Ек. історія — наука, яка вивчає еволюцію госп. діяльності, госп. буття людства від перв. сусп. до сучасності. Саме ці питання складають предмет ек.ї історії (або історії нар. госп.) як науки, яка займає важл. місце в системі істор.-ек. дисциплін. Ек. історія також тісно пов'язана з цілою низкою інших наук. дисциплін — демографією, соціологією, психологією, державоведенням, політологією, історією держави та права, історією культури, релігії тощо, використовуючи матеріал, нагромаджений та проаналізований у рамках цих наук, та, в свою чергу, збагачуючи їх необхідними фактами істор.-ек. хар-ру. Найважл. ф-цією ек.ї історії є також формув. у ек-стів та фахівців інших галузей знань певного типу мислення, завдяки якому можна знайти та проаналізувати істор. корені сучасних ек.х проблем, побачити та вивчити сучасні аналогічні ситуації, розрахувати на основі наявного досвіду найкоротші шляхи їх розв'язання. Важл. проблемою є вивчення типів ек-ік, які існували в історії людства та існують сьогодні. Це можна виділити як проблему багатоваріантності ек.го розв. Ек. життя сусп. вивчається системою ек.х наук – це науки про загальні закони ек.го розв.; галузеві ек. науки; науки, що вивчають конкретні процеси і явища; науки про нар. госп. і ек. думку. Кожна з них має свій предмет, коло досліджув. питань. Ек. думка людства пройшла довгий шлях від появи певних уявлень про явища господарчого життя, окремих ідей, висловлювань, поглядів ек.го хар-ру до формув. ек.ї теорії, вчень. Саме ці теорії, їх виникнення, розв. та зміна інших теорій є предметом дослідж. історії ек.х вчень. Предметом історії ек.х вчень є тільки ті ек. погляди, що склалися в певну систему. Система ек.х поглядів – це сукупність ек.х ідей, що роз'яснюють сутність певного кола явищ взаємопов’язаних між собою та виникаючих, як внаслідок відображення у свідомості вир-чих відносин.Курс історії ек.х вчень безпосередньо примикає до політек. і довічно доповнює його.Прослідкувавши істор. розвиток ек.х ідей, з'ясувавши як і в яких умовах розвивалася ек. наука можна більш повно зрозуміти та засвоїти положення політек., осягнути генезис категорій і законів, зробити порівняльний аналіз їх тлумачень.Мета курсу: поглиблене вивчення та творче осмислення осн. етапів і напрямів в розв. ек.х вчень.Історія ек.х вчень розкриває передумови та закономірності еволюції світової ек.ї науки; систематизує ек. знання і дає їх аналіз. Вона висвітлює ек. концепції головних шкіл і напрямів ек.ї думки, знайомить з досягненнями видатних вчених-ек-стів.
Роль ек.го аспекту в системі ек.х наук дуже велика. Адже досліджуючи ті чи інші сусп. явища, ми зобов’язані не тільки дати їхні основні хар-рстики, але й передбачити їхню еволюцію. А це можливо зробити тільки з врахуванням попереднього розв. даного явища, що базується на певних істор. закономірностях. Без історії в руках ек-ста залишається лише аналіз фундаментальних зв’язків – недостатній інструмент пізнання сусп. вир-ва. Без історії наше ек. життя являє собою набір роздільних станів, кожний з яких формується, утворюється на порожньому місці, а готові результати соц. поступу розглядаються поза їхнім дійсним розвитком. Без знання минулого ек-сти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій госп. життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати ек. закони і закономірності. Вивчення конкретно –істор. аспектів ек-и збагатить майбутніх фахівців прогресивним досвідом людства у вирішенні госп. проблем, допоможе краще збагнути сучасні ек. проблеми, прогнозувати їхнє наукове розв’язання. Знання ек.ї історії має не тільки науково–пізнавальне, але й велике виховне значення. Воно розширює кругозір студентів, сприяє правильному підходові до оцінки найважл. істор.–ек.х процесів та подій. Оволодіння ек. теорією потребує знання магістрального шляху розв. ек.ї думки. Історія ек.ї думки розкриває процес виникн. ек.х категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.Відомий англ. історик ек.ї думки М. Блауг пише, що вивчення історії ек.ї науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. Вивчення історії ек.ї думки необхідне і для розуміння й розв. сучасних ек.х теорій.Ясна річ, розвиток ек.ї думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням ек.х ідей. У різні ек. епохи вчені досліджують різні ек. реальності. І ек. ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від суч. помилок.
Без знання минулого ек-сти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій госп. життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати ек. закони і закономірності. Вивчення конкретно –істор. аспектів ек-и збагатить майбутніх фахівців прогресивним досвідом людства у вирішенні госп. проблем, допоможе краще збагнути сучасні ек. проблеми, прогнозувати їхнє наукове розв’язання. Знання ек.ї історії має не тільки науково–пізнавальне, але й велике виховне значення. Воно розширює кругозір студентів, сприяє правильному підходові до оцінки найважл. істор.–ек.х процесів та подій. Оволодіння ек. теорією потребує знання магістрального шляху розв. ек.ї думки. Історія ек.ї думки розкриває процес виникн. ек.х категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.Відомий англ. історик ек.ї думки М. Блауг пише, що вивчення історії ек.ї науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. Вивчення історії ек.ї думки необхідне і для розуміння й розв. сучасних ек.х теорій.Ясна річ, розвиток ек.ї думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням ек.х ідей. У різні ек. епохи вчені досліджують різні ек. реальності. І ек. ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від суч. помилок.
Метод – спосіб дослідження, побудови і обґрунтування знань.1ідеаліст. – первинність духу і свідомості люд., розв. екон. вторинний(Зх); 2 матеріаліст. – перв. матеріальне життя(Вітчизн.)
Діалектико-иатер. метод – розгул. сусп.-ек. розвиток як прир. істор. процес, що визнач. об’єкт. прич. Методи ЕІ:
1)історичний (історико-генетичний) – послідовний аналіз фактів і процесів еволюції об’єктів дослідження;
2)системно-структурний – вивчення цілого та його частин як взаємопов’язаної системи;
3)історико-порівняльний – порівняння об’єктів історико-економічного дослідження у часі та просторі;
4)історико-типологічний – виявлення однотипних властивостей та ознак у різних явищах і подіях економічного життя;
5)порівняльно-статистичний – отримання, обробка, відбір і аналіз історико-статистичної інформації;
6)монографічно-дедуктивний – встановлення загальних закономірностей через вивчення окремих економічних структур;
7)математичний – складання системи числових характеристик досліджуваних об’єктів;
9)спеціальні історичні методи дослідження: хронологічний, синхронний, дихронний (метод періодизації), історичне моделювання.синхронний – одночасне вивч. подій, дихронний –метод періодиз., істор. моделюв., істор.-генет. – послід. аналіз фактів розв. об’єктів досл., сист.-структ. аналіз – в цілому об’єкт.
Принципи системи методів пізнання: об’єктивності, ціносної орієнтації, системності
Періодизація – встановлення визначених хронологічно-послідовних в ек. розвитку сусп.
Підходи до періодиз.: 1.ЕІ-як еволюція – від нижчого до найв., 2.теорія істор. круговороту, 3.цивілізаційний
1. концепція Десницького(18ст встановлює стадії розв.: збирання, скотарство, землер., комерц. стан сусп.), Мечніков(річковий, середземном., океан. пер.),Гільдебран(нат, грош., кредитне госп.), Ростоу (стадії ек. росту: трад. сусп.(ручна праця,с/г-основа ек-и, низбка продукт. праці),створ. умов для зруш.(нагромадж. капіталу і зрост. вкладів),стадія зруш.(пром. переворот – перехід від ручної до машинної праці), зрілість(прогрес), масове спож., постіндустр. існув.), Маркс(первісно-общ. лад, рабовл., феод., капіталізм, прогнозував комун. стадію)
2. Вікко(18ст)+Герде(19-20ст)
3. Сан Тернінг 18 ст., Бел, Турен(доіндуср., індустр., постіндустр. сусп.), Тофлер(аграрна, індустр., технотронна) Сучасники виділ.: світові і локальні цивіліз.
Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.
Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.
Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.
Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до
н. е. Єгипет завоювали перси.
До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.
У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.
Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна узагальнити так.
1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.
2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.
3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,
каналів тощо.
4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.
Ст. Греція. економіка.І тис. до не могутнішає Греція, розташ. на межі Європи, Азії та Африки => взаємодія різних культур.+важливі торг. шляхи через Середземне. та Чорне моря+ прир. умови- відокремленість(острови)=>місто над селом => другор. знач. с/г. Грецькі поліси = окремі держави(8-6 ст до не) Ремесла: добув. руди – до 100м рудники, випл. мідь, залізо, виг. бронзу=>+золото, срібло=зброя, колісниці, ювел. вир. Військ. могутність Афін сприяла кораблебуд. Розвив. буд..справа,обробка каменю=>храми, палаци, стадіони, театри. с/г – повільніше, оск. тривале існув. двопілля: орна земля споч. нал. громаді, а потім аристокр.Вир. пшен., ячмінь, сади, виногр., оливи. Перенасел. Греції і нестача землі у 8-6 ст. до не зумов. колонізацію та утвор. грецьких міст-колоній в осн. на берегах морів, центри торгівлі із сусідн. нар. Торг. і тов.-грош. відн. розвив. в руках купців, які були власн. складів, кораблів. Грош. обмін здійсн. лихварі, які волод. обмін. пунктами — трапезами. Наявність вел. к-сті міст-держав із своїми грошима гальмувала розв. тов.-грош. відн. у Греції. 1 з причин розквіту Ст. Греції було широке використ. праці велич. к-сті рабів. Джерела – війни, боргове рабство. Праця рабів осн. матер. виробн., прац. в копальнях, на буд.. доріг, привілейовані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї, філософи, поети, прислуга, незначна к-сть в с/г. Отже, в ант. рабстві, на відм. від сх, рабська праця стала осн. продукт. силою сусп. виробн. Криза рабовласництва, пост. поразки у війнах паралізув. ек. життя країни. У 338 році Грецію завоювала Македонія. ек.думка. Осн. ідеї творів гр.. мислителів - Ксенофонта, Платона, Арістотеля увійшли до скарбниці ек. спадщини людства. Ек. думка розвив. споч. в умовах розклад. общини і виникн. рабства, а згодом у період його розвитку та кризи. Тому в центрі уваги були проблеми рабовласн., які розгляд., виходячи з соц.-політ. та ек. ситуації того часу, спроба наук. дослідж. поділу праці, товару, грошей, виявити закони господ. життя.
ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласн. госп., що набуло класичних форм. Ек. піднесення
продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль осн. вир-чої сили в усіх галузях госп. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і с/гких. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовув. в дом. госп. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але осн. частина - в с/г. Міжнар. центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетвор. своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласн., значення держ. було незначним.Осн. формою рабовласн. госп. була вілла - маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, деш роб сили, вел к-сті рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави. Дрібні власники - селяни - не витримували конкуренції деш. рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важл. ознакою ек. розвитку Риму. Експропрійована в колоніях земля оголошувалася держ. багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З'являлися аграрні проекти, які обмежували захоплення держ. земель, але всі вони були безрезульт. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) зем. володіння обмежув. площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування беззем. селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати держ. податку. На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за зем. реформу продовжив А. Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6-7 разів нижчими від існуючих.Основою ек-и було галузеве с/г. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самост. галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси – спеціаліз. латифундії. В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невел. ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам. Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натур. податок і відробляли певну к-сть днів на рік. Особливо поширився колонат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в ек. залежність від власників. У III-V ст. колонат став пануючою формою вир-чих відн. у с/г. Рабство стало домашнім, втративши вир-че знач. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевл. йшли під заступництво вел власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформл. юридично.
6.
У III—V ст. н. е господ. Римської імп. занепало і прийшло до кризового стану Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласн. сусп. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продукт. праці. Витіснення з ек. життя невел. власників підривало господ. засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовн. політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господ. рабами. Витіснення з економічного життя невеликих виробників підірвало військову могутність держави, зазнала краху завойовницька політика, припипилося попповнення господарства рабами, ціни на них зросли, їх використання стало нерентабельним.. криза рабовласницького гсподарства в аграрному виробництві виявилася у зменшені площі оброблюваних земель, нерентабельності латифундій. Обмежувалася власність рабовласника над рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного насел., насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласн. господ. в аграрному вир-ві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, пошир. екстенсивних форм ведення господ., його застої. Обмежувалася абсол. власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церк. захисту. Пізня Римська імп. переживала глибоку і всебічну кризу рабовласн. сусп.
7,
Господарство епохи середньовіччя (феодальне господарство) характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством.
Домінувало натуральне господарство. Обмін відігрівав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними.
В основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників-закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов`язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддати йому додатковий продукт своєї праці – ренту. Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).
Основними формами феодальної діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій.
Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V-Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). ХІ-ХІІ ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.) зароджується ринкове господарство, з`являються ознаки індустріальної цивілізації.
8,
У V - VШ ст. у Франкському королівстві відбувається перетворення родової землеробської общини на сусідську-марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство - основна виробнича ланка франкської общини. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам, померлого франка)передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод - приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася - продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади.
У VШ - ІХ ст. аграрні відносини пройшли складну еволюцію, пов'язану з посиленням ролі держави в економічному житті. Король Карл Мортелл (714-751) провів військово-аграрну реформу, якою надав воїнам-рицарям пожиттєві земельні наділи - бенефіції - за умови виконання ними військової служби. Так склалось бенефіціальне -умовно-службове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньойоріально-васальних відносинах. В ІХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на лен - основну найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалось і розвивалося в межах маєтку - сеньйорії (кілька сотень гектарів).
Аллод - повна спадкова власність на землю за феодалізму в Західній Європі, зокрема в Королівстві Франків. Виникнення аллода стимулювало зростання великого землеволодіння у франків. Ще в ході завоювання Хлодвіг присвоїв собі землі колишнього імператорського фіску. Його наступники поступово захопили всі вільні землі, які спочатку вважалися надбанням усього народу. З цього фонду франкські королі щедро роздавали земельні пожалування в повну, вільно відчужувану (аллодіальная) власність своїм наближеним і церкви. Так, до кінця VI ст. у франкському суспільстві вже зароджується шар великих землевласників.
Феод – це (лат. feodum, від франкського fehu-ôd – худоба як майно)
в Західній Європі за феодалізму земля, а іноді посада або прибутки, пожалувані сеньйором (1) своєму васалові в спадкове володіння з умовою виконання певних обов’язків (військової служби, допомоги в управлінні маєтками сеньйора тощо). Інші назви – лен
9.
З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації - відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), посилення їх господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, руйнування натурально-господарських форм виробництва. Вотчинне ремесло вичерпало себе, феодальний маєток не міг розвивати своїх промислових проблем. Успіхи сільського господарства зробили можливим існування населення, яке могло не займатися сільським господарством. Вотчинні ремісники переводились на оброк. Вони йшли з маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювались в міста. Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їх виникненні на своїх землях, оскільки міста і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального маєтку.
Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.
Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність.
Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів.
Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.
10.
Хар-рною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-ек.их відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.
В першу чергу цехи були об'єднаннями ек.ого характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони ек.их інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.
Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання ек.ої рівності серед їх членів шляхом як отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |