Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній Рим мав сприятливі умови для формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю.
Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов´язані з аграрними справами. Про це свідчать "Закони XII таблиць" (451-450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162- 133 pp. до н. е.) і Гая (153-121 pp. до н. е.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Верґілія (70-19 pp. до н. е.).
Аграрна тематика виявилась тоді такою актуальною, що на ній зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234-149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря... Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою... шляхетні".
Землеробські заняття, на думку Катона, стоять вище від будь-яких інших, не кажучи вже про лихварство, яке ганебніше від злодійства. Тому Катон давав пораду, як краще вести сільське господарство. "Якщо ти мене запитаєш, який маєток поставити на перше місце, я, - відповідав Катон, - скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці... З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток".
Агрономічні поради Катона чергувалися з економічними. Він казав, що "потрібно перевірити кількість грошей і хліба, то, що підготовлено для годівлі худоби; кількість вина, масла, що продано, що виручено, що залишилось, що можна продати... Господар повинен розпорядитись роботами... Він повинен здійснити продаж: продати масло, якщо добра ціна, вино, продати надлишки зерна, старих волів, хирляву худобу, хирлявих овець (вовну, шкіри, старий віз, старі залізні знаряддя), пристаркуватого раба, хворого раба і взагалі продати все, що непотрібне. Господар повинен прагнути продавати, а не купувати".
Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів.
Варрон Марк Теренцій (116-27 рр. дон. е.), як і Катон, вболівав за долю сільського господарства. Він залишив у спадок три книги "Про сільське господарство", в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.
Однак Варрон був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, - твердив Варрон, - не без підстав надавали перевагу римлянам - селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику...". Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар - не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".
Ставлячи землеробство вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу - скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, - казав він, - є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей".
Найбільше, а саме 12 книг "Про сільське господарство", написав Колумелла Люцій Юній Модерат (І ст. до н. е.). Навіть нині не можна без хвилювання сприймати слова Колумелли з передмови до першої книги, в якій він називає землю матір´ю, божественним творінням. "Ми, - писав він, - віддаємо сільське господарство, як катові на поталу, найнегіднішому із рабів, а за наших предків тим займалися найліпші люди і робили це якнайкраще".
Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, - вважав Колумелла, - передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів".
Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку..." - Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.
Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя.
До когорти мислителів-аграріїв належав Гай Пліній Старший (23-79 pp. до н. е.), який, щоправда, не написав твору про організацію сільського господарства, але, спираючись на праці Катона, Варрона, Колумелли та інших своїх попередників і сучасників, створив енциклопедичну "Природну історію" у 37 книгах. У них він виступив як дбайливий господар усього сущого на землі та самої землі. "Потрібно, - писав Пліній, - передусім заступитись за землю і прийти їй на допомогу... Ми накидаємось на неї із звинуваченням у наших власних злочинах і на неї звалюємо нашу вину".
Ці роздуми актуальні й в наш час. Взагалі римська аграрно-економічна думка - це видатне явище в розвитку економічної науки і світогляду. Твори економістів-агрономів стародавнього Риму так потужно насичені знанням господарської дійсності, що вони досі становлять науково-теоретичний і практичний інтерес. Без історії немає теорії. Цю істину особливо яскраво підтверджують мислителі античності, без знання спадщини яких важко збагнути логіку розвитку економічної думки в наступні періоди, зокрема, в середньовіччя.
У період античності були закладені основи всіх наук, у тому числі й економічної теорії, у розвитку якої взяв участь і Анахарсій з українського Подніпров´я. Це факт знаменний і вартий поцінування.
Меркантилізм - це перша концепція доринкової економічної теорії, перший вияв політекономії. У Західній Європі меркантилізм зародився на початку XVII ст. Головною умовою його виникнення були розпад феодалізму і зародження капіталізму. Зародження і розвиток капіталістичного виробництва привели до виникнення світового ринку. Початок формуванню світового ринку поклали Великі географічні відкриття XV-XVII ст. З розвитком світового ринку почали зростати перш за все обсяги зовнішньої торгівлі. Велику роль у розвитку капіталістичного виробництва відіграв торговельний капітал. Світова торгівля привела до зосередження багатства як у окремих осіб, так і в окремих держав. Разом із капіталістичними відносинами розвивалась і економічна думка. Розпад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталістичного ладу - все це привело до появи і розвитку течії економічної думки під назвою меркантилізм.
Меркантилізм - перша в історії економічної думки спроба теоретично обґрунтувати необхідний напрям національної економічної політики. Ця система економічних поглядів характеризується такими загальними ознаками: об'єктами дослідження є торгівля і грошовий обіг як джерела і сфера багатства; багатство ототожнюється із золотими і срібними грошима та скарбами; безпосереднім джерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі; нагромадження грошового багатства можливе тільки за відповідної економічної політики держави, яка бере під контроль зовнішню торгівлю.
Термін «меркантилізм» і «меркантильна система» вперше вжив французький фізіократ Оноре Мірабо 1763 року, а згодом їх ввів у широкий обіг Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі «Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі» (1664) Томас Ман. Він писав: «Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього». За Шмоллером, меркантилізм — це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Джон Кейнс у своїй «Загальній теорії…»(1936).
Відповідно до меркантилістів:
багатство – це гроші, а гроші – це золото та срібло
товар має вартість, так як він купується за гроші
джерелом багатства є зовнішня торгівля.
Меркантилізм належить епосі, коли домінувала торгівля, і великі гроші приносила зовнішня торгівля.
Це зараз у 20 столітті патріарх маркетингу Ф. Котлер стверджує, що прибутковість капіталовкладень у виробництво, вище, ніж в сферу обігу – торгівлю.
Предмет дослідження у меркантилістів.
Тут доцільно порівняти це вчення з поглядами античного світу. Основним принципом давніх теорій був арістотелівський поділ господарства на економіку і хремастику. Основне значення з точки зору античних економістів належало саме хремастиці.
У центрі уваги меркантилістів постає саме “породження грошей грошима” тобто:
сферою дослідження економічних явищ у меркантилістів виступає сфера обігу.
Методологічні дослідження передбачали відбір економічних фактів та їх опис.
Мета дослідження у меркантилістів – обгрунтування державної економічної політики.
Меркантилістська концепція багатства:
багатство це гроші
виробництво створює умови для росту багатства і тому його потрібно розвивати
джерелом багатства є зовнішня торгівля
прибуток утворюється в сфері обігу, тому що товари продаються по вищій ціні, ніж купуються. Таким чином ціна продажу більша за ціну купівлі.
джерелом збагачення є тільки зовнішня торгівля. Національна торгівля не збільшує національного багатства, але може забезпечити процвітання окремих осіб.
баланс зовнішньої торгівлі повинен бути активним, тобто імпорт повинен бути менший за експорт
Головні напрямки політики меркантилізму.
Сприяння збільшенню виробництва товарів для експорту, за рахунок розвитку промисловості, особливо мануфактурної.
Активний протекціонізм, що захищав власного виробника, “охороняв” національний ринок від імпортних товарів. Це ставало можливим в результаті підтримки експансії торгового капіталу, особливо при сприянні створення монопольних торговельних компаній. Логічним наслідком цих дій держави з’явився ще один напрямок політики меркантилізму – розвиток судноплавства та захват колоній.
Необхідність мати кошти для реалізації цієї політики призвало до різкого підвищення податків.
Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і був актуальним до кінця XVI ст. На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами були малорозвинені і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо в торгівлі ранні меркантилісти вважали за доцільне: 1) встановлювати максимально високі ціни на експортовані товари; 2) всебічно обмежувати імпорт товарів; 3) не допускати вивезення з країни золота і срібла. Для раннього меркантилізму (монетарного) характерна теорія грошового балансу (монетарна теорія), яка ставила два завдання: 1) зберегти гроші в певній країні; 2) залучити якомога більше грошей із-за кордону. Пізній меркантилізм охоплює період початку XVII - середини XVIII ст. Основними представниками були Т. Мен, А. Монкретьєн, А. Серра.
На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами стають більш розвиненими, що було зумовлено заохоченням розвитку національної промисловості та торгівлі. Для пізнього меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, яка ґрунтується на таких основних положеннях: 1) джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі; 2) держава збагачується тим більше, чим більше експорт товарів переважатиме над імпортом;
3) головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважаються: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; 4) недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.
У своєму розвитку меркантилізм пройшов два історичні етапи (рис. 3.1):
ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи;
пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи.
Ранній меркантилізм (монетарна система) виник до початку епохи великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Зростання товарообігу у країнах Західної Європи у XIV—XV ст. наштовхнулось на нестачу золотих і срібних монет. Італія та Португалія, які в силу різних обставин мали достатню кількість грошей, активізували економічний розвиток своїх національних господарств і зайняли провідні позиції у світовій торгівлі. Поступово склалося враження, що наявність ресурсів дорогоцінних металів — вирішальний фактор зростання національного багатства.
Одним із перших авторів металічної теорії грошей був французький схоласт Ніколь Орезм, автор "Трактату про походження, природу, юридичне підґрунтя та зміну грошей" (1360 p.), який стверджував, що в домонетний період золото та срібло обертались як звичайні товари. Незручність прямого товарообміну сприяла перетворенню їх на "штучний інструмент обміну". При цьому благородні метали стали грошима виключно завдяки своїм природним властивостям.
Представники металічної теорії грошей різко виступали проти псування монет, яке здійснювалось королівською владою європейських країн починаючи з XV ст. Неминучим наслідком псування монет стало зростання цін, втеча повноцінних грошей за кордон і накопичення їх у вигляді скарбу. Факт вилучення повноцінних грошей з обігу і заміни їх неповноцінними був помічений у середині XVI ст. одним із ранніх меркантилістів Томасом Грешемом, фінансовим радником королеви Єлизавети, і отримав назву "закону Грешема".
Пізній меркантилізм (мануфактурна система) виник у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошувалось на економічній безплідності монетарної системи та недоцільності політики утримування грошей у країні. Відмовившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту товарів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилісти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іноземних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок:
а)форсування експорту шляхом стимулювання національного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині;
б)розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. "Я стверджую, що грошима потрібно користуватись, щоб розширити нашу торгівлю, — писав відомий меркантиліст Т. Мен, — завозити у країну більше іноземних товарів...для того, щоб перепродувати їх в інші країни і таким шляхом заробляти значні суми".
Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо.
Вивчаючи це питання, необхідно враховувати, що сучасні уявлення про економічну думку середньовіччя так само, як і про економічну думку стародавнього світу, ґрунтуються, головно, на матеріалах тогочасних літературних джерел. Економіка доби середньовіччя була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки, просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.
Серед юридичних пам'яток, які дають уявлення про економічну думку країн Західної Європи доби середньовіччя, зокрема раннього, найвідомішими є «Салічна правда» (V ст.) і «Капітуля-рій про вілли» (початок IX ст.). «Салічна правда» (Салічний закон) — запис давнього звичаєвого права племені салічних франків, у якому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і поступового майнового розшарування через виникнення і розвиток індивідуально-родинної власності. «Капітулярій про вілли» дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.
Економічна думка класичного середньовіччя, як і в попередній період, розвивалася під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, лідером так званої пізньої школи канонізму, який висловив багато важливих економічних ідей, був Тома Аквінський (Аквінат) (1225/26—1274). Його основними творами є «Сума проти язичників» та «Сума теології», де він обстоює централізацію влади, визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.
Тома Аквінський, будучи прихильником натурального господарства, визнавав, проте, необхідність обміну. Тому розгляд його міркувань з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей тощо має неабияке значення. При цьому потрібно звернути увагу на двоїстість характеристик і оцінок, які він дає економічним категоріям та явищам. Так, Аквінат дав своє тлумачення «справедливої ціни» — категорії, яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна». Витратний принцип установлення «справедливої ціни» Тома Аквінський уважав недостатнім, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». «Справедливі ціни» можуть бути джерелом примноження приватної власності й створення «помірного» багатства.
У своїх поглядах на торговий прибуток та лихварський процент Тома Аквінський також займав двоїсту й компромісну позицію, засуджуючи такого роду доходи як самоціль, єдину мету торгової та лихварської діяльності. Водночас, він виправдовував їх як плату за працю (у тому числі пов'язану з поліпшенням речі продавцем), відшкодування транспортних та інших витрат, винагороду за ризик та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позикодавець міг би мати, використавши позичені гроші у власних інтересах.
Гроші (монети), на думку Аквіната, виникли для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» монети. При цьому слід звернути увагу на двоїстість підходу Томи Аквінського й до цього питання. З одного боку, він виступав проти псування монети, а з другого — уважав, що «номінальну цінність» монети може визначати держава і припускав можливість її певного відхилення від «внутрішньої цінності».
Економічна думка середньовічної Західної Європи, як уже зазначалося, знайшла відображення також у різноманітних релігійних єресях, вивчення яких дасть можливість зрозуміти, що всі вони завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежене нагромадження власності церквою тощо.
Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про тогочасні економічні погляди, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Найвідомішими з цих пам'яток є «Руська правда» (зведення законів давньоруського права XI—XII ст.), «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У них певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави, зокрема соціальну структуру й відносини власності, суспільний поділ праці, товарно-грошові відносини, джерела доходів Київської держави тощо. Тому головну увагу під час вивчення економічної думки України доби середньовіччя необхідно приділити передовсім саме цим писемним джерелам.
У найрізноманітніших документах XIV—XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) також відображено відносини вотчинної форми, тогочасну систему повин-ностей, певні аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тому числі земельних володінь. Належний внесок у розвиток економічної думки України зроблено так званою полемічною літературою, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму. Так, твори Івана Вишенського наголошують на проблемах соціальної рівності, оскільки майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей, показують основні форми привласнення продукту праці селян і ремісників панами, шляхтою, духівництвом, торговцями.
У найрозвиненішому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.
Наприкінці XVII століття меркантилізм поступово втрачає свою актуальність і популярність в силу об'єктивних обставин. На зміну йому приходить новий напрям економічної думки "класична політекономія".
Цьому сприяли об'єктивні історичні передумови: зароджується машинна індустрія; починається епоха великих винаходів. Унаслідок буржуазних революцій у західноєвропейських країнах з'являються нові класи - підприємці (буржуазія) і наймані робітники (пролетаріат); зростають міста і міське населення; розвивається банківська система, створюються біржі та акціонерні товариства. Не тільки торгівля, а й виробництво стає у більшій мірі капіталістичним.
У результаті цього визначилися такі об'єктивні категорії як "капітал", "прибуток", "відсоток", "земельна рента", "заробітна плата" - все це могло вже бути об'єктом спостереження й наукового аналізу.
Класики (на той час як представники нових поглядів) розвінчали меркантилізм і протекціоністську політику в економіці, висунувши альтернативну концепцію економічного лібералізму. Головним девізом нового напряму економічної думки (класичної школи) став принцип "Laissez faire", що у буквальному перекладі означає: "нехай все йде своєю чергою", або природну свободу.
Характерними рисами першої наукової школи економічної думки - "класичної школи" - є:
- неприйняття в економіці протекціоністської політики держави;
- на відміну від меркантилістів, джерелом багатства держави класики вважали, матеріальну сферу виробництва, а не сферу обігу (торгівлю);
- протиставлення класиками сфери виробництва і сфери обігу призвело до недооцінки зворотного впливу сфери обігу (грошових, кредитних, фінансових елементів) на сферу виробництва;
- класики у своїх дослідженнях спиралися на наукові методи: причинно-наслідковий (каузальний), дедуктивний, індуктивний, логічної абстракції;
- на думку класиків, лад, який спирається на економічну свободу, є більш досконалим, а вільна торгівля сприятливо позначається на добробуті нації;
- класики створили трудову теорію вартості;
- класики навмисно спрощували економічну дійсність, використовуючи метод абстракції, розробляючи чисто економічні моделі; водночас класики досліджували сферу виробництва (її об'єктивний аспект);
- вплив на економіку інших чинників (суб'єктивних, психологічних, моральних, правових) не враховується;
- класики твердо вірили в здатність ринку до саморегулювання, поділяючи закон Сея (пропозиція нібито автоматично породжує попит), тобто кризи не може бути;
- гроші класики вважали товаром, що стихійно виділився, і який не можна "скасувати" ніякими угодам між людьми. У той же час багато авторів класичної школи не надавали належного значення різноманітним функціям грошей, надаючи переважного значення одної із них - функції обігу. Недооцінка інших функцій грошей була обумовлена запереченням меркантилізму (який надавав їм першочергового значення).
Вільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 p. він — професор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок земель, конфіскованих у ірландців, став великим землевласником.
Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до класичної політичної економії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).
У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник втручання держави в економічне життя.
Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.
У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».
Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії»''.
Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.
Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |