Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною формою банківського кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).
Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зарахованим на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і зарахуванням коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, у кредит спеціального позичкового рахунка. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це повинно передбачатися кредитною угодою.
Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом: з одного боку (за дебетом) — заборгованість перед банком і всі платежі з рахунка за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) — надходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових доручень власника рахунка.
Збереження основної суми боргу є одним із головних принципів, якого завжди треба дотримуватися при проведенні банком позичкової операції. Тому оцінювання якості потенційного позичальника є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обґрунтованості кредиту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обґрунтованою.
Одним з елементів оцінювання кредитоспроможності є визначення персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку повинна зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами в минулому.
Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного та оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою.
Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком, з тим, що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надходжень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасного повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.
У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок — первинні і вторинні.
Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кредитній угоді первинне джерело погашення позички у вигляді доходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (додаткові) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.
Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть використовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гарантія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).
Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.
У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, втрати забезпечення, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.
Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами та процентами і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має і право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором. У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.
З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.
Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії к зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника. Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення такої угоди можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржникові.
Близькими за своїм характером до кредиту є банківські активні операції лізинг та факторинг.
Лізингові операції полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцеві повну вартість узятого в оренду майна та лізинговий процент. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі.
Лізингові відносини виникають так. На прохання клієнта банк за свій рахунок закуповує майно (устаткування, транспортні засоби, сільськогосподарську, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе практично всі зобов'язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення строкових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначаються обов'язки орендаря, розмір орендної плати і періодичність її внеску та інші умови.
Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що включає процент за кредит.
Плата за лізингову послугу нижча від позичкового процента, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати грошову позичку для оренди дорогого обладнання. Банк має можливість установлювати оплату за лізингову послугу нижче за позичковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право користування інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною вигодою у формі зниження процента.
Факторинг — являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням товарів або наданням послуг.
Факторингова послуга оформляється укладенням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз платоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, прийняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебіторські рахунки, одержує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80 — 90% суми рахунків. Залишені 10—20% суми банк тимчасово утримує для компенсації ризику до погашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повернення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.
За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент. Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебіторських рахунків, а позичковий процент — від суми наданого клієнту авансу. У зв'язку зі швидким обігом дебіторських рахунків і викликаною цим нетривалістю строку користування авансом (позичкою) дохід банку від позичкового процента менший, ніж комісійні платежі.
Інвестиційні операції банків — це вкладення коштів банку у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період. Інвестиційні цінні папери — це боргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку з тим, щоб банк міг швидко продати їх у разі виникнення потреби в коштах.
Функції банківських інвестицій полягають у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійснюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: гарантування безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності.
Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.
Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються настільки, що він буде не в змозі виконувати своїх фінансових зобов'язань (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, погашати свої цінні папери).
Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці привабливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.
Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за облігаціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.
Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбаває банк, оцінювання якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.
Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.
Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти через продаж на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані найбільш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.
До комісійно-посередницьких операцій відносять такі дії банківських установ на замовлення клієнтів, які в момент їх здійснення не пов'язані із залученням банком додаткових ресурсів. Вони виконуються за рахунок наявних коштів клієнта-замовника (наприклад розрахунково-платіжні чи касові операції) або ж для цього взагалі не потрібні грошові кошти (наприклад, надання консультацій, зберігання цінностей у депозитарії банку тощо).
Така специфіка цих операцій зумовлює цілу низку відмінностей їх від активних і пасивних операцій:
— сформовані на їх основі послуги мають не процентну форму ціни та доходу від їх реалізації, а форму комісії, гонорару, тарифу і т.п.;
— у переважній більшості ці операції не відображаються на балансі банку, а обліковуються поза балансом;
— у переважній більшості ці операції не несуть у собі будь-якого, крім операційного, ризику для активів банку, а тому супроводжуються створенням страхових резервів;
— їх проведення не потребує процентних витрат на залучення грошових ресурсів, що зумовлює високу дешевизну цих операцій, економічність та вигідність для банку. Будь-який розвиток цих операцій та послуг є надійним шляхом розвитку бізнесу для тих банків, рівень капіталізації яких не дає змоги далі нарощувати свої дохідні активи і збільшувати процентні доходи. Тому найкращими вважаються конкурентні позиції на ринку тих банків, які мають найвищу частину доходів від комісійно-посередницьких послуг.
Найбільш успішні на цьому ринку банки зарубіжних країн уже надають 200 і більше таких послуг, заробляючи на них до половини своїх прибутків. Широке коло цих послуг вимагає чіткої їх класифікації для зручності управління ними. На жаль, це питання належно в літературі не розкрите. Існуючі класифікації зроблені в основному за формальними критеріями, а не за їх економічним змістом. Зокрема, за рівнем регульованості їх поділяють на ліцензовані і неліцензовані; за формою ціни відповідної послуги — на комісійні, гонорарні, тарифні; за рівнем ризиковості — на чисті і сурогатні; за зв'язком з активами і пасивами — на балансові і позабалансові.
До ліцензованих належать такі послуги, для надання яких банки повинні одержати ліцензію центрального банку. Зазвичай це послуги, пов'язані з організацією грошового обороту: розрахункові, касові інкасації та перевезення цінностей; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінностями за дорученням клієнтів та ін.
Комісійні послуги передбачають стягнення з клієнта плати у вигляді комісії. Це збереження цінностей у банківському сейфі (депозитарії), ведення реєстрів власників цінних паперів емітента, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтом, тощо.
Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату-гонорар. Це консультаційні, трастові, лізингові та інші послуги.
Чисті послуги — це послуги, що не несуть у собі будь-якого ризику для банку та його клієнта, крім ризику операційної помилки. Це, зокрема, інкасація готівки, розрахунково-платіжні операції, інкасація чеків і векселів та ін.
Сурогатними називаються послуги, які в кінцевому підсумку можуть зумовити значний ризик для банку і негативно вплинути на його баланс, хоч на момент здійснення операції такого впливу не було. Це гарантії, поручительства, аваль векселя, підтвердження акредитива, продаж кредиту та ін. Загроза ризику від таких операцій є цілком реальною і повинна враховуватися в практиці банківського менеджменту.
В Україні ринок комісійно-посередницьких послуг перебуває у стадії формування. Попит на деякі з цих послуг уже розвинутий добре, зокрема на розрахунково-касові послуги, інкасацію виручки тощо. На інші послуги попит все ще перебуває в зародковому стані. Проте є підстави очікувати швидкого зростання попиту на операції з цінними паперами за рахунок клієнтів та ін.
Як зазначалося на початку цього підрозділу бізнесові успіхи банку визначаються обсягом одержаного прибутку і зростанням ринкової вартості самого банку, що проявляється у зростанні на ринку ціни його акцій. Ключова роль у парі цих показників належить прибутку: чим вища динаміка його зростання, тим більші будуть у банку можливості збільшувати виплату дивідендів на акції, що стимулюватиме зростання попиту на них, а отже, і їх ринкової ціни. Тому основну увагу зосередимо на питаннях формування прибутку банку.
Прибуток у банківському бізнесі визначається так само, як і в будь-якому іншому — як частина грошового доходу банку, що залишається в його розпорядженні після покриття з доходу всіх поточних витрат, пов'язаних із забезпеченням його діяльності. Водночас формування банківського прибутку має суттєві відмінності, пов'язані з тим, що об'єктом банківської діяльності (об'єктом купівлі-продажу) є гроші. У зв'язку з цим через банк проходять два типи вхідних і вихідних грошових потоків із різним економічним призначенням. Потоки першого типу забезпечують формування пасивів і активів банку, на яких базується вся його діяльність — підтримання ліквідності, оптимізація ризиків, забезпечення дохідності і прибутковості та ін. Вхідними потоками тут є банківські вклади, позички в інших банках, внески у власний капітал банку та ін., а вихідними — надання кредитів, купівля цінних паперів тощо. Призначення цих потоків вимагає їх повного балансування, коли всі пасиви розміщуються в активи, про що свідчить баланс банку, в якому відображаються грошові потоки саме цього типу. Навіть такий актив, як готівка і кошти в НБУ, не є невитраченим доходом і не може бути прибутком; у нього зовсім інше економічне призначення — забезпечувати ліквідність банку, а не формувати прибуток.
Потоки другого типу забезпечують формування доходів і витрат банку і прямо стосуються його прибутку. Саме на цих потоках безпосередньо базується бізнесовий успіх банку — його прибуток, що вимірюється перевищенням доходів над витратами. Вхідними потоками тут є окремі види доходів — процентні, комісійні, торговельні, дохід від участі в капіталі та ін.
Вихідними потоками є окремі види витрат — процентні, комісійні, загальні адміністративні, витрати на персонал та ін. Ці потоки не відображаються на балансі банку, вони мають зовсім інше призначення, ніж пасивні кошти та їх вкладання в активи. Тому в управлінні цими потоками немає вимоги їх повного балансування, а скоріше навпаки — вимога перевищення вхідних потоків (доходів) над вихідними (витратами), яке й формує прибуток банку.
Принципова відмінність грошових потоків другого типу спричиняє потребу в розробленні для управління цими потоками та формуванням прибутком банку зовсім іншого, ніж баланс банку, документа — звіт про прибутки (збитки) банку, що відображає укрупнені види доходів і витрат за групами операцій. Такий звіт у зведеному по всіх банках України вигляді за дев'ять місяців 2005 р. подано в табл. 14.2.
Таблиця 14.2 ЗВЕДЕНИЙ ЗВІТ ПРО ПРИБУТКИ БАНКІВ УКРАЇНИ за 9 місяців 2005 р., млн. грн | |||||
Доходи | Сума | % | Витрати | Сума | % |
1. Процентний ДОХІД | 13 154,8 | 69,4 | 1. Процентні витрати | 7560,6 | 43,3 |
2. Комісійний дохід | 4037,8 | 21,3 | 2. Комісійні витрати | 380,2 | 2,2 |
3. Торговельний ДОХІД | 797,4 | 4,3 | 3. Загальні адміністративні витрати | 2542,8 | 14,6 |
4. Дивіденди одержані | 23,2 | 0,1 | 4. Витрати на персонал | 3291,4 | 18,9 |
5. Інші доходи | 932,4 | 4,9 | 5. Інші витрати | 1344,3 | 7,7 |
Усього доходів | 18 945,6 | 100,0 | 6. Витрати на формування резервів | 1834,4 | 10,5 |
| 7. Сума витрат | 16 953,7 | 97,2 | ||
8. Прибуток до оподаткування | 1991,9 |
| |||
9. Витрати на сплату податку на прибуток | 483,8 | 2,8 | |||
Усього витрат з податком | 17 437,3 | 100,0 | |||
10. Прибуток після оподаткування | 1508,3 | —— |
З одержаних за дев'ять місяців 2005 р. 18,9 млрд. грн. валових доходів банки України витратили на забезпечення своєї діяльності та сплату податку на прибуток 17,4 млрд. грн., або 92,1%. Чистий прибуток одержали в обсязі 1,5 млрд. грн., що становить 7,9% валового доходу. За рахунок цих коштів банки виплачували дивіденди своїм акціонерам на рівні, що сприяв зростанню ринкової ціни, та здійснювали інші витрати, які згідно з чинним законодавством не можуть бути віднесені на собівартість банківських послуг.
Чи достатньо цього обсягу чистого прибутку для успішного розв'язання всіх завдань на забезпечення розвитку банків? Іншими словами, чи достатньо ефективною є бізнесова діяльність українських банків, щоб забезпечити адекватний приплив капіталу у цей сектор і зміцнити конкурентні позиції наших банків в умовах активної експансії іноземного капіталу?
Звичайно, відповідь на ці питання потребує ґрунтовного аналізу фінансового стану українських банків. Проте й один показник — дохідність власного капіталу, яка становить 4,9% від усього його обсягу і 10,9% відносно статутної його частини, дає підстави для висновку про низьку дохідність банківського бізнесу в Україні. Навіть якби весь обсяг прибутку був виплачений акціонерам у вигляді дивідендів, то й тоді рівень їх не перевищив би 11%. В той час як у 2005 р. вільні кошти можна було розмістити у строкові банківські депозити під 12-13%. Насправді банки витрачають на виплату дивідендів лише частину чистого прибутку, а багато з них взагалі їх не виплачують. Тому є підстави вважати, що рівень дивідендів відносно акціонерного капіталу не менше ніж удвічі нижчий процентних ставок за строковими депозитами. Отже, з суто бізнесових позицій власникові грошових коштів значно вигідніше розмісти їх у строкові депозити, ніж у статутний капітал. А якщо врахувати, що 2005 р. не був найбільш невдалим для банківського бізнесу, то стане зрозумілим, чому власники банків України в останні роки прагнуть вивести капітал з цього бізнесу як невигідного. Спочатку було продано кілька невеликих банків, потім середній банк «Ажіо», а в 2005-2006 рр. уже продані з числа найбільших банків «Аваль», «Укрсіббанк», «Укрсоцбанк», готуються до продажу й інші середні та великі банки. Причому купують українські банки переважно іноземні інвестори,
Звичайно, до продажу українських банків власників можуть спонукати інші причини, наприклад висока ризиковість банківництва, висока зарегульованість, несприятливий інвестиційний клімат у країні та ін. Усі ці чинники діють в Україні. Але той факт, що на українські банки існує попит насамперед іноземних інвесторів, свідчить про переважання низької дохідності бізнесу серед усіх чинників, що стимулюють власників банків до продажу. Адже всі ці чинники, крім дохідності, однаково впливають на поведінку вітчизняних та іноземних інвесторів — і перші, і другі не можуть послабити високі зовнішні ризики, знизити зарегульованість банківництва в Україні, поліпшити інвестиційний клімат та ін., тобто є екзогенними, лише дохідність бізнесу є для них чинником внутрішнього походження, який можна змінити власними зусиллями. Але зусилля ці в іноземних інвесторів значно більші, ніж в українських, оскільки у них значно більший досвід ведення банківського бізнесу та значно вищий рівень надійності та техніко-технологічної забезпеченості, ніж в українських.
Більше того, вимоги до рівня прибутковості в іноземних інвесторів значно нижчі, ніж в українських, оскільки ціна грошей (процентної ставки) у розвинутих країнах значно нижчі, ніж в Україні. Тому нинішня прибутковість 5-7% може задовольняти іноземних інвесторів, а якщо вони завдяки своїм перевагам на ринку підвищать її до 15%, що цілком можливо, то це буде безумовний успіх. Але прибутковість 5-7% не влаштовує вітчизняних інвесторів, оскільки у них є можливість більш дохідного розміщення коштів, зокрема у ті самі строкові депозити. А підвищити дохідність до бажаних 15% у сучасних умовах їм не під силу: все ще низька довіра до банків, щоб залучити достатні ресурси за низькими ставками депозитних процентів; надто низький рівень капіталізації, щоб прискорити зростання дохідних активів; досить високі ризики банківських активів, щоб можна було відчутно знизити витрати на формування страхових резервів для покриття відповідних збитків (у 2005 р. ці витрати на 22% перевищили обсяг чистого прибутку банків); стан менеджменту, технологій та професіоналізму кадрів у банках теж не сприяє зниженню витрат банків, насамперед загальноадміністративних та на оплату праці (скоріше навпаки — вимагає їх збільшення). Під тиском усіх цих чинників українські власники банків змушені їх продавати, а в іноземних інвесторів формується заінтересованість їх купувати.
14.5. Банківські ризики та основи їх менеджменту
Невід'ємною складовою банківської діяльності є ризики. Ризик — це ймовірність того, що очікувана подія не відбудеться і це призведе до небажаних наслідків. Банківська діяльність характеризується високою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. У банківській справі, як і в інших видах бізнесу, ризик пов'язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.
З позицій банку ризик — це ймовірність неотримання доходів або зменшення ринкової вартості капіталу банку внаслідок несприятливого впливу зовнішніх чи внутрішніх чинників. Такі збитки можуть бути прямими (доходи чи капітал) чи непрямими (накладення обмежень на здатність банку досягти поставлених бізнес-цілей).а
Висока ризиковість банківської діяльності зумовлена специфікою тих функцій, які виконує комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна, і здійснення кожної банківської операції пов'язане з можливістю реалізації кількох ризиків.
Оскільки банк одночасно здійснює й активні, і пасивні операції, виникають додаткові ризики, такі як ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву в строках залучення та розміщення коштів, валютний ризик. Це спонукає до пошуку особливих підходів до обмеження їх впливу, які дістали назву «управління активами і пасивами банку».
Діяльність операційних підрозділів, обов'язковість застосування високотехнологічних інформаційних та телекомунікаційних систем, необхідність постійного контролю, реалізація функцій маркетингової служби супроводжуються низкою функціональних банківських ризиків, яких можуть уникнути інші суб'єкти підприємницької діяльності.
Банківська система в більшості країн світу зазнає жорсткого регулювання з боку держави та спеціальних органів нагляду. Банк наражається на ряд зовнішніх щодо нього ризиків, причому деякі з них, наприклад ризик невідповідності умовам державного регулювання, мають першочергове значення в діяльності банку.
Незважаючи на те, що банківська діяльність супроводжується численними ризиками, саме банки покликані уособлювати надійність та безпеку. Оскільки банкіри працюють здебільшого з чужими грошима, то мають намагатися знизити ризиковість своєї діяльності навіть більше, ніж інші підприємці.
За джерелами виникнення банківські ризики поділяються на зовнішні і внутрішні.
До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його діяльності Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи в країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, введення ембарго, відміни імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання тощо.
Основними чинниками, які впливають на рівень зовнішніх ризиків, є політичні та економічні.
Серед зовнішніх ризиків НБУ рекомендовано виділяти п'ять основних груп:
· ризик форс-мажорних обставин — виникнення непередбачених обставин, які негативно впливають на діяльність банку чи (та) його партнерів;
· ризик країни — можливість настання несприятливих для діяльності банку умов у політичній, правовій чи економічній сфері країни, в якій проводить діяльність банк або його партнери, клієнти;
· зовнішньополітичний ризик — імовірність зміни міжнародних відносин, а також політичної ситуації в одній із країн, які впливають на діяльність банку або його партнерів (війни, міжнародні скандали, закриття кордонів і т. п.);
· правовий ризик — пов'язаний зі змінами законодавства різних країн;
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |