Теоретичні засади діяльності комерційних банків 1 страница

Тема 14

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

1. Призначення та класифікація комерційних банків

2. Походження та розвиток комерційних банків

3. Банківська діяльність як галузь економіки, її організація та регулювання

4. Банківництво як вид бізнесу

5. Банківські ризики та основи їх менеджменту

6. Стабільність банків і механізм її забезпечення

7. Розвиток комерційних банків в Україні

8. Міжнародне банківництво

14.1. Призначення та класифікація комерційних банків

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення переважно за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і позичок. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати багато інших операцій, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Для здійснення операцій банки повинні мати дозвіл і ліцензію Національного банку.

Банкам в Україні забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування. їм забороняється використовувати свої спілки та інші об'єднання для досягнення домовленостей, спрямованих на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: за формою власності; організаційною формою; розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та за вектором ринку, де вони функціонують.

За формою власності комерційні банки поділяються на державні, кооперативні і колективні.

В Україні функціонують два банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу є саме акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери зазвичай не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні, великі та найбільші. На банківському ринку України більшість банків є середніми (активи — понад 10 млн. грн).

Залежно від наявності філій розрізняють комерційні банки багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення в усіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк та багато інших.

За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо понад 50 % його активів є активами одного типу.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференціація банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові — страхових інституцій; кооперативні — кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бі­знес) є Правексбанк, Прокредитбанк, банк «Альянс» та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їхньої діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов'язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк «Надра», Автозазбанк та деякі інші.

Функціональна спеціалізація комерційних банків полягає у виконанні ними здебільшого вузького кола спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою.

В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку значною є частка коштів фізичних осіб. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.

У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених з участю іноземного капіталу, на початок 2005 р. досягла 20% від загальної кількості діючих банків, з них третину становлять банки зі 100-відсотковим іноземним капіталом.

Банки мають право створювати об'єднання, до яких належать: банківські корпорації, банківські холдингові групи, фінансово-холдингові групи, банківські спілки та асоціації. До складу банківської корпорації та банківської холдингової групи входять тільки банки, а фінансові холдингові групи крім банків включають й інші установи, у тому числі ті, що надають небанківські фінансові послуги. Окремий банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання (крім спілки та асоціації). При цьому він несе відповідальність за інших учасників згідно з укладеним між ними договором.

Банківські об'єднання створюються за попередньою згодою НБУ, підлягають обов'язковій реєстрації, а ліквідуються за рішенням його учасників або з ініціативи НБУ за рішенням суду. НБУ може ініціювати ліквідацію банківського об'єднання у ви падку, коли його діяльність суперечить анти монопольному законодавству або загрожує інтересам вкладників чи стабільності банківської системи.

Ліквідація об'єднання не припиняє діяльності банків — його учасників.

14.2. Походження та розвиток комерційних банків

Початок банківської діяльності сягає часів Стародавнього Вавилону, коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов'язання чи заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки к здійснювалися в Стародавній Греції жерцями, храмами і міняйлами-трапезитами, а в Стародавньому Римі — менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки привів до відродження банківництва. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а в XIV—XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку й удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку «жиробанків». Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів-лихварів.

Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу став розвиток капіталістичного виробництва. Батьківщиною класичного капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших.

Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок із власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі клієнтських вкладів. Пріоритетними стають посередництво у платежах і кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції — збирання, залучення вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює розширення активних операцій, і передусім «торгівлі грошима» (вигідного їх розміщення) з метою одержання прибутку. Власний капітал банків втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує насамперед фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської установи.

Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі капіталістичні підприємства. У XVII ст. з'являються банки у формі акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація банків. Вона відбувалася шляхом інтенсивного зростання великих банків, об'єднання банків, а також поглинання одних банків іншими. На початок XX ст. у більшості Капіталістичних країн провідні позиції в кредитній системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій (відділень) і мали тісні зв'язки з промисловими монополіями. І нині у країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже висока.

У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик. У деяких країнах (Франція, Італія та ін.) держава володіє спеціалізованими комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських депозитів і позичок. У 70-80-ті роки XX ст. набула швидкого розвитку міжнародна діяльність великих банків. Поряд з міжнаціональними корпораціями в промисловості та інших галузях з'явилися національні банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування. Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ). Діяльність ТНБ має різні форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо. Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі банки різних країн, тобто утворюються консорціуми. З концентрацією банків пов'язана тенденція до їх універсалізації — розширення великими банками кола операцій. Універсалізація поєднується з процесом спеціалізації банків. Обидві ці тенденції постійно взаємодіють. Серед спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо.

Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передання грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва. Банки забезпечують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу. Через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва. Роль банків суттєво змінюється в умовах подальшого розвитку ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави в цілому і кожної людини зокрема. Функції банків усе більше виходять за межі простого фінансового посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї — впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві.

14.3. Банківська діяльність як галузь економіки, її організація та діяльність

Банківництво як окрема галузь. Банківництво є самостійним видом господарської діяльності, який можна розглядати як окрему галузь економіки. Для цього воно має всі необхідні атрибути: займає значну кількість робочої сили, на нього припадає відчутна частка суспільного капіталу та значна кількість фірм (банків), має свій особливий сегмент ринку, на якому реалізує свою продукцію, створює додаткову вартість і бере участь у виробництві ВВП, сплачує податки до бюджету та ін. Більшість цих атрибутів є очевидними і не потребують якихось пояснень. Але деякі з них мають досить складну сутність і потребують додаткового дослідження.

Насамперед це стосується послуг, які банки продукують і пропонують на ринки, їх участі у створенні додаткової вартості та у виробництві ВВП. На перший погляд, може здаватися, що банки, як звичайні фінансові посередники, ніякої додаткової вартості не створюють і ніякої продукції не виробляють, а лише переміщують готову вартість від одного суб'єкта (кредитора) до іншого (позичальника), а тому й статус фірми не можуть мати. Проте це не так, якщо глибше проаналізувати ці питання.

Центральним серед цих питань є визначення продукту банківської діяльності. У літературі, на жаль, немає однозначної відповіді на це питання. Були спроби звести цей продукт до створення банками додаткової маси платіжних засобів через механізм мультиплікації. Але такий підхід є хибним, оскільки не враховує принципової відмінності між грошами і не грошовими благами, що є продуктами діяльності виробничих (небанківських) фірм, про яку йшлося в підрозд. 2.4. та 10.4. Тому буде грубою помилкою додавати до обсягу ВВП, створеного у виробничій сфері, суму грошей, вироблених банками в процесі їхньої діяльності. А без цього немає підстав визнавати за банками участь у створенні додаткової вартості, у збільшенні ВВП, тобто говорити про їхню продуктивну діяльність.

Більш логічним є трактування банківського продукту як сукупності послуг, які надають банки своїм клієнтам, та обсягу грошей, створених банками в процесі їх обслуговування. Проте і цей підхід не дає вичерпної відповіді на питання, що розглядаються.

По-перше, тут теж не враховується специфічний характер грошей, завдяки якому вони взагалі не можуть розглядатися як продукт діяльності окремого банку і враховуватися в обсязі ВВП. Це скоріше продукт діяльності всієї банківської системи, причому надто специфічний продукт — він не входить до складу ВВП, як усі інші вироблені продукти, а в складі грошової маси протистоїть ВВП в економічному обороті.

По-друге, прибічники цього підходу не розкривають сутності банківських послуг і механізму формування їх вартості, а обмежуються лише переліком окремих послуг, що надаються банками. Це закриває шлях до кількісного виміру вартості, створеної банками при наданні послуг, а отже, не дає можливості до кінця усвідомити продуктивну силу банківництва як галузі.

У практиці аналізу й оцінки банківської діяльності застосовується кілька показників:

— обсяг грошових ресурсів, наданих банками у користування чи прийнятих від клієнтів на зберігання;

— обсяг доходу, одержаного банками від наданих послуг (процентного і комісійного);

— обсяг прибутку та маржі, одержаних банками від діяльності в цілому та за окремими видами послуг.

Кожний із цих показників має своє призначення і відіграє певну роль в управлінні фінансами банку. Проте найбільш адекватним потребам виміру вартості (ціни) банківських послуг є показники прибутку, створеного в процесі їх надання. Так, при наданні позичкових та інвестиційних послуг (назвемо їх для зручності ресурсними послугами) оцінити створену в їх процесі вартість неможливо ні через обсяг наданих позичок чи інвестицій, ні через загальний обсяг процентного доходу, одержаного банком. Це можна зробити лише через обсяг маржі, що припадає на кредитні та інвестиційні послуги банку.

По-іншому оцінюються послуги, для надання яких банкам не потрібно залучати додаткових коштів і нести процентні витрати, їх вартість реально виражає загальний обсяг комісійного доходу, одержаного від надання таких послуг. Але якщо для їх надання банку потрібно самому одержувати послуги зі сторони й оплачувати їх, то на суми цих витрат зменшується обсяг вартості по­слуг, наданих самим банком.

За такого підходу визначення ціни всіх видів послуг — і ресурсних, і комісійно-посередницьких — ставиться на однакову вартісну основу і відкриває шлях для усвідомлення їх єдиної сутності як специфічного продукту суспільної праці в банківській галузі. Проте якщо затратне походження вартості комісійно-посередницьких послуг не викликає сумніву, то зв'язок з суспільною працею вартості кредитних та інвестиційних послуг ще потребує обґрунтування. Адже при видачі двох позичок — на суму 100,0 тис. грн. і 100,0 млн. грн. — затрати банків на їх оформлення та моніторинг будуть майже однакові, проте обсяг маржі, навіть за однакового рівня (наприклад 5 %) буде в першому випадку в 100,0 разів меншим, ніж у другому. З'ясувати причини таких розбіжностей можна на підставі поглибленого вивчення природи та структури ресурсних послуг.

Ресурсні послуги за технологією їх надання поділяються на два етапи: формування банківських ресурсів і їх розміщення. На першому етапі банки купують гроші, а на другому — продають, завдяки чому грошові ресурси переміщуються від заощадників до споживачів-позичальників. Ця послуга банків нагадує послуги торговельних організацій, які спочатку купують продукцію виробничих підприємств, а потім продають кінцевим споживачам. Тому назвемо цю послугу банків для зручності аналізу торговельною. У процесі її виконання банки створюють вартість, що виражається певним рівнем маржі. Назвемо умовно таку маржу торговельною. Рівень її повинен максимально наближатись до середнього рівня маржі, який склався у сфері фінансового посередництва, тобто до базового її рівня.

Але банки крім чистої торгівлі грошовими ресурсами надають своїм клієнтам ряд інших послуг, яких не можуть надавати або надають меншою мірою інші фінансові посередники. Такими послугами є:

— забезпечення банками своїх клієнтів інформацією, потрібною для прийняття найбільш виважених рішень, за умови мінімальних трансакційних та інформаційних витрат (інформаційні послуги);

— зниження ризиків, пов'язаних з розміщенням коштів у дохідні активи, через диверсифікацію портфелів активів (послуга з трансформації ризику);

— підтримання ліквідності фінансових вкладень заощадників через механізм управління активами і пасивами банку (послуга з трансформації ліквідності).

Зазначені послуги банків є досить вигідними для їхніх клієнтів, але вимагають додаткових витрат з боку банків, що збільшує їх вартість і вимагає зростання маржі відносно її базового рівня.

Оскільки вигодами від цих послуг користуються і вкладники, і позичальники банків, то в збільшенні маржі теж повинні брати участь і ті, і ті. Саме цим можна пояснити той факт, що процентні ставки за банківськими позичками зазвичай вищі, а за депозитами — нижчі від процентних ставок на ринку цінних паперів, де гроші купуються без участі фінансових посередників чи відповідних процентних ставок у небанківських фінансових посередників.

Як видно з викладеного, асортимент банківських послуг є досить широким, а отже, банківництво за характером свого продукту — надто складне виробництво. Ця складність посилюється тим, що виробництво банківських послуг і їх реалізація технологічно збігаються, що характерно для всіх підприємств сфери послуг. Процес виробництва банківських послуг на практиці здійснюється у формі відповідних операцій — депозитних, кредитних, інвестиційних, консультаційних, трастових тощо. Завершення операції означає надання відповідної послуги клієнтам. Через таке співвідношення в часі банківська операція нібито заступає собою банківську послугу. Тому в літературі мова зазвичай ведеться про операції, а не про послуги, хоч для характеристики банківництва як галузі більш показовими є послуги як кінцевий продукт, а не операції як технологічний процес.

Проте банківські операції, їх організація та управління теж мають важливе значення в діяльності банків. По-перше, вони служать технологічною базою для розвитку банківських послуг, тобто для виробничих успіхів банків. По-друге, на їх базі організується управління витратами та доходами банку, тобто забезпечуються бізнесові успіхи банків. Тому операції банків детальніше розглянемо в підрозд. 14.4.

Організація діяльності банків. Комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємництво», інших законодавчих актів України. Банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту його реєстрації в Національному банку України. Засновниками і акціонерами банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банків не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (10% і більше статутного капіталу), об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Статутний фонд новостворюваного комерційного банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників у грошовій формі, що виключає можливість використовувати розподільний механізм для залучення бюджетних і кредитних ресурсів у банківську власність. Розмір статутного фонду визначається засновниками банку, але не може бути меншим за нормативні вимоги НБУ. Ці вимоги спрямовані на те, щоб забезпечити певний рівень надійності банку і його спроможності відповідати за своїми зобов'язаннями.

Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим НБУ на день укладення установчого договору.

Для реєстрації орган управління комерційного банку подає до регіонального управління (РУ) НБУ пакет необхідних документів. Але до цього необхідно зібрати певну суму грошей і акумулювати її на тимчасовому рахунку в НБУ. Ця сума випливає зі установчого договору, але не може бути меншою від мінімальних; вимог Національного банку України. РУ НБУ розглядає пакет реєстраційних документів про створення комерційного банку і з відповідним висновком передає його в центральний апарат НБУ, де вони розглядаються відповідними структурними підрозділами. Остаточне рішення про можливість створення комерційного бан­ку з національним капіталом приймає комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків, а банку з участю іноземного капіталу — Правління НБУ.

Організація комерційного банку, крім реєстрації, передбачає ліцензування банківської діяльності. Воно полягає в наданні офіційного дозволу на здійснення певних банківських операцій. Цей дозвіл видає НБУ. Ліцензування здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов'язковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів. При ліцензуванні враховується обсяг капіталу банку, його фінансовий стан, дотримання ним економічних нормативів регулювання банківської діяльності, професійна придатність керівників, висновки незалежного аудиту, термін діяльності банку на фінансовому ринку. НБУ видає банкам ліцензії на здійснення низки операцій з готівкою, розрахункових, активних, пасивних, операцій з валютними цінностями та ін.

Організаційна структура та управління комерційним банком визначається функціональними підрозділами і службами та керівними органами. Вищим органом управління банку є загальні збори акціонерів (учасників), які вирішують стратегічні завдання в його діяльності. Вищий орган банку реалізує свої завдання та функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні. Виконавчим органом акціонерного банку є правління, а пайового — дирекція. Роботою правління керує голова, а дирекції — генеральний директор, які обираються чи призначаються згідно зі статутом банку. Контроль за діяльністю правління (дирекції) банку здійснює ревізійна комісія, склад якої затверджується загальними зборами акціонерів (учасників). За рішенням зборів акціонерів (учасників) створюється наглядовий орган з метою загального керівництва роботою банку і контролю за роботою правління та ревізійної комісії. Таким органом є спостережна рада, яка захищає інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів. Рада вирішує стратегічні завдання управління та розвитку банку.

Організаційна структура комерційного банку включає функціональні служби та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції й має свої права та обов'язки. Основним критерієм організаційної побудови банку є економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти, управління, відділи формуються відповідно до кваліфікації окремих банківських операцій або їхніх груп за функціональним призначенням. Тому їх кількість і конкретна назва у різних комерційних банків можуть бути неоднаковими. Великі банки мають певну мережу філій і відділень і територіальні органи управління ними (дирекції).

З метою забезпечення стабільності банківської системи держава здійснює регулювання діяльності банків. У світовій практиці спостерігається тенденція до уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Функціонує Базельський комітет з банківського нагляду, який на основі світового досвіду розробляє рекомендації щодо регулювання банківської діяльності, які не мають директивного характеру, але активно використовуються центральними банками більшості країн світу, у тому числі і НБУ.

Одним із напрямів банківського регулювання та нагляду Базельський комітет визначає контроль за дотриманням банками економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність. НБУ встановив ряд обов'язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання згруповані так:

— нормативи капіталу;

— нормативи ліквідності;

— нормативи кредитного ризику;

— нормативи інвестування;

— нормативи відкритої валютної позиції.

14.4. Банківництво як вид бізнесу

Банківництво в ринковій економіці за своєю природою є бізнесом. Бізнесова сутність його проявляється в тому, що банки створюються і функціонують заради отримання прибутку та нарощування ринкової вартості свого капіталу. Якщо діяльність банку не забезпечує цих цілей, то власникам його не буде вигоди тримати тут свій капітал і він буде переведений в інші сфери діяльності, а банк проданий чи ліквідований.

Баланс комерційного банку. Щоб краще усвідомити бізнесовий аспект Діяльності банків, розглянемо насамперед схему балансу комерційного банку, яка по суті є його фінансовою моделлю. Для цього побудуємо схему зведеного балансу комерційних банків на певну дату (табл. 14.1).

Як видно з наведеної схеми, баланс банку — це фінансовий документ, у якому відображаються, з одного боку, джерела та обсяги надходження коштів, що є в розпорядженні банку на певну дату (пасиви), а з іншого — напрями та обсяги розміщення цих коштів (активи).

В укрупненому вигляді всі джерела коштів банків поділяються на дві частини: «Зобов'язання» і «Власний капітал». У частині «Зобов'язання» відображаються чужі кошти, які банк мобілізував у тимчасове користування на засадах залучення на вклади (поточні, строкові, ощадні та ін.) та позичання у центрального та інших банків, у небанківських суб'єктів (через емісію своїх цінних паперів, міжбанківські позички). Відмітною рисою зобов'язань є те, що вони для банків є тимчасовими і платними джерелами. Тому їх формування безпосередньо впливає на два ключові аспекти банківського бізнесу — прибутковість і ліквідність. Чим вища частка зобов'язань у загальному обсязі джерел коштів і чим вища ціна їх (процентні ставки), тим складніше банку підтримувати свою ліквідність та збільшувати прибутковість.

Дата добавления: 2015-09-29