— Окей! – погодилася я, поклавши слухавку.
Однак часу для звітування Максиму в мене не залишилося, тому що саме в цей момент під’їхала маршрутка.
Дорога була недалекою, і вже через декілька хвилин я йшла коридорами нашого гуртожитку.
Все ж таки сьогодні я вирішила йти на пари. Тому в мене залишалося ще дві година. Проте коли я відчинила двері своєї кімнати, я зрозуміла, що я точно запізнюся на першу пару.
— І що це за фігня?
Переді мною розгорнулася цікава картина. Наша кімната, традиційно, розгромлена після гучної вечірки. Настя носиться по ній наче метеорит, намагаючись хоча б якийсь навести порядок. А от що здивувало мене по справжньому, так це наш викладач Володимир Андрійович, який валявся на моєму ліжку.
— Шшшшш, – прошипіла Настя, витягуючи мене з кімнати.
— Ну і що це за фігня? – пошепки, повторила я.
Обережно зачинивши двері, Настя розвернулася до мене з винним виразом обличчя.
— Нікулька, вибач. Просто я познайомилася з таким класним пацаном, – почала оправдуватися Настя. – Ну, і ми трохи загуляли. Точніше в гуртожиток ми прийшли нормальними, але раптом я згадала про нашу загашну банку рому. Ну і так получилося….
Здається Настя продовжувала і дальше, щось мимрити про своє невміння бухати з красивими хлопцями, проте в моїй голові замісилася одна суцільна каша.
— І де ви познайомилися? – запитала я, коли вона закінчила своє душерозриваюче виправдання.
— В клубі, – захоплено видихнула вона. – О Боже, Ніка! Який в нього безподобний голос! А ти знаєш, що він соліст рок – гурту?
Признаюся чесно, Настя не переставала мене вражати. Невже вона не знала, що він мій викладач? Тим більше Володимир Андрійович також живе в гуртожитку.
— А ти знаєш, що в нього через годину починається перша пара? – посміхнувшись, випалила я.
Дивлячись на те, як Настя підозріло нахмурила брови, вона була не в курсі.
— Яка ще така пара, – фиркнула вона. – Йому двадцять шість років.
— Настя! – сміючись, видихнула я. – Тільки ти могла притягнути мого викладача, в якого в мене перша пара, набухатися з ним, і вкласти його спати на моє ліжко.
Якщо Настя ще була п’яна, то зараз отверезіла в одну секунду. Її очі округлилися від здивування, я б навіть сказала – від здивованого гніву.
— От, козел! – прошипіла вона. – А мені розповідав, що він рокер.
— І рокер також, – заспокоїла я її. – І викладач в моїй академії.
Але здається в неї була алергія на викладачів. Тому схрестивши руки не грудях, вона стала в оборонну позицію.
— Не важливо, – фиркнула вона. – Зараз вижену його.
Обернувшись вона попрямувала в кімнату, проте я схопила її за руку, притягнувши назад.
— Ти чого? – здивувалася я. – Тільки через те, що він викладач? А як же його божественний голос? – запитала я, пронизуючи її пристальним поглядом.
— Голос це таке! – відмахнулася Настя. – Чому він не сказав мені правду?
— Ой, Настя – розсміялася я. – Напевно ти не запам’ятала. Можу поспорити, що між другою бутилкою текіли, і третьою нашого загашного рому, він десь тай промовився про своїх аболтусів студентів.
На мою репліку Настя тільки голосно розсміялася.
— І що ти пропонуєш? – з насторогою запитала вона.
— Дай йому шанс.
— Ти так говориш тому, що він твій викладач, – фиркнула вона.
— Ну не тільки… – грайливо, протягнула я.
Розсміявшись, Настя штрикнула мене ліктем в бік.
— А насправді, – серйозним тоном почала я. – Мені хочеться подивитися, як королева вечірок буде зустрічатися з викладачем. Ох, не можу дочекатися.
— Блін, Ніка! – викрикнула Настя, пхнувши мене в друге.
— Та, жартую – жартую! – відтарабанила я, протягнувши руки вперед.
Аж раптом задзвонив Настін телефон. Я мало не розсміялася коли почула пісню Арії «Безпечний ангел».
— Алло! – навіть не поглянувши на дисплей, відповіла вона.
— Угу, Так. Так. Даю, – короткими фразами відповіла вона, і відразу ж тикнула мені телефон.
Витріщивши очі, я обережно взяла його в руки. Та коли мій погляд зупинився на дисплеї, я розгубилася остаточно.
— Хто такий «Масік»? – прикривши динамік рукою, прошептала я.
Проте Настя тільки помахала мені рукою, типу: «Сама все почуєш, в мене є важливіші справи», і пішла назад в кімнату.
— Алло, – обережно промовила я, піднісши слухавку до вуха.
— «Техника в руках индейца…, – почала я на іншому кінці.
Розсміявшись я дістала Максимів смартфон.
— Куча металлолома, – продовжила я.
— Чекаю тебе через п’ять хвилин біля входу, – суворим тоном, промовив Максим.
— Максим, я не можу, – почала я, згадавши про лежачий труп на моєму ліжку.
— Якраз і навпаки, – несподівано промовив Максим.
Зморщивши чого, я не розуміла що він має на увазі.
— Поясни.
— Виходь – поясню! – відрізав Максим, поклавши трубку.
«Що за чорт…!», – у відчаї, простогнала я. Чому завжди останнє слово повинно бути за ним.
Обережно зайшовши в кімнату, я побачила ідентичну картину. Настя намагається прибирати, Володимир Андрійович – труп. Не руйнувати ж мені цю сімейну ідилію, тому я вирішила піти на зустріч з Максимом. Швиденько прийнявши душ, зробивши макіяж і зачіску, через пів години я майже була готовою виходити. Залишалося найважливіше питання: «Що одіти?». Побачивши, як я завмерла навпроти своєї шафи, з надто розумним виразом обличчя, Настя стала позаду мене.
— Мммм, – промурликала вона. – Рекомендую це червоне плаття.
І вона тикнула пальцем в моє міні – сексі – атласно – стрептизерське плаття.
Витріщивши на неї очі, я почала душитися зі сміху.
— Настя, подивися за вікно. На панель підемо тільки через декілька годин.
Копнувши мене в ногу, вона розвернулася і продовжила замітати підлогу. «От і добре», – подумала я. Провівши рукою по ніжній ситцевій тканині. Мій вибір зупинився на кремовому платтячку вільного покрою. В комплект до нього я взула босоніжки на середньому каблучку. А судячи по тому, що на вулиці було прохолодно – піджачок на короткий рукав.
Розвівши руками, я продемонструвала всій наряд.
— Ой, і хто це в нас така цнотлива відмінниця? – жартівливо просюсюкала Настя. – Не можу повірити, що ти до Максима підеш в цьому.
— А що не так з цим платтячком? – провівши рукою по ньому, здивувалася я.
— Моя тобі порада, – діловито почала Настя. – Краще б ти йшла до бика, в червоній тряпці.
Мені так і хотілося розсміятися їх в лице з викриком: «Ніби тобі це допомогло!!!», але я вчасно спам’яталася. Саме в цей момент Володимир Андрійович почав подавати перші признаки життя. Тому кинувши на Настю останній погрожуючий погляд, в якому можна було прочитати: «Щоб тут все блистіло, коли я повернуся», я пішла на зустріч з Максимом.
— Небеса змилосердилися наді мною! – оголосив Максим, притоптуючи недокурену сигарету. – І ти запізнилися всього на годину.
— А могла би і на дві! – прощебетала я, підходячи ближче.
Проте Максим випередив мене і зробивши декілька швидких кроків приблизився до мене в притул. Не знаю, як так вийшло але я стала на пальчики і поцілувала його в щічку.
«Упс», – подумала я, прикусивши губу. Все відбулося наче на автоматі, тому обережно відсторонившись, я прослідкувала за його реакцією. І дивлячись по його ошелешеному виразу обличчя, він аж ніяк не очікував таких нападів ніжності з моєї сторони. Завмерши на місці Максим здається навіть перестав дихати. Подивившись йому прямо в очі, я побачила також ноки самодовільного погляду, в якому можна було прочитати «Я так і знав, що ти довго не будеш ламатися». Проте найчіткіше у всій цій гамі почуттів, фігурувало – здивування.
— Привіт, масік, – випалила я, чим нанесла йому контрольний в голову.
— Не називай мене так, – крізь зуби, витиснув з себе Максим.
Голосно розсміявшись, я представила як Максим псіхую, коли його так називає Настя.
— Ой – посміхаючись, фиркнула я. – Насті – можна, а мене – ні!
Після цих слів він зміряв мене серйозним поглядом, заперечно похитавши головою.
— Ти не Настя.
Не знаю, що він цими словами хотів сказати, але в середині мене наче щось обірвалося, і холод почав заповнювати кожну клітину мого тіла.
— Ну, звичайно ж! – прошипіла я, зробивши крок назад. – Здається ти хотів поговорити?
Побачивши, що я починаю злитися Максим ошелешено розвів руками:
— Ти що серйозно? – викрикнув він.
— Що? – примруживши очі, перепитала я.
— Ми, навіть, через Настю будемо сваритися?
— А чому б і ні, – поставивши руки в боки, погодилася я. – Чому б нам не поговорити про твоїх колишніх дівчат?
— Ооооо, – простогнав він, демонстративно, притиснувши долоню до чола. – Здається мені потрібно знову з’їздити у відрядження.
— Ах, так! – глибоко вдихнувши, викрикнула я. – На пів року, якщо я не помиляюся.
— Давай ще декілька хвилин поспілкуємося, і на рік – точна махну.
— Щасливої дороги! – фиркнула я, розвернувшись на місці.
Все! Досить з мене. Фаза захоплення пройшла, і почалася фаза глибокої ненависті. Тому мені потрібно було негайно заспокоюватися. І як я вже помічала раніше, чим сильніше я злилася – тим більше енергії в мене появлялося. Зараз вона прямо таки починала текти по моїх венах. Після воскресіння Лізи, я майже не відчувала своєї сили, однак від ненависті до Максима, вона поступала швидкими потоками.
Проте цей самодовільний хам, не дав мені піти. І я навіть не знаю що відчула в цю секунду. Злість? Бажання суперечити? Чи нотки радості? Десь в глибині душі я очікувала, що він поступить саме так. Тому традиційно, в мені бурлила гримуча суміш – любові та ненависті.
— Стій, –зловивши мене за зап'ясток, прошипів він.
Від різкого повороту я ледь не звалилася на землю, проте Максим наше передбачивши моє падіння підхопив мене на руки.
— Я так і знав, що на перше наше романтичне побачення мені прийдеться вести тебе із зав’язаними руками, і мішком на голові, – посміхнувся Максим.
Не встигла я прийти до тями від його несподіваної репліки, як він уже йшов до машини, несучи мене на руках.
— Що? – ошелешено, перепитала я. – Якого ще романтичного побачення?
Зупинившись на секунду, Максим подивився на мене зачарованим поглядом. І в цю секунду, я знову відчула ті суперечливі почуття та емоції, які боролися в мені. З однієї сторони, я хотіла вирватися з його міцних обіймів, і вліпивши ляпаса – піти геть. А з іншої, ніколи не розлучатися з ним, пригортаючись до його сильного тіла, і вдихаючи його п’янкий аромат, який, до речі, також починав підсилюватися, коли Максим злився.
Провівши рукою по моїй щоці, Максим відкинув пасмо неслухняного волосся, і нахилившись, прошептав на вухо:
— Бачу, зв’язування і садо – мазо замашки тебе не дуже хвилюють?
— Звичайно ж хвилюють, – забравши його руку, заявила я. – Нікуди я з тобою не поїду!
На останню мою репліку Максим відреагував своєрідно – просто розсміявся.
«Що за самовпевненість?», – подумки, бісилася я.
Саме в цей момент я хотіла заявити, щоб він поставив мене на землю, проте, як завжди він був попереду.
Обережно опустивши мене на землю, він взяв мої руки. Звичайно ж я хотіла вирватися, але Максим знав мене надто добре, щоб не передбачити цього. Сильно стиснувши мої долоні, він притиснув їх до своїх грудей. Від чого відстань між нами суттєво скоротилися. Зараз нас розділяли всього декілька сантиметрів.
— Вероніко, – прошептав він, легенько нахилившись в мою сторону. – Я прошу тільки дві години.
— Що? – примруживши очі, перепитала я.
— Дай мені дві години, і я доведу тобі, що ти можеш мені довіряти.
— З чого ти взяв, що мені це потрібно? – фиркнула я.
Крива посмішка ковзнула на його обличчі. Він дивився на мене таким впевненим поглядом, наче він знав все, і про всіх. І по іншому навіть бути не може.
— Я відчуваю, – відповів він, провівши моєю рукою по своїх грудей. Зупинившись навпроти серця, він запитав:
— Чуєш?
І як би це дивно не прозвучало, але його серце так голосно билося, що я прямо таки на фізичному рівні відчувала силу удару. Проковтнувши комок, який застряг в моєму горлі, я наважилася підняти погляд. В цей момент Максим просвердлював мене своїми чорними очима, і мені потрібно було щось відповісти. Проте його відвертість збила мене наповал, і я не придумала нічого кращого, як:
— Я не можу…, – промимрила я.
— Чому? – вигнувши брову дугою, запитав Максим.
— Через годину в мене починаються пари, – випалила я перше, що прийшло мені на голову.
— А, зрозуміло, – швидко відповів він, відчинивши двері своєї машини. До речі зараз він приїхав на якійсь іншій іномарці, марки якої я не знала. Що можу сказати із впевненістю – це був позашляховик. Провівши рукою, він запропонував мені присісти.
— Але.., – почала мимрити я наступне виправдання, проте Максим змахнувши рукою, перебив мене.
— Так – так, я розумію. В тебе пари і все таке, – відчеканив він на одному дихання. – Але думаю першу ти можеш точно прогуляти.
Після цих слів я підозріло покосилася на нього, присідаючи в салон.
— Звідки ти знаєш?
В цей момент Максим завів мотор і почав виїжджати з парковки.
— Я знаю Настю, і цього достатньо.
Відірвавшись він споглядання за дорогою, Максим подарував мені одну із своїх найсексуальніших посмішок, призначених для зваблювання дівчат.
В цей момент, мене наче осінило.
— Так от які в тебе були важливі справи сьогодні зранку!?– викрикнула я, не приховуючи свого відчаю.
— Вероніко…, –застогнав він. – А пройшло всього дві хвилини.
— Перестань говорити загадками! – суворим голосом, наказала я.
— Окей! – погодився Максим. – Давай поговоримо!
Подивившись на нього з цікавістю, я чекала продовження.
— Сьогодні зранку в мене були важливі справи, – почав Максим, набираючи швидкості. І наскільки я зрозуміла ми направлялися за місто.
— І Настя в них не входила.
— Ну і? – вимагала я продовження.
— Ти хочеш знати звідки я знаю твого викладача, який зараз валяється в твоїй кімнаті?
— Звичайно! – викрикнула я, підсуваючись ближче.
Я сто разів чула такий вислів, що світ круглий, проте не думала що аж наскільки круглий.
— В принципі, ми не знайомі, – почав Максим, звертаючи з головної дороги.
Ми виїхали за місто, і в цей момент мені стало непособі. «Чорт! Може не варто було погоджуватися?», – оглядаючись по сторонах, запанікувала я. Проте Максим не звернув на це увагу, і продовжував:
— Декілька раз зустрічалися в клубі, але це не важливо, – швидко додав він.
— Ну от! Сьогодні коли я не міг додзвонитися до тебе, я подумав що ти вже приїхала, і звичайно ж, забула мені передзвонити. От я і пішов прямо до вас в кімнату.
Я уважно слухала кожне його слова, надіючись почути якусь цікаву, загадкову історію. Типу: «Одного разу ми набухалися, і мені довелося волокти його всю дорогу додому», або «Ми замішані в одну кримінальну справу, про яку я тобі не можу розповісти…». А тут….
«Уууу…Не цікаво…», – засмучено протягнула я.
— І ти просто побачив всю ту картину, що і я годину назад? – запитала я, зрозумівши кульмінацію історії.
Відірвавши свій погляд він дороги, він різко подивився на мене, а на його обличчі з’явилася весела посмішка.
— Якщо мені не почулося, ти хотіла б почути більш вражаючу історію.
— Ну не знаю, – протягнула я. – Можливо. Звідки тоді ти знаєш, що він мій викладач?
— Володимир досить відомий співак, тому я навіть дивуюся, чому Настя раніше про нього нічого не чула.
Згадавши її реакцію, коли вона дізналася що він також викладає в академії, я розсміялася.
— Ти б бачив вираз її обличчя, коли я пояснила їх, чим заробляє собі на життя цей вражаючий рок – соліст.
— Я б сказав, що саме співом він і заробляє собі на життя, а ролеві переодягання на уроках театрального мистецтва – це так, хобі, – швидко відповів Максим.
І дивлячись на його впевнений голос, і серйозний вираз обличчя, він дійсно вірив в те, що говорив. Чого не скажеш про мене.
— Ти хочеш сказати, що він кожного дня возиться з нами – «акторами невдахами», тільки заради задоволення.
— Дивлячись по рейтингу його рок – групи, то так воно і є.
— Тоді для чого він це робить? – в недорозумінні запитала я.
— Ой…., – протягнув Максим. – Творчі люди такі непередбачувані.
Кинувши мені лукаву посмішку, він подивився на мене багатозначним поглядом. І я чітко зрозуміла, що він має на увазі.
— Ти на мене натякаєш? – уточнила я.
На це Максим тільки потиснув плечима.
— Нів’якому раці, – награно, промовив він. – Тільки не злися. Окей?
— Окей?
Після цих слів наша розмова перервалася. Не знаю чому, але мені захотілося просто погодитися, і більше не розвивати цю тебе. І дивлячись по тому, що Максим не промовив ні слова – йому також. А можливо він був просто вражений моєю згодою, тому і не знав що ще може додати. У всякому разі залишок дороги ми провели в повній тишині і спокою. З колонок лунала приємна, заспокійлива музика, і це додавало додатковий комфорт.
— А куди ми їдемо? – запитала я, коли наша подорож затягнулася.
Ми уже були пів години в дорозі. І дивлячись по лісу, який розкидався по обидві сторони від шосе, ще не скоро прибудемо на місця.
«Нічого собі перше романтичне побачення», – подумки возмущалася я.
«Годину туди волоктися, і годину назад».
— А це сюрприз, – відірвавши мене, від бурчання, промовив Максим.
— Ну хоча би натякни. – не заспокоювалася я.
Змірявши мене цікавим поглядом, Максим відповів:
— Ти давно це не робила, але дуже любиш, – відповів він, чим ще сильніше ввів мене в замешательство.
По – перше, я поняття не мала, що я дуже люблю, але давно не робила. А по – друге, звідки в Максима така інформація?
— Дивлячись по тому, що ми уже більше сорока хвилин в дорозі, можливо я цього ще взагалі ніколи не робила – в голос припустила я. – Ну давай, розкажи мені все як є! – не втримавшись, почала просити я.
Здається в такому амплуа, Максим побачив мене вперше, тому одразу ж не зорієнтувався, що йому відповісти. Ще б пак! Вероніка, яка кидається він кожного його кривого слова раптом почала ласкаво щебетати, щоб дізнатися цікаву їй інформацію. На його місці, я б сама здивувалася. Але як я уже неодноразово переконувалася, збити його з пантелику, було не таким вже й легким завданням.
— Або в мене галюцинації, або ти насправді заігруєш до мене, – несподівано випалив Максим.
І цими словами він змусив мене замовчати на декілька секунд. Звичайно ж я уже звикла, до його несподіваних реплік. І була готовою до всього, проте зараз я замовкла не через нього. Зараз я задумалася над тим, що Максим має рацію. Невже я заграю до нього? До Максима, від згадки про якого, в мене ще півтора тому назад мороз йшов по шкірі. Максима, життя і робота якого покрита темрявою. Максима, в якого кожного вечора затягує в ліжко нову дівчину? Який гульбанить так, що моїй чечінці і не снилося. Мало того, Максима, який зустрічався з моєю подружкою.
«Ну – і – ну», – з жахом, подумала я.
— Галюцинації, сто відсотків, – пожартувала я, коли моє загадкове мовчання затягнулося.
Але дивлячись по тому, як на його обличчі розповзлася самодовільна посмішка, він зрозумів всі мої почуття краще будь – яких слів. Напевно саме задумливо – ошелешений вираз обличчя підставив мене.
— Цей варіант, на відміну від попереднього, набагато безпечніший для життя, – віджартувався Максим.
Подарувавши йому теплу посмішку, я розслаблено відкинулася на спинці крісла. Не знаю як так вийшло, проте я почала проникатися ніжними почуттями до цього загадкового хлопця. І зараз в такі моменти коли ми не гризлися, а ось так просто розмовляли, жартуючи і посміхаючись один до одного, мені ставало надзвичайно комфортно. Я відчувала себе в своїх тарілці. Дивно, настільки швидко ми могли забути про недавню сварку, одразу ж переключитися на щось приємне.
— Приготуйся до незабутнього відпочинку! – оголосив Максим звертаючи із шосе на ґрунтову, лісову дорогу.
Не знаю, який він там задумав незабутній відпочинок, але дорога по якій ми почали їхати нічого доброго не віщувала. Складалося таке враження, що ми їдемо в самий ліс, в якому немає жодних признаків життя. Тепер зрозуміло чому Максим взяв позашляховик, адже його супер – кабріолет не пережив би таких випробувань. І не дивлячись на те, що в мене засмоктало під лопаткою від хвилювання, картина яка розгорталася переді мною не могла не захоплювати. Великі пишні сосни величаво росли по обидві сторони дороги. А сонячні поромні ледь пробивалися крізь їх пишні гілки. Одним словом – картина неперевершена. Так коли ми проїхали ще декілька метрів, прямо перед нами з’явилося озеро. І от тоді картина стала по справжньому неперевершеною. Велике старе озеро, поросле мохом та комишами, яке знаходилося в самому серці соснового лісу.
Затамувавши подих я завмерла, розглядаючи цей неперевершений пейзаж. Все було настільки ідеально, що в моїх голові навіть почали закрадатися сумніви. Чи справді все це відбувається зі – мною?
Здається я навіть побачила білочку, яка швидко пробігла вздовж озера.
Перевівши свій захоплений погляд на Максима, я побачила що він уважно спостерігає за моєю реакцією. І дивлячись по його легенькій усмішці, він був задоволеним таким результатом.
— Тільки не кажи, що ти привіз мене в цей оазис, і не попередив, щоб я взяла з собою мольберт, – промовила я, з нотками відчаю в голосі.
— Ти хочеш написати картину? – здивувався Максим.
— Звичайно!
Після цих слів він зупинився, давши мені можливість помилуватися чарівністю цього лісу.
— Наступного разу, обов’язково прихопимо і мольберт – серйозно відповів Максим, наче вже спланував наше життя на десять років вперед.
Звичайно ж, я хотіла заперечити, вставивши якесь гостре слівце, але ця надзвичайна природа, та атмосфера, яка панувала навколо нас, змусила мене прикусити язика. Чим сильно здивувала Максима. Крутнувшись в своєму кріслі, він подивився на мене проникливим поглядом.
— Ну що, поїхали далі? – весело запитав він.
— А хіба ми не на місці.
Побачивши моє здивування Максим тільки голосно розсміявся.
— Ти думаєш, я б тягнув тебе в таку дорогу заради цього старого озера? – фиркнув він, змахнувши рукою.
— До цього старого, неперевершеного, вражаючого своєю красою озера, – поправила я його.
Ніжна посмішка ковзнула на його обличчі, після чого він на декілька секунд замов, задумавшись над чимось.
— Так от, що тобі потрібно для повного щастя, – нарешті вимовив він.
Не знаю чому він сказав це саме таким тоном, але його наче осінило.
— Ти хочеш сказати, що на моєму обличчі так і написано «Меркантильна сучка!?», – викрикнула я.
Здається мене знову почало накривати.
— Окей! – ніби не почувши мого запитання, оголосив Максим. – Ще дві секунди, і ми будемо на місці.
Завівши мотор, він об’їхав озеро і попрямував далі.
«От тобі, що називається, не хотіла псувати надзвичайної атмосфери!». – подумала я, подивившись на Максима. Стало зрозуміло, що час від часу він також стримують з усіх сил, щоб не відповісти мені таким самим макаром. В такі моменти я вкотре переконуюся, що він не звик до заперечень і критики. Оскільки дівчата рідко, а може й взагалі, йому не суперечать.
Та раптом він моїх самосудних думок мене відволікла надзвичайна картина. Прямо за деревами почав виднітися великий цегляний замок.
— Ого! – не стрималася я.
Покосившись на максима запитальним поглядом, я абсолютно не розуміла, як таке можливо. Замок, в самому серці непроникного лісу.
— Говорячи про незабутній відпочинок, надіюся, ти не мав на увазі знайомства із своєю графською сім’єю.
— Можливо…, – загадково протягнув Максим. – Але не сьогодні.
Не встигла я запитати, що він має на увазі, під словами «не сьогодні», як ми уже під’їхали до центральних воріт. Вони були великими та металевими. Прямо як у фільмі про Дракулу. Невстигла я порозглядати їх, як до нас швидким кроком підійшов охоронець. І це я зрозуміла по його формі, та автомату перекинутому через плече. Хоча вигляд у нього був суворий, але хвилювання яке відобразилося на його обличчі, видавало його.
— Доброго дня, пане Максим. – привітався охоронець, коли Максим опустив вікно.
«Нічого собі!», – подумала я. «А його тут знають».
— Ми дуже раді вашому візиту, – продовжував щебетати він. – Вибачте, але ми не знали що ви сьогодні приїдете. Ми б підготувалися, як належить.
Виправдовуючись перед Максимом охоронець так хвилювався, що мені здалося, що він зараз знепритомніє. Дивлячись на нього, я запитувала себе: Як такий високий, кремезний мужчина може так хвилюватися? А головне чому?
— Без проблем! – відрізав Максим. – Ми тільки на годину.
Після цих слів охоронець зітхнув з полегшенням, змірявши мене цікавим поглядом. Хоча в цьому не було нічого такого, але мені здалося, що він подивився на мене саме оцінюючим поглядом. І тут, одразу ж в голові промайнула така думка: «Цікаво, а скількох дівчат він уже сюди привозив?»
— Підготуйте Фелікса і Міранду, – несподівано, заявив Максим, чим сильно мене здивував.
Покосившись на нього запитальним поглядом, мені так і хотілося викрикнути: «Хто ці інопланитянини?». Проте він був настільки серйозним, що я вирішила, запитати його про це пізніше.
— Так – так, звичайно, – енергійно замазавши головою, відчеканив охоронець. – Все буде зроблено. Куди їх доставити? – на кінець поцікавився він.
Перевівши на мене цікавий погляд, Максим на секунду задумався.
Весь цей час я слухала їхню розмову із широко розплющеними очима, та коли він подивився на мене, я наче прийшла до тями. Вигнувши брову дугою, я зробила такий вираз обличчя, що стало одразу ж зрозуміло, я в повному замішанні. На це Максим тільки посміхнувся, і розвернувшись назад до охоронця, відповів:
— Прямо до мене. У вас є десять хвилин. – наказав Максим.
Після цих слів охоронець ще декілька разів повторив, що все буде зроблено в найкращому виді, і щоб Максим за це не хвилювався. Проте на кінець він випрямився, та офіційним голосом випалив таке, від чого моя щелепа з гуркотом відпала.
— Раді вітати вас та вашу дружину на відпочинковій базі «Шипільська».
Глава 14.
Думаю одного мого погляду було достатньо, що б зрозуміти про що я думаю. По – перше я була шокована, по – друге – розчарована, а по – третє – зла. Ще б я не злилася! Оскільки розуміння того, що маючи дружину Максим запросив мене на побачення, різало свідомість. Та що там мене, він зраджує їй, фактично, кожного для. Як він так може!? По – правді говорячи, мені це просто не вкладалося в голові. Можливо інших дівчат це не надто хвилювало, проте для мене наявність дружини, мало велике значення.
— Нічого не скажеш? – вирвавши мене з роздумів, першим заговорив Максим.
Змірявши його зневажливим поглядом, я не знала що сказати. Я боялася, навіть, почати, адже не було жодних гарантій, що я зможу зупинитися. Тому я просто розвернулася, і вперто продовжувала дивитися у вікно.
— Я можу все пояснити, – продовжував Максим.
Я не бачила виразу його обличчя, але те що його голос дрижав, можу сказати із впевненістю. Проте в цю хвилини його емоції мене зовсім не хвилювали. Зараз я мріяли тільки про одне – опинитися в своїй кімнаті, зготувати собі кави, і заритися під ковдру, щоб мене ніхто не дьоргав.
«І що мені тепер робити, коли ми так далеко від Львова, а лісом прийдеться йти мінімум пів годити! Чорт!», – подумки злилася я. От тепер я точно була загнана у глухий кут.
— Для чого? – з відчаю видихнула я.
— Вероніко, – лагідним голосом почав Максим, накривши мою руку своєю. Проте зараз магія розвіялися, і його чари більше на мене на діяли. Тому вирвавши свою руку, я різко розвернулася до нього.
— Що, Вероніко? – викрикнула я. – Для чого ти це все робиш?
— Що саме? – запитав він. І мені на секунду здалося що він дійсно не розуміє про що я говорю.
— Для чого привозиш мене сюди, говорячи щоб я дала тобі шанс, для чого цілуєш мене? – на одному диханні випалила я.
А тоді підвівши на нього печальний погляд, додала:
— Що за ігри ти ведеш?
— Все зовсім не так, як ти думаєш, – єдине що відповів він, перед тим як завести мотор.
— Тоді поясни мені, що я повинна думала?
Після цих слів я перейшла на крик. Емоції так і кипіли в мені, і я буквально почала відчувати силу, яка текла по моїх жилах.
«Спокійно, Вероніко. Заспокойся!», – подумки заспокоювала я сама себе. Ще не вистачало силою думки розмазати Максима по лобовому склі. А судячи по емоціях, які зараз в мені заскалювали, це було дуже ймовірно.
— Добре, я поясню тобі що відбулося! – промовив Максим.
Він зупинив машину посеред дороги, прямо перед замком. Перевівши на нього здивований погляд, я чекала продовження.
— Охоронець переплутав тебе з моєю дружиною, – ось так просто, не тушуючись і не оправдуючись, пояснив Максим.
— Чудово! – викрикнула я, змахнувши руками. – В тебе є дружина!
— З моєю покійною дружиною! – перебивши мене, додав він.
Від цих слів мене в прямому розумінні пересмикнуло. Подивившись на нього, я зрозуміла що Максим говорить абсолютно серйозно. Опустивши голову, він понуро дивився собі під ноги.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |