Ти не унікальний, всі рівні. Залиш після себе книжечку і сподівайся на випадок; треба в це вірити. Подумки додала купу смайлів. Розумність є у всіх людей, і якщо світ залишиться без твоїх нащадків, то в нього все буде добре, як і в протилежному випадку. Свою дитину ти просто використаєш, аби задовольнити себе – сам подумай, як.
Не залеж від далекого і близького майбутнього, проживи всенький час для себе. Хто сказав, що маршрутка – це краще, аніж велосипед, а збирання грибів гірше, ніж комп’ютерні ігри? Хто сказав, що ти в безпеці на гуртожицькому ліжку, а вдома твоє життя називати слід дном? Я кажу те ж саме, бо маю слабкий характер, мені хочеться ніжності й відчуття значимості, як усім слимачкам. І собі треба робитись жорсткішою, чи що – тільки боюсь, що моє серце тоді змерзне. Це твоє честолюбство й дурні побоювання сидіти на парті під час семінару, викрикнути «в жопу науку» викладачці в обличчя, спалити до біса свою стипендію – роблять тебе одним із законів міста. Ти подумай, що тобí треба, а не що, за традицією, вибирають сучасники твого існування. Отож скажи, чи не здається, що ти кожного дня все більше й більше труп? Що всі твої слова осідають під силою тяжіння і залишаються лише механічні рухи, які робляться за наказом уже не вільного скелета людської подоби?.. Тож у наступній темі я подумаю про культуру. А зараз…
Тяжкість і відсутність бажань, окрім бажання істини – це до́бре, а не так, як я вважала раніше. Насолода не в чомусь, а за межами чогось. Не в предметі, а в байдужому співіснування з ним. Байдужість усуває суб’єктивну перегородку між Тобою і Мною. Можеш тверезо оцінити й розумно поспілкуватись. Але байдужість важко здобувається, якщо не закладена в тебе природою. Вразливі люди з часом стають жорстокими, жорстокі люди – колись вразливі діти. Ніяк не байдужі. Ми, такі маленькі колись інваліди, відчуваєм огиду тепер до суспільних традицій.
Нам несе страждання й відразу не існування людей чи речей, а мета їх існування, яка завжди егоїстична. Нам несе відразу безглуздість дій у громадських місцях, в навчальних закладах, на святкуваннях, безглуздість поглядів і людської оцінки. Чому? – бо ти просто (чи я, для прикладу) вимагаєш чогось від людей. Шукаєш ті точки, за які можна вхопитись, аби перевернути світ. Не буде нічого, від себе теж не чекай подвигів, як і від інших не чекай згоди бути причиною твого бунту чи знаряддям твоєї війни. Нецілеспрямованість означає повне неюзання світу. Хай собі існує… чесно, я й сама на практиці не можу реалізувати свої слова, бо мені заважає гордість: чомусь постійно здається, що від світу я можу забрати більше, аніж беру, що мені приготована видатна місія і те, що я проживаю зараз – це тільки перепони або депресія. Я при цьому про людей зовсім забула: забула, що вони – джерело простору, в якому я хочу розвинутись наперекір всьому людству. А ще я помітила, що сутність у всіх однакова. Просто хтось виражає її кращими засобами і краще, а хтось – гірше. Просто за життя людині зустрічались неякісні шаблони самовираження, так би мовити погані стратегічні плани, підкинуті життям. Негативні риси не слід ставити в докір душі: душа ж просто невміла і недосвідчена у вираженні себе в цьому безглуздому матеріальному вимірі.
Оскільки ти філософ, хочу сказати: те, що в голові людини поселилася філософія, ніяк не пов’язано з її зовнішністю. Тобто фізіономіка тут ні до чого. І ніколи не кажи: «Ця миршавка, з таким виглядом, ніколи нічого не досягне. У ній нема нічого особливого». Хоча в 60% випадків ти можеш не помилитись. Зазвичай в оцінці інших винен наш головний мозок, а не просто зір чи слух. Мозок містить більше, аніж п’ять примітивних ланок зв’язку… Наразі ж пригадай, як не любиш ти критику і як любиш критикувати – відчуй, як суперечливо-злий один з органів твого власного тіла!
Філософія, А. – це якийсь злий відносно суспільства імпульс, оскільки здорова філософія обов’язково виступить проти людської отари. Можливо, в натовпі тобі добре. «Сукупно» – взагалі цікавий спосіб проживання часу людьми. Але така одиниця як стадо не може існувати до останнього рівня розвитку: як тільки людина усвідомить свою трагедію, вона захоче бути наодинці. Вона усвідомить, наскільки гірша вона за інших смертних й наскільки глибша для самої себе у порівнянні із розумінням її перехожими. Тільки біда, що дивитися в порожнечу, в нашу самотність і смерть – надто недобре звичайному перехожому. Велика кількість людей, а може й всі, не хочуть знати 100% правди – їм, як і тобі, достатньо шістдесяти п’яти.
Дефінуючи, яка людина хороша для нас, а яка погана, ми дивимось, наскільки спосіб її життя співпадає з нашими поглядами. «А що́, вона оригінальна, вона старається якнайкраще подати нам предмет, щоб ми полюбили його, і в неї є розумні думки»; «а що, це правильно, справедливо і добре» – деякі з твоїх ілюзорних тверджень, подуманих чи промовлених. Бо ми не можемо знати, що́ є добре, бо нам нав’язують щось чуже то більш, то менш делікатними способами… ні, цих аргументів не достатньо! До речі, якщо наступні мої слова здадуться тобі незрозумілими, ти можеш звернутись до інших розділів цієї книги, які пояснюють думку про точки на перетинах променів. І наперед вибач за стислість викладу.
Я хочу заявити, що справжня людина – без своїх bells and whistles – не має ні талантів, ні рис обличчя й характеру, ні одягу, ні знання, ані слів; вона просто специфічна область, вона не може виразитись зрозумілими нам засобами. Вона – не точка на перетині променів, а Ціле (Дефініція), яке виступає і сенсом перетину променів, і сенсом точки. Посилаючись на якісь розумні думки, «коріння, стовбур, кора, гілки, листя – це не дерево, а просто мертвий набір деталей», як казала теж, здається, Маша, викладачка. Узагальнюйся! Не дивись на ці досить привабливі і непотрібні деталі.
Тому, якщо колись було популярним висловлювання «не суди по одёжке», тепер, із твоїх же слів, «якщо всі сприймають/подають матеріал поверхово, вона копає на десять-п'ятнадцять метрів углиб». «Вона» – в нашому контексті «людина». Отож, деякий дріб’язок вже не береться нами до уваги, не так як колись зауважувався нашими батьками. А що ж найдріб’язковіше? Давай складемо рейтинг:
1. Одяг, прикраси.
2. Спосіб життя.
3. Обличчя.
4. Поведінка.
5. Праця.
6. Творчість.
7. Психіка.
8. Душа (кохання виникає тут).
9. Щось невідоме.
Обов’язковим і головним є Невідоме – воно безпомилково відображає сутність людини. І це ніяк не душа.
Таку розмову я завела на основі своєї часткової антипатії до викладачки, тобто через свій нікчемний і слабкий характер. Але даю тобі слово дивитись в обличчя правді стовідсотковим зором, інколи тільки менш якісним.
Досить дивно, що інколи моя кімната не має сенсу: коли жовкне в очах, предмети стають ватяними й безформними, стіни – мов стінки для гри в пінбол, робляться межами мого існування. Стінки захищають від того, перед чим я беззахисна: від комарів, спеки, людського ока, Космосу і безмежжя. Умовою існування меж є моя вразливість до їх відсутності. Проводжу паралель зі своєю короткозорістю й уявляю, що ми бачимо ідеї настільки неякісно, наскільки я бачу предмети без окулярів. І з такою ж чіткістю, як без лінз, бачим ми тих і те, що оточує нас: тільки обриси і загальні характеристики, жодної суті. Ми не підігріваємо воду предметного існування до температури кипіння – стану суті води: шкіра надто чутлива. Думаю, шляхом виправлення зору кожну людину можна змусити до правди – шляхом страждань. А правда в то́му: все, що ти знаєш – неправда. Істинний світ – це знущання над своїми живими оболонками; це система без ratio, жахлива незнайомість з оточенням.
Якщо перестанеш «знати», то поступово зв'язок з предметним світом утратиться – і почнеш бачити довкола себе одну суцільну ідею, каламутну, ніби молочне желе, грубу своєю неоформленістю. Желе обмежує нас відсутністю його меж: ми маєм право робити будь-що – й ми створюєм будь-що; «Я» завжди піддається спокусі, бо, окрім «специфічної області», воно має специфічний матеріальний виразник, який і є причиною «Я» – виразник, що існує завдяки самознищенню і відтворенню. Цей матеріальний виразник – то «набір деталей», які треба оформити, аби існували. Щоб сформувати ці деталі у звички, погляди, спосіб мислення, нам дається життя. Ми існуєм за цими правилами (я вже пишу, як говорила викладачка): ти будеш жити, якщо наповниш свою форму вигаданими матеріальними елементами, що утворять її. Ти тільки формуєш матеріальне – а думаєш, що надаєш змісту життю. Що таке ти? Це шизофренічна свідомість Ядра (яке й складається тільки з свідомості), частини якої окремо одна від одної мислять світ, але не можуть усвідомитись, не залишивши свої сліди на купі деталей і не підпершись ними. Мислять по-різному єдиний світ. При тому самі «процеси свідомості» відбуваються лише в череві Ядра, самі ж його стінки – основа, тіло Ядра, не мислить (мислення розглядається як шкідливий дефект), а зайняте існуванням. Мислення, назване мною «дефектом», є пристосувальний механізм – цікаво, чи слід розглядати його як дар Божий? Майже усміхаюсь. Отож,зв'язок з предметним світом утратиться – і ти не будеш здатний до повноцінної ані фізичної, ні розумової праці, ні до повноцінного творчого процесу: це будуть хіба що (в кращому разі) уривки гарних ідей, поривання кудись і незв’язні вигуки в порожнечу – й тебе просто не зрозуміє ніхто – якщо відречешся від слів, відречешся від предметів, що, тиснучи на простір існувань, формують випадок, посилаючи тобі безмір інформації. Та й, по суті, жодного тиску немає, є тільки інформація про наявність такої дії, що надходить в твою свідомість як пігулка, виписана мозком для… твого лікування.
Що далі ти підеш в себе й далі від «світу», то більша частина істини, яку б хотілось тобі передати, залишивши натяк про неї, мов масні сліди, на предметах, лишиться під черепком – Достоєвський гарно передав цю думку: «Во всякой гениальной или новой человеческой мысли, или просто даже во всякой серьезной человеческой мысли, зарождающейся в чьей-нибудь голове, всегда остается нечто такое, чего никак нельзя передать другим людям, хотя бы вы исписали целые тома и растолковывали вашу мысль тридцать пять лет; всегда останется нечто, что ни за что не захочет выйти из-под вашего черепа и останется при вас навеки; с тем вы и умрете, не передав никому, может быть, самого-то главного из вашей идеи.» А в своєму нікчемному вияві прославиться якась «дурня», яку, беззаперечно, можна буде кимось розкритикувати як суб’єктивний погляд частини Ядра, яка взагалі не мала б мислити, на її існування.
Душу нам «підсаджують» Інші – люди, – оскільки До своєї суті, до тривіальних цінностей ми ніщо, якому не вигадано призначення. В грубому сенсі. Причина нашого існування – бажання наших батьків нерозривності причино-наслідку та неуникнення долі-випадку. Більшої суті у мене нема, я – аномалія по виклику. Ми приходим у Всесвіт, який вигадано давнішими за нас, тому, як слабші, хоча б щось запозичуєм з існуючого, цього сильного світу. А з часом відбувається звикання: нове й нове насолоду приносить – і ми свідомо піддаємся чужим моделям, згідно яким в нас має виникати те чи інше враження, піддаємся чужим насолодам – благо наше «Я» чутливе до всього чужого. Далі роль грає музика, література – культура. Так формується особистість, мудрі думки – і ми все глибше й глибше в болоті правдоподібності. Наочно можу тобі показати це роздумом-питанням: якщо ми говоримо-поводимо себе, оперуючи тими поняттями й використовуючи ті шаблони, які почерпнули з книг і ситуацій життя, то як би поводились ми, якби не існувало шаблонів? Чи написали б ми хоч одне речення, якби не минулі покоління, і що ми без них? В кінці життя настільки добре продумуємо свою чи чужу смерть, що вона починає існувати. Коли ти кажеш «люди можуть померти під колесами машини» – ти запускаєш стрілу можливості, і в цю секунду обов’язково хтось помирає. Такий він, вигаданий реальний світ.
Отож, набір деталей – це комірки кульки-явища, і ми з часом стаємо рабами таких комірок, вигаданих нами, як і сам рух можливостей. Проте без такого рабства речовина конкретної індивідуальності звелась би що порожнечі, не оточеної нічим – відповідно, людина була б просто «відсутність присутності» і звідси б можна було припустити, що простір довкола нас – такий же живий, як і ми, просто звільнений від деталей. Як досягти реальності реальності – не в сенсі залишити вічний слід на Ядрі, у справжньому його вимірі, після нетривкої сполуки «Я», а в сенсі де знайти дзеркало, яке б відкрило очі на мою порожнечу? Як саме розповідають зараз на парі з логіки, «методи пізнання – це відчуття, сприйняття, уявлення». Треба йти у зворотному порядку, якщо хочеш побачити більше.
НІЖНІСТЬ
Де є вона, де є вона? Ну де?
Коли ти другу ніч не можеш спати,
коли навічно приросла кімната
до неба міцно й нищечком гуде:
бо все оте, що вже розповідалось –
пусті слова, то зовсім не таке.
Де є, аби сказати: «Я слабке»…
І ти здіймаєш руки, щоб літалось.
«Гординя, Заздрість, Жадібність – це іскри, що підпалювали серця всіх людей.» (Данте). Від цих рис можливо позбутись і варто чи від усіх? Ми говорим про гордих, тендітних: людина, яка має хоча б одну вразливу точку на серці, не може бути безмірно поганою. Може ми її не так сприймаємо, може просто даєм не те, що треба, може, ця людина захищається і боїться? Не вважай по цих словах себе героєм-рятівником, важливішим за вдаваних безсердечників. Всі одинакові, просто пристосовані до різних умов, просто різні генетичні набори реагують по-різному. Вдихни повітря, Аноніме: може, я зараз про тебе.
Ніжність – для лихих людей перетворююча сила. Ні, звичайно вони нею не користуються – вони страждають від неї. Якщо на будь-яку нормальну людину можна поглянути й з’ясувати кожну з її емоцій, то й лихі не можуть бути повністю закритими. Захищаються вони маскою егоїзму, яка розпочалася з першим негативним впливом на вразливу душу й самодостатньо сформувалася згодом на основі принципів використання когось задля себе, проникання в суть когось як запобіжний засіб щодо проникання когось в твою суть, боротьба з тяжкими випадками прив’язаності й кохань – «аби зберегти незалежність», як скаже звичайний егоїст, безмежна цікавість до попередніх двох почуттів і тяга до нових вражень, наявність осьового орієнтира, який залишається незмінним і довкола якого ведеться обрубування мішків з піском, які тягнуть до землі. Зазвичай в егоїста центром є він сам; така «погана людина» (я виражаюсь дитячою термінологією), яку я маю на увазі, не робить зле іншим, тому що це суперечить її моральним переконанням, тому що егоїзм легшої форми може бути зв’язаний обов’язком перед батьками, членом подружжя, дітьми, працедавцем.
Як ти бачив, ігри егоїстів фальшиво-несправжні. Ці істотки ніжні насправді, і кожне людське слово без їхнього природного захисту звучало б у їхніх вухах як постріл з дробовика і ранило б так само. «Природного» - я вжила це слово не просто, а й справді гадаю, що це наш мозок захистив нас так, наділивши різномірним егоїзмом: аби ми могли співіснувати з виявами світу, байдужого до нас. Таким чином, «мої очі – це не мої очі», або «твій характер насправді ніяк не твій» – тези, які я намагаюсь обґрунтувати. Остання, тобто думка стосовно характеру, розкривається таким чином (поетапне формування):
1. Сукупність генетичних передумов.
2. Вплив соціуму (оскільки ми знаємо, що він є джерелом світу в його природному для нас значенні).
3. Реакція організму (мозок оперує закладеною в нього інформацією).
4. Власне, формування характеру – моделі поведінки та особливого способу реагування.
Так, за моїми уявленнями, формується людське «Я», описане людьми розумними. Глибинна ж суть цього «Я», яка існувала (дозволь мені трішки помріяти) ще до першого розумового процесу, залишається непоміченою: немає сенсорів, які запеленгували б її, принаймні відомих широкому загалу. Тут знову я нагадаю про телепатію: ти думаєш, вона означає читання всіх думок та емоційних станів людини, – не заходь так далеко. Це ж не фільм про супергероїв, а просто паршива реалістична книга про «жизнь». Того, що ти можеш прочитати на обличчі людини, тобі цілком досить для її пізнання. Далі знадобиться емпатія-телепатія: ти маєш – тобто ЗАРАЗ, ВЖЕ МАЄШ – змогу передбачати психічне життя людини на найближчі п’ять хвилин в деталях. А на десятки років в майбутнє – уривками. Якщо відчуєш її суть, ту точку, від якої відштовхується її свідомість. Повідомлю сумний факт, що описати суть неможливо словами; можеш поглядом передати суть моменту, але не зрозуміють тебе. Отже, твоє знання в разі його появи залишиться суто твоїм: не похвалишся, не використаєш для юзання (маленька тавтологія), але відчуєш. Відчуття легкої телепатії може зародитись від першого дотику або погляду, звичайним чином його можна описати як «мурашки по шкірі». Саме це відчуття – минуще, якщо не продовжити налагоджувати контакт з особистістю, яка викликала ці «мурашки». Вкотре попереджаю: обережно, ставлення тієї людини, певніше за все, не помінялось; може, відчуте тобою – то була просто вигадка або якась асоціація – не сприймай всерйоз, доки не перевіриш цей факт. Для продовження зв’язку думай про цю людину – не постійно, а коли відчуєш потребу подумати; байдуже, чи при цьому опонент думає про тебе. Сьогодні я торкнулась долоні однієї людини – й ще досі згадую її та її погляд, супроводжує мене дивне відчуття. Це знайомий моєї знайомої – і тільки. Причину мого відчуття до напівпосторонньої людини черстві назвали б симпатією – в такому разі я симпатизую кожному, але це не так. Просто дивне відчуття. Я не підношу себе на іншими, просто я розумію тільки себе. Насправді телепатія – це якнайкраще розуміння себе, оскільки все, окрім тебе, є вигадкою твоєї уяви.
В мені інколи п’ять відчуттів збільшують свою силу – і боюсь, що не тільки п’ять. По-тривожному інтригує невідомість. Тоді проникливішим стає погляд, пальці відчувають кожну клавішу, до якої торкаються, кожну цілість предмета, з яким відбувається дотик. Напевно, в такий час я не знаю ні більше слів, ні більше світових мудростей – а просто плаваю в світі наших декорацій і літаю. Найдивніше, коли чужі голоси набувають відлуння, і рухи – нудотно-різкої плавності. Це стає мені зрозумілим: душі, які ховаються за масками різних «Я» – вони і називаються нами людьми. Безглузді й прозорі душі, які розніжено не бажають приймати будь-що, а просто оточують себе чимось і прикріплюють до себе. Ось це егоїзм, якого я не терплю – жадібний. Далі я знов говоритиму про мій улюблений.
Що міцніші бар’єри встановлено для твоєї душі, то глибше ти відчуваєш. Так я можу пояснити твою нудьгу до simple people. А сильна людина відчує тебе і прочує, але й свої бар’єри зняти не зможе – як рамки, що тримають її душу в свідомому стані; твої може тільки знищити, або насилу зберігати дистанцію – як силою стримують два потужні магніти, між якими знаходиться крихкий годинник зі скла. Людина, яка втрачає свої людські рамки, набуває звірячих рис, вивільняє Природу. А якщо вона втратить й звірячі межі, то просто перестане існувати – принаймні в матеріально значимому стані: частинки її душі будуть настільки дрібними, що субстанція, колись людина, не здатна буде усвідомити себе. Ти мені поставиш у заувагу, що я не визнаю існування душі і, разом з тим, часто оперую цим поняттям. Так Будда про це говорив: «Якби я не висловлювався на вашій мові, то як би ви мене зрозуміли?» Сподіваюсь, ти зрозумів багатозначність згаданого терміну.
Наразі кілька слів про просте, про ніжність: «злим» болить, що не можна жити без плати за життя, без заборгованості перед світом. Платою могла б стати близькість з спорідненою душею. Але через свою проникливість егоїсти (ти розумієш, що я кажу тільки про один з типів егоїстів – чистий) розуміють, що ніхто з ними вічно не буде; а просто так і без вигоди не залишиться поруч навіть на один вечір. Тому, скільки б ти не мінявся, з ким би не зрадив – ти любитимеш себе завжди, один ти. А той, хто думає про тебе сьогодні й про кого думаєш зараз ти, завтра думатиме про інших, завтра не напише й не передзвонить, завтра стане для тебе перехожим. Нікого немає вічного, нічого немає – принаймні матеріального: мозку, привабливостей. Ми просто купаємся в морі фіктивних відчуттів. А я знаю твою потаємну мрію: щоб тебе силою відкрили й залишили біля себе, щиро.
Знаю, яка в людини є потреба – говорити комусь свої думки, або навіть говорити про щось буденне. «Самотність». Не знаю, чи варто називати це так. Це сум. Але людина, яка не мовить, постійно «вариться» сама в собі. І від цього кипить мозок, й нічого доброго в підсумку… не стається. Ти боїшся розповісти все, щоб не стати нецікавим – але, певно, я помиляюсь? Твій мозок-душа – ніби пробірка, що заповнюється жовчю, яку ти називаєш і особливістю, тугою, і нудьгою, і прокляттям; звільняй свій мозок, щоб він не заважав тобі відчувати, Аноніме.
ГІРШЕ
«Люди як ляльки. Набридла? Викинь і найди нову». (А. П.)
Пісня Градусы – «Я больше никогда» – це зараз слухаю. Препаскудний настрій. Якщо люди дізнаються всю правду, то неодмінно покінчать життя самогубством. Неодмінно знатимуть, що ми всі варимось в цій паршивій юшці під блакитним куполом, що немає жодної речі не райдужної, а справжньої. Сумно стає, коли потихеньку мої знайомі починають вимовляти правду. З драматичним таким відтінком вимовлятимуть, поки цей словесно-логічний аналіз не перетвориться в загальновідому буденщину, яка стане формою сприйняття матерії. Адже матерія набуває саме такого вигляду, який надається їй абстрактними поняттями, що сидять у нас в голові, і якими робиться вимога саме на існуючий лад. Після справжніх слів люди перестають бути незнищенними. Впадеш на коліна перед обеліском Природи, і комашня питиме з тебе кров, як з оголеного хлопчиська, який забрів надвечір до теплих боліт.
«Егоїзм – це спосіб життя, і потурання йому не робить тебе гіршим за інших, адже ми всі – егоїсти; тільки хтось його боїться і ховає, а хтось розвиває (головний принцип природного відбору),» – написала одна дуже добре знайома тобі людинка. Ти. Розвивати егоїзм неможливо, я вважаю, – можна тільки розкривати його, виражати все яскравішими засобами. Ну або ставитись до своєї сутності як до Воландеморта, ім'я якого не називають. Знаєш, ситуація з постійним аналізом егоїзму доводить мене до отупіння. Забути це слово зараз же? – неможливо. Попередньою темою я показала патологічну хворобу особистості в незлому сенсі. Зараз буде дещо гірше.
«"Відмова від говоріння, свідоме німування – це ще не протест. Справжнім протестом є відмова чути" Іздрик» – пише в статусі одногрупниці Людочки. Використовуй тільки ту людину, яка, ти пересвідчився, визискує інших, тобто є егоїстом. То буде справедливо до цих напівтварин: егоїсти – не революціонери, а просто глухі. Завдавай їм болю, хай страждають і думають про самогубство. Кожним своїм рухом видавай силу життя, яка огидна їм, мов чужі успіхи на їхньому поприщі існування; бо будь-яке їхнє персональне, хай найактивніше життя, є консервованою смертю. Їхня туга за тобою – тільки нудьга чи бажання мати те, що є в тебе чи поруч тебе. Тобою вони витирають свій бруд. Навіть якщо, зі слів его-істоти, вона кохає тебе безмежно, тримай тільки зневагу і відчуття минущості, тримай щит. Якщо вони й кохають – то оболонку, в яку можна привнести себе, до якої можна ставитись. Тож краще помирати насамоті, ніж потрапляти в ігри...
«Безглуздо мчаться дні, кожного дня існує минуле і щось стається» (з есемес).
Це в мені заговорив гнів. Бажання крикнути, що «всі зраджують, я всім потрібна тільки аби владнати їхні проблеми! Де ж моє місце?» – де ж моє місце, де все пливе в руки мені, тільки про мене думає якась людина, хтось буде сумувати завжди без мене, хтось вражений мною, хтось лишає таємничі подарунки під моїми дверима, а не я вигадую, який подарунок зробити комусь? Я відчуваю свою нетривалу присутність в житті інших, але в моєму житті й моєму світі – наскільки ж він банальний і пустий! – є тільки відсутні. Через свою гордість, через бажання бути Гамлетом чи Клавдієм, а не грати роль декорації. Ба, більше – хтось хоче бути театром, в якому я… сценою, на якій я, під бурю оплесків і дарування квітів, відчеканюю слова, а потім іду геть; або, може, не йду, а залишаюсь навіки там, ніби портьєра або прожектор.
Не бачу сенсу насильно тримати біля себе когось чи завойовувати свого потенційного власника. Власниками є всі ми, я взагалі не розумію, як в світі, такому чутливому лиш до жорстокого зла, а не до тонкої душі, може існувати річ на зразок гармонійної пари або сім’ї. Як? Один егоїзм покриває інший – і хтось неодмінно буде використаними, – чого мені хотілося б уникнути, ніби чуми. Моя гордість, розумієш, від такого страждає – це не сарказм, жодним чином, а просто скупий факт. Навіть дружба, не кажучи вже про «кохання», зводиться до того, що люди по черзі юзають одне одного; що в розпал власної проблеми ти не розумієш змісту ні одного зі слів твого друга. Що гіпотетична кохана людина чуйна до мене, вибухає тисячами дрібних питань лиш тому що хоче отримати враження чуйності, ніжності, покори й довіри до неї. Що люди роблять добро, аби володіти вдячністю людини, а роблять зло… Надто мало я знаю. Ми використовуєм людину як привід поїхати кудись, кудись втекти, ніби саме там добре, ніби там буде нове життя; дівкам потрібні хлопці для пишання, для досвіду, для обожнення цими хлопцями, потрібні як привід помити голову й зробити макіяж. Ти в курсі інших потреб.
Разом з тим, я намагаюсь обманювати, що кохання обов’язково прийде – вічне й безкорисне почуття, з довірою і безхмарним небом. Здається, я перестала вірити в людське слово «любов». Справа доходить до того, що переважну і страхітливу більшість присутності в нашому житті явищ речей, людей, явищ присутності подій можна пояснити причиною потреби. А по правді, навіть я собі не треба просто так. І люблю людей тільки за їхню минучість, що суперечить вічності поняття «любов». Якщо не в усього світу, то принаймні в мене це поняття вироджується до простого «подобається». І коли в моїй сім’ї чоловік мені подобатиметься, а він мене кохатиме, то я сприйму наші почуття просто як його сліпе юзання й моє напівсліпе. Це гірше, аніж казати «Я не кохаю тебе» – повірити, що форм для почуттів немає, як не існує й їхньої доброти.
ДО ІНШОГО
«Всё дальнейшее – результат того, что ты видишь здесь.» (к/ф «Я – робот»)
Те, чим ти живеш зараз і те, чим мрієш жити в майбутньому, може мати однакову реальність, оскільки будується на фактах, що передують йому. Лінійку часу можна стиснути чи розтягнути. Попередні факти – це звичайні події, до яких були інші й ще інші, тож якщо рухатись в сторону першопочатку, події 2025-го і 13-го років є тим же самим фактом, розгорнутим в різній мірі. Мені шкребуться в вуха слова музики й `образи, пережиті і створені мозком. Думаю, фантазія відігра є значну роль у формуванні мого майбутнього: спочатку вигадую, що я б хотіла пережити, а потім щоденно шукаю дійових приводів для реалізації мрій.
Характер – це найпростіше, чим обдарувала нас природа, якщо навчитись дивитися на себе просто. Пропозиції, з якими я звертаюся до людей, потай кишать непристойностями, в курсі чого лиш моя персона – і попри це я для себе самої залишаюся чистим створінням з веселковими мріями. Таке самозамилування: воно й ключ мого характеру, все інше – засоби. Вусики під носом пахнуть кавою. Заспане обличчя, буденщина. В мене є фантазія, яка розкриє мені будь-кого. Наперед знаю, яку вежу треба будувати на добротному ґрунті іншої людини, якщо помічаю там фундамент: люблю будувати вигадки, як і кожна людина з «дна». Перші штрихи того, що буде далі – найзагальніші – намалювалися мною в дитинстві: тоді це був розуміючий «принц», згодом – чиєсь обличчя в еротичній обстановці. Сприяла всій грі уяви культура, яка оточувала завжди, імпульси, які батьки посилали одне одному, мої незадоволені бажання: виходить, якби в дитинстві я мала все, то зараз не мала б нічого. Виходить теж, якби родина мені трапилась погана, то мала б я більший шанс стати незвичайною, якщо б характер не дозволив зламатись; якби в школі трапився клас поганий, невірні друзі, кохані; якби дошкуляла бідність, якби мене затисло собою життя… І все погане не є насправді поганим.
Наразі не все, про що я мріяла, вже встигло відбутись: не вистачає мені телепатії, може й навіть вигаданої; може й навіть дах в мене поїхав і я плету такі дурниці; як екстрасенси і віщуни, розкладаю карти для марних надій, сподіваюсь на найвищі блага дешевою ціною; сподіваюсь. Я звертаюсь до тебе, Аноніме; деякі речі, що ти прочитаєш тут про себе, не мають місця в твоїй реальності: може, вони теж фантазії. Ти ж дозвол я єш таке вільнодумство звичайному дівчиську? Думаю, дозволяєш. Далі я припускатиму, що інколи тобі починає думатись, наче світові байдуже, є ти чи нема, що люди допомагають тобі тільки тому, що це входить в їхню моральну програму, й ніякої любові у їхніх вчинках зовсім немає; і що в повазі до когось інколи проскакує їх церемонність і самозакоханість, бажання тримати в узді дружби тих, кого потім можна буде використати. Ти, посміхаючись з іронією, згадуєш, що від всіх можеш відмовитись, навіть від себе можеш відмовитись в певній ситуації; а можеш проявити безмежну доброту всуміш із почуттям любові, з жертовністю, благородством чи ще якоюсь нудотою – і в такому випадку думатимеш, що світ добрий. Бач, все залежить від твоїх емоцій. Тобі стає тоскно тільки тоді, коли ти хочеш, щоб тебе любили; або коли тебе люблять, а ти хочеш, щоб любили сильніше. Насправді таке життєдайне почуття лише заповнює порожнечу в тобі і дозволяє втонути по вуха в якійсь емоції, переключити увагу з себе на кохану людину. Що ти відчуваєш, коли приходить думка: «Мені здається, що я кохаю її»? Окрім «кохання» (я посміхаюсь). Останнім поняттям ми називаємо те, в чому не хочемо розбиратись, щоб не порушити солодкаву рівновагу. Що любить в тобі твоє «коханнячко» (я про щасливу обраницю) – не себе поруч з тобою часом? Справжнє почуття передбачає терплячість поряд і окремо, його можна описати словами «ми разом просто так», але розірвати не можна. Банально сказано. Я навіть не знаю, що це за почуття, і тільки перед смертю дізнàюсь, коли все буде пройдено.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |