Кішка теж «мислить»… ем, переживає про те, що не можна виразити словами. «Про» те, а не «те» – подумай. Тому вона «мовчить». Людина говорить, оскільки, крім невисловлюваного, вона взяла в себе безліч дурниць, вигаданих її ж видом, пойменованих словами – дурниць, потрібних, щоб в процесі безглуздої праці мимовільно (людина не знає, яким чином) чи то звільнятися від невисловленого, чи забувати його.
Знаєш, і в комах свої, не гірші, ніж в нас, «комашині» пристрасті, просто нам до них байдуже, як байдуже до думок, що приходять в голову якогось сусіда, – й тому він здається простим. Якими б ми не були розвинутими, зв’язок спорідненості не під силу нам установити, збагнути – з речами й істотами, що відрізняються від людей, – тож примітивність виступає в цьому випадку як перевага, або ж як одна з безлічі справжніх відмінностей. Чогось, що є відмінним від мого, я пізнати не зможу. Помилка може статись, якщо я пізнàю річ, мислиму раніше мені недоступною тільки через мою короткозорість. Отже, «або-або»: або ми можем пізнати все, тільки не розумієм цього, або те, чого, як ми думаємо, не здатні пізнати – того й не пізнаєм; номер три: сміховинно бундючимось, заблукавши настільки, що гадаємо, ніби пізнане нами не є ілюзією в захист нашої безпомічної основи, яка не розуміє нічого, а тільки примушує мозок і тіло вважати, що вона знає температуру теплого, форму опуклого, відчуття різкого – ну, щоб захистити нас, свою оболонку.
Так дивно: люди кажуть, що не здатні нічого змінити в житті – насправді тому що не хочуть; нездатні тільки через незнання можливостей, які несе їхня воля. Дивно теж, що я створила цей світ – та й можу лишень спостерігати, а не контролювати його. Я тепер простіше ставлюсь до ситуацій втрати контролю над кимось, в деяких випадках навіть не реагую на них, попри внутрішнє напруження, яке виникає в такі моменти, але окреме від контрольованого об’єкта. Контроль над ситуацією означає розуміння ситуації. Сила ж ілюзії – в нерозумінні нею самою її несправжньості; процеси, що відбуваються в ній, підконтрольні непомітним точковим центрам матерії ілюзії. Уяви: я, ложка, желе. Я їм желе ложкою, аби жити. Якщо я не їстиму желе, воно не матиме сенсу, бо не виконає свого призначення. Якщо желе почне самостійно обирати собі сенс, тобто мету для існування, то чи обов’язково захоче воно бути з’їдженим? Чи їстиму я таке желе? Ну й що в підсумку – я голодна, желе існує ні для чого; його свідомість вигадує ціни свого існування. Желе створене мною, тож воно примітивніше, аніж я. З іншого боку, воно, як моє творіння, є досконалішим, якщо рахувати, що будь-який процес спрямований до розвитку. Це зображено мною на малюнку, де розвиток є розгортанням події до моменту зіткнення з новим фактором, який кладе край лінійності цієї події й роздрібнює її на частинки-наслідки, які вплинуть на процеси, що відбуватимуться потім чи відбуваються паралельно.
Якщо ми, не задовольнивши своїх потреб, зникнемо, – спершу желе зникне, тоді я. Катастрофа. Ха-ха. Світ «Я й желе» минув, ось. Так і наш світ… За законом подвійності всього, матерія згине, а ідея «про матерію» лишиться у Всесвіті – і, разом з тим, спочатку помре ідея якогось образу, а далі помре засіб, яким порожнеча прагнула досягти тієї ідеї – помре матерія. Два процеси відбудуться одночасно. Одним словом, смерть.
СОН БОЖИЙ
Мої сусідки весь день планують сповідатися. Цей факт нестерпно тисне, від їхнього важкого Бога так хочеться заховатися! Як від Бабая, який живе під ліжком. А я лежу на́ ліжку, коло мене сновигають божі ангели. Божі ангели – носії Бога, свого найбільшого страху. Я відчуваю всезагальне страждання з нудьги всіма́ клітинками свого тіла, всезагальне вигадування. Бідолашні люди! Чому я не маю права не помічати цього нудьгування? Якби мені сильний характер і безмір байдужості – я б жила́. У мене немає майбутнього, бо свій слабкий характер силувати не можна, не стомлюся це повторювати.
Як ми відносимось до «Я», яке є всім? (Нехай назвем його «Бог») – Ми, персонажі історії, що наснилася Богу. Для початку (персонажі ми чи повістяр?) треба усвідомити, що це́ – ілюзія. Так персонаж має вловити загальний зв'язок елементів сну, збагнути його суть, охопивши цілісно, і опісля вийти на підсвідомість автора сну. Щоб останній прокинувся і почалось реальне життя. Питання в тім, чи знѝкнем ми, як персонажі сну зникають з пробудженням? Ми – витвір уяви? Ми взяті з реального життя і трансформовані?.. Якщо ми й існуватимемо – як Щось, щось нове, – то що́ це буде?
Ти навіть не в курсі, чи задіяний в будь-якому з твоїх діалогів хтось окрім тебе. Ймовірно, що решта світу – нереальна, або ж дуже вміло прикидається такою. Маша заразила мене буддизмом, і я зараз розповім тобі дещо, споріднене з її предметом. Тільки не смійся, якщо думки плутані. Якщо по правді, хотіла розповісти це на її парі, але дізнаєшся тільки ти. Я розриваюсь між тим, щоб озвучити свої гіпотези й тим самим поставити себе над усіма́, хай навіть вчиню невірно і говоритиму дурниці; або пасивно промовчати. Мовчу. Слова не цікаві нікому. Вчора мої ідеї здавались мені чимсь надприродним, а сьогодні – порожнім дрібничками.
Отож, дхарма – це носій власної якості, тобто комірка, заповнена нерозкодованою інформацією. Це один зі станів, що їх можна назвати, для прикладу, «об’єкт, який…» (виконує певну дію). Людини не існує. Існує тільки «людина, яка думає про світ», «людина, яка пере одяг», «людина, яка сміється» – безліч таких «людей», тобто шаблонів людини, і ми поступово накладаємо їх одне на одне, скріплюємо свідомістю свого існування. Спільним елементом цих о́бразів є маленьке слово «людина». Тому ми вважаєм себе людьми.
Дхарми – миттєві, залишається ж питання: чи всі дхарми – різні? Чи, може, існують одинакові і, слідуючи одна за одною, вони утворюють «стан спокою речі/істоти» - та́к би ми назвали це в сансаричному (ілюзорному) світі.
Невідомо, чи існують дхарми реально (як атоми), чи це тільки умовна назва. Але я вже зробила певне припущення. Додам цитату з підручника (релігієзнавство): «Особливі комбінації дхарм становлять п’ять скандх (частин) душі:
1. Чуттєве буття, фізіологічне існування людського організму.
2. Наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом – емоції, переживання, уявлення, діяльність думки.
3. Вольові імпульси, породжені вимогами карми.
4. Перехід діяльності душі у сферу моралі.
5. Свідомість людини.
Сукупність скандх утворює душу людини – атман». Кінець цитати. Мою думку стосовно сказаного можна дізнатися з подальшого викладу.
Окрема особистість – це лише ім’я, яке кільцем стискає п’ять груп «несубстанційних і миттєвих психофізичних станів». Дха́рма ж влаштована так, що вона має посередника і спадкоємця – один в один як ми маємо батьків і дітей, причинно-наслідково схожих на нас.
Глибинного «Я» не існує. Тобто, копаючись в самому собі, ти можеш наткнутись на факт, що тебе не існує. Душі не існує теж. Бачиш, я прокручую різні варіанти суті світу. Як говорилось, людина – це тільки ім’я, що долею випадку на певний час утворене стійкою сполукою – скандхами, які йдуть поруч і не розмикаються. Можна порівняти з косичкою із п’яти пучків або канатом.
Але насправді не пучкѝ дхарм перемішуються (тут «дхарма» – мається на увазі нитка «поколінь» миттєвих дхарм одного типу) зі смертю індивіда, а індивід помирає, коли волею випадку ці дхарми роз’єднуються. За однією версією, таких «косичок скандх» є безліч – стільки ж, скільки й живих істот. Тому можна говорити про тканину буття, в яку міцно вплетені елементарні живі волокна. Те, що за межами «косичок» – це не голий простір, а просто менш ущільнені дхарми, або дхарми безсистемні, іншої якості. Вони теж змінюються одна за одною (поколіннями), але не відображаються при цьому матеріально в сансаричному світі. Коли помирає людина, реально від неї не залишається нічого. Ілюзорно ж від неї залишиться біологічна оболонка, яка гниє й розкладається.
Са́ме факт існування тіла після смерті має наштовхувати нас на думку, що ця реальність – дійсно несправжня, «загальмована» на певний відтинок часу. Фізичні тіла – це тільки полуда на очах людей, а сансарична реальність, що оточує нас – лише схема-орієнтир, початковою точкою відліку якого в певному світі є його центральне «Я», необхідний в силу безмірної потреби людських істот розставити все по місцях. В реальному просторі є окремі дхарми, «погані дхарми», які прив’язують нас до сансаричного буття. Вони липнуть на «косичку» нашого існування, а коли та розпадається – залишаються на п’яти її елементах як іній на дротах. Такий о́сад – це й є наша карма.
Але, оскільки кожній з п’яти ланок байдуже, з якими чотирма іншими з’єднуватись, то може так трапитись, що якась частина тієї «косички», що була Тобою, підхопить 4/5 чужої карми. Ось чому треба, аби до звільнення прямували всі (Махаяна). Хоча «звільнення» означає припинення налипання цих «брудних» частинок, які викликають в нас марення – сансаричний світ.
А чи впливають на одну «косичку» інші «косички» протягом її циклу плетіння? Тобто чи реально впливають на наше життя люди, що нас оточують, чи насправді немає ніяких людей, а все це (мертві ворони, відталий сніг, сніданок, читальний зал, колеги) – гра уяви, до того ж дуже реалістична фантазія? – це версія номер два. – І наш вплив на різних людей – просто їхні різні бачення нашої «косички».
Може те́, що тебе роз’їхала на смерть вантажівка – це лише Твоє пояснення фа́кту, що «твоїй» «косичці» прийшов кінець? А вона розплететься і все піде знову. Або може й не піде. Або може й немає інших «косичок». Або: «припинення перероджень» – це просто відключення тих органів чуттів, які були б здатні відчути, що відродження не припинились. І ти висітимеш на грядці якимось кабачком, думаючи, що це… а може це і є нірвана?
Ні, забудем останній абзац: він дуже сумний. Продовжу думку. Навіщо нам дбати про ланки «косички», про мỳки душі, котра утвориться з наступного їх сплетіння? Звідки таке «людинолюбство»? Малоймовірно, що ти колись народишся знову. Хіба що та́м, в реальності, відсутня категорія «час», або все відбувається надзвичайно швидко. Ні, в будь-якому разі ти не повторишся! Від чого ж може звільнитись мимовільна істота, яка (за певною системою відліку) існує тільки одну мить і один раз? Треба змиритися з тим, що душа «косички» – аномалія, яка багатократно повторюється. Ми – те, що виникло просто так, ні для чого. І може зникнути назавжди.
За словами Будди, сансаричне існування «все чисте, все позбавлене самості». «Душа» – тобто це мимовільне утворення, явище, що вигадало світ, і планету Земля вигадало, а завдяки своїй пам’яті продовжує одну історичну лінію – одна з мільярда «косичок», які звисають з чиєїсь прекрасної голови, яка мѝслить нас. Ця душа неуклінно повторює ті самі ідеї з покоління в покоління, вона справді позба́влена самості, копіює, завуальовує, вигадує те, чого нема. Як примітивно класти на престол будь-яку думку, якщо усвідомити, що ми самі – Васі, Петі, Світлани – не більш реальні, ніж єдинороги! Ми просто розряд, який виникає, коли маленький хлопчик Сіддхартха розчісує своє волосся, сплетене в тонкі косички.
Те, що ми не пам’ятаєм мільйонів наших попередніх життів, зумовлено фактом, що ми можемо пам’ятати лише мільйони 2/5 життів – у найкращому випадку. Але цих спогадів настільки багато, що вони щільно залягли всередині невідомої субстанції «підсвідомим» пластом.
Так що ж робити з цим єдиним, швидкопсувним життям? Уривками з підручника, робити треба наступне:
1. Відключитись від зовнішніх і внутрішніх подразників.
2. Подолати відчуття простору і часу.
3. Цілковите відчуження від буденного світу.
4. Усвідомити незначущість всього сущого.
5. Сконцентрувати мислення на важливих ідеях.
А як же тоді жити? Для чого?
НЕ БУТИ ВИЗНАНИМ
# Страшно зоставатись насамоті,
серед неіснуючих речей,
з минулим, що минає.
# Крик засмучено сів до столу поїсти каші,
він примушено плаче, неначе маленький хлопчик.
# Навік не покинете стіни своєї кухні:
там стільки страждання, що краще варити каші. (З чернеток)
Нас почали більше «штампувати» і намагатися втримати під контролем. Це я помітила сьогодні, і ще трішки знала про це вчора, коли мене судили за написи на партах. Сьогодні га́нять всіх за «неприкриті» енки. А вчора я ще й пару прогуляла… Говорила з мамою, попередила, що можу додому повернутись. Мама відмовляла.
«Кидай його все і їдь собі додому». (Юля Сл.)
Думаю, система освіти в цьому універі знеціниться з часом. «Ми стали такими лінивими!» – зауважила Христя. Це йде звідкись зсередини; зникає чітка мета, й інтерес – теж. Люди вчать, аби мати роботу, знаючи, що за спеціальністю не працюватимуть; це втеча від проблеми на кілька років. Чомусь мене напружує цей нормальний факт. Коли людина знаходить сенс в університетському навчанні, вона завжди (так виходить) обманюється. «Ви хочете зруйнувати університет? Я розумію, анархія – це сила…» – сказала мені жіночка з виховної роботи, і я ледь не усміхнулась (а може і справді засміялась): ТАК! ТАК! – аби каменя на камені не залишилось! В декататі справді має бути істерика: колись я дивакувала одна, а тепер ще є ти, і тобі теж кортить. А може, десь є й інші такі «повстанці»).
Проте цей розділ особливо стосується мого життя. Очевидно, що я не залишусь на наступний семестр. Знайшла одну із причин, які ме́чуть мене від дому до міста: боюсь, що буду неоцінена. Це викликає справжній глибинний жах. Вдома не будуть потрібні ні мої знання (навіть для красування), ні мої куплені шмотки, ні моя молодість-тіло – нікому. Мене ніхто не побачить й ніхто не почує. У мене не буде дітей. Я не здатна буду себе забезпечити «фінансами і комунпослугами»… коли помруть батьки. Буду тягнути й тягнути цю гумку «жебракування», аж поки вона не зірветься й не припинить мого існування. Я здогадуюсь, що зі всім цим зроблю. Припинити цю втечу і справді означатиме вмерти.
Моє марнославство завжди заважало мені жити непобаченою. Я смакую цю кашу вже втретє і – коли воно припиниться? Скільки спроб треба?.. Я чекаю, когось і на щось чекаю. Хіба можна не жити чеканням? Це мій страх. Досить дивитись на себе як на об’єкт оцінки. Питання: коли мене виженуть чи якого місяця я втечу додому сама? Що ж, треба насолоджуватись тим, що зараз дає життя. І: ні для чого прив’язувати себе до міста тільки томỳ, що надієшся «когось зустріти», як би сказала моя подруга Віка. Може я навпаки тікаю від своєї «долі» (як драматично!) – я ж не знаю напевно. Вдома не так же й погано, спокійно, природно. Правда, там і справді дно. А потім, можна на роботу там, на місці, чи на ту ж роботу в місто. Ось таке інколи думається. Але далі не слід тікати, не слід тікати.
Люди заглиблюються в тести, які оцінюють їхні неоціне́нні уми, читають критику, яку писали такі ж непросвітлені, як вони. Люди підкоряються папірцям… як не підкорятися грошам і книгам?! Я чогось не бачу, і чогось не вистачає, аби просто працювати і жити спокійно. Там страждання і та́м страждання, і та́м, і та́м – я засмучена тим, що в мене немає справжнього дому. Я ніби в спогаді про скляний звіринець.
Буддисти не помиляються в есенції життя, в основі всього – ілюзорності. Можна буддизм практикувати, сповідувати релігії; можна знати багато дат і подій з історії, все це може навіть подобатись; можна цитувати. Але все це обманка. Ми ж просто хочемо оцінки. Любимо, коли нас примушують, оцінюють, критикують, корегують – бо так нас визнають.
КВІТИ НА СЬОМЕ БЕРЕЗНЯ
- Навіщо люди купують і дарують квіти?
- Щоб виказати хороше ставлення до когось і увагу.
- А хіба це потрібно, якщо є увага?
- Ну як же… це символ ніжності. Квіти – це красиво.
- Квіти – це сумно. Вони ж вмруть!
- Ну вмруть. Всі ми вмремо.
- То напиши на папері: «Ти мені подобаєшся, але ти помреш» – і подаруй. Прозоріший натяк. Так, ніби ти мене вигадав, щоб насолоджуватись і потім убити (в своїй голові, звісно).
- [Усмішка]: А для чого писати, якщо воно є?
- Я люблю писати… виходить, для чого тоді я люблю писати?
- Е. Чи можна любити «для чогось»?
- Так. Ми ж вигадали цей світ, бо ми його полюбили. Світ цей має сенс – отже, він для чогось.
- А-га. Має сенс, звичайно має. Але ти занадто філософ.
- Я не філософ. (З комбінованого діалогу)
Квіти такі гарні, що їх одразу хочеться знищити. Порвати, затоптати, повісити. Особливо до цього свята пасують. Я відчуваю, що зараз почну писати дурниці, але наразі це не має значення. Ходила на старостат, присвячений повішеному тюльпану. Звичайно, деканат не може допускати, аби «святу святих» нищили; а все починається з дрібниці: пописана парта, погане слово на коридорі. Одногрупники дарували кожній дівчині по квітці, а я свою в аудиторії залишила, під партою… Суворість, з якою говорила тіточка з виховної роботи, гарно пояснює, чому старші викладачі поводяться принципово й негнучко (шукай в книзі: «цікавлюся в викладачки на наступній перерві…»), а молоді – просто дỳрні.
Можливо, я не експерт, і не можу сказати, які баталії насправді терзають свідомість перехожих, а, так би мовити, бачу тільки «тильну сторону долоні»; та не гадаю, що хтось взагалі хотів би, аби інша людинка викрала його стан, розгадавши його. Навіть малі діти не хочуть, щоб хтось прочитував їхні думки повністю. Але мені видається, що більшість дуже легко уживається в межах, запропонованих буттям. Цей факт засмучує мене, і викликає жах те, що і я потім такою стану; або щось зроблю з собою – як антидо́т катастрофі. На жаль, інакшість не може проявлятись лише трішки: не на парах, а лише на перервах, не в поведінці, а на словах. Її або нема, або розпирає – і це дуже шкодить «хворим на Інакшість». Якщо тебе вже «понесло», то не зможеш доповнювати жалюгідними цитатами з підручників, як Богдан. Але «не таких» в активному стані, напевно, нема: вони або спилися, або зіп’ються, або – ще гірше – перестануть бути собою. Знаєш, є лише кілька відомих мені людей, які протестують проти чогось у дріб’язковій мірі. Хоча, складається враження, їхнє намагання ні до чого не приведе, і, здається, не буде цьому краю: валентинкам, квітам і лотереям.
Ну що, замахнулась на їхній лад, безсиле створіння, і тепер мене начебто трішки «карають». Цікаво буде. Доповідачі на старостаті надавали собі трагічних, величних о́бразів, зверталися до людської гідності, відповідальності, поваги… совісті. Дуже жалісливо було. Тіточка мені чомусь нагадала «Велику сестру», але й вона, і дядечко – не корінь зла. Облишмо цей розгляд. До того ж, я лиш підштовхнула себе, аби не діяти по інерції. Було би смішно, якби причиною усіх «лих» була тільки квітка в петлиці. Дивно, що навіть не смішно.
Проведемо іншу аналогію: я зняла резинку з тюльпана – і він розпустився (якщо береш вульгарну аналогію, то теж доведи її до кінця – воно варте того), тим самим прирікаючи себе на смерть. Я зірвала обгортковий папір і обітнула зайве листя – мішуру й непотрібні деталі. І повісила квітку під партою. Можна сказати, я прискорила смерть ефемерної рослини, яку на швидку кончину прирекли люблячі руки романтиків, що дарували нам квіти. Квіти – це надміра, це вихоплювання з буття цінних його краплин і розпинання їх; це викидання з води на берег золотих рибок. Резинка, що тримала пелюсткѝ вкупі – це норми. Вони довше дозволяють нам жити. Якщо з тебе злетіла ця «норма» – ти розцвітеш і загинеш швидше, ніж треба. Наша культура розцвіла без цензури. Все гине, не залишилося нічого потаємного, нічого на споді. Жодних таємниць, все барвисте й плоске, ніби плями нафти на водах океану. Ми помираєм. Я всім допомагаю, як квітці, – за нагоди. Катастрофа криється і в відкритості, і в закритості.
ПРО КОСМОС
Це найскладніша частина, можеш пропустити. Спочатку «Я» було всім і мало найширше значення. Воно існувало як нематерія, що створювала довкола себе «світ-потенцію» – ніби примари, що виникають в пустому просторі. Світ, яким ми його знаємо зараз, тоді існував в зародку. Далі так сталося, що порожнеча заковтнула саму себе.
Уявімо, що щільна матерія (тіло) формується довкола напіввільної (ідеї) не так, як наліт, а розумно, не переходячи в іншу – фізичну форму, а плавно перетікаючи, й весь світ є іншим типом ідей. При чому свідомість перемістилася з ядра в периферійні, створені окільні частини і, не контактуючи з ядерною матерією, втратила своє «буття», тобто первинну розумність. Таким чином, ми – продукт забутого самого себе. Весь світ, що оточує нас, є іншим типом істот, аніж ті, які мали б бути, похідною; тобто предмети настільки ж люди, наскільки й ми (вибач за повтори); бо поняття «людина» штучне, людини не існує.
Тобто далі Ядро вивернулось кишками назовні. І найтвердіша оболонка стала центральною, а не контурною. Новий світ (твердий світ), у попередньому «стані речей» будучи ще «м’яким», опинившись всередині, під тиском тонших форм Себе́ зробився настільки густим і рухи в ньому стали настільки потужними й частими, що утворилися Явища.
Рухи ці відбуваються в формі безконечних прямих кульок, що й становлять консистенцію різних прошарків.
Коли твердий світ огорнув нематерію, в вужчому й новому сенсі названу мною «Я», одиничним (еволюціонована доматерія), то він матеріалізувався на противагу цьому «Я»: як стінка пляшки і порожнина в пляшці (доматеріальний-додиференціальний стан – шматок чо́гось, з чого видують пляшку, оточений повітрям).
Отож, Всесвіт закрився, згорнувся в кульку (раніше він не був тілом, а був лише простором різної густини – меншої «зліва» і «справа», більшої «посередині»).
Як видно, дві теорії розвиваються одра́зу: світ був твердішим від центру до країв (одним цілим), серединна м’якоть розірвала його і «склеїла» навиворіт, почала проникати в кору своїм слизом, що опинився назовні, і роздробила на частини, які почали стикатись. Або ці частини і є Світи людей, або лише при перетині цих частин – к у льок – виникали явища.
Друга теорія: простір не був в центрі кулі і густішав від стінок, але коли стінки розірвались, він потрапив і в нове з’єднання, знову був всередині кульки, але вже існував інакше. За рахунок того, що ближче до контурів тіло було рідке, воно могло спокійно плавати в просторі, і простір не тиснув на нього; коли ж рідке опинилося всередині пустого, простір натѝс на стіни нової, зовнішньо твердої, а внутрішньо рідкої кулі. Тиск викликав трем нестійкого вмісту кулі, тобто внутрішньо-рідкого шару стінок. Виник внутрішній свербіж, або алергія на внутрішній простір і простір як зовнішній подразник. Оскільки новоутворена куля почала існувати як Організм (як клітина з мембраною і вмістом), їй важливо бути однорідною для обміну (одна з версій) (однорідність – це спокій, до якого прагне Все), а так як оболонка і м’яке ніщо жорстко відрізнялися, тверде ставало м’яким або м’яке, як слабше, пірнало у простір центру. Виникав тремт, або трем, внаслідок якого від внутрішньої поверхні почали відриватись часточки – енергії, речовини, як гадаєш? – і з великою швидкістю рухатись по прямій.
Тремт – «те саме, що тремтіння… опуст, розпадання материка, раптовий розсув і дляння (дія за значенням, дляти – не поспішати робити що-небудь, затягувати), і трепет рук, і тремт повік…» (Словник мови Стуса).
Стикаючись, частки формували можливості предметів. Все, що оточує нас – можливості, одягнуті в матерію? – надто просто.
У матеріальному вимірі все має межі. Що не має меж, того нема. Проте: «По какому бы пути ты ни шел, границ души ты не найдешь…» (Геракліт).
Ось як: його немає тільки в матеріальному сенсі! «Немає нічого неоформленого (явища), немає беззмістовних форм (речей) (з лекції Олі). Значить об’єкт, що не має меж, - він нематеріальний, він продукт творчої (розумової) діяльності. Матеріальний світ є таким, від якого все походить. Отже, якщо Всесвіт безмежний, то він – творіння свідомості матерії. А матерія – творіння Всесвіту. Ми абсурдні: навіть «безконечність» у математиці має форму.
Я схильна вважати, що ідея є матеріальною, адже «ніщо не виникає з нічого», наскільки ми знаємо. А «щось», з чого виникає все інше, має обов’язково бути «матеріальним», тобто одного типу з матерією, бо кролики народжують кроликів, люди народжують людей – подібне народжує виключно подібне. З цим правилом не посперечаєшся, доцільніше припустити, що диференція на «матерію» й «ідею» є хибною.
Тож виникло все з «напівматеріальної» свідомості. Напівматеріальної – тому що, орієнтуючись на доступні людині засоби пізнання, фізично «чистої свідомості», або ж ідеї, абстраговано від матеріального тіла, не існує. Але фактично така свідомість як першооснова має бути (бо їй легше «виникнути з нічого» – шляхом згущення (Геракліт), – аніж «з нічого» виникнути густій матерії); існує ж вона в нематеріальному, теоретичному відносно нас вимірі і, змушена припустити, не вигадана як поняття, а сформульована, себто тільки описана нами.
Зворотна точка зору, яку обов’язково слід врахувати: всякі тіла, свідомість виникли із розрідження надгустої матерії, тобто тіло поступово набуло розуму. Але: «матерія» – де ж межі цієї матерії? Ця матерія одночасно існує як єдине тіло і не існує як безконечне тіло, тож то є все напівматерія. Тобто одночасно істинні дві протилежні теорії:
1. Абсолютна енергія Ядра – нематерія – згущується в напівматерію (світ можливостей), а потім в матерію («реальний світ»);
2. Все розбивається в безліч і ніщо (як відбувається в нашому світі зараз: процес деталізації). Оточення, простір, людина – скупчення живого «Ніщо».
Щоб зрозуміти цю книгу, вам треба бути дев’ятнадцятирічною першокурсницею філософського факультету на другому семестрі навчання, 28-го березня, коли на вулиці лежить сніг, і 9-го квітня, коли прийшла весна. Неймовірно).
ТОЧКА ПЕРЕТИНУ
Весь світ пронизаний нитками ознак. Трапляється, що багато таких ознак сходяться в одній точці – через це їхня сукупність стає надзвичайно густою й вони матеріалізуються. Матеріальному ми давно назвали імена.
Ця тема стосується рухів всередині Нового кулястого світу з твердими контурами і «порожнечею», процесів, що відбуваються після брижу. Повернувшись до банальностей – до ілюзії… – надаємо поняття точці «•»: «Це – зошит, який було куплено в 2013-ому і який буде прочитано тобою».
Як виникає описане поняття? З перетину променів-характеристик: біле… ні. Матеріальне, цупке, для «того-то». Для чогось – це головне. Точка – набір підстав. Це як істоти, що випадково виникли з різних комбінацій частин тіла (не пам’ятаю грецького автора цієї філософії). На якому ж місці тут стоять емоції, як гадаєш? Розглянемо це не зараз.
Трішки теорії математики:
· Ймовірність – це числова характеристика появи деякої події чи явища.
· Множина всіх елементарних подій, тобто всі можливі результати стохастичного експерименту, називаються простором елементарних подій.
· Випадкові події – підмножини простору елементарних подій, для яких справджується певне висловлювання (A, B, C, D) – можна додавати (холізм) і множити (фаталізм?)
Висновки зроби самостійно, бо мені ліньки розписувати.
Тепер питання по темі: чи можна визначити, скільки точок лежить в межах трикутника, вписаного в коло, якщо врахувати, що точки можуть накладатись одна на одну, і чим відрізнятимуться «накладені» від звичайних? Зацитую ж словами, що відбувається при злитті «точок» – насправді променів у поперечному перерізі – словами, які зараз читає Аня на семінарі: «Утворюються світи, обмежені своїм небом. Руйнуються ж вони, стикаючись один з одним».
І раптом чую: «Світи утворюються шляхом коливальних рухів атомів і злиття найменших тіл». Про це цікавлюся в викладачки Олі на наступній перерві: щодо утворення нових світів (за Демокрітом). Викладачка говорить, що їй зараз не до моїх питань, треба було відповідати на семінарі. Я не погоджуюсь: мовляв, це не стосується семінару, це мої думки, надто вульгарні. Але «вульгарних їй не треба, зараз перерва і ніяких питань». Ну що ж, ну що ж…
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |