Софі кивнула. Вона уважно ловила кожне слово.
— За легендою король Ґодфруа володів однією могутньою таємницею — цю таємницю його родина оберігала ще від часів Христа. Боячись, що з його смертю таємницю буде назавжди втрачено, він створив таємне братство — Пріорат Сіону — й доручив йому оберігати цю таємницю й передавати її від покоління до покоління. За роки перебування в Єрусалимі братство довідалося, що під руїнами храму Ірода, побудованого на останках іншого храму — царя Соломона, заховано важливі документи. Ці документи начебто підтверджували таємницю Ґодфруа і були такі «вибухові», що Церква не зупинилася б ні перед чим, аби заволодіти ними.
Софі начебто не дуже вірила.
— Братство вирішило, що ці документи треба видобути з-під руїн, хоч би скільки на це пішло часу, і зберігати довіку, щоби правда не вмерла. Для цього воно навіть створило окремий військовий підрозділ — групу з дев’яти рицарів, яку назвали орденом бідних рицарів Христа і храму Соломона. — Ленґдон на мить замовк. — їх більше знають як тамплієрів.
Софі ця назва була знайома.
Ленґдон досить часто читав лекції про тамплієрів і знав, що майже кожна людина на землі чула про них хоча б щось. Науковцям історія тамплієрів видавалася доволі темною: в ній факти так тісно переплелися з вигадкою, що встановити істину стало майже неможливо. І тепер Ленґдон боявся навіть згадувати про тамплієрів у своїх лекціях, бо це неминуче викликало шквал складних запитань, пов’язаних із різними легендами про цей таємничий орден.
Софі занепокоїлась:
— Ти кажеш, це Пріорат Сіону заснував орден тамплієрів, аби добути якісь таємні документи? Я думала, тамплієри з’явилися, щоб захищати Святу землю.
— Це типова помилка. Захист паломників був лише прикриттям, під яким тамплієри виконували свою місію. їхньою справжньою місією на Святій землі було добути документи з-під останків храму.
— І вони їх добули?
Ленґдон усміхнувся.
— Цього ніхто не знає напевно, але науковці сходяться на тому, що тамплієри таки справді знайшли щось гіід тими руїнами... Щось, що принесло їм неймовірне багатство й владу.
Ленґдон швидко виклав Софі загальноприйняту версію історії тамплієрів. Розповів, як ці рицарі з’явилися на Святій землі під час другого хрестового походу й пообіцяли королю Болдвіну II, що захищатимуть на шляхах паломників-християн. Тамплієри не отримували жодної платні й заприсяглися жити в бідності, вони лише сказали королю, що потребують хоч якогось житла,
і попросили дозволу оселитися в стайнях під руїнами храму Ірода. Король задовольнив це прохання, і рицарі облаштувалися в своїй убогій оселі всередині розграбованої святині.
Тамплієри зовсім не випадково обрали собі таке незвичне житло, пояснив Ленґдон. Вони думали, що документи, які шукає братство, заховані глибоко під руїнами цього храму — під Святая Святих, де за легендою колись жив сам Господь Бог. Буквально в самому серці юдейської віри. Майже десятиріччя дев’ятеро рицарів жили серед руїн і таємно довбали твердий ґрунт у пошуках скарбу.
— І ти кажеш, вони щось знайшли? — запитала Софі.
— Стовідсотково, — підтвердив Ленґдон. Він розповів, як тамплієри довгих дев’ять років шукали скарб і нарешті таки знайшли. Із ним вони подалися до Європи, де їхній вплив умить зріс стократ.
Ніхто не знає напевно, чи тамплієри шантажували Ватикан, чи, може, Церква просто спробувала купити їхнє мовчання, але так чи інакше, папа Інокентій II відразу видав безпрецедентний указ, який надавав тамплієрам необмежену владу і право бути самим собі законом. І цей орден став автономною армією, якій не загрожувало нічиє втручання, навіть королів і прелатів.
Одержавши від Ватикану повну свободу дій, орден тамплієрів зростав шаленими темпами, поширюючи і свій політичний вплив. У десятках країн він накопичив величезні маєтки. Тамплієри почали давати кредити збанкрутілим монархам і брати з них відсотки. Так вони започаткували сучасну банківську систему і ще більше розширили свій вплив.
До початку XIV століття з благословення Ватикану тамплієри здобули стільки влади, що папа Климент V вирішив, що треба щось із цим робити. У змові з королем Філіпом IV папа розробив хитромудрий план, як заманити тамплієрів у пастку, знищити й заволодіти їхнім скарбом, що давав їм владу над Ватиканом. Це була операція, гідна ЦРУ: папа Климент V розіслав по всій Європі таємні накази, які належало відкрити всі одночасно у п’ятницю 13 жовтня 1307 року.
На світанку тринадцятого числа печатки з документів було зірвано і їх страшний зміст розголошено. Климент писав, що мав видіння: Бог застеріг його, що тамплієри — єретики, які поклоняються дияволу, мужоложать, скотоложать, плюють на хрест і богохульствують багатьма іншими способами. Бог попросив папу Климента очистити землю від цих єретиків: зібрати їх усіх разом і катувати доти, доки вони не зізнаються в своїх злочинах проти Бога. Віроломна операція Климента пройшла як по маслу. Того дня схопили сотні тамплієрів. їх безжально катували, а потім спалили на вогнищі як єретиків. Відлуння цієї трагедії докотилося до наших днів: п’ятницю тринадцятого дотепер уважають нещасливим днем.
Софі була здивована.
— Тамплієрів знищили? А я думала, братства тамплієрів існують дотепер.
— Це й справді так, вони існують під різними назвами. Попри брехливі звинувачення й усі зусилля Климента V винищити тамплієрів, ті мали могутніх союзників і декому вдалося врятуватися від переслідування Ватикану. Справжньою метою папи було, звісно ж, заволодіти цінними документами, які давали тамплієрам необмежену владу, але він піймав облизня. Документи вже давно перейшли під опіку таємничих засновників ордену тамплієрів — Пріорату Сіону, якому Ватикан нічого не міг заподіяти. Коли Ватикан надто розгулявся, Пріорат якось уночі переправив документи з паризької схованки на кораблі тамплієрів у Ла-Рошелі.
— І куди їх повезли?
Ленґдон знизав плечима.
— Це знає лише Пріорат Сіону. Ці документи дотепер є об’єктом постійних пошуків і спекуляцій, тому вважають, що їх переховували кілька разів. За останньою версією, вони десь у Великій Британії.
Софі наче стривожилась.
— Тисячу років, — вів далі Ленґдон, — легенди про цю таємницю переходили від покоління до покоління. Усі ці документи,
владу, яку вони дають, і таємницю, що криється в них, почали називати одним словом — Санґріл. Про це написано сотні книжок, і мало яка таємниця цікавить істориків більше, ніж Санґріл.
— Санґріл? Чи пов’язане це слово з французьким sang або іспанським sangre, які означають «кров»?
Ленґдон кивнув. Кров була провідною ідеєю Санґріл, але, мабуть, не в тому розумінні, що думала Софі.
— Легенда доволі заплутана, але важливо те, що Пріорат Сіону охороняє важливий доказ і очевидно чекає відповідного часу, щоб відкрити правду.
— Яку правду? Яка таємниця може мати таку владу?
Ленґдон глибоко зітхнув і подивився у вікно на сороміцьке
місце Парижа, прикрите темрявою.
— Софі, Санґріл — давнє слово. З часом воно набуло нової форми... сучаснішої. — Він помовчав. — Коли я скажу тобі його сучасну версію, ти зрозумієш, що багато знаєш про це. Практично кожна людина на землі чула легенду про Санґріл.
Софі, схоже, не повірила.
— А от я не чула.
— Ну, що ти, звісно, чула. — Ленґдон усміхнувся. — Ти просто звикла, що це називають «Святим Граалем».
Розділ 38
Софі уважно подивилася на Ленґдона. Він що, жартує?!
— Святий Грааль?
Ленґдон кивнув з абсолютно серйозним виразом на обличчі.
— Святий Грааль — це те, що буквально означає Санґріл. Це словосполучення походить від французького Sangraal, яке з часом перетворилось на Sangreal, а потім розщепилось на два слова — San Greal.
Святий Грааль. Софі було дивно, що вона одразу не вловила зв’язку між цими двома назвами. Але в словах Ленґдона однаково не було сенсу.
— Я думала, Святий Ґрааль — це чаша. А ти стверджуєш, що Санґріл — це збірка документів, які розкривають якусь давню таємницю.
— Так, але документи Санґріл — це лише половину скарбу, який називають Святим Ґраалем. Вони заховані з самим Ґра- алем... і розкривають його справжнє значення. Ці Документи дали тамплієрам таку величезну владу, оскільки вони пояснюють істинну суть Ґрааля.
Істинну суть Ґрааля? Софі ще більше збентежилась. Вона завжди думала, що Святий Ґрааль — це чаша, з якої Ісус пив під час Таємної вечері і в яку згодом Йосип з Ариматеї збирав Його кров, що стікала з розп’яття. 1
— Святий Ґрааль — це чаша Христова, — мовила вона. — Що може бути простіше?
— Софі, — прошепотів Ленґдон, нахилившись до неї, — Пріорат Сіону вважає, що легенда про Святий Ґрааль —? це лише гарна алегорія. Чаша — це метафора, яка насправді означає щось інше, значно могутніше. — Він на хвильку замовк. — Щось, що чудово узгоджується з усім, що намагався нам сьогодні сказати твій дідусь, у тому числі з усіма символами, пов’язаними зі священною жіночністю.
Софі це пояснення не переконало. З терплячої усмішки Ленґдона вона зрозуміла, що він спокійно сприймає її збентеження. Однак очі його залишались серйозними.
— Але якщо Святий Ґрааль — це не чаша, — запитала Софі, — то що ж це таке?
Ленґдон передбачив це запитання, однак і досі не вирішив, як краще їй пояснити. Якщо він не пов’яже відповідь із належним історичним контекстом, то Софі сприйме його розповідь як казку, — саме так відреагував його редактор кілька місяців тому, коли Ленґдон вручив йому попередній варіант рукопису, над яким працював.
— То ви тут стверджуєте... — редактор похлинувся, поставив склянку з вином на стіл і втупився в свій недоїдений обід. — Ви це серйозно?
Абсолютно серйозно. Адже я працював над цим цілий рік.
Відомий нью-йоркський видавець Джонас Фокман нервово смикав борідку. За свою блискучу кар’єру він, безумовно, бачив немалЬ сенсаційних книжок, але ідея, висловлена в цьому руко- писі, б);ла просто неймовірна.
— Рсіберте, — нарешті вимовив Фокман, — зрозумійте мене правильно. Мені подобається те, що ви робите, і ми завжди чудово спійдрацювали. Але якщо я погоджусь оприлюднити таку книжку, то під моїм офісом місяцями стоятимуть пікети. Крім того, вона попсує вам репутацію. Заради Бога, ви ж історик із Гарварду, а не якийсь там дешевий писака, що женеться за швидкою наживою. Хіба ви маєте достатньо переконливих доказів на підтвердження такої гіпотези?
Ленґдон усміхнувся, витяг із кишені твідового пальта якийсь аркуш і простягнув його Фокманові. Це був бібліографічний перелік, який містив понад п’ятдесят позицій — книжки відомих істориків — і сучасних, і таких, що померли кілька століть тому. Чимало з цих книжок були науковими бестселерами. Усі назви перегукувалися з ідеєю, яку Ленґдон висловив у своєму рукописі. Коли Фокман пробіг очима перелік, на обличчі в нього з’явився такий вираз, наче він щойно дізнався, що земля насправді пласка.
— Я знаю декого з цих авторів. Це... справжні історики!
Ленґдон знову всміхнувся.
— Отже, бачите, Джонасе, це не тільки моя гіпотеза. Вона з’явилася вже давно. Я лише розвиваю її далі. Жоден автор ще не досліджував легенду про Святий Грааль з погляду символіки. Іконографічні докази на підтвердження цієї гіпотези, що їх я виявив, дивовижно переконливі.
Фокман усе ще вивчав бібліографічний перелік.
— О Боже, одну з цих книжок написав сер Лі Тібінґ — член британського Королівського історичного товариства.
— Тібінґ чи не все життя досліджує таємницю Святого Грааля. Я з ним знайомий особисто. Це він здебільшого надихнув мене на цю працю. Він, Джонасе, вірить у це все — так само, зрештою, як і інші автори з цього переліку.
— Ви хочете сказати, що всі ці історики справді вірять, що/.. — Фокман запнувся, неспроможний вимовити це вголос. /
Ленґдон усміхнувся. /
— Є всі підстави вважати Святий Грааль найжаданішим скарбом за всю історію людства. Про нього складали легенд^, через нього спалахували війни, окремі люди присвятили його пошукові все життя. Чи має все це сенс, якщо Грааль — лише чаціа? Якщо так, то тоді й інші реліквії мали б викликати таку саму або й більшу зацікавленість — приміром, терновий вінок чи хрерт, на якому розіп’яли Ісуса, — однак ми цього не спостерігаємо.'Протягом усієї історії Святому Граалю надавали особливого значення. — Ленґдон знову всміхнувся. — І тепер ви знаєте чому.'
Фокман усе ще недовірливо хитав головою.
— Але якщо про це написано стільки книжок, то чому ця теорія не стала широко відомою?
— Хіба ці книжки можуть похитнути переконання, яке склалося багато століть тому, та ще й підкріплене найкращим бестселером за всі часи?
Фокман широко розкрив очі.
— Тільки не кажіть мені, що «Гаррі Поттер» — це насправді про Святий Грааль.
— Я мав на увазі Біблію.
Фокман зіщулився.
— Я зрозумів.
— Ьаіввег-Іе! — раптом крикнула Софі. — Ану облиште!
Ленґдон аж підскочив від несподіванки. Софі перехилилась через переднє сидіння й кричала на таксиста. Той стискав у руці мікрофон радіотелефону і щось говорив у нього.
Софі повернулась і засунула руку до кишені Ленґдонового піджака. Доки він зрозумів, що відбувається, вона вихопила револьвер і притиснула таксистові до потилиці. Той умить кинув мікрофон і підняв одну руку догори.
— Софі! — вигукнув Ленґдон. — Якого біса...
— Зупиніться! — наказала Софі таксистові.
Той, тремтячи, скорився. Авто зупинилось, двигун затих.
І аж тепер Ленґдон почув металічний голос диспетчера таксі, що долинав із приймача. «...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... — y радіо щось затріщало. — Et un Am?ricain, Robert Langdon...»*
Ленґдон увесь напружився. «То вони нас вже вирахували?»
— Ану вийдіть з авта, — скомандувала Софі.
Шофер, тремтячи, з піднятими руками, вийшов і зробив кілька кроків назад.
Софі спустила вікно й націлила на спантеличеного таксиста револьвер.
— Роберте, — сказала вона спокійно, — сядь за кермо. Тепер ти поведеш.
Ленґдон не наважився б сперечатися з жінкою, яка тримала в руках револьвер. Він швидко вийшов з авта й ускочив на місце водія. Таксист лаявся, але рук не опускав.
— Роберте, — мовила Софі із заднього сидіння, — думаю, ти достатньо намилувався нашим чарівним лісом?
Ленґдон кивнув. «Більше, ніж достатньо».
— Чудово. То їдьмо звідси геть.
Ленґдон подивився на важелі управління й завагався. «Чорт!» Намацав перемикач швидкостей і педаль зчеплення.
— Софі, може, краще ти?..
— їдь! — крикнула вона.
Навколо них вже зібралося кілька повій, які зацікавилися тим, що тут відбувається. Одна набирала номер на мобільнику. Ленґдон натиснув на зчеплення і повернув перемикач у положення, що, як він сподівався, відповідає першій швидкості. Легенько натиснув на педаль газу, перевіряючи, як реагує авто.
Тоді відпустив зчеплення. Шини завищали, авто різко рвонуло вперед, його віднесло вбік, і юрба, що почала було збиратися навколо, розсипалася. Жінка з мобільником відскочила в кущі, авто її ледь не переїхало.
*...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... Et un Am?ricain, Robert Langdon... (фр) —...на ім’я Софі Неве... І американець Роберт Ленґдон...
— Легше! — вигукнула Софі, коли авто вискочило на дорогу. — Що ти робиш?
— Я намагався тебе попередити, — Ленґдон перекрикував скрегіт передач. — Я воджу авта тільки з автоматичним керуванням.
Розділ 39
Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лаб- рюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».
Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Святої Сульпіції. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!
Це вбивство він скоїв імпульсивно, але смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Адже це єпископ Арінґароса попросив, щоб Сайласа впустили до церкви; що подумає абат, коли знайде монахиню мертвою? Сайлас, щоправда, поклав її назад до ліжка, але рана на голові свідчила сама за себе. Він спробував замаскувати діру на підлозі, але це йому не дуже вдалося. Вони зрозуміють, що тут хтось побував.
Сайлас розраховував, упоравшись із цим завданням, сховатися в «Опус Деї»: «Єпископ Арінґароса захистить мене». Сайлас не уявляв більшого блаженства, ніж життя в медитаціях і молитвах під дахом штаб-квартири «Опус Деї» у Нью-Йорку. Він би більше ніколи не вистромив звідти носа. Усе, чого він потребував, було в стінах цього притулку. «Ніхто про мене навіть не згадає». Водночас Сайлас розумів, що такий видатний чоловік, як єпископ Арінґароса, на жаль, не може зникнути так само легко.
«Я поставив під загрозу єпископа». Він тупо дивився в підлогу і думав, чи не краще покінчити з собою. Зрештою, це ж Арінґароса передусім дав Сайласові життя. „ у тому маленькому будиночку в Іспанії. Там він навчав його, дав йому мету в житті.
— Друже, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Не дозволяй іншим ганьбити тебе за це. Невже ти не розумієш, Господь виділив тебе з-поміж інших, створивши альбіносом? Чи ти знаєш, що Ной теж був альбіносом?
— Ной, що побудував ковчег? — Сайлас ніколи про це не чув.
Арінґароса усміхався.
— Так, Ной, що побудував ковчег. Він був альбіносом. З такою ж білою, наче в ангела, шкірою. Вдумайся. Ной урятував усе життя на планеті. На тебе теж чекають великі справи, Сайласе. Господь недаремно визволив тебе з в’язниці. Ти маєш покликання. Господь потребує твоєї допомоги.
З часом Сайлас навчився сприймати себе по-новому: «Я чистий. Білий. Прекрасний. Як ангел».
Однак цієї миті, у цій кімнаті, в будинку, що належав «Опус Деї», йому нашіптував з далекого минулого розчарований голос батька:
— Ти невдаха. Привид.
Сайлас став навколішки на дерев’яну підлогу і почав молити Бога про прощення. Тоді скинув одіж і знову сягнув по бич.
Розділ 40
Мордуючись із передачами, Ленґдон сяк-так довів викрадене таксі до протилежного кінця Булонського лісу. Усе це було б доволі комічно, якби не голос диспетчера таксі, що постійно лунав із динаміка:
— Авто п’ять-шість-три. Де ви? Відгукніться!
Доїхавши до виходу з парку, Ленґдон проковтнув свою чоловічу гордість і натиснув на гальма.
— Веди краще ти.
Софі з полегшенням сіла за кермо. За кілька секунд авто вже рівно мчало алеєю де Лонґшам на захід, залишивши позаду «Сад земних утіх».
— У якій бік звідси вулиця Аксо? — запитав Ленґдон, помітивши, що спідометр показує поза сто кілометрів на годину.
— Таксист сказав, що це поряд із тенісним стадіоном Ролана Ґарро, — відповіла Софі, не відриваючи погляду від дороги. — Я знаю цей район.
Ленґдон знову витягнув важкий ключик із кишені, зважив на долоні. Він мав передчуття, що цей предмет надзвичайно важливий. Може, навіть це ключ до його свободи.
Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, Ленґдон збагнув, що, окрім емблеми, цей ключик пов’язує з Пріоратом Сіону іще дещо. Рівнораменний хрест був символом рівноваги й гармонії і водночас знаком тамплієрів* Хто не бачив зображень тамплієрів у білих туніках, прикрашених червоними рівнораменними хрестами? Щоправда, у хреста тамплієрів рамена були трохи розширені на кінцях, але все ж однакової довжини.
Квадратний хрест. Точнісінько, як на цьому ключі.
Ленґдон спробував уявити, що вони знайдуть на вулиці Аксо,
і в нього розгулялась уява. Святий Ґрааль. Він ледь не розсміявся — такою абсурдною була ця думка. Уважалося, що Ґрааль зберігається десь в Англії, в потаємній камері під однією з багатьох церков тамплієрів, куди його заховали щонайпізніше 1500 року. В епоху великого магістра да Вінчі.
Спочатку Пріорат Сіону був змушений неодноразово переховувати свої цінні документи заради їхньої безпеки. На думку істориків, після того як Ґрааль переправили з Єрусалима в Європу, його перевозили з місця на місце ще шість разів. Останній раз Ґрааль «засвітився» 1447 року. Численні свідки розповідали про пожежу, яка трапилась тоді і мало не знищила документів, але їх устигли врятувати й переправити в безпечне місце в чотирьох величезних скринях, кожну з яких несло шестеро чоловіків. Після того вже ніхто не казав, що бачив Святий Ґрааль. Ходили лише
чутки, що його заховано у Великій Британії, землі короля Артура і рицарів Круглого столу.
Де б не був Святий Грааль, залишалися дві важливі істини:
Леонардо знав, де перебуває Грааль у час його життя.
Це місце заховання, мабуть, не змінилося дотепер.
Через це шукачі Грааля ретельно вивчали твори й щоденники да Вінчі, сподіваючись знайти там якийсь натяк на те, де заховано скарб. Дехто запевняв, що гори, які є тлом на картині «Мадонна в скелях», дуже нагадують ряд пагорбів із численними печерами у Шотландії. Інші наполягали, що дивне розташування апостолів у «Таємній вечері» — це своєрідний код. Були й такі, хто казав, що в результаті рентгенологічного дослідження «Мони Лізи» було виявлено, що з самого початку на ній був кулон богині Ісіди з ляпіс-лазурі — деталь, яку да Вінчі начебто пізніше вирішив замалювати. Ленґдонові не доводилося бачити жодного доказу на користь цієї гіпотези, до того ж він не уявляв, як кулон із ляпіс-лазурі міг би вказувати на місце заховання Святого Грааля. Однак ревні шукачі Грааля досі палко обговорювали таку можливість в Інтернеті.
Люди люблять загадки.
А загадки не змушують на себе чекати. Наприклад, зовсім недавно світ приголомшило повідомлення, що в славнозвісній картині да Вінчі «Поклоніння волхвів» під шарами фарби криється таємниця. Італійський реставратор Мауріціо Серачіні зробив несподіване відкриття, яке журнал «New York Times Magazine» опублікував у блискучій статті з назвою «Маскування Леонардо».
Серачіні переконливо довів: попри те, що сіро-зелений ескіз «Поклоніння волхвів» і справді виконав да Вінчі, саму картину малював не він. Рисунок Леонардо через багато років після смерті великого майстра розфарбував якийсь анонімний художник, як діти розмальовують картинки. Але ще більше занепокоїло інше відкриття. Знімки, зроблені за допомогою інфрачервоної рефлектографїї та рентгену засвідчили, що шахрай від мистецтва, розфарбовуючи ескіз да Вінчі, з незрозумілої причини відступив від оригіналу і наче навмисне намагався спотворити справжній
намір да Вінчі. Однак сам оригінальний ескіз так і не оприлюднили. Після всього галасу збентежені керівники галереї Уффіці у Флоренції негайно прибрали цю картину до сховища, розташованого навпроти через вулицю. І тепер відвідувачі галереї, що приходили до зали Леонардо, бачили на місці «Поклоніння волхвів» дивну табличку:
ЦЯ КАРТИНА ПРОХОДИТЬ ДІАГНОСТИЧНІ ТЕСТИ ПЕРЕД РЕСТАВРАЦІЄЮ
У вузькому колі сучасних дивакуватих шукачів Святого Грааля Леонардо да Вінчі залишався найбільшою загадкою. Усе його мистецтво було наче пронизане таємницею, але ця таємниця залишалася недосяжною, хоч би де вона крилася — чи захована під верхнім шаром фарби, чи закодована у фрагментах твору. А може, її взагалі й не було. Можливо, всі ці загадкові натяки були лише порожньою обіцянкою, яку да Вінчі залишив, щоб подражнити цікавих і викликати зухвалу усмішку на обличчі Мони Лізи.
— Чи може бути, — голос Софі повернув Ленґдона до дійсності, — що це ключ від дверей, які ведуть до місця, де заховано Святий Ґрааль?
Ленґдон засміявся, але так вимушено, що навіть сам це відчув.
— Не уявляю, щоб таке було можливо. До того ж, кажуть, Святий Ґрааль заховано у Британії, а не у Франції. — Він коротко переповів їй усю історію.
— Але Ґрааль — це, здається, єдине розумне пояснення, — наполягала Софі. — Ми маємо ключ, старанно захищений від підробок, з емблемою Пріорату Сіону. Передав нам цей ключ один із членів Пріорату Сіону — братства, яке, за твоїми словами, стереже Святий Ґрааль.
Ленґдон розумів, що Софі міркує логічно, однак інтуїтивно він не міг із цим погодитися. Ходили чутки, що Пріорат Сіону заприсягся колись переправити Ґрааль назад до Франції, де той мав би залишитися навічно, але не було жодних історичних доказів, які б свідчили, що це вже сталося. Навіть якби Пріоратові
вже вдалося привезти Грааль до Франції, будинок на вулиці Аксо біля стадіону навряд чи був відповідним місцем для довічного заховання скарбу.
— Ні, Софі, я не уявляю, щоб цей ключ міг мати щось спільне зі Святим Граалем.
— Тому що Грааль мав би бути в Англії?
— Не тільки тому. Місце заховання Святого Грааля — одна з найбільших таємниць в історії. Члени Пріорату Сіону не один десяток років доводять, що гідні довіри, перш ніж їх допускають до вищих прошарків братства і розповідають їм, де Святий Грааль. Ця таємниця захищена складною системою фрагментованої інформації, і хоч братство дуже численне, лише четверо його членів у кожний конкретний відрізок часу знають, де заховано Грааль, — це великий магістр і троє його сенешалів. Імовірність, що твій дідусь належав до цієї верхівки, дуже невелика.
«Я знаю, що дідусь належав до верхівки», — подумала Софі, натискаючи на газ. їй у пам’ять навічно вкарбувалася картина, яка безпомилково свідчила про статус її дідуся у братстві.
— Але навіть якби твій дідусь і справді належав до цього найвищого прошарку, йому б не було дозволено розповідати щось людині поза братством. Це неймовірно, щоб він наважився ввести до цього вузького кола тебе.
«Але я там уже побувала», — подумала Софі і знову згадала ритуал, який вона бачила в підземеллі. Вона роздумувала, чи відповідний це момент, щоб розповісти Ленґдонові, що вона побачила тієї ночі в нормандському замку. Довгих десять років сором не дозволяв їй ділитися про це ні з ким. Він самих лише спогадів вона здригалася. Десь удалині завили сирени, і Софі відчула, що страшенно втомилась.
— Он там! — мовив Ленґдон і показав на величезний комплекс тенісного стадіону Ролана Ґарро, що замаячів попереду.
Софі попрямувала до стадіону. Проминувши кілька провулків, вони нарешті знайшли вулицю Аксо і поїхали нею у бік зменшення номерів будинків. Почався діловий район, обабіч вулиці тяг- лися офіси підприємств.
«Нам потрібен номер двадцять чотири, — нагадав собі Ленґдон, усвідомивши, що мимоволі вишукує очима шпиль храму. — Не будь смішним. Щоб у цьому районі виявилась якась маловідома церква тамплієрів?»
— Ось він, — вигукнула Софі і показала вперед.
Ленґдон простежив за її поглядом.
Що ж там нарешті?
Сучасна будівля. Присадкувата цитадель із величезним рівно- раменним неоновим хрестом нагорі. Під хрестом напис:
ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА
Ленґдон був радий, що не поділився із Софі своєю версією побачити тут церкву тамплієрів. Проблемою всіх фахівців, які досліджують символи, є те, що вони шукають прихований зміст там, де його й близько немає. У цьому випадку Ленґдон геть забув, що мирний рівнораменний хрест — це ще й символ нейтральної Швейцарії, зображений на її прапорі.
Принаймні тепер все стало зрозуміло.
Софі з Ленґдоном тримали ключ від сейфа у швейцарському депозитарному банку.
Розділ 41
Біля замку Ґандольфо віяв свіжий гірський вітер, що налітав сюди із самих вершин, і єпископ Арінґароса, вийшовши з «фіата», відчув холод. «Треба було одягнутися тепліше», — подумав він, намагаючись не тремтіти. Сьогодні він нізащо не хотів здаватися слабким чи наляканим.
Замок був занурений у пітьму, за винятком кількох вікон нагорі, що світилися якось зловісно. «Бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони не сплять і чекають». Він опустив голову проти вітру і рушив до входу, навіть не глянувши на куполи обсерваторії.
Священик, що зустрів його біля дверей, був заспаний. Це був той самий чоловік, що вітав Арінґаросу п’ять місяців тому, лише сьогодні він не виявляв такої гостинності.
— Ми непокоїлися через вас, єпископе, — сказав він, подивившись на годинник. Він виглядав не так занепокоєним, як збентеженим.
— Перепрошую. Авіалінії сьогодні дуже ненадійні.
Священик щось нерозбірливо пробурмотів, а тоді додав:
— Вони чекають нагорі. Я вас проведу.
Бібліотека була просторою квадратною залою, викладеною від підлоги до стелі темним деревом. З усіх боків височіли полиці, заставлені книжками. Підлога була з жовтого мармуру з чорною базальтовою облямівкою — шляхетне нагадування, що колись цей будинок був палацом.
— Ласкаво просимо, єпископе, — почувся чоловічий голос із глибини зали.
Арінґароса намагався роздивитися, хто це сказав, але світло було неймовірно тьмяне — значно тьмяніше, ніж. під час його першого візиту, — тоді все сяяло вогнями. Ніч остаточного пробудження. Сьогодні ці чоловіки сиділи в сутінках, наче чомусь соромилися того, що мало от-от відкритися.
Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав — це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.
Арінґароса пішов до них.
— Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |