, які мо­жуть отримати кредити від іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій. Така практика почалася з 1992 р.¹

¹ Див.: Постанову Президії Верховної Ради України "Про надання Кабіне­ту Міністрів України права в 1992 році виступати гарантом щодо кредитів іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій та про поря­док застави під гарантії іноземним кредиторам" від 15 липня 1992 р. № 2561 // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 39. — Ст. 584.

Після утворення нової держави, яка мала великий еконо­мічний потенціал і планувала розгорнути будівництво під­приємств великого і малого бізнесу різних форм власності, з'явилося багато підприємств, яким потрібні були великі суми коштів, імпортне обладнання. І з'явилися кредитори, що були згодні надати позички підприємцям, але під гарантію своєчас­ного повернення одержаних кредитів. Надійною є гарантія, яка дається за рахунок бюджетних коштів. Ці гарантії може нада­вати держава і місцеві органи самоврядування за рахунок від­повідних бюджетів. Після виникнення простроченої заборгова­ності суб'єктів господарської діяльності, яку погашала держа­ва, включаючи суми заборгованості у державний борг за раху­нок коштів державного бюджету, Верховна Рада України в за­конах про Державний бюджет забороняє надавати такі гаран­тії. Так, ч. 2 ст. 14 Закону "Про Державний бюджет України на 2007 р." встановила, що у 2007 р. не здійснюється надання дер­жавних гарантій, гарантій Ради міністрів Автономної Респуб­ліки Крим та гарантій органів місцевого самоврядування. Га­рантії можуть надаватися за кредитами, які надаються міжна­родними фінансовими організаціями або на умовах співфінан-сування разом з міжнародними фінансовими організаціями, а також повернення яких передбачається здійснювати за раху­нок коштів державного бюджету, та за кредитами, які спрямо­вуються на реалізацію інфраструктурних проектів, що мають загальнодержавне значення.

За угодою, яку укладає позичальник з Міністерством фінан­сів, Кабінет Міністрів України зобов'язується перед юридич­ною особою — кредитором погасити заборгованість юридичної особи — позичальника, якщо вона не зможе зробити цього са­ма. Лімітом загальної суми боргу є максимальний розмір дер­жавного боргу на певну дату, включаючи реструктуризован! борги.

Суб'єкти підприємницької діяльності, щодо яких прийнято рішення надати державні гарантії, зобов'язані подати зустрічні безвідзивні та безумовні гарантії банків, фінансові показники яких відповідають вимогам, визначеним Нацбанком, та спла­чують до Державного бюджету України плату за їх отриман­ня, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань, належать до платежів по боргу.

У разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань органи Державної податкової служби за поданням Міністерст­ва фінансів України та банку-агента, який обслуговує борг, здійснюють стягнення на заставлене майно або порушують справу про банкрутство. З 2001 р. до боржників по зобов'язан­нях за іноземними кредитами, за якими видана державна гаран­тія, застосовується механізм, передбачений законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 р.

Така ж норма вміщена у Бюджетному кодексі у ч. 4 ст. 17: у разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повер­нення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення за­боргованості перед державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під дер­жавні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованос­ті у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесе­них у строк податків і неподаткових платежів, включаючи по­гашення такої заборгованості за рахунок майна боржників.

При покращенні економічних умов у країні можна розрахо­вуватися з кредиторами і достроково. Так, постановою Кабіне­ту Міністрів від 20 листопада 2000 р. № 1720 "Про достроко­вий викуп облігацій внутрішніх і зовнішніх державних позик" була дана згода із пропозицією Мінфіну України про достро­ковий викуп державних облігацій в межах коштів, передбаче­них у державному бюджеті. Але право на достроковий викуп одержували суб'єкти господарювання, які погасили заборгова­ність по сплаті податків та усіх обов'язкових платежів і за по­зиками, наданими за рахунок іноземних кредитів, залучених під державні гарантії. У постанові визначено види облігацій, порядок викупу і розміри доходності, яку сплачують за обліга­ціями, що викуповуються достроково. Вартість облігацій, які підлягають достроковому викупу, розраховується Мінфіном України та Державним казначейством України.

Згідно затвердженій раніше домовленості, Україна зобов'я­зана була розрахуватися з МВФ до 2009 р. Але Національний банк України прийняв рішення та повернув МВФ державний борг у розмірі 1,8 млрд. доларів до кінця 2003 р. При цьому дострокове повернення боргу дозволило Україні заощадити 40 млн. доларів за рахунок відсотків, які мусила б виплачувати держава.

Міністерство фінансів України для скорішого повернення запозичень і більш ефективного використання одержаних кре­дитів працює над змінами умов діючих запозичень і розроб­кою умов для здійснення нових запозичень. До основних ме­тодів управління боргом належать:

— рефінансування — погашення старої заборгованості шляхом випуску нових позик;

— конверсія — зміна розміру доходності позики: зниження або підвищення відсоткової ставки позики. Як правило, ставка знижується, інакше державі невигідно;

— консолідація — продовження строку її випущених позик;

— уніфікація — об'єднання кількох випущених позик в одну;

— відстрочка погашення позики, коли діяльність по випуску стає невигідною і неефективною;

— анулювання, тобто відмова держави від своїх боргових зо­бов'язань.

Наша держава поки що не вживала всіх методів управління державним боргом, але дозволяє погашати борг достроково.

Наказом Міністра фінансів України від 5 травня 2004 р. № 308 затверджено "Порядок здійснення дострокового пога­шення довгострокових державних облігацій з достроковим по­гашенням"'.

Дострокове погашення облігацій здійснюється емітентом після здійснення п'яти купонних платежів за ними. Погашення відбувається на дату здійснення купонного платежу за ними в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на відпо­відний рік для погашення та обслуговування державного бор­гу. Дострокове погашення здійснюється за номінальною вар­тістю.

В сучасних умовах з'явилися відносини, які мають зовсім інший, ніж ми розглянули вище, зміст, але носять назву дер­жавного кредиту. В цих відносинах держава виступає кредито­ром і надає позички за рахунок бюджетних коштів. Особли­вість цих правовідносин полягає в тому, що вони належать скоріше до бюджетних правовідносин. Держава і органи міс­цевого самоврядування на умовах добровільності, зворотнос-ті, строковості та відплатності надають позички:

1) на житлове будівництво молодим сім'ям;

2) на одержання освіти.

Ці кредитні відносини можна визначити як врегульовані фінансово-правовнми нормами, суспільні (економічні) відносин, в яких суб'єкти держави і органів місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі юридичним та фізичним особам на умовах зворотності, строковості, відплатності і добровільності за рахунок Державного або місцевих бюдже­тів.

¹ Див.: Урядовий кур'єр. — 2004. — 28 травня. — № 99.

До прийняття Бюджетного кодексу України в юридичній літературі українських авторів окремо розглядались питання державного і муніципального кредиту і державного та муніци­пального боргу. Бюджетний кодекс України не вміщує понят­тя державного або місцевого кредиту. Глава третя Бюджетного кодексу має назву "Запозичення". Може, це і вірно, бо тепер держава і муніципальні органи можуть бути (як правило) по­зичальниками, але можуть бути і кредиторами. В останньому випадку змінюється поняття і сутність державного кредиту. Ці відносини скоріше можна назвати державним і муніципальним кредитуванням.

Державне або муніципальне кредитування — це врегульова­ні фінансово-правовими нормами економічні відносини, в яких суб'єкти держави і органів місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі з державного і місцевих бюджетів юридичним особам і громадянам на умовах зворотності, від-платності, строковості, добровільності і обов'язкової забезпе­ченості.

Відносини, які виникають у зв'язку з кредитуванням за ра­хунок бюджетних коштів, є складними. В них беруть участь багато суб'єктів. Міністерство фінансів України після затвер­дження закону про Державний бюджет, де визначається сума коштів, яку можна витратити на надання кредитів молодим сім'ям на будівництво чи на одержання освіти, вступає у від­носини з центральними виконавчими органами, банківськими установами, з якими укладають одержувачі кредитів кредитні угоди після представлення необхідних документів. Кредити, які виділяються з Державного бюджету на будівництво житла, є дійсно пільгові під малі відсотки, на багато років. Оскільки кошти на державне кредитування відпускаються з державного та місцевих бюджетів, сутність відносин та їх види розглянуті нижче — у видатках бюджетів.

Кошти для кредитування індивідуального житлового будів­ництва і кошти, що повертаються позичальниками, та відсотки за кредит перераховуються на реєстраційні рахунки в терито­ріальних органах Державного казначейства.

Постанова Кабінету Міністрів України "Про додаткові заходи щодо реа­лізації молодіжної житлової політики" від 3 грудня 1997 р. із доповненнями та постанова Кабінету Міністрів України "Порядок надання молодим грома­дянам пільгових довгострокових кредитів для одержання освіти у вузах за різними формами освіти незалежно від форм власності" від 27 травня 2000 р.

Кошти на кредити на навчання у вузах, крім вузів комуналь­ної власності, передаються з державного бюджету, у вузах ко­мунальної— з місцевих бюджетів¹.

§ 3. Право на запозичення місцевих органів самоврядування

Дещо інакше законодавство вирішує можливість отримання і погашення запозичень місцевими органами самоврядування¹. Внутрішні запозичення мають право здійснювати виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради (ст. 16 Бюджетного кодексу).

Запозичення до бюджетів розвитку, які в місцевих бюдже­тах є складовою частиною спеціального фонду, здійснюються на визначену мету і підлягають обов'язковому поверненню. Держава не несе відповідальності по зобов'язаннях за запози­ченнями до місцевих бюджетів. Видатки на обслуговування боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду бю­джету. Причому вони не можуть перевищувати 10 відсотків видатків загального фонду відповідного місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується об­слуговування боргу.

Якщо у процесі погашення основної суми боргу та плате­жів по його обслуговуванню з вини позичальника буде пору­шено графік, відповідна рада не має права на нові запозичення протягом п'яти наступних років.

Тепер Бюджетним кодексом заборонено надавати позички з одного бюджету до іншого. У випадках касового розриву, що виникає при виконанні загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради можуть отримувати короткотермінові позички у фінансо­во-кредитних установах на термін до трьох місяців, але у ме­жах поточного бюджетного періоду, тобто заборгованість обо­в'язково погашається до кінця бюджетного року.

Контрольні запитання

¹ Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку здій­снення запозичень до місцевих бюджетів" від 24 лютого 2003 р.

1. Поняття правового інституту державних та муніципальних запозичень.

2. Що таке державний та муніципальний борг?

3. Що таке управління державним боргом?

4. Форми зовнішнього державного боргу.

5. Гранична величина боргу країни, хто визначає її і хто за­стосовує заходи у випадках її перевищення?

6. Що таке державний і муніципальний кредит? Які особливо­сті цих відносин Ви знаєте?

7. Класифікація державних позик.

8. Поясність терміни — номінальна, емісійна і курсова вар­тість, реальний і номінальний дохід цінного паперу.

9. Право на запозичення місцевих органів самоврядування.

Глава 15. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХУВАННЯ

• Страхування — одна з ланок фінансової системи держави

• Види і форми особистого і майнового страхування

• Органи, що здійснюють страхування в умовах демонополізації страхової справи

• Які відносини при страхуванні регулюються фінансовим пра­вом і чому?

• Які органи держави здійснюють нагляд і регулювання страхо­вих відносин?

• Якому уповноваженому органу виконавчої влади в сфері регу­лювання ринків фінансових послуг Закон України "Про стра­хування" доручає безпосереднє регулювання і нагляд за учас­никами страхового ринку, його права й обов'язки?

• Які відносини між страховиком і страхувальником регулюють­ся цивільно-правовими нормами?

§ 1. Поняття страхування, його завдання п функції

Страхування — це врегульований правовими нормами процес формування цільових фондів коштів на відшкодування шкоди при виникненні непередбачених явигц, а також на надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їх житті.

Таким чином, страхування передбачає в основному рух грошових потоків від страхувальників до страховиків, а потім при настанні певних подій — від страховиків до страхувальни­ків. Як і в давнину, окремі господарства і держава повинні убезпечнювати себе від несподіванок (недарма це явище має назву "страхування" — від кореня слова "страх") і робити за­паси фуражу, палива, сировини тощо.

У сучасний період страхування демонополізоване, але дер­жава не може допустити, щоб виплати постраждалим, як фізич­ним, так і юридичним особам, відшкодовувалися безконтроль­но, тому вона жорстко контролює і регламентує діяльність страховиків через систему державного страхового нагляду.

Страхування — економічна категорія, воно підпорядковане загальним завданням розподілу і використання національного доходу в інтересах всього суспільства. Створення і викорис­тання фондів страхування має публічний фінансовий інтерес, оскільки у відшкодуванні збитків, нанесених як природними силами, так і діями людини, зацікавлено все суспільство: дер­жава, органи місцевого самоврядування, кожне підприємство, кожна людина. За допомогою страхових фондів перерозподіля­ється частина національного доходу із суворо цільовим при­значенням — відшкодування нанесених збитків.

Однак перерозподільні відносини у страхуванні обумовлені вірогідністю страхового випадку, який може нанести збитки. Можливість виникнення страхового випадку повинна носити випадковий характер. Якщо страхувальник впевнений, що не­має ризику в тому, що він загубить речі, якщо буде нести їх в руках, то він не буде їх страхувати. А впевнений у тому, що страховий випадок обов'язково станеться, страховик не буде укладати договір із страхувальником. Основною ідеєю страху­вання є солідарний розподіл шкоди між страхувальниками. Відповідний страховий фонд, що має цільове призначення, утворюється з внесків певних страхувальників і витрачається на покриття збитків, які нанесені тільки постраждалим страху­вальникам, які уклали договори страхування саме з цим стра­ховиком.

Страхові відносини — вид фінансових перерозподілених від­носин, але вони виходять за межі календарного року, оскільки страхові події відбуваються не кожного року. Для того, щоб відшкодувати збитки, завдані особливо стихійним лихом, не­обхідно створити резерви. Страхувальники страхують не тіль­ки майно, але й заощаджують кошти для несподіваного випад­ку; повноліття дитини, дожиття до певного віку тощо.

¹ Финансьі / Под ред. М. В. Романовского — М., 2000. — С. 396.

Таким чином, завданнями страхування є відшкодування шкоди, нанесеної стихійним лихом або іншими непередбаче­ними подіями, а також заощадження коштів страхувальника¹.

У плановому господарстві СРСР держава вільно розпоря­джалася коштами державних підприємств, перерозподіляючи їх за потребою, тому страхування не було гостро потрібно як особливий метод захисту майна навіть державних під­приємств. Зараз, коли країна переходить до ринкових відно­син, воно стає необхідним. Шкода наноситься підприємствам, які розташовані на певній території країни, а не на всій, тому можна допомогти постраждалим підприємствам за рахунок страхового фонду, створеного саме цими зацікавленими суб'єк­тами. І чим більше суб'єктів певної території або галузі бере участь у створенні страхового фонду, тим менша частка при розкладі втрат припаде на кожного страхувальника. Саме цим і забезпечується концентрація коштів у єдиному фонді і з'яв­ляється можливість відшкодування збитків при невеликих ви­тратах кожного страхувальника. Оскільки шкода не виникає повсякчасно, кошти у фонді накопичуються, а щоб вони не ле­жали, їх інвестують, і страховики одержують прибуток.

Кошти, які страхувальники вносять у страхові фонди, ма­ють одне призначення — відшкодування втрат, які може понес­ти суб'єкт страхових відносин, тому вони віддаються у фонд страховика беззворотньо, якщо не наступають події, від яких застраховане майно, здоров'я чи ще якесь благо, що належить суб'єкту страхових відносин.

Сутність страхування виявляється в його функціях, які від­різняють його як ланку фінансової системи. Перш за все, че­рез страхування частина національного доходу, що знаходить­ся в страхових фондах, буде використана на відшкодування нанесеної шкоди, тобто кожен страхувальник ризикує понести втрати від подій, які вказані в договорі страхування. І щоб не ризикувати, страхувальник вносить свої кошти у фонд, а стра­ховик перерозподіляє їх серед учасників.

Страхування' виконує також відновлювану функцію, оскіль­ки при настанні страхового випадку страховики відшкодову­ють збитки страхувальника. Кошти, які сплачують страхуваль­ники, зберігаються у страховиків, які накопичують їх для ви­користання при настанні страхових випадків або певної дати, події.

Держава, як і все суспільство, зацікавлена в тому, щоб на­несена шкода юридичній або фізичній особі була відшкодова­на. За рахунок централізованих фондів, які належать державі, вона не може відшкодовувати всі збитки, які наносять стихій­ні лиха, пожежі тощо. Страхування як система економічних відносин, які існують у грошовій формі, охоплюють різні об'єк­ти і суб'єкти страхової відповідальності. Держава ж, виражаю­чи публічний фінансовий інтерес при утворенні і витрачанні страхових фондів, провадить державний контроль за страху­ванням, не втручаючись в конкретні цивільно-правові відноси­ни страховиків і страхувальників.

В Україні, як самостійній і демократичній державі, процес демонополізації охопив усі галузі народного господарства і позначився на сфері і таких суспільних правовідносин, як страхування. Ліквідація державної монополії в галузі страху­вання і створення недержавних страхових компаній створили передумови формування страхового ринку України.

Страховий ринок, який формується в Україні, згідно зі ст. 2 Закону України "Про страхування", наповнюється стра­ховиками різних форм власності і організаційно-правових форм діяльності.

У ринковій економіці розрізняють за об'єктами п'ять ос­новних галузей страхування: особисте, майнове, відповідаль­ності, економічних ризиків та соціальне.

1. При особистому страхуванні об'єктами виступають: життя, здоров'я і працездатність людини, від нещасного випадку.

2. Об'єктом страхових правовідносин є майно, яке належить страхувальнику або знаходиться в його володінні, користу­ванні або розпорядженні. Майнове страхування може кла­сифікуватися також за формою власності і соціальних груп страхувальників. Особливе значення має виділення небезпе­ки, яка є основою для виділення видів страхування:

а) страхування майна від вогню;

б) страхування сільськогосподарських культур від посухи та
іншого стихійного лиха;

в) страхування тварин від падежу та вимушеного забою;

г) страхування транспортних засобів від аварій та інших не-
безпек.

3. Страхування відповідальності. Об'єктом виступає відпо-
відальність власників транспортних засобів за шкоду, запо-
діяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжна-
родними договорами України. Закон України "Про страху-
вання" до переліку видів обов'язкового страхування вклю-
чив страхування відповідальності суб'єктів туристичної
діяльності за збиток, нанесений життю і здоров'ю туриста
або його майну. Раніше цей вид страхування був заявлений як обов'язковий тільки в ст. 17 Закону України "Про ту­ризм" від 15 вересня 1995 р.

4. Об'єктом страхування економічних ризиків є шкода, яка виникає в процесі підприємницької діяльності. Страхують прямі ризики, наприклад, збитки від простоїв обладнання, страйків та непрямі — банкрутство тощо¹.

5. Відносини в галузі соціального страхування в Україні ре­гулюються іншими законами.

Страхування за формами може бути добровільним і обо-в 'язковим.

Добровільне страхування — це страхування, яке здійсню­ється на основі договору між страховиком і страхувальни­ком. Види добровільного страхування визначені ст. 6 Закону України "Про страхування". Особливо важливим видом добро­вільного страхування є страхування життя, коли страховик зо­бов'язаний здійснити страхову виплату згідно з договором у разі смерті застрахованої особи чи настання нещасного випад­ку, що стався із застрахованою особою або її хворобою, а та­кож, якщо це передбачено страховим договором, у разі дожит­тя застрахованої особи до визначеного договором віку.

Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії.

Обов'язкове страхування існує в силу Закону, який встанов­лює суцільне охоплення об'єктів страхування з нормуванням страхового відшкодування. Закон України "Про страхування" та підзаконні нормативно-правові акти вирішують ці питання, хоча конкретні страхові відносини регулюються цивільним за­конодавством, оскільки з кожним страховиком укладаються свої угоди.

Обов'язкове державне страхування — це некомерційна фор­ма, за якої забезпечуються інтереси не окремих страхуваль­ників, а всіх громадян країни.

Тому цю форму страхування можна поділити на два під­види: обов'язкове загальне й обов'язкове професійне, яке по­ширюється на громадян, професійна діяльність яких пов'язана з особливою небезпекою.

¹ Финансьі / Под ред. Г. Б. Поляка. — М., 2003. — С. 381.

Обов'язкове професійне страхування проводиться виключ­но за рахунок коштів Державного бюджету. Закон України

"Про страхування" не включив види цього страхування у пе­релік видів обов'язкового страхування. Для цих категорій осіб п. 10 розділу V Закону України "Про страхування" передбаче­но заміну обов'язкового державного страхування на безпосеред­нє здійснення потерпілим компенсаційної виплати з Державно­го бюджету за місцем роботи потерпілого за окремим Зако­ном.

Залежно від черговості здійснення страхових правочинів розрізняється первинне страхування, коли правовідносини ви­никають між страховиком і страхувальником, та вторинне — перестрахування, коли правовідносини виникають між страхо­виками.

Перестрахування — це страхування одним страховиком (цедентом (від лат. cederй — такий, що поступається), пере-страховиком) на визначених договором умовах ризику вико­нання частини своїх обов'язків перед страхувальником у ін­шого страховика (перестраховика) резидента або нерезиде­нта, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він застрахований.

Порядок і вимоги перестрахування у страховика-нерезиден-та встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За Законом України "Про страхування" (ст. 12) перестрахо-виком може бути як резидент України, так і іноземна страхова організація. Кабінет Міністрів України затверджує форму дек­ларації, яку подають уповноваженому органу страховики, які з початку календарного року передали перестраховикам більше ніж 50 відсотків своїх страхових платежів.

Особливістю перестрахування є те, що перестраховик не вступає у правовідносини із страхувальником, правовідносини по страхуванню виникають між страховиком і страхувальни­ком, а при перестрахуванні правовідносини виникають між страховиком і перестраховиком. Страхувальника можна і не повідомляти, оскільки відповідальність за компенсацію можли­вих збитків у повному обсязі несе страховик.

Таким чином, фінансові зусилля по досягненню найбільшої результативності страхових операцій окремих страховиків мо­жуть бути розподілені між перестрахувальниками.

§ 2. Законодавче та нормативно-правове регулювання страхових відносин. Терміни, які зазначаються у страхових документах при страхових правовідно­синах

Відносини, які виникають в галузі страхування, носять склад­ний характер і регулюються нормами кількох галузей права: адміністративного, цивільного, господарського і фінансового.

Регулюванню страхових відносин присвячена глава 67 Ци­вільного кодексу та ст.ст. 352-355 Господарського кодексу. Велика частина відносин у галузі страхування керуються нор­мами фінансового права, адже при страхуванні виникають гро­шові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які мо­жуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину націо­нального доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів мо­же бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування") або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"). Ці фонди не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страхови­ків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умо­вах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо), бере на себе за рахунок кош­тів Державного бюджету.

Страховиками в Україні визнаються фінансові установи. Фінансова установа, згідно зі ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ПІ, — це юридична особа, яка відповідно до Закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Страхові організації можуть бути створені у формі акціонерних, повних, командитних то­вариств або товариств з додатковою відповідальністю відпо­відно до законодавства і одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страхо­вика повинно бути не менше трьох.

Ст. 2 Закону України дозволяє створення страхових компа­ній у вигляді українського спільного підприємства з інозем­ною інвестицією більше ніж 50 відсотків.

В окремих випадках, установлених законодавством Украї­ни, страховиками можуть бути державні організації, але за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Дата добавления: 2015-09-29