Кілька секунд Фаш мовчки дивився на Софі.
— Що ж, чудово. Якщо це не збіг, то, може, ви поясните, чому Жак Соньєр зробив це? Що він хотів цим сказати? Що це означає?
Софі знизала плечима.
— Абсолютно нічого. У тім-то й річ. Це елементарний криптографічний жарт. Все одно, що взяти слова якогось відомого вірша й розташувати їх у довільному порядку. Просто щоб побачити, чи здогадається хтось, що між ними спільного.
Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив обличчя майже впритул до Софі.
— Сподіваюсь, ви маєте якесь переконливіше пояснення?
Ніжне обличчя Софі ураз набуло несподівано жорсткого виразу.
— Капітане, зважаючи на те, що у вас тут сьогодні поставлено на карту, я подумала, вам було б не зайве довідатись, що Жак Соньєр, можливо, грав із вами в ігри. Очевидно, я помилилась. Я перекажу директорові відділу криптографії, що ви більше не потребуєте наших послуг.
Із цими словами вона круто повернулась і закрокувала коридором до виходу.
Приголомшений Фаш дивився, як її постать зникає в темряві. Вона що, збожеволіла? Софі Неве щойно поставила хрест на всій своїй подальшій кар’єрі.
Фаш повернувся до Ленґдона. Той і досі слухав повідомлення по телефону і виглядав ще більш стривоженим, ніж раніше. Американське посольство. Безу Фаш багато чого не терпів у цьому житті... але навряд чи що дратувало його більше, ніж американське посольство.
Фаш і американський посол часто стикались лобами через державні справи, що належали до їхньої спільної компетенції. Найчастіше суперечки виникали через американських гостей у Парижі. Чи не щодня Центральне управління судової поліції заарештовувало американських студентів за зберігання й продаж наркотиків, американських бізнесменів — за зв’язок із малолітніми повіями, американських туристів — за крадіжки в крамницях та руйнування чийогось майна. Офіційно посольство США мало право втручатись і висилати винних на батьківщину, а там усе покарання для них зводилось до простого попередження.
Однак посольство це, схоже, цілком влаштовувало.
Фаш називав це «кастрацією судової поліції». Нещодавно в «Парі Матч» з’явилась карикатура, де Фаша зобразили як поліцейського пса, що хоче вкусити американського злочинця, та не може, бо сидить на ланцюгу, прикутому до американського посольства.
«Не сьогодні, — сказав собі Фаш. — Надто багато поставлено на карту».
Ленґдон нарешті дослухав своє повідомлення. Вигляд він мав жахливий.
— Усе гаразд? -г поцікавився Фаш.
Ленґдон похитав головою.
«Погані новини з дому», — вирішив Фаш і, забираючи свій мобільник, помітив, що Ленґдон трохи спітнів.
— Нещастя, — запинаючись, вимовив Ленґдон з дивним виразом на обличчі. — Один мій друг... — він замовк, а потім додав: — Я мушу летіти додому вранці першим-ліпшим рейсом.
Фаш анітрохи не сумнівався, що Ленґдон і справді приголомшений. Однак він відчув, що щось тут не так: в очах американця промайнув якийсь страх.
— Мені шкода, — сказав Фаш, пильно дивлячись на Ленґдона. — Може, вам краще сісти? — він показав на одну з лав, розставлених уздовж галереї.
Ленґдон розсіяно кивнув і зробив кілька кроків у бік лави. Але раптом зупинився зі зніяковілим виглядом.
— Взагалі-то, мені треба до туалету.
Фаш подумки вилаявся — ця затримка була ні до чого.
— Туалет. Ну звичайно. Перепочиньмо кілька хвилин. — Він махнув рукою в бік довгого коридору, звідки вони прийшли. — Туалети там, біля кабінету куратора.
Ленґдон вагався. Тоді показав на протилежний кінець Великої галереї.
— Здається, там теж є туалет, і це значно ближче.
Фаш мусив визнати, що Ленґдон має рацію. Вони подолали вже дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.
— Піти з вами?
Ленґдон похитав головою і швидко рушив коридором.
— Не обов’язково. Я б хотів на кілька хвилин залишитися сам.
Фаш не був у захваті від того, що Ленґдон ітиме до кінця коридору сам, але його втішало, що з Великої галереї був лише один- єдиний вихід на протилежному кінці — ті ґрати, під якими вони проповзли. І хоч у Франції правила пожежної безпеки вимагали, щоб таке велике приміщення мало кілька запасних виходів, усі ці виходи автоматично заблокувались, щойно Соньєр активував систему безпеки. Зараз уже, напевно, цю систему вимкнули і відкрили додаткові виходи на сходи, але це не мало значення — якби хтось відкрив зовнішні двері, то спрацювала б пожежна сигналізація, і до то ж ці двері охороняли агенти управління судової поліції. Ленґдон ніяк не міг вислизнути без відома Фаша.
— Мені треба на хвильку повернутися до кабінету месьє Соньєра, — сказав Фаш. — Я чекатиму на вас там. Нам треба обговорити ще дещо.
Ленґдон кивнув і зник у темряві.
Фаш розвернувся й сердито покрокував у протилежному напрямку. Дійшовши до ґрат, проповз під ними, вийшов із Великої галереї, швидко проминув коридор й увірвався в кабінет Соньєра.
— Хто дозволив впустити Софі Неве до цієї будівлі? — заревів він.
Колле отямився перший.
— Вона сказала охоронцям, що розшифрувала код.
Фаш розглянувся.
— Вона пішла?
— А хіба вона не з вами?
— Ні. Вона пішла. — Фаш виглянув у темний коридор. Очевидно, Софі була не в гуморі, тому й не зайшла сюди по дорозі до виходу, щоб перемовитися з хлопцями.
Фаш хотів було подзвонити охоронцям і наказати, щоб не випускали Софі й притягли її сюди, назад. Однак потім передумав. Це було тільки його самолюбство... воно хотіло, щоб останнє слово було за ним. Але він і так вже достатньо відвертався на різні дурниці.
«З агентом Неве розберемося пізніше», — сказав він собі, наперед уявляючи, як він її звільнить.
Переставши думати про Софі, Фаш на мить задивився на мініатюрного рицаря, що стояв на столі Соньєра. Тоді звернувся до Колле:
— Ви стежите за ним?
Колле кивнув у відповідь і розвернув комп’ютер екраном до Фаша. На поверховому плані чітко було видно червону цятку, вона методично блимала у приміщенні, підписаному TOILETTES PUBLIQUES.
— Добре, — сказав Фаш, прикурив цигарку й попрямував у коридор. — Мені треба подзвонити. Простежте, щоб, крім туалету, Ленґдон нікуди не заходив.
РОЗДІЛ 12
Роберт Ленґдон втомлено йшов до кінця Великої галереї, у голові в нього паморочилось. У вухах знову й знову звучало телефонне повідомлення Софі. Наприкінці галереї світилися таблички з прийнятими в усьому світі символами туалетів; самі ж туалети були приховані за цілим лабіринтом вузьких коридорів з італійською графікою.
Знайшовши вхід до чоловічого туалету, Ленґдон увійшов й увімкнув світло.
Всередині було порожньо.
Підійшов до умивальника й плеснув собі в обличчя холодної води, щоб освіжитись і зібратися з думками. Яскраве флуоресцентне світло відбивалось від однотонних кахлів, чувся запах аміаку. Він витер обличчя серветкою, і раптом за спиною рипнули двері. Ленґдон різко повернувся.
Увійшла Софі Неве, в її зелених очах світився страх.
— Слава Богу, ви тут. У нас мало часу.
Ленґдон стояв біля умивальників і збентежено дивився на крип- тографа з Центрального управління судової поліції Софі Неве. Лише кілька хвилин тому, слухаючи її повідомлення, він було подумав, що ця жінка, мабуть, божевільна. Однак що більше він слухав, то більше відчував, що Софі Неве не жартує. «Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу». Не знаючи, кому вірити, Ленґдон усе ж вирішив послухатися Софі. Сказав Фашеві: повідомлення було про те, що з одним його другом сталося нещастя. А тоді додав, що йому треба до туалету.
І от Софі стоїть перед ним, усе ще відхекуючись, бо їй, очевидно, довелося бігти довгим коридором назад до туалетів. У яскравому світлі флуоресцентних ламп Ленґдон із подивом відзначив, що, попри силу й упевненість, які випромінювала ця жінка, риси її обличчя були м’які, навіть ніжні. Лише погляд вона мала гострий, проникливий, і це незвичне поєднання нагадувало образи з портретів Ренуара... злегка затуманені й водночас чіткі... виразність у них якось незбагненно була оповита таємницею.
— Я хотіла попередити вас, месьє Ленґдон, — почала Софі, все ще важко дихаючи, — що ви перебуваєте sous surveillance cach?e. За вами таємно стежать. — Її голос з французьким акцентом відлунював від кахельних стін.
— Але... чому? — запитав Ленґдон. Софі вже все пояснила йому по телефону, але він хотів почути це наживо.
— Тому, — сказала вона й підійшла ближче, — що Фаш підозрює у цьому вбивстві передусім вас.
Ленґдон уже був готовий до такого пояснення, однак воно й досі видавалося йому цілковитим абсурдом. Якщо вірити Софі, то його сьогодні привезли до Лувру не як знавця символів, а насамперед як підозрюваного, і він, сам того не відаючи, став об’єктом улюбленого методу допиту управління судової поліції — так званого surveillance cach?e — коли поліція спокійно викликає підозрюваного на місце злочину і ставить йому найрізноманітніші запитання, сподіваючись, що в того нерви не витримають і він сам себе викаже.
— Подивіться, що у вас в лівій кишені, — сказала Софі. — Доказ, що за вами стежать.
Ленґдон ще більше збентежився. Подивитися в кишеню? Це нагадувало якийсь дешевий фокус.
— Та ви подивіться, подивіться.
Ленґдон розгублено запхав руку в ліву кишеню свого твідового піджака — туди він ніколи нічого не клав. Порився й не знайшов нічого. «Що за дурнуваті жарти? Може, ця Софі таки божевільна»? Раптом пальці щось намацали. Щось маленьке й тверде. Затиснувши предмет пальцями, Ленґдон обережно витягнув його і почав розглядати. Це був металевий ґудзичок, схожий на батарейку для годинника. Раніше він його не бачив.
— Що за?..
— Спеціальний маячок стеження, — пояснила Софі. — Постійно передає сигнал про пересування об’єкта через супутник Глобальної системи орієнтування на комп’ютер в управлінні судової поліції. За допомогою таких маячків ми визначаємо місцеперебування людей з точністю до двох футів у будь-якій точці земної кулі. Отже, ви в них на прив’язі. Агент, що приїжджав по вас до готелю, підкинув його вам у кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.
Ленґдон миттєво згадав усе, що відбулося в готелі... як він нашвидкуруч приймав душ, одягався... і як поліцейський догідливо подав йому твідовий піджак, коли вони виходили з номера. «На вулиці прохолодно, месьє Ленґдон, — сказав агент. — Весна в Парижі зовсім не така, як у ваших піснях». Ленґдон подякував і одягнув піджак.
Оливкові очі Софі дивилися суворо.
— Я не розповіла вам раніше про цю річ, бо не хотіла, щоб ви полізли до кишені на очах у Фаша. Він не має знати, що ви її знайшли.
Ленґдон не знав, що й казати.
— Вони організували стеження, бо боялися, що ви втечете. — Вона помовчала. — Хоч насправді вони дуже сподівались, що ви спробуєте втекти; це розв’язало б їм руки.
— Але навіщо мені втікати? — вигукнув Ленґдон. — Я ж ні в чому не винний.
— А от Фаш думає інакше.
Ленґдон сердито рушив до урни зі сміттям, щоб раз і назавжди позбавитися цього маячка.
— Ні! —?офі схопила його за руку. — Залиште його в кишені. Якщо викинете, сигнал не рухатиметься, і вони зрозуміють, що ви його знайшли. Фаш залишив вас самого лише тому, що може стежити за вашим пересуванням. Якщо він запідозрить, що ви розкрили його карти... — Софі не закінчила, а натомість вихопила в Ленґдона металевий ґудзичок і поклала знову йому до кишені. — Хай буде при вас. Принаймні, поки що.
Ленґдон геть розгубився.
— Але з чого Фаш узяв, що це я вбив Жака Соньєра?
— Він має вагомі підстави підозрювати вас, — Софі була дуже серйозна. — Є один доказ, якого ви ще не бачили. Фаш навмисне не показав його вам.
Ленґдон спантеличено витріщився на Софі.
— Чи пригадуєте ви ті три рядки, які Соньєр написав на підлозі?
Ленґдон кивнув. Слова й цифри міцно вкарбувались йому в пам’ять.
Софі стишила голос до шепоту.
— На жаль, ви бачили не весь текст. Там був іще четвертий рядок, який Фаш сфотографував, а тоді спеціально витер перед вашим приходом.
Ленґдон знав, що написи такими спеціальними маркерами легко стираються, але ніяк не міг збагнути, навіщо Фашеві потрібно було стирати доказ.
— Фаш не хотів, щоб ви знали про цей останній рядок. Принаймні, доти, доки він не зажене вас у глухий кут.
Софі витягла з кишені комп’ютерний видрук і повільно його розгорнула.
— Фаш одразу передав усі знімки з місця злочину до відділу криптографії, сподіваючись, що ми розгадаємо, що Соньєр хотів цим сказати. Ось знімок усього тексту. — І вона простягнула аркуш Ленґдонові.
Спантеличений, він подивився на знімок. На ньому великим планом красувався пурпуровий текст на паркеті. Останній рядок був як грім серед ясного неба.
13—3—2—21—1—1—8—5
О Draconian devil!
Oh lame saint!
P. S. Find Robert Langdon*
Розділ 13
Кілька секунд Ленґдон, приголомшений, мовчки дивився на знімок із постскриптумом Соньєра. Р. 8. Знайдіть Роберта Ленґдона. Здавалося, підлога захиталась йому під ногами: «Соньєр залишив постскриптум із моїм ім’ям»? При всій своїй багатій уяві Ленґдон не міг збагнути, чому той так учинив.
— Тепер розумієте, — допитувалась Софі, — чому Фаш викликав вас сюди і вважає головним підозрюваним?
Єдине, що Ленгдон розумів цієї миті, то це те, чому Фаш виглядав таким вдоволеним, коли він, Ленґдон, припустив, що Соньєр міг би просто написати ім’я вбивці.
Знайдіть Роберта Ленґдона.
— Але чому Соньєр це написав? — вигукнув Ленґдон. Тепер його розгубленість і збентеження поступились місцем щирому гнівові. — Навіщо мені вбивати Жака Соньєра?
Find Robert Langdon — знайдіть Роберта Ленгдона.
— Мотиву Фаш іще не знає, але він записував усю вашу розмову, сподіваючись, що ви якось себе викажете.
Ленґдон лише роззявив" рота й не вимовив ні слова.
— Він має при собі мініатюрний мікрофон, — пояснила Софі, — що під’єднаний до радіопристрою в нього в кишені. Той передає все на командний пост у кабінеті куратора.
— Неймовірно, — пробурмотів Ленґдон. — До речі, я маю алібі. Після лекції я поїхав просто до готелю. Можете поцікавитися в консьєржа.
— Фаш уже цікавився. В його звіті сказано, що ви взяли в консьєржа ключ від номера приблизно о пів на одинадцяту. Вбивство ж відбулося близько одинадцятої. Тож ви легко могли вийти з готелю непоміченим.
— Та це просто якесь безглуздя! Фаш не має доказів!
Софі здивовано подивилась на нього: «Як не має доказів?»
— Месьє Ленґдон, ваше ім’я написане на паркеті поряд із тілом, а в щоденнику Соньєра зазначено, що ви мали з ним зустрітися приблизно в час убивства. — Вона помовчала. — Фаш має більш ніж достатньо підстав заарештувати вас і допитати.
Ленґдон раптом відчув, що йому потрібний адвокат.
— Я не робив цього.
Софі зітхнула.
— Це вам не американське кіно, месьє Ленґдон. У Франції закон захищає поліцію, а не злочинців. Прикро, але в цьому випадку доводиться враховувати ще й реакцію засобів масової інформації. Жак Соньєр був дуже відомою постаттю в Парижі, його тут любили й шанували. І завтра вранці його вбивство стане новиною номер один. Від Фаша вимагатимуть негайно якоїсь заяви для преси, і він виглядатиме значно краще, якщо до того часу вже заарештує якогось підозрюваного. Винні ви чи ні, а Центральне управління судової поліції, очевидно, триматиме вас доти, доки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.
Ленґдон відчув себе в пастці.
— Чому ви мені все це розповідаєте?
— Бо я, месьє Ленґдон, вірю, що ви невинні, — Софі на мить відвернулась, а потім знову подивилась йому у вічі. — А також тому, що це частково з моєї вини ви вскочили в цю халепу.
— Вибачте, не зрозумів... Це ви винні, що Соньєр мене підставив?
— Соньєр не хотів вас підставляти. Сталася помилка. Це послання на підлозі призначене для мене.
Якусь мить Ленґдон намагався осягнути суть її останніх слів.
— Перепрошую?..
— Цей текст був не для поліції. Він написав його для мене. Мабуть, у ті хвилини він так поспішав, що й не подумав, як це сприйме поліція. — Вона на мить замовкла. — Числовий код не має жодного сенсу. Соньєр написав його, щоб до розслідування обов’язково залучили криптографіє, тобто щоб я якнайшвидше довідалась, що з ним сталося.
Ленґдон відчув, що в нього паморочиться в голові. Він ще не знав, божевільна Софі чи ні, але принаймні тепер зрозумів, чому вона намагається йому допомогти. Р. Б. Знайдіть Роберта Ленґдона. Вона, вочевидь, вирішила, що цим постскриптумом куратор просив її знайти Ленґдона.
— Але з чого ви взяли, що послання призначене для вас?
— Вітрувієва людина, — просто відповіла вона. — Цей рисунок завжди був моїм улюбленим твором да Вінчі. Він і скористався ним, аби привернути мою увагу.
— Зачекайте хвильку. То куратор знав, який твір да Вінчі ваш улюблений?
Вона кивнула:
— Пробачте. Мені треба було розповісти все по порядку. Жак Соньєр і я...
Софі змовкла, і Ленґдон несподівано почув у її голосі прихований сум, якийсь жаль, пов’язаний із минулим. Між Софі і Жа~ ком Соньєром, вочевидь, були якісь особливі стосунки. Ленґдон уважно подивився на привабливу молоду жінку, яка стояла перед ним. Для нього не було таємницею, що у Франції літні чоловіки
часто заводять молодих коханок. Але Софі Неве якось важко було уявити в ролі утриманки. /
— Ми посварилися десять років тому, — прошепотіла Софі. — Відтоді ми майже не спілкувались. Але сьогодні, коли в наш відділ подзвонили й сказали, що його вбито, і коли я побачила знімки з його тілом і з цим текстом на підлозі, то зрозуміла: він намагався щось мені передати.
— Це через Вітрувієву людину?
— Так. І через літери Р. Б.
— Постскриптум?
Вона похитала головою.
— Ні. Це мої ініціали.
— Хіба вас звати не Софі Неве?
Вона подивилась убік.
— П. С. — це прізвисько. Так він називав мене, коли я жила з ним. — Вона спалахнула. — Це означає Принцеса Софі.
Ленґдон не знав, що й сказати.
— Безглуздо, знаю, — додала вона, — але це було давним-давно. Коли я ще була маленькою дівчинкою.
— То ви знали його ще в дитинстві?
— Ще й як знала, — в її очах заблищали сльози. — Жак Соньєр — мій дідусь.
Розділ 14
І
— Де Ленґдон? — Фаш востаннє затягнувся й увійшов до кабінету.
— Досі в туалеті, — з готовністю доповів лейтенант Колле.
— Тягне час, — пробурчав капітан.
Він заглянув через плече лейтенанта на червону цятку на екрані, і Колле майже фізично відчув його нетерпіння. Фаш долав у собі бажання піти й перевірити, чим там Ленґдон зайнятий. В ідеалі об’єктові таємного спостереження слід було надати якнайбільше
часу й свободи, щоб приспати його пильність. Ленґдон мав повернутися з власної волі. Однак минуло вже десять хвилин.
Надто довго.
— Міг він здогадатися, що за ним стежать? — запитав Фаш.
Колле похитав головою:
— Навряд чи. Сигнал потроху рухається всередині туалету, тож пристрій і досі на ньому. Може, йому стало погано? Якби він знайшов маячок, то викинув би його й спробував утекти.
Фаш подивився на свій годинник.
' — Добре.
Але це його, схоже, не заспокоїло. Увесь вечір Колле відчував, що капітан якийсь напружений, а йому це було зовсім не властиво. Зазвичай такий урівноважений і стриманий, сьогодні Фаш усе брав дуже близько до серця, начебто ця справа мала для нього якесь особливе значення.
«Воно й не дивно, — подумав Колле. — Цей арешт Фашеві потрібний як повітря». Не так давно кабінет міністрів і засоби масової інформації відверто засудили агресивні методи Фаша, його постійні сутички з впливовими посольствами, величезні перевитрати його відомства на нові технології. Якщо сьогодні йому пощастить так віртуозно, за допомогою саме високих технологій, заарештувати американця, то це надовго заткне пельки всім його критикам. І Фаш зможе ще кілька років спокійно собі працювати, а потім достойно піти й отримати дуже гарну пенсію. «А вона йому ох як потрібна, ця пенсія», — подумав Колле. Пристрасть до технологій зашкодила Фашеві і в кар’єрі, і в особистому житті. За чутками, кілька років тому він інвестував усі свої заощадження в якусь компанію зі сфери високих технологій і втратив геть усе, до останньої сорочки. А Фаш не з тих, хто носить дешеві сорочки.
Нічого, ще є багато часу. Щоправда, дивне вторгнення Софі Неве трохи зашкодило, але це все дрібниці. Тепер вона пішла, а Фаш ще має кілька козирів на руках. Він досі не сказав Ленґдонові, що поряд із тілом жертви на підлозі красувалось його ім’я. Р. Б. Знайдіть Роберта Ленґдона. Можна уявити, як відреагує американець на такий доказ!
— Капітане! — покликав Фаша один із агентів. — Гадаю, вам варто відповісти на цей дзвінок. — Він тримав у руці слухавку і виглядав стурбовано.
— Хто це? — запитав Фаш.
Агент насупився.
— Це директор відділу криптографії.
— І що ж там у нього?
— Це стосується Софі Неве. Щось там не так.
Розділ 15
Час настав.
Сайлас почувався добре, коли вийшов із чорного «ауді», нічний вітерець шурхотів полами його просторої ряси. Віє вітер змін. Він знав, що завдання, яке постало перед ним, вимагатиме радше спритності й кмітливості, а не сили, тож залишив пістолет в авті. Про тринадцятизарядний геклер-і-кох ШР 40 подбав для нього Учитель.
Смертоносній зброї не місце в Божому храмі.
Цієї пізньої пори площа перед знаменитою церквою була безлюдна, і лише осторонь виднілося двійко малолітніх повій, що демонстрували свої принади перед запізнілими автами туристів, їхні молоді, вже цілком дозрілі тіла пробудили в Сайласа знайомий поклик плоті. Він мимоволі напружився, і волосяниця з шипами боляче вп’ялась у тіло.
Бажання миттєво зникло. Ось уже десять років Сайлас утримувався від плотських утіх, навіть не задовольнявся самостійно. Так вимагав «Шлях». Він знав, що багато чим пожертвував, аби бути в «Опус Деї», проте натомість отримав іще більше. Обітницю утримання й відмову від особистого майна навряд чи'можна вважати тяжкою пожертвою. Порівняно з тими злиднями, з яких він вийшов, і тим сексуальним насильством, якого зазнав у в’язниці, утримання здавалося чи не благом.
Тепер, уперше повернувшись до Франції від часу свого арешту й ув’язнення в Андоррі, Сайлас відчував, що рідна земля випробовує його, пробуджує в його оновленій душі найжорстокіші спогади. «Ти народився вдруге», — нагадав він собі. Сьогодні заради служіння Господові він мав скоїти гріх, убити, і цю жертву, він знав, йому доведеться мовчки нести в серці до кінця його днів.
«Міра віри твоєї — це міра болю, який ти можеш витримати», — сказав йому Учитель. Сайлас добре знав, що таке біль, і прагнув якнайшвидше довести свою відданість Учителеві, який запевняв, що його вчинками керує вища сила.
— Я служу Божій справі, — прошепотів Сайлас іспанською і рушив до входу в церкву.
Опинившись у тіні масивних дверей, він глибоко вдихнув повітря. Лише цієї миті до нього прийшло усвідомлення того, що має зробити і що чекає його всередині.
«Наріжний камінь. Він приведе нас до кінцевої мети».
Сайлас підняв свою білу, наче в привида, руку й тричі постукав У двері.
За хвилю заскреготіли засуви, й величезні дерев’яні двері повільно відчинились.
Розділ іб
«Цікаво, — думала Софі, — скільки часу знадобиться Фашеві, аби виявити, що я не виходила з Лувру». Побачивши, що Ленґдон надто приголомшений усім, що почув від неї, Софі засумнівалась, чи правильно вчинила, попросивши його прийти сюди.
«А що мені ще було робити?»
Вона уявила свого діда, як він лежить на підлозі голий, із розкинутими руками й ногами. Колись він був для неї всім, але сьогодні, хоч як це дивно, Софі майже не сумувала за ним. Жак Соньєр давно став для неї чужим. їхні теплі стосунки обірвались умить
одного березневого вечора, коли їй було двадцять два. Десять років тому. Тоді Софі на кілька днів раніше повернулась додому з Англії, де навчалась в університеті, і застала діда за чимось таким, чого б їй краще ніколи не бачити. Вона досі не може повірити, що це було насправді.
«Якби я не бачила на власні очі...»
Надто вражена й засоромлена, щоб вислуховувати незграбні дідові пояснення, Софі негайно виїхала з його будинку і на заощаджені гроші найняла невеличке помешкання, де оселилася з кількома подругами. Вона поклялась ніколи й нікому не розповідати про те, що бачила. Дід відчайдушно шукав примирення, надсилав їй поштівки й листи, благав Софі зустрітися з ним, щоб він міг усе пояснити. Як пояснити?! Софі відповіла лише раз: заборонила дідові телефонувати їй чи намагатися зустрітися на людях. Вона боялась, що пояснення виявиться ще страшнішим за сам його вчинок.
Але Соньєр не здавався, і в шухляді в Софі назбиралася ціла гора нерозірваних листів, які надходили всі десять років. До його честі треба сказати, що він скорився її волі й ані разу не зателефонував.
Аж до сьогоднішнього дня.
— Софі, — голос в автовідповідачі був на диво старечий. — Я так довго слухався тебе... і мені дуже важко телефонувати, але я мушу з тобою поговорити. Сталося щось жахливе.
У Софі аж мурашки пробігли по шкірі — так дивно було почути його знову за стільки років. Вона стояла на кухні у своєму паризькому помешканні, і м’який голос діда навіював їй спогади про дитинство.
— Софі, прошу тебе, вислухай, — говорив він англійською. У дитинстві дідусь завжди розмовляв з нею англійською. «Французькою говори в школі. Вдома вправляйся в англійській». — Ти ж не можеш сердитись на мене довіку. Хіба ти не читала моїх листів усі ці роки? Хіба ти не розумієш? — На мить він замовк. — Нам треба поговорити негайно. Будь ласка, виконай це єдине прохання твого діда. Подзвони мені до Лувру, просто зараз. Здається, ми з тобою опинилися в небезпеці.
Софі здивовано дивилась на автовідповідач. «У небезпеці? Про що це він?..»
— Принцесо... — дідів голос тремтів, і Софі ніяк не могла зрозуміти, чим це зумовлено. — Знаю, я приховував від тебе дещо і через це втратив твою любов. Але я це робив задля твоєї ж безпеки. Тепер ти мусиш довідатися правду. Зрозумій, я мушу розповісти тобі правду про твою родину.
Софі відчула, як шалено закалатало серце. «Про мою родину?» Батьки її загинули, коли їй було лише чотири роки. Авто зірвалося з мосту й упало в бурхливу річку. Бабця й молодший брат теж були в цьому авті, й Софі вмить утратила всю родину. Вона й досі зберігала газетні вирізки, у яких розповідалось про цю катастрофу.
Від слів діда її несподівано огорнув гострий жаль: «Моя родина!» На’коротку мить Софі побачила перед очима той сон, від якого безліч разів прокидалася в дитинстві: «Мої рідні живі! Вони повертаються додому!» Але, як це завжди було вві сні, ця радісна картина вмить розтанула.
Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться ніколи.
— Софі... — в автовідповідачі далі звучав голос діда, — я чекав багато років, доки зможу розповісти тобі це. Чекав слушної миті, але тепер часу вже не залишилося. Подзвони мені до Лувру, як тільки отримаєш це повідомлення. Я чекатиму тут цілу ніч. Боюсь, нам обом загрожує небезпека. Я мушу розповісти тобі так багато.
Повідомлення закінчилось.
Кілька хвилин Софі стояла посеред тиші й відчувала, як її кидає то в жар, то в холод. Вона думала над словами діда і знаходила лише одне пояснення його вчинку.
Це приманка.
Очевидно, дід відчайдушно хоче побачитися з нею. Задля цього він не гребує нічим. Софі відчула ще більшу відразу до цієї людини. А може, він захворів і вирішив хитрістю заманити Софі до себе востаннє? Що ж, якщо так, то це непогана ідея.
«Моя родина...»
Тепер у напівтемряві чоловічого туалету в Дуврі Софі наче знову чула уривки недавнього телефонного повідомлення: «Софі, нам обом загрожує небезпека. Подзвони мені».
Вона не подзвонила. Навіть і не збиралась. І тепер її охопили сумніви. Діда вбито в стінах його ж музею. І він написав на підлозі якесь загадкове послання.
Послання для неї. У цьому вона не сумнівалась.
Софі поки що не розуміла значення цього послання, однак знала напевно: те, що дід закодував його, лише зайвий раз свідчило, що свої останні слова він призначав для неї. Софі свого часу захопилася криптографією здебільшого завдяки тому, що її виховував Жак Соньєр, який і сам шаленів від кодів, ребусів і головоломок. «Скільки неділь ми провели за розгадуванням криптограм і кросвордів у газетах!»
У дванадцять років Софі вже самостійно розв’язувала кросворди в газеті «Де Монд», згодом дідусь навчив її розв’язувати кросворди ще й англійською мовою, а також розгадувати різні математичні головоломки й підставні шифри. Софі опановувала цю науку з небувалим завзяттям. Згодом захоплення перетворилось на професію — вона стала криптографом в управлінні судової поліції.
І сьогодні Софі як криптограф не могла не оцінити того, як майстерно зумів її дід за допомогою простого коду звести двох зовсім незнайомих людей — Софі Неве і Роберта Ленґдона.
Залишалося зрозуміти: навіщо?
З того, як розгубився Ленґдон, Софі вирішила, що й він не має про це жодної гадки.
Але вона не хотіла здаватися.
— Ви сьогодні мали зустрітися з моїм дідом. Для чого?
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |