Сучасний напрям історичної освіти 4 3 страница

Навчання покликане сприяти розвитку, ставлячи нові зростаючі вимоги в галузі оволодіння історичним змістом й адекватними спосо­бами дії. Розумова діяльність учнів повинна бути достатньо важкою, але доступною. Доведено, що без достатнього рівня складності мис­лення не отримує важливих умов для досягнення вищих ступенів само­стійності. Оптимальна складність діяльності учнів може конкретно ви­значатися лише вчителем з урахуванням педагогічних умов у кожному класі.

Методична мета — створення на уроці умов для виявлення пізнаваль­ної активності учнів. Ця мета досягається у такий спосіб: вчитель ство­рює проблемні ситуації, колізії; використовує різноманітні форми і мето­ди організації навчальної діяльності, що дозволяють розкривати суб'єктний досвід учнів; складає й обговорює план уроку разом з учнями; створює атмосферу зацікавленості кожного учня в роботі класу; стиму­лює учнів до висловлювань, використання різних способів виконання за­вдань, не боячись припуститися помилки; оцінює не лише кінцевий ре­зультат, але й процес діяльності учня.

Учитель коригує відповіді учнів й узагальнює вивчений матеріал. На уроці розвивального навчання процес пізнання йде від учня. Учні спо­стерігають, порівнюють, групують, роблять висновки, з'ясовують зако­номірності. Учитель міняє характер завдань, прагне збудити дітей до ро­зумових дій. На уроці відбувається інтенсивна самостійна діяльність учнів, пов'язана з емоційним переживанням, включенням механізму творчості, допомогою і заохоченням з боку вчителя. Колективний по-

Методика викладання історії

шук, який спрямовується вчителем і супроводжується питаннями, що спонукають самостійне мислення учнів, пропонує пропедевтичні до­машні завдання.

Створення педагогічних ситуацій спілкування на уроці, що дозволя­ють кожному учневі проявляти ініціативу, самостійність, вибірковість в способах роботи, — характерна ознака таких уроків історії, яким при­таманна гнучка система. Виділені загальні цілі і засоби організації уроку в технології розвивального навчання конкретизуються вчителем залежно від призначення уроку, його тематичного змісту.

Таким чином, залучаючи учня до навчальної діяльності, орієнтованої на його потенційні можливості, вчитель повинен знати, якими способа­ми діяльності опанував школяр під час попереднього навчання, які пси­хологічні особливості цього процесу і ступінь осмислення учнями влас­ної діяльності.

У сучасній школі досить поширені групові технології. Організаційна структура групових способів навчання може бути комбінованою, тобто містити в собі різні форми: групову (коли один навчає багатьох), парну й індивідуальну. Груповий спосіб навчання чудово вписується в класно-урочну систему. У груповій технології можна виділити групову роботу (за принципами диференціації) і міжгрупову (кожна група має своє завдання в загальній меті). При правильному педагогічному керівництві й управ­лінні ці форми дозволяють реалізувати основні умови колективності: усвідомлення загальної мети, доцільний розподіл обов'язків, взаємну за­лежність і контроль.

Ця форма роботи краще, ніж фронтальна, забезпечує облік індивіду­альних особливостей учнів, відкриває великі можливості для кооперації, колективної пізнавальної діяльності. Дана технологія дозволяє навчати як сильних, так і слабких учнів, в основі підходу до дитини лежить спів­праця. Вона забезпечує активність навчального процесу і досягнення ви­сокого рівня засвоєння змісту, виступає потужним стимулюючим факто­ром у процесі розвитку дитини.

Групові технології (кооперовані технології) як колективна діяльність сприяють: взаємному збагаченню знаннями учнів у групі; організації спільних дій, які ведуть до активізації навчально-пізнавальних процесів; розподілу початкових дій і операцій (задається системою завдань); кому­нікації, спілкуванню, без яких неможливі розподіл, обмін і взаєморозу­міння, а також завдяки яким плануються адекватні навчальному завдан­ню умови діяльності й вибір відповідних способів дії; обміну способами дії для вирішення проблеми; взаєморозумінню, яке диктується характером включення учнів у спільну діяльність; рефлексії, через яку визначається

ставлення учасника до власної дії і забезпечується адекватна корекція цієї дії.

Головними особливостями організації групової роботи учнів на уроці є наступні: по-перше, клас під час такого уроку ділиться на групи для ви­рішення конкретних навчальних завдань; по-друге, кожна група отримує певне завдання (або однакове, або диференційоване) і виконує його разом під безпосереднім керівництвом лідера групи або вчителя; по-третє, за­вдання в групі виконуються у такий спосіб, який дозволяє враховувати й оцінювати індивідуальний внесок кожного члена групи; по-четверте, склад групи непостійний, він добирається з урахуванням того, щоб з мак­симальною ефективністю могли реалізуватися навчальні можливості кож­ного члена групи — залежно від змісту і характеру майбутньої роботи.

Керівники груп та їх склад добираються за принципом об'єднання школярів різного рівня навченості, інформованості з історії, сумісності учнів, що дозволяє їм взаємно доповнювати одне одного.

Однорідна групова робота передбачає виконання невеликими група­ми учнів однакового для всіх завдання, а диференційована — різних за­вдань різними групами. У процесі роботи заохочується спільне обгово­рення ходу і результатів діяльності, звернення за порадою одне до одного.

Під час групової роботи учнів на уроці зростає індивідуальна допо­мога кожному, хто її потребує з боку вчителя або своїх товаришів. Учень-консультант має можливість актуалізувати і конкретизувати свої знання з історії, які набувають гнучкості і закріплюються при поясненні своєму однокласнику.

Технологічний процес групової роботи проходить декілька етапів: під­готовка до виконання завдання, групова робота і завершальна частина.

Підготовка до виконання групового завдання включає постановку пізнавального завдання (проблемної ситуації), інструктаж про послідов­ність роботи, роздачу дидактичного матеріалу по групах.

Групова робота передбачає знайомство з матеріалом, планування ро­боти в групі, розподіл завдань усередині групи, індивідуальне виконання завдання, обговорення індивідуальних результатів роботи в групі, обго­ворення загального завдання групи (зауваження, доповнення, уточнен­ня, узагальнення) і підбиття підсумків групового завдання.

У завершальній частині, на останньому етапі, повідомляється про ре­зультати роботи в групах, аналізується пізнавальне завдання, робиться загальний висновок про групову роботу і досягнення поставленого за­вдання. Вчитель пропонує групі додаткову інформацію.

Під час групової роботи вчитель виконує різноманітні функції: конт­ролює хід роботи в групах, відповідає на питання, регулює суперечки, по-

Методика викладання історії 51

рядок роботи і, якщо необхідно, надає допомогу окремим учням або гру­пі в цілому.

Групова форма роботи на уроці може застосовуватися для вирішення майже всіх основних дидактичних завдань.

До різновидів групових технологій відноситься групове дослідження, яке проводиться з метою повторення і закріплення матеріалу після за­вершення певної теми або розділу програми. Під час групового дослі­дження консультант відповідно до переліку питань опитує кожного члена своєї групи. При цьому відповіді учня коментують, доповнюють і спільно оцінюють всі члени групи. Питання складаються вчителем. Таке дослі­дження, організоване в класі, проводиться в усіх групах одночасно. Бесі­да відбувається напівголосно, щоб не заважати одне одному.

Окрім високої інтенсивності групового дослідження, що дозволяє протягом уроку виявити знання всіх без винятку учнів, ця форма органі­зації колективної діяльності сприяє вихованню у школярів відчуття вза­ємної вимогливості і відповідальності за навчання.

Групові технології дозволяють проводити навчальні зустрічі з метою поглиблення знання матеріалу, шо вивчається на уроці та в позаурочний час. Навчальна зустріч може бути організована між двома командами па­ралельних класів або одного класу. Тему зустрічі, яка складається з під­готовчого періоду і власне зустрічі, визначає вчитель. Веде навчальну зу­стріч також вчитель. Зустріч відбувається за аналогією з оглядом, але має більш робочий характер. Це, по суті, поточний контроль знань, в якому використовуються групові форми.

Різновидом навчальної діяльності є диспут. Організація диспуту за­снована на висвітленні різних думок з найбільш дискусійної теми. Успіх дискусії багато в чому визначається темою, яка включає хоча б дві супе­речні позиції. Вчитель ретельно продумує завдання диспуту, його хід, можливі варіанти, висновки, яких учні повинні дійти в результаті обгово­рення. Слід дотримуватись правил ведення дискусії. На диспуті велика роль відводиться ведучому. Він зобов'язаний надавати слово бажаючим, стежити за дотриманням регламенту; черговістю виступів і піклуватися про те, щоб напруження зустрічі не спадало до кінця. Диспут не вимагає виставлення оцінок, ухвалення рішень. Його мета — навчитися логічно, доказово відстоювати свою точку зору, у відвертій суперечці показати учням істинність тієї або іншої позиції.

До групових технологій слід віднести також більшість технологій не­традиційних уроків, в яких має місце розподіл класу на будь-які групи. Наприклад: урок-конференція, урок-семінар, урок-гра, урок-подорож, інтегрований урок та ін.

і

Методика викладання історії

Методика викладання історії

у післялекційний час), де обговорюється проблема та виносяться пропозиції.

2. Завершальним етапом підготовки проекту є так званий публічний за­хист проекту, який за пропозицією самих учнів можна провести у формі конференції чи «круглого столу». Ця ділова гра передбачає ролі для учасників захисту проекту.

Необхідно сказати, що підготовка колективного проекту вимагає максимальної активізації як дослідницької, так і навчальної діяльності учнів. Проектна діяльність сприяє консолідації спільних зусиль учасни­ків, незалежно від того учні це чи вчителі. А головне — дає можливість молодій людині самостійно здобувати знання, пізнавати світ, самостійно розв'язувати поставлене перед нею завдання.

Крім того, для здійснення успішної проектної діяльності необхідно дотримуватися чітко визначених правил:

у команді не повинно бути лідерів (усі члени команди рівні);

команди не змагаються;

• усі члени команди мають отримувати задоволення від спілкування одне з одним та від того, що вони разом виконують проектне завдан­ня;

• кожен має отримувати задоволення від почуття впевненості в собі; усі повинні проявляти активність і робити свій внесок у спільну спра­ву (не може бути так званих «пасивних партнерів»);

• ВІДПОВІДаЛЬНІСТЬ за Кінцевий результат несуть усі члени команди, які

виконують проектне завдання.

Як свідчить аналіз практичних напрацювань учителів, під час роботи над проектом створюється особливий простір взаємовідносин, який за­безпечує діяльність учнів та вчителів у новій освітній парадигмі. У такому освітньому просторі немає місця для нудьги, пасивності та страху. Тут учень відчуває радість від подоланих труднощів навчання. Він відкриває світ для себе і себе в цьому світі. Таким чином, вчитель веде учня шляхом суб'єктивного відкриття, керує проектною діяльністю школярів, складо­вими елементами якої є і проблемно-дослідницька, і рефлексивна, і ко­мунікативна, і самовизначальна та багато інших видів діяльності.

Розкриваючи особливості кожної з технологій, що досліджуються, можна визначити, які саме здібності вони розвивають в учнів:

самовизначальна — здатність до самостійного й обгрунтованого ви­бору, самовизначення з мстою д\яз\ьност\, способе та засобів, шляхів вирішення та ін.;

• комунікативна — здатність до спілкування, діалогу, конструктивної критики та пошуку рішення;

Левітас Ф. Л., Салата О. О,

Методика викладання історії

важливіших проблем сучасної освіти — формування цілісної свідомості особистості.

Формування цілісної свідомості тісно пов'язане з умінням інтегрува­ти (синтезувати) знання. У процесі навчання широко використовуються різні способи впорядкування знань, до них можна віднести і метод моде­лювання, який застосовується на звичайних уроках. Створюючи модель, учень встановлює структуру (будову) об'єкта, його внутрішні зв'язки, розглядає об'єкт у розвитку. В процесі моделювання учень інтегрує, об'єднує знання в цілісну систему.

Розробляючи модель історичної події чи явища, учень прагне пізнати історичний процес в цілому, результати спеціальних досліджень та спо­стережень. Виявляти своє ставлення до історичної події, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки між об'єктами і явищами вчить робота над вигаданою моделлю. Психологи доводять, що в учнів усвідомлення дійс­ності відбувається через уявлення. Перш ніж навчитися глибоко прони­кати у сутність причинно-наслідкових зв'язків навколишнього світу, лю­дина повинна пройти в дитинстві період розумових вправ. Ці вправи являють собою власне бачення предметів та явищ.

Пропонуємо інноваційну технологію «Діти пишуть історію». її кон­цепція утому, що школярі працюютьздокументально-методичними комп­лексами (ДМК) і самі висувають ті або інші версії історичних подій — самі пишуть історію. Наприклад, у 8-му класі дітям пропонується написати свій підручник вітчизняної історії, в якому всі тексти, питання і завдання, ілюст­рації, карти, схеми — результат колективної роботи школярів.

ДМК складається за певним правилом і функціонує як квазітвір, тоб­то ЦІЛЄ поле різних, але рівноправних інтерпретацій і прочитань. Це до­зволяє організувати в класі навчальний діалог, основною ознакою якого є непередбачуваність кожного наступного кроку в пізнавальній діяльнос­ті. Якщо ДМК складений правильно, то можуть виникнути навіть взає-мовиключні версії тих або інших подій.

Замість пояснення або розповіді виникає бесіда; особливе значення набуває репліка, іноді згорнута до вигуку, іноді розгорнена в просторовий діалог, який є відповіддю на чужу репліку і містить у собі передбачення мовної реакції співрозмовників.

В основі даної технології лежить розвиток історичного мислення, під яким розуміється набір розумових стратегій, що дають школяреві можли­вість самостійно збудувати інтерпретацію тих або інших подій, подолати історіографію, побудовану на необ'єктивності та міфах.

Тексти (ДМК) забезпечують ведення діатогу в класі. Основний прин­цип технології — робота зі справжніми текстами епохи, що вивчається.

Слово «текст» розуміється в семіотичному плані: рештки жител, предмети побуту, наскальний живопис і т. ін. Тільки у роботі із справжніми залиш­ками минулого може бути сформульована проблема історичної істини.

Питання до текстів організовуються на двох рівнях: репродуктивному (відповідь лежить на поверхні документа) і творчому (школяр повинен побачити приховані факти, датувати документ, визначити круг можливих авторів). Питання першого рівня допомагають учневі засвоїти текст, уві­йти до нього. Творчий рівень роботи з документом передбачає активне залучення позатекстової інформації, облік формулярного, лінгвістично­го, стилістичного та інших пластів документа, що вивчається.

Процес мислення починається там, де є місце подиву, де народжуєть­ся запитання. Працюючи над створенням моделі, вчитель навчає учня бачити незнайоме в добре знайомому, показує об'єкт так, щоб дитина здивувалася тому, що по-новому відкрилося для неї. Учні повинні навча­тися розглядати предмети, виділяти характерні ознаки та властивості, по­рівнювати. Свої знання про предмет учні переносять на модель. Модел­лю може бути як уявна подія, гіпотеза, так і гра.

Гра виступає як специфічна форма пізнання, вона завжди спрямова­на у майбутнє, бо в ній моделюються якісь життєві ситуації, необхідні особистості для виконання соціальних, професійних, творчих функцій.

У грі пізнавальне завдання постає перед учнями у вигляді ігрової за­дачі, яка природно залучає учнів до активізації розумових процесів. А це є однією з причин успішного розвитку мислення, бо навчальне завдання сприймається учнями на позитивно-емоційній основі, для учня воно ви­ступає як самостійно обране.

У процесі викладання історії все важливішу роль відіграють ділові ігри. Гра — один із видів діяльності людини і є найстарішою, можливо, найбільш універсальною формою навчання всіх. Навіть дорослі люди найбільш серйозних професій «програють» найвідповідальніші ситуації своєї діяльності. До гри ми звертаємося, наприклад, коли плануємо важ­ливу розмову, яка має відбутися, чи коли аналізуємо причини будь-якої життєвої невдачі.

Гра — це «дитина праці». Дитина, спостерігаючи за діяльністю дорос­лих, переносить її у гру. Потреба діяти та чинити, як дорослий, яка ви­никає у дитини, не завжди задовольняється. Граючи, дитина приймає на себе соціальну функцію дорослого та відтворює її у власних діях.

Рольова гра є особливою формою моделювання учнем відносин у правилах визначених ролей. У ній відбувається розвиток розумової ді­яльності з символами та значеннями, формування уявлень, орієнтація у вчинках та мотивах діяльності.

Методика викладання історії

Гра за правилами — вид колективної чи парної гри, в якій дії учасни­ків регламентовані попередньо сформульованими правилами. Ігри ді­ляться на інтелектуальні та рухомі.

Пізнавальні, дидактичні ігри відповідають загальному психічному розвитку учня, його різним пізнавальним здібностям.

Щоб продемонструвати, як технологія моделювання використову­ється у курсі історії України, пропонуємо ілюстрацію одного із уроків.

Розділ 9. УРОК ІСТОРІЇ

У школах України за основну прийнята класно-урочна форма органі­зації навчання. Клас — це група учнів постійного складу: вони мають приблизно однаковий вік (у денній школі), навчаються за однаковою програмою, зобов'язані систематично відвідувати уроки і готувати до­машні завдання.

Уроки історії — це заняття, які вчитель веде з класом в школі: вони мають однакову тривалість, проводяться за розкладом, у сумі повинні ви­черпати вивчення програми.

Існують інші форми організації навчання: семінари і конференції, на­вчальні екскурсії, додаткові заняття, консультації і т. ін. Найважливіше значення має домашня робота учнів. Висока ефективність навчання дося­гається лише за умови умілого використання всіх форм його організації.

Урок історії — це частина навчального процесу, але не механічно обу­мовлена і замкнена, алогічно і педагогічно завершена. Урок історії є час­тиною змісту, що посідає певне місце в системі шкільного курсу і побу­дований за проблемно-хронологічним принципом: події та явища представлені в комплексі на кожному даному відрізку часу.

Урок історії — це закінчений у змістовному, часовому та організацій­ному плані відрізок (етап, ланка, елемент) навчального процесу. Урок має ряд переваг порівняно з іншими формами, зокрема, індивідуальною: він вирізняється більш чіткою організаційною структурою; створює сприят­ливі передумови для взаємонавчання, колективної діяльності, змагання, виховання і розвитку учнів. Разом з тим, дана форма навчання не позбав­лена недоліків, що знижують її ефективність, головний серед яких — опо­ра (орієнтація) на «середнього» учня.

Серед загальних вимог, яким повинен відповідати якісний сучасний урок історії, висуваються такі.

1. Використання новітніх досягнень історичної науки, передової педа­гогічної практики, побудова уроку на основі закономірностей на­вчально-виховного процесу.

Методика викладання історії

Найважливішими категоріями методики навчання історії є завдання навчання, зміст освіти, структура історичного знання, джерела, з яких учні черпають знання, форми навчальної роботи, ланки процесу навчан­ня, методика розвитку мислення та ін. Усі ці проблеми знаходять відо­браження в уроці. Важливою проблемою, яку доводиться вирішувати те­оретику і практику, є визначення типу уроків. Кожен урок, будучи елементом процесу навчання і системи змісту курсу, відноситься до того або іншого типу (групи) уроків, що має певні інтегральні ознаки. Тип уроку впливає на якість навчання і розвитку учнів.

Серед вчителів і методистів існують різні точки зору на типологію уро­ків залежно від визначення головного принципу: за провідним методом, за ланками процесу навчання, за діяльністю учнів та ін. У методиці викладан­ня історії найбільш поширена класифікація за ланками процесу навчання:

1) урок, що містить всі ланки процесу навчання, — комбінований, або складний,урок;

2) урок вивчення нового матеріалу;

3) повторювально-узагальнювальний урок;

4) урок перевірки та обліку знань.

Методисти вважають більш доцільною саме цю класифікацію. Вона дає можливість чітко визначити основне дидактичне завдання кожного уроку, структуру системи уроків за типами. У цій системі повинні пере­важати уроки вивчення нових знань і комбіновані, що підтверджується практикою. Для учнів 5-6-х класів найбільш плідними є комбіновані

УРОКИ, ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ Оптимальною ЗМІНОЮ видів навчальної ДІЯЛЬ­НОСТІ.

Особливий тип уроку представляють семінарські заняття з історії. Широке застосування в старших класах лекційно-семінарської форми навчання вимагає подальшої теоретичної і практичної розробки методи­ки таких уроків.

За сучасних умов учителі прагнуть розробити нові форми проведення навчальних занять, вийти за рамки шаблону. Можна виділити такі групи нестандартних уроків:

1. Уроки у формі змагань та ігор: конкурс, турнір, естафета, дуель, КВК, ділова гра, рольова гра, кросворд, вікторина.

2. Уроки, засновані на формах, жанрах і методах роботи, відомих у сус­пільній практиці: дослідження, аналіз першоджерел, коментар, ін­терв'ю, репортаж, рецензія.

3. Уроки, що нагадують публічні форми спілкування: прес-конферен­ція, аукціон, бенефіс, мітинг, регламентована дискусія, панорама, те­лепередача, телеміст, діалог, усний журнал.

Методика викладання історії

учнів. Якщо планується опитування, то формулюються основні і додат­кові питання. Під час вивчення нового матеріалу планується логіка його розкриття та діяльність учнів у процесі викладу матеріалу вчителем або програмується самостійна робота учнів з певними джерелами інформації. У плані уроку обов'язково необхідно передбачити зворотний зв'язок між учнями та вчителем у вигляді орієнтовної відповіді на проблемне питан­ня, поставлене на початку уроку або його частини, обговорення письмо­вого завдання, загального висновку за змістом уроку та ін. Визначаючи домашнє завдання, вчитель повинен пояснити його, дати інструкцію що­до виконання.

Урок будь-якого типу характеризується варіативністю методики його проведення. У ході уроку повинна забезпечуватися активна пізнавальна діяльність школярів при повному контакті з ними вчителя. Повноцінний урок показовий реалізацією завдань освіти, виховання і розвитку учнів в їх поєднанні.

Розділ 10. ПОЗАКЛАСНА РОБОТА З ІСТОРІЇ

Дуже важливим фактором у вивченні історії є також позакласна робо­та, її, як і уроки, необхідно планувати, враховуючи індивідуальні особли­вості та здібності кожного учня. Позакласна робота з історії допомагає глибше вивчити предмет.

Позакласна робота повинна мати зв'язок з уроками, бути спрямована на розвиток в учнів пізнавальної діяльності, здатність оцінювати окремі ■ історичні події з позицій сьогодення.

Основними напрямками та формами позакласної роботи є:

краєзнавча робота в школі та поза її межами;

шкільні конкурси з історії;

екскурсії з історичної тематики;

політичний клуб;

• зустрічі з відомими політичними діячами;

• дослідницька робота;

розробка та створення проектів за історичною тематикою; проведення дискусій, «круглих столів», конференцій.

Щоб організувати будь-яку форму позакласної роботи необхідно про­думати тематику та розробити методику організації того чи іншого заходу

Процес навчання історії ставить за мету розвиток особистості учня, його особистих якостей. І саме позакласна робота у комплексі з урочною системою забезпечує гармонійну реалізацію всіх своїх функцій.

Левітас Ф. Л., Салата О. О,

Методика пропонує учителям організацію та проведення такої поза-класноїроботи:

1. Створення учнівських проектів. Ефективним засобом навчання учнів вільно висловлюватися є учнівські проекти, які дають змогу створити демократичну атмосферу, залучити учнів до обговорення важливих для них проблем і прийняття рішень.

2. Організація та проведення краєзнавчих екскурсій по Україні та поза її межами.

Це можуть бути екскурсії, спрямовані на поглиблене вивчення крає­знавчого матеріалу, яке відповідає шкільній програмі з історії, або збирання матеріалів для створення в школі краєзнавчого музею.

3. Організація клубу для зустрічі з відомими діячами науки, культури та по­літичними діячами, організація за їх участю дискусій та «круглих столів».

4. Організація та проведення брейн-рингів, предметних та міжпредмет-них конкурсів між школярами, історичних турнірів, олімпіад, конфе­ренцій та ін.

5. Відвідування учнями історичних архівів та музеїв.

Відвідування проводиться організовано й цілеспрямовано під керів­ництвом учителя історії, є необхідним для зібрання матеріалів для проведення історичних досліджень.

Більш детально з напрямками позакласної роботи ви можете позна­йомитись у книзі «Позакласна робота».

Розділ 11. УЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ,

ЙОГО ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ

Формування демократичної держави і громадянського суспільства визначає нові завдання історичної освіти в школі. За сучасних умов вона повинна виробити нові принципи поведінки особистості і нові відноси­ни між людиною і державою. Шкільна історична освіта покликана дати учням не лише суму принципово нових знань, але й сприяти серйозній внутрішній роботі із формування власного ставлення до ідей і цінностей громадянського суспільства і правової держави. Вивчення історії повин­не допомогти учням відповісти на головні запитання суспільного розвит­ку: які відносини існують між особою, суспільством та державою?

Еволюція сучасної освіти, її інтернаціоналізація, зміна пріоритетів та якості шкільної освіти неминуче призведуть до зміни тієї ролі, яку тради­ційно виконував вчитель історії. Сучасна школа втрачає монопольне право на освіту, а вчитель перестає бути єдиним носієм знань. Безумов

йбутніх громадян виховують не тільки вчителі, проте їхня роль зали­шається дуже важливою. Щоб зберегти за собою цю роль, вчитель пови­нен прийняти виклик часу, удосконалитися відповідно до його вимог.

Вчитель у школі — це провідник ідей демократичної освіти, оі втілює достатньою мірою цінності громадянського суспільства.

Все це передбачає наявність у педагога таких якостей, як: чітка гро­мадянська позиція; система цінностей, куди входить визнання багато­манітності світу і толерантність; демократичний стиль роботи; висока комунікативна культура, здатність залучати учнів до планування і регу­лювання освітнього процесу.

Численні публікації з проблем освіти, анкетування та опитування свідчать про те, що найскладнішою та найбільш актуальною проблемою у справі підготовки вчителя є ліквідація усталених стереотипів діяльнос­ті, мислення і поведінки, що склалися в умовах одноманітної, заідеологі­зованої системи освіти та авторитарних методів навчання, що панували тривалий час у вітчизняній школі. Попри велике бажання виховувати де­мократичну особистість, вчителям важко це зробити, не маючи достат­ньої підготовки, адже основна частина педагогів-істориків отримала про­фесійну підготовку ще до здобуття Україною незалежності.

Зазначене не дає підстав для оптимістичних оцінок загального про­фесійного рівня та соціальної активності вчителів. Однак причини цього явища не лише особистісні, вони мають і соціальну природу. Мізерний рівень заробітної плати, низьке матеріально-технічне та інформаційне забезпечення школи не стимулюють підвищення професійного рівня вчителя, а також призводять до зниження його загального соціального статусу.

В умовах політичної нестабільності українського суспільства, його ідеологічної розрізненості на вчителя покладається велика відповідаль­ність за долю молодих громадян країни.

Необхідною умовою висококваліфікованого викладання суспільних дисциплін у шкільній системі освіти є наявність демократично мислячо­го, поінформованого та компетентного вчителя, ознайомленого із нови­ми досягненнями та науковими і педагогічними дискусіями на націо­нальному й світовому рівнях. Жодна професія не вимагає від людини такого постійного самовдос к оналення, я к від педагога. Змінилась не ли­ше сума знань, необхідних сучасній людині, ще більші зміни відбулися у способах вивчення нового. Проте необхідно зазначити, що в Україні, та й багатьох інших країнах світу, все гострішою стає проблема нестачі висо­кокваліфікованих кадрів, зокрема педагогів-істориків. Частково це можна пояснити нестачею ресурсів, порівняно низькою зарплатою і незначними

Методика викладання історії, 65

Дата добавления: 2015-09-29