Ти моє Его, мій образ, вигадка, – і мій співрозмовник. Якщо є десь реальний анонім, для якого ця книжка, то я, як ніхто з решти, не привласнюю тебе – просто надихаюсь, щоб жити. Я теж хочу, щоб мене любили, тому скажу тобі, Аноніме: ти поруч. Ми навіть не знайомі і не зустрінемось ніколи – в силу багатьох фантастичних фактів. Але я люблю те, що є десь ти – втілений в різних людях чи один такий, з плоті і крові, можливо житель Середньовіччя з позначкою «минуле», можливо навіть житель сторінок книги. Люблю те, що ти мені снишся, заполонюєш мою голову картинками і віршами, або приходиш час від часу в моє життя різними своїми подобами і змушуєш врешті забувати і відпускати тебе; що я тебе вигадала. Весь наш світ… весь мій світ – це єдиний образ, який я силкуюсь охопити й сприйняти, цілий світ переношу в одну невловиму думку.
«Сонце падає на двері, люди-духи у печері грають з тінями-зайцями. Молодиці з молодцями…» – пробувала римувати. Але краще подивлюсь фільм. Знаєш, я пишу безглузді дурниці, ти не маєш нічого сприймати на віру, просто не повинен. Вже не парюсь, що моя писанина не має сенсу: мені подобається, що я пишу. Я так граюсь. У тебе теж є забави, тому ти розумієш мої слова. Я таки допишу свою «поему» через кілька годин, передрукую тобі сюди:
«…мають мать якусь різницю: імпульс, орган і зіниця, – явно дихаю з надривом. Подивися, як зі зривом дні проходять по кімнаті; гості, бідні і багаті, розважають шлунок, око… де тут «низько», де «високо»? Тут немає зла й неправди, і нема добра, і завжди кожен вечір все вмирає. Тихо. Чаю попиваю і дивлюсь, як гине мама – я помру колись так само. Від рутини і турботи, яку милі ідіоти знай вигадують нінащо. Найсумніше я ледащо! Що мені якийсь сценарій – краще іграшку до пари вигадаю по приколу. Надто грубо, надто кволо я до неї наближаюсь; не наблизитись стараюсь, щоби знать, для чого жити, щоб кохатись і любити.
Тільки полюби мене. Хай все зникне і мине, хай промчать далекі тіні – дивні, лагідні створіння, - я забуду, я змирюся. Як захочеш – підкорюся, як захочеш – то не стану, тільки ж ти не перестанеш завжди прагнувать до мене, нудно гріти мої вени? Ти, хто зрячий і незрячий, тільки ти б зумів пробачить не слова, а їхні теми, міль – людинку у системі, і сказати, ніби правду: «Я тобі повірю радо».
Потім вигадаю знову ще одну тривку основу, як набридне бути разом – потихеньку, не одразу я собі куплю синочка. В нього ліжечко, сорочка; зубки ріжуться і плаче. Більше я тебе не бачу: маю я нове звірятко. Ти для нього будеш татком: важко тебе відпускати, знов шукати і звикати. Під шарами із відходів заживем собі, під сподом. Будемо пропагувати «вищі цінності» маляті. Жаль, що зовсім ти несправжній. Знаєш, навіть трохи страшно: всі дорослі, також діти – просто думка мого мозку, суміш вигадки і лоску, буріме чужих історій: хепі-ендів, лове-сторі. Каламбур заради смерті – весь несправжній, рамки стерті. Каламбур заради часу, щоб розвіять сіру масу. Утечімо: я, реальна, ти – все більше віртуальний, – у мої тривожні міфи в голові, де їде стріха.
Попри це, читаєш книжку; я лежу собі на ліжку, лину я до монітора. Плеєр. Треки і повтори. Ти пісні читаєш швидко, погляд в стелю – ні, не видко, що довкола ірреальне слово править за банальне Те, що ми назвемо «жити». Не спиняйся говорити, не спиняйся мити посуд, не спиняйся шмигать носом і відвідувати пари, рахувати днів удари у очікуванні щастя, що не збудеться й не вдасться тільки з тим, що ти – обманка. А на серці в тебе ранка. Ти здригаєшся на дотик, подих видає твій ротик. Не дивися тільки в очі: я тебе страшенно хочу – це побачиш у зіницях. Глупа ніч, тобі не спиться: я ж так само ірреальна, просто ти мене в вітальні, сидячи за склянкой соку так придумав ненароком. Нащо я тобі? Зізнайся! Подивуйся і пограйся… далі викинь, далі викинь. А душа, до біса, скрипне – і посиплються химери, і полізуть на шпалери з голови твоєї брудом. Ти цілуєш шиї, груди тих повій, яких немає; ти сопеш і член виймаєш. Ти кінчаєш у коханку – а, як виявиться зранку, ти заснув в пустій кімнаті. Наші мрії небагаті познущались з Аноніма. Хто його тепер обніме? Всі пішли; мов залізяки, зникли радісні шизяки – холодно і пусто стало. «Вранці», гаючись, настало. Гребінець і тюбик-щітка. Холод. Осінь-інвалідка першим днем скрипить у вікна, ти ось-ось – і гірко скрикнеш: «Досить, це фантоми!» Я тебе чигаю вдома; ну, не зовсім я – дружина. Спальня, ліжко на пружинах. В головах стоїть колиска – підійди до неї близько. Там лежить твоя дитина. Ох, і виросте ж скотина! – з головою, як у тата, все життя, постійно грати буде. Милі тарганята визирають з оченяток – їм брехнею чухай спинки: для Майбутнього дитинки. Ти не можеш не брехати, адже так програмувати здумалось тебе дитинці, ти для неї – вош, дрібниця, острівок в думках про себе. Добре буде і без тебе; час іде, а ти вмираєш, з тебе соки випиває це майбутнє покоління, ти зогнив вже по коліно і піти не можеш в простір. Все не «складно» і не «просто». Все і є, його й немає. Ти розслабся: просто граєм, просто гра не має сенсу; більше драйву, більше сексу, більше радості і щастя – ось тоді і гра удасться. Далі інші будуть грати – все, аби не нудьгувати.
Минула доба. Думаю, що, читаючи сторінки чужих книг, я оцінюю свої маленькі крочки на шляху до нібито Істини – не потрібної насправді нікому зовсім: правильні слова, як і правильні дії, насправді просто покликані для насолоди. Доводиться вибачатися перед гордістю, бо я влаштовую їй страшний попуск, хоча насправді всім відомо: хочу бути першою. Ніякого гуманізму мені не треба – хіба лише для розваги.
Скільки розумних слів, скільки геніальних думок! Жодним чином я не зможу перевершити їх. Щоб стало спокійно, лишається повернутись спиною до гострих спокус і в іншому напрямку вже діяти: прагнути народження дітей – зі сподіванням, що вони будуть розумнішими, якщо вірити словам старих бабусьок.
ТРОХИ СПОКОЮ
Слухаю пісню Keane – «Sunshine», вона спокійна. Зараз хочу спробувати нову фішку – ставитись до своїх емоцій поблажливо, не перейматися ними, а просто фіксувати, – оскільки помітила, що емоцій стало значно більше, вони різноманітні й одночасно спрямовані так однозначно, що деколи нудно від спрямованості. Я подумала про таку «операцію», почувши про це в аудіокнизі Ніцше – тому попереджаю про чистий плагіат, як і у всьому. Не збираюсь давати розумних порад, навчати, як тобі вдосконалитись чи подібними іграшками бавитись. Просто спокою хочу, навіть більше – гармонії й жіночої мудрості, пишу про подібне. Чого люди теперішнього прагнуть – насолод тіла чи насолод марнослав’я! Не знаю, як поводити себе за таких умов, якщо мені кожна секунда існування і воно загалом – купа вібрацій життя, вібрацій істот, що проходять поруч, істот, про яких ми знаємо тільки те, що вони називаються «люди», але коли говорити окремо з кожним, то виявиться, що кожне з них – Надлюдина, щось значно глибше, аніж людина, хоча саме часто не відчува цього. Відчуває тільки в хвилини святості – збагнув ти? Коли найповніше віддається якомусь процесу: молитви й спокути, бажання, виконання свого покликання… розповідаю я дуже дивно.
Якщо моєму організму стане соромно за щось, якщо він лютуватиме чи бажатиме; якщо навіть мозок змучить себе обтяжливими думками, упередженостями – то що до того особисто мені? Коли я хочу втілювать ніжність у комусь, це все захоплююче почуття-відчуття – треба примусити себе просто відпустити його для вільного його існування. Ось: відпустити! Як сьогодні написала мені Настя, одногрупниця, вона «готова віддати коханого, знаючи, що він буде щасливим без мене» – це її почуття, але вона поки що потребує об’єкта для його втілення. Її слова прийшли мені до вподоби, я задумалась: навіщо нам відчувати щастя стосовно об’єкта, коли щастя і є об’єктом, що достойний щастя? Об’єкт, гідний самого себе – звучить, погодься, з одного боку, як пишномовна дурниця, з іншого – як найвищий вияв поваги до частинки світу. Ну так поважай її і себе, нема чого шукати між вами посередника: так само й жінки не люблять ділити своїх партнерів; якби в тебе було тільки одне почуття, й не було б на що відволіктись – ти б беріг його і повністю присвоїв собі. Нитка життя твого умиротворення тягнеться з твого нутра; боїшся прив’язатись до неї навіки, перетвориш її в немічну павутину – світ стане бідним. Людина, яка заснувала одну нить і порвала її, заснувала й покинула п’яту й десяту – жалюгідний слабовольник, тривкий на тілі інших не більше, ніж подряпина слабкою гілочкою шипшини.
Питання тривалості: що для тебе означає «назавжди»? Думаю, це тоді, коли навіть забудеш. А для твоєї пам’яті вічність – рівно стільки, скільки ти потребуєш і скільки часу триватиме чистота зв’язку. Як тільки відчуєш, що нить, яка тчеться з тебе – не з душі, а із «просто так», з набору гаджетів і деталей, як дикий паросток троянди, – рубай все і йди геть назавжди. Разом не означає поруч: не дозволяй використовувати себе, не дозволяй собі юзання на рівні душі – з тими людьми, які з тобою щирі, з тими істотами, які з тобою в довірі. Хоча ти втікаєш від обов’язків, відповідальності… не можу нічим зарадити: попереджала, що не вчитель я, а просто пишу.
Тут все для гармонії: музика, приглушене світло; твоя безпричинна радість, бажання й тривоги – щоб урівноважити мозок й емоції з тобою самим, якого ти не бачиш. Кожна людина має те, що їй зараз потрібне. Сиджу, склавши руки на клавіатуру й слухаю вібрацію музики пальцями. А зараз грає 30 Seconds To Mars – «A Beautiful Lie»: з часом все більш розумію, за яким принципом вибирали місце для зйомки кліпу.
ТВОРЧІСТЬ
Геніальне все приходить незрозумілими ривками: може, якби Менделеєв заснув в іншій позі, йому б не наснилася славнозвісна таблиця? Або якби якийсь композитор не сходив в туалет, не написав би симфонії; або якби не випив кави – ідея роману чи якийсь образ не виник би? Пфф… виходить, творчість саме в твоїй особі існує тільки в силу випадку, мій маленький геній! Людей настільки багато, що коли не тобі, то іншій людині трапиться побувати в таких же умовах і подумати те ж; а ти прочитаєш потім книгу тієї людини – й подумаєш: «Автор ніби з мене писав». А ти просто не дійшов до того настрою, до тієї ідеї, або не зміг її вихопити чи висловити. Ось чому я не розумію, за що так поважають Шевченка Тараса, приписують йому такого чудового генія, коли його, можливо, оточувало безліч людей, набагато кращих людей – не в сенсі доброти, а таких, що надихали його. У кожного своя боротьба, і яскраве життя Тараса, що стало видимим для загалу, не робить його яскравішим за життя простої людини, яка без драматизму несе такий же хрест. І в Кобзаря не було того драматизму, аби внести ясність, – хіба що в тій мірі, що й в інших. Неякісного забарвлення, проскості цій постаті надав ширвжиток її творчості.
Наразі ти прокоментуєш, що я знов хочу виділитись своєю думкою. Скажеш вірно. Вся творчість є способом виділитись, виокремитися з світу, «залишити слід» – і потім знову стати світом. Кожен порух нашого життя і є творчим процесом, що рухомий спогляданням за ним решти світу (людства зокрема): людина хоче намалюватись і продатися хоч раз у житті. Все робиться ніби для «Великої Тітки», чи як казав про це Зуї? Не для Бога, – замовкніть, віруючі! – не для Бога у вашому розумінні. Бог – це процес, а не результат, втілений в божестві. Будь-який процес є священним, наше життя є бог, наша творчість є бог, а мистецтво і ваш Бог – це тільки відходи; жалюгідні результати праці, які, як завжди, не відповідають очікуванням. Тому з одного процесу ми завжди переключаємось на наступний – щоб не втратити бога.
Творчість – це комбінування спожитої інформації не в думки, які можна назвати «блоками інформації», а в невідомі ікс-елементи, які внаслідок «нарізки» блоків лишаються поза їх межами. «Відходи» нового пазлу під назвою «цьогомиттєва картина інформації/світу» склеюються в клубок, що і може стати частиною майбутньої ідефікс. Що швидше збереш всі необхідні для Твоєї колекції клубки, то швидше складеш свою «ідею» і… можливо, забудеш про неї. Скільки комірок містить твоя ідея – по комірці для одного клубка – визначається складністю твого характеру. Якщо характер у тебе складний – будеш трудитися до кінця життя і помреш в муках нездійсненності; проте й результат буде багатоманітним. Багатоманітність творчості простих людей полягає у простоті їхніх творінь. Ці ідеї-творіння настільки прості, що оточуючі можуть навіть не помітити генія Ординарної людини. Перевага простоти в тому, що одним словом і одним жестом вона може передати те, на що складна людина витратить десятки рухів і десятки слів. Це як розповісти про всі життєві процеси, вимовивши слово «життя», вклавши у нього весь той зміст, який потім розшифрують для загалу багатьма словами «складні» особистості. Як бачиш, одні необхідні, інші необхідні теж, одні на зміну іншим приходять, або діють вони паралельно. Прості подають їжу для руху складних, а спостереження простих за рухом складних породжує нові перли істини.
Думки, що виникнуть в тебе після «пологів справжньої ідеї» – якими б цінними вони не були, – то тільки післямова твоєї творчості. В житті однієї людини є лиш один шедевр. Опісля можеш жити, не боячись небуття. Якщо все життя тебе мучила думка «не знаю, чого хочу», то ти не втілився в жодній тривкій речі, ти – пустий слід. Втілюйся. Я пишу як чисто оратор – певно, ти насміхаєшся. Так підводжу наш діалог-монолог до суспільних тем.
ЦИВІЛІЗАЦІЯ І СУСПІЛЬСТВО
А. – Чому я не можу сказати, що Платон мене не цікавить?
Я – Не можеш. Це називається «свобода слова».
Думка філософів про людське існування має два полюси; все залежить від того, чи любить себе людина так, щоб хотіти жити вічно і мати цінність, чи так не любить, аби усвідомлювати своє нікчемне конечне існування. Цей твір виник з тим, що мене не хотіли почути й загнали в тісні аудиторії страхом перед небуттям. Дещо я маю озвучити для себе самої вголос. Нове, якого я шукаю, повинне бути виключно суб’єктивним: «Істина, в яку повірить більше, ніж одна людина, перестає бути істиною» (О. Вайльд).
Деякі викладачі, здається, радять більше висловлювати свою думку. Але це для краси слів, ними сказаних. Закони втратили свою необхідність, як і слова; наближається спонтанність. Невеличкий ліричний відступ: чому серед пари не можна вийти, чому не можна, сидячи в бібліотеці за підготовкою до семінару, відкинути все і взяти з полиці художню книгу? Чому не витратити бездумно гроші на солодощі, чи, може, послухати музику на парі? Колись такого не було – чому зараз це робить кожен? Музика, більшість книг, фільми-серіали, Інтернет – це непотрібна інформація, яка страшенно напружує. Приховані натяки й загравання, відмова озвучити вголос фразу «тантричний секс» і тільки стурбовано-незаймані усмішки одногрупника Вови… Ну, досить цього дріб’язку!
Болонська система занапащує «самобутню українську» систему освіти, ще більше механізує її. І ми на фоні великої Європи здаємося наївними селянами. А в нас що починалось так гарно – з «Просвіт», коли «буяв розвиток», – те закінчилось сучасним. Дном. Хай би нам дозволяли аморально критикувати геть усе аж до болю в язиці, навіть якби ми «зай-ма-лисясофіс-тикою!» - цей безглуздий світ і так би нічого не втратив. Були б ми просто непрофпридатними.
Коли б не існувало… книжної критики, а лише факти із біографій і твори; якби в один день у нас викладали тільки один предмет – це була б купа часу, за який можна було б розібратися в суті оригінальних текстів. До того ж, кожній групі філософів потрібно складати індивідуальний навчальний план з урахуванням особливостей кожного вступника, після попереднього спілкування психолога зі студентами. Якби до семінару з релігії готувались, читаючи сутри! Не знаю, може це значно більше сторінок, але яких сторінок! Одна із жахливих якостей критики – здатність до редагування «первинно вкладуваного змісту, здійснюваний автором згідно з певними груповими і класовими нормами», як пише одна книга. А ми вивчаємо, заучуємо критику, бо більш ні на що в нас немає часу.
Читаючи книгу, ти спілкуєшся з людьми, які обдумали більше за тебе, озброюєшся на майбутнє шаблонами думки. Який сенс в книгах для справжнього тебе – знайти розраду-ідею для вразливої шкаралупи твого нутра? Книжки дозволяють самостійно не думать про дещо, і разом з тим є причиною багатьох рухів, відомих як сміховинне безглуздя. Втім, все двояко. Справа така безнадійна частіше з критичними творами: вони теж є самостійними творіннями, але не оригінальними.
Я виступаю проти культури, за творчість. Суть Культури можлива і без матеріальної культури (телепатія). Власною ж критикою ж люди мають перехворіти в юності, за шкільними й університетськими партами, аби не виносити її потім на п’єдестал, не страждати дитинством у віці mature personality. Зріла людина має читати твори й писати їх, своїми зусиллями… а не зусиллями «копії копій» людей, які не спромоглись для світових думок навіть пошити власну одіж – не зусиллями критиків. Я виступаю проти вищого рівня культури – цивілізації, – і за її ядро – творчість. Письменників і поетів вивчають у школах, але вивчають в каноні встановлених системою правил; погляд на їхню творчість і навіть ставлення молоді до літератури різко гіршає після десяти літ за шкільною партою (зі слів Маші теж). А в університеті моєї думки питаються ще менше.
Універ привчає робити непотрібні справи з терпимістю. Така собі офісна мудрість. І в мені, зізнàюсь, інколи вже прокидається така терпимість і покірність долі. Але в мені також щось змінилось, і я відчуваю тепер в людях не Людей, а все тільки гаджети, установки «любити Бога, бо його не можна не любити», «любити всіх людей», «робити», «підкорятись». Думка про працю вже асоціюється тільки з купюрами й теплою хатою, жахливим мізером, а не задоволенням.
Чому нам здається, що сидіння в універі – це рух, а сидіння вдома – це дно: в ВНЗ рухається і обертається (життя, життя…) потік інформації й надій на примарне. Вдома: відмінність у тому, що там ми не хочемо рухати в собі інформацію і до себе її. В нас причина, а не в місці. А ілюзії вдома трохи розвіюються, там само як в місці пересадки з автобуса на автобус зникає відчуття беззмістовного руху. Якщо йдеш з універу, неодмінно хтось бовкне: «А не боїшся, що Там (себто вдома) ти деградуєш?» – Аж ніяк, бо хто визначає, в якому напрямку я рухаюсь – вверх чи вниз? Хлопче, мені за людство наше страшно. Може, те, що ми називаємо «вищим благом», в іншому світі на вигляд як блювотина, може я навпаки роблю собі величезну послугу? Як знати. Університетські аудиторії – найзатишніші місця для сидіння. Ті, хто вчаться, повинні були б рухатись, не прикріплені до місця – як атоми, на наш погляд, у стабільному тілі. Тільки це стабільне для нас тіло обмежило б нас, навіть будучи всього лиш поняттям «Хаос». Людям просто хочеться відпочити від нічого, від продуктів власної уяви – в менш напружених її продуктах: правилах, яким можна підкоритися, усталеності. Підкорятись легко, і дуже часто – навіть приємно. Нас не спрямовують, а кажуть, що треба сприйняти.
Чому держава не може «просто так» вчити – звичайно, тих, хто хоче? Зник би тиск. Якби вища освіта була необов’язковою для того, щоб добре жити, то нею цікавилися б справді ті, хто її потребують. Платон «володів мистецтвом оформлення своїх антиліберальних ідей» – тобто лише «володінням» він вирізняється з-поміж інших, умінням? – Виходить що так. Чому ж тоді нас не вчать такому вмінню? Бо ж, за словами Платона, «знання не можна здобути відчуттями, а можна лише вивести з інтелекту». Таки освіта просвітила мене в одному – в критиці самої освіти, що смішно. Ех, чому ми не маєм права просто на парі «додати» своє «сучасне» слово до книжної розповіді? Треба би розглядати думки (чи ідеї?), переносячи їх на сучасність, а не вбираючи, «щоб вони там бродили і може з них щось народилося потім», і написали про Тебе: «Цей філософ посилався на тих і тих».
До речі, надмірність мудрості заколисує. Люди хочуть чути щось в міру тупе і моментами – таке, що з проблисками «істини». Людям треба безглуздий і пустий простір, куди можна втиснути власні амбітні думки. По суті, «коментарі» є лише пензликом, який стає засобом, що довго шукався, аби розмести старий шаблон або скопіювати його по-новому. Це зміна порядку існувань в головах непотрібних істот. Це потрібно самим студентам: вони не претендують на істину, лише на комфортну правду.
«Люди обмежені і тупі, такі як твоя сестра» – сказала хвилину тому Оля про себе, майже дослівно. Люди тупі і одночасно розумні, якщо точніше; в нашій свідомості занадто багато складностей, не завжди необхідних. Уявімо, що «темна речовина», виражена як суперечливість людини, позбавленої спокою, потрапила в неї ззовні. Ніби існує машина, яка викачує з нас самих нас і привносить безлад; тому люди темпераментні, але водночас покірні; тому люди начитані, але емоційно тупі. Люди-Януси. Ця «пекельна машина» – це критика; критика літератури, альтернативи якій нема, а також критикування нашого життя, тобто моя книжка, і критика нас самих. Вона не істинна по відношенню до оригінальних творів та їх авторів. Авжеж, літературна критика дозволяє всебічно розглянути людину чи явище. Культура (книги, кіно, літературні твори) вказують нам, якими мають бути наші ідеали. «І я відчуваю, що я теж повна цим по горло», як каже Віка К.
Нам не дають думати! Логіка народилась в дискусіях, суперечках – філософська логіка! – там, де опоненти висловлювали свої думки, посилаючись чи не посилаючись на когось; зазвичай – думаючи самостійно в процесі суперечки. Навіть Сократ… А ми сидимо й зазубрюємо, щоб використовувати потім, а не зараз. Викладачі вчать інших, забуваючи про себе, але так не слід робити: ми від цього страждаєм, тягнучи ту ж ношу, що й вони. Що це за «оцінка», більша вона чи менша; що за «ну з Вами все ясно»? Кожна людина тобі – вчитель. Вони – люди – трапляються на нашому життєвому шляху і вчать нас. Вчитель не може бути суто вчителем, возсідаючи на троні, і не бути в той же час учнем своїх учнів. Вони не вчаться від нас як від виявів свого життя; вони не знають, що ми – частина їхнього життя. І по-правді, я не розумію потрібності нам виразів і висловів нашої викладачки, коли на англійській вона соромить нас за погано вивчені тексти, як малих дітлахів, розкидаючи по аудиторії запахи закомплексованості й незадоволеності, що йдуть від неї. Це бридко, оскільки ми вчимося для себе. Ми знаєм, коли треба вчитися. І якщо захотіли піти з пар – значить, для нас це наразі більш потрібно. Набридли рольові ігри.
Ти кажеш, прогрес у викладанні, урізноманітнення програми було б не зайве. Власні думки викладачів, – але кому вони потрібні! – їх зацікавленість у предметі… Як я розумію: малюнки, карти, свічки. «Якби вони говорили щось цікаве, – знову казав ти, – таке, [що особисто стосується кожного, як я зрозуміла], чого ми раніше не чули…»
Нещодавно Оля, наш куратор, виголосила промову, яку просила переказати тобі. Почитай знову, хоч я раніше тобі розповідала, її зміст:
На філософії ми повинні вивчити всіх філософів. Нема потреби обговорювати їх, бо вони такі, якими вони є. Зараз не можна не читати. Читання й конспектування того, що нам подає спеціальність, вкладе в нашу голову теоретичну основу для міркувань. Завдяки цьому, на третьому курсі ми зможемо дискутувати про те, хто вплинув на кого, посилаючись, напевно, на першоджерела.
Якщо цілу пару витратити на обговорення одного питання: наприклад, чи правильні погляди піфагорійців чи ні, – то викладач не встигне оцінити кожного студента. Це не є добре для університету, головна функція якого – дати базис. Тому що студент, який іде на спеціальність «філософія», вже повинен бути зацікавлений в філософії. Тож університет йому нічого не винен в цьому плані й не має відповідати на вимогу «зацікавте мене».
Погана, гнила система, яка оцінює нас, аби відібрати стипендію! А ті, хто отримали її, обов’язково частину грошей витратять даремно… гроші зобов’язують нас тратити їх на дурниці. Дурниця дурниці варта. А на це ми покладаєм життя. І витрачаємо з досадою – втім, хто як.
Мас-культура, звичайно, випробовує нас: соцмережі, ЗМІ, книги (я про це вже писала); вчення пар, яке дозволяє зациклюватись на них і більше часу не думати «ні про що». «Ні про що»-думання і є шкідливим: гадають, це і є дурне пустослів’я, софістика.
Що ж таке «культура»? Я дійшла двох визначень: 1) це побічний ефект, що виріс із (підсвідомого) прагнення до цілковитої свободи, яке особистість не в змозі реалізувати, тобто в сенсі «сублімація»; 2) шлях, який приведе до звільнення, при чому звільнення не є кінцевою метою, а метою є отримання насолод. Суспільство добровільно відмовилось від абсолютної свободи заради виживання. Тож і гуманізм у суспільстві – річ синтетична, основа її передбачає комфорт.
Одна викладачка каже, що робити висновки можна тільки на основі почутого від людей (вона, до речі, польовик-етнограф), тобто на основі емпіричних знань. Які ж саме з таких джерел є істинними (достовірними для мене – щоб уникнути гучних слів)? Бо, можливо, комусь здалося – багато кому здалося! – а я це порівнюю (засвоюю) як щось достовірне й відтак маю синтетичний результат. В сенсі фальшивий. Перестань вважати себе скромною частинкою гармонійного суспільства, А. Можна стати професором, вивчивши свій предмет. Можна стати маляром-штукатуром, навчившися штукатурити. Тут немає вищого покликання, тільки бажання, навіювання і майстерність. Навіщо робити те, що замість тебе можуть зробити інші? Задовольнись матеріальним мінімумом і забий на пусті інтриги.
Якщо трапиться несподіванка і я працюватиму викладачкою: коли б студент на моїх парах записував в конспект думки, які прийшли йому під час моєї лекції, то я вважала б, що чогось добилась. А бачити там те, що я «диктую», зовсім не хочу. Це студент має запам’ятати чи знати.
Можеш перечитати всі твори, а потім заговориш «чужими думками». На що схожий факт, що ми викопаємо кілька сторінок з книг і кілька фактів? Виховують молодь істотами, в яких немає шансів на ро́зум – осмислення цих концепцій: молодь-XXI звикла до готової інформації, до «фаст-фуду», до «виписок з виписок» (Бредбері, 451); а система освіти розвивається сповільненими темпами, тому рівень «розумності» українців, на мою думку, падає. Щиро кажучи, великий відсоток українців – бидло, й сьогодні ми прагнемо отримання дещиці знань. А не вимучених-відксерених рядочків у голові. Нащо вчити те, до чого можна дійти своїм розумом з меншими муками і за не дуже тривалий час? (Просто спілкуючись зі світом, хм?) Вдома, в Інтернеті, в бібліотеці… такі знання сьогодні нічого не варті. Я спробувала визначити «трагізми» істини домашньої освіти:
1. Навчання вдома не має жодної мети. Воно здійснюється для підтримання свого статусу у власних очах, для стьобу над собою й іншими, який зароджується разом з непотрібними думками про сенс навчання, всупереч навчанню.
2. Депресія неминуча.
3. Всім на тебе ПОХУЙ.
4. Всі помрем.
Що це за почуття з’являються після прочитання Книги? Це маленький шматочок того, до чого ми були б істинно причетні, якби не замученість в мас-культуру. Ці емоції – не щось інше, як зорі, «маленькие дырочки в полу Рая», як писав хтось. Тільки Рай не на небі і Пекло не під ногами: «Пекло – Інші» (Сартр). Страшенно не люблю посилатись на когось. «Інших» створює підсвідомість, насправді ж ми знайомимось з різними чи автентичними частинками Себе (є якась кількість різного у природі, а решта – наслідування Різного, а похідне від останнього – наслідування подібності).
Так, ми – сіра речовина, суміш, віск, пластилін, на який діє, бо може діяти, середовище. Світ – продукт мого «Я» – приховав «Я» за множинністю мас-культури. Речі реальності – це мітки, на які людина наносить свої погляди. Але людина, на відміну від інших об’єктів, може не просто сприймати знаки оточення, але й створювати такі знаки. Наприклад, малюнок, який, здається, викликає емоції, насправді їх не викликає. Ми просто дістаємо з архіву пам’яті деякі з них. Певно, про це на якійсь конференції в нашому університеті професор-німець казав: «Навчатися – навчати тіло тому, що вже закладено в душі» – бо, певно, кожне тіло доводиться навчати заново – так само як людина, що страждає від втрати пам’яті, щодня вивчає своє ім’я.
Знаходячи в культурних виявах примітивні й такі необхідні емоції, більшість людей спиняється на рівні споживання, не дійшовши до суті. Треба відкинути не просто емоції, а саме́ бажання емоцій по відношенню до Іншого, аби повністю зрозуміти його. Всілякі власні хвилювання мають пропливати по́вз і не заважати тобі, в іншому разі ситуація, присутня в житті Сучасника, не поліпшиться: осьове значення для людини сьогодні має не зовнішність, а «внутрішній світ» – чому внутрішній? – Бо його не можна побачити, він нематеріальний і піддається прикра́шенню в нашій свідомості.
Схоже на те, ніби якась суцільна напівпрозора пелена прикриває всі обличчя від людини, і вона бачить тільки загальні риси, і звуки доходять м’якше через тканину, і мова здається приємнішою. Як це небезпечно – зірвати завісу, що відділяє тебе від вікна, за яким світ. Передусім томỳ що не можна псувати майно. Завіса (наші «рожеві окуляри») тьмяніє з часом, затирається, блідне малюнок на ній, але вона захищає нас від безколірної правди. Навіть якщо тобі здається, що твоя завіса прозора, подумай, наскільки прозорість є абсолютною? Хто подбав про нас та́к і захистив? Хто вішає перед нами завіси, із добрих міркувань чи лихих, і чим це відгукується?
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |