* Тут і далі український текст Біблії наведено за перекладом І. Огієнка.
Два тисячоліття воїни Христа захищали свою віру від тих, хто намагався її знищити. Сьогодні Сайласа покликано до зброї.
Його рани трохи підсушились, і він накинув довгополу рясу з каптуром. Найпростішого покрою, з грубої темної шерсті, на її тлі чітко вирізнялися його неймовірно білі руки й волосся. Підперезався мотузкою, надів каптур на голову і надав змогу своїм червоним очам помилуватися відображенням у дзеркалі. Коліщата подій закрутилися.
Розділ 6
Протиснувшись попід ґратами, Роберт Ленґдон опинився біля входу до Великої галереї. Було враження, наче він зазирає в пащу довгого й глибокого каньйону. По обидва боки галереї височіли голі стіни на тридцять футів, верх їх танув у пітьмі. Червонувате сяйво нічних ламп сочилося з плінтусів і кидало чудернацькі відблиски на безцінні полотна да Вінчі, Тиціана і Караваджо, що звисали зі стелі на спеціальних дротах. Натюрморти, біблійні сцени й пейзажі висіли поряд із портретами знаті та відомих політичних діячів.
Хоч у Великій галереї було зібрано чи не найкращу в світі колекцію італійського живопису, у багатьох відвідувачів виникало відчуття, що найцінніший експонат тут — унікальна паркетна підлога. Викладена з дубових паркетин по діагоналі, вона не лише вражала досконалим геометричним візерунком, а й створювала своєрідну оптичну ілюзію, нагадувала якийсь багатовимірний простір: відвідувачам здавалося, наче вони пливуть галереєю, поверхня якої з кожним кроком змінюється.
Ленґдон розглядав вигадливий візерунок на паркеті, аж раптом його погляд натрапив на зовсім недоречний тут предмет, що лежав ліворуч лише за кілька ярдів, оточений спеціальною стрічкою. Ленґдон обернувся до Фаша:
— Це що... Караваджо? На підлозі?
Фаш кивнув, навіть не подивившись у той бік.
Ця картина, як припускав Ленґдон, коштувала з два мільйони доларів, проте лежала на підлозі, наче якийсь непотрібний плакат.
— Якого дідька ця картина робить на підлозі?
Обурення, що прозвучало в його голосі, схоже, не справило
враження на Фаша.
— Це місце злочину, месьє Ленґдон. Ми нічого не чіпали. Картину зірвав зі стіни сам куратор. У такий спосіб він активував систему безпеки.
Ленґдон озирнувся на ґрати, намагаючись збагнути, що ж насправді відбулося.
На куратора напали в його кабінеті, він вибіг, кинувся до Великої галереї й активував систему безпеки, стягнувши зі стіни цю картину. Ґрати одразу опустилися й перекрили сюди доступ. Інших входів і виходів у цій галереї немає.
Ленґдон чогось не розумів.
— Отже, куратор замкнув нападника у Великій галереї?
Фаш похитав головою.
— Ґрати впали між Соньєром і його нападником. Убивця залишився в коридорі і вистрілив у Соньєра крізь ґрати. — Фаш показав на жовтогарячий прапорець на ґратах, під якими вони щойно проповзли. — Працівники науково-технічного відділу виявили там частинки пороху. Він стріляв крізь ґрати. Соньєр помер тут сам.
Ленґдон згадав знімок із тілом Соньєра. Але вони сказали, що він зробив це сам. Подивився у величезний коридор.
— То де ж тіло?
Фаш поправив свою шпильку-розп’яття і пішов далі.
— Вам, мабуть, відомо, що Велика галерея дуже довга.
«Якщо не помиляюсь, довжина Великої галереї становить приблизно півтори тисячі футів, це висота меморіалу Вашингтона, помножена на три». Від ширини коридору теж перехоплювало подих, тут легко стали б поряд два пасажирські поїзди. По центру періодично траплялась якась статуя чи велетенська порцелянова ваза, що допомагали розмежувати потік відвідувачів, який уздовж однієї стіни рухався в одному напрямку, а вздовж другої — у протилежному.
Фаш мовчки й швидко крокував правим боком коридору, дивлячись лише вперед. Ленґдонові здавалося, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не зупинитися навіть на мить, щоб подивитися на них.
«При такому світлі я б однаково нічого не побачив», — подумав він.
Тьмяне червонувате освітлення навіяло Ленґдонові спогади про його останнє перебування в таємних архівах Ватикану. Це вже вдруге сьогоднішній вечір нагадав йому про минулорічні події в Римі, коли він ледь не позбувся життя. Він знову подумав про Вітторію. Вже кілька місяців він не згадував про неї. Не вірилось, що то все трапилося лише рік тому; здавалося, відтоді промайнули десятиріччя. Інше життя. Востаннє він отримав звістку від Віт- торїї ще в грудні. То була поштівка, в якій вона писала, що вирушає на Яванське море, аби продовжувати дослідження в галузі фізики... Щось там ішлося про використання супутників, щоб стежити за міграцією мантії Землі. Ленґдон ніколи не мав ілюзій, що така жінка, як Вітторія Ветра, зможе щасливо жити з ним в університетському містечку. Однак їхня зустріч у Римі пробудила в ньому якусь тугу, якої він ніколи раніше не відчував. Його любов до холостяцького життя й тих невигадливих свобод, які воно давало, похитнулась... і несподівано поступилась місцем відчуттю порожнечі, яке за минулий рік, схоже, тільки посилилось.
Вони далі швидко крокували галереєю, однак трупа Ленґдон і досі не бачив.
— Жак Соньєр зайшов аж так далеко?
— Месьє Соньєр дістав кулю в живіт. Він помирав дуже повільно. Хвилин, мабуть, з п’ятнадцять, а то й двадцять. Очевидно, він мав величезну силу волі.
Ленґдон був приголомшений.
— То охоронцям треба було аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися сюди?
— Звісно, ні. Служба безпеки Лувру миттєво відреагувала на сигнал тривоги, але до Великої галереї не було доступу. Охоронці стояли біля ґрат і чули, як хтось ходить у дальньому кінці кори
дору, але не бачили, хто це. Кликали, та ніхто не відзивався. Вирішили, що це злочинець — хто ж іще? — і, згідно з інструкціями, викликали судову поліцію. Ми прибули на місце за п’ятнадцять хвилин. Трохи підняли ґрати, так, щоб під ними можна було проповзти, і я послав туди дюжину озброєних агентів. Вони прочесали всю галерею в пошуках злочинця.
— І?..
— І нікого не знайшли. Окрім... — він показав на щось попереду, — нього.
Ленґдон простежив за напрямом пальця Фаша. Спочатку йому здалося, що Фаш показує на велику мармурову статую посеред коридору. Проте, коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив приблизно за тридцять ярдів від статуї яскраву пляму світла. Лампа на штативі створювала на підлозі єдиний острівець світла в червонуватому напівмороці галереї. У центрі цієї плями, наче комаха під мікроскопом, лежало на паркетній підлозі оголене тіло куратора.
— Ви бачили знімок, — сказав Фаш, — отже, для вас тут не повинно бути нічого несподіваного.
Вони наблизились, і Ленґдон відчув мандраж. Перед ним постала одна з найдивніших картин, які йому доводилося бачити.
Тіло Жака Соньєра лежало на паркетній підлозі точнісінько, як це було зображено на знімку. Стоячи над ним і мружачись від різкого світла, Ленґдон ще раз із подивом подумав, що Соньєр провів останні хвилини свого життя, намагаючись зайняти таку ось незвичну позу.
Соньєр виглядав на диво підтягнутим як на свої роки... І всю його мускулатуру було чітко видно. Він зірвав із себе геть увесь одяг, акуратно поскладав його поряд на підлозі і ліг на спину посеред широкого коридору, строго вздовж його центральної осі. Руки й ноги широко розкинуті, як у дитини, що робить на снігу «орла»... або точніше, як у людини, яку розтягнули й зібрались четвертувати якісь невидимі сили.
Кривава пляма на грудях позначала те місце, де в тіло ввійшла куля. Рана була на диво мала — лише невеличка плямка потемнілої крові..
Вказівний палець Соньєра теж був закривавлений, очевидно, він вмочав його в рану, і це було найстрашніше і найнезбагненніше в усьому цьому. Використавши власну кров як чорнило, а власний оголений живіт як полотно, Соньєр намалював у себе на тілі простий символ: п’ять прямих ліній, що перетиналися й утворювали п’ятикутну зірку.
«Пентаграма?»
Кривава зірка з центром у пупі надавала трупові справді зло- • вісного вигляду. Знімок, який бачив Ленґдон, теж справляв моторошне враження, але тепер, побачивши все на власні очі, він відчував дедалі більшу тривогу.
«Він зробив це сам».
— Месьє Ленґдон? — чорні очі Фаша пильно дивилися на нього.
— Це пентаграма, — сказав Ленґдон, і власний голос видався йому чужим, так він дивно відлунював під високими склепіннями галереї. — Один із найдавніших символів на землі. З’явився за чотири тисячі років до народження Христа.
— І що він означає?
Ленґдон завжди вагався, коли йому ставили таке питання. Казати людям, що «означає» той чи інший символ, — це все одно, що казати, як на них має подіяти та чи інша пісня. Усяк тлумачить символи по-своєму. Приміром, білий ковпак Ку-клукс-клану у Сполучених Штатах асоціюється з ненавистю й расизмом, тимчасом як в Іспанії те саме вбрання свідчить лише про глибоку християнську віру.
— У різних випадках ті самі символи мають різне значення, — відповів Ленґдон. — Спершу пентаграма була поганським релігійним символом.
— Поклоніння дияволові, — кивнув Фаш.
— Не зовсім так, — заперечив Ленґдон і одразу збагнув, що слова треба добирати обережніше.
Сьогодні слово «поганець» стало майже синонімом поклоніння дияволові, а це зовсім неправильно. Насправді це слово походить від латинського paganus, що означає «мешканці сільської місцевості». Поганці не мали єдиної усталеної релігії, а натомість поклонялися силам і явищам природи. Християнська Церква так сильно боялася цих багатобожників, що колись безневинне слово «селянин» — французькою vilain — набуло значення «негідник».
— Пентаграма, — пояснив Ленґдон, — це дохристиянський символ, що стосується поклоніння Природі. Наші предки поділяли світ на дві половини — чоловічу й жіночу. їхні боги й богині разом забезпечували рівновагу сил. Інь та ян. Коли чоловіче й жіноче начала врівноважені, у світі панує гармонія. Коли ж рівновага порушується, виникає хаос. — Ленґдон показав на живіт Соньєра: — Ця пентаграма символізує жіночу половину всього сущого. Історики, що вивчають релігії, називають це «священною жіночністю», або «божественною богинею». Соньєр знав це краще, ніж хто інший.
— То Соньєр намалював собі на животі символ богині?
Ленґдон не міг не погодитись, що це виглядало дещо дивно.
— У найвужчому сенсі пентаграма символізує Венеру — богиню кохання й краси.
Фаш глянув на оголений труп і щось пробурчав собі під ніс.
— Давні релігії ґрунтувалися на божественному устрої Природи. Богиня Венера і планета Венера — це те саме. Богиня посідає відповідне місце на нічному небі і відома під багатьма іменами — Венера, Східна зірка, Іштар, Астарта — всі вони символізують могутнє жіноче начало, тісно пов’язане з Природою і Матір’ю-Землею.
Фаш чомусь занервував. Наче йому більше була до вподоби ідея поклоніння дияволові.
Ленґдон вирішив не розповідати зараз про найдивовижнішу властивість пентаграми — наочний доказ її зв’язку з Венерою. Ще коли він був студентом і вивчав астрономію, то з величезним подивом довідався, що кожні вісім років планета Венера креслить у площині екліптики правильну пентаграму. Давні люди спостерегли це явище, і воно справило на них таке враження, що Венера та її пентаграма стали символами досконалості, краси і цик
лічності сексуального кохання. Аби належно вшанувати магію Венери, давні греки влаштовували Олімпійські ігри кожні вісім років. Сьогодні мало кому відомо, що сучасні Олімпійські ігри дотримуються половинчатого циклу Венери. Ще менше людей знає, що п’ятикутна зірка ледь не стала офіційною емблемою Олімпійських ігор — в останню мить вирішили замінити п’ять гострих кутів п’ятьма колами, що перетинаються, які, на думку організаторів, мали б краще відображати дух усезагальної участі й гармонії.
— Месьє Ленґдон, — раптом сказав Фаш, — очевидно, що пентаграма мусить бути якось пов’язана теж і з дияволом. Про це доволі чітко свідчать ваші американські фільми жахів.
Ленґдон спохмурнів. «Дякую, Голлівуде». Сьогодні п’ятикутна зірка фактично стала емблемою фільмів жахів про вбивць'-са- таністів. Її зазвичай можна було побачити на стінах помешкань сатаністів поряд з іншою демонічною символікою. Ленґдон завжди впадав у відчай, коли бачив цей символ у такому контексті, адже первинно пентаграма символізувала лише добро.
— Запевняю вас, — сказав Ленґдон, — попри те, що ви бачите у фільмах, демонічне тлумачення пентаграми неправильне з погляду історії. Первинно вона символізувала жіноче начало, але за тисячоліття значення цього символу було спотворене. У цьому випадку — через кровопролиття.
— Я не зовсім розумію...
Ленґдон подивився на шпильку-розп’яття, не впевнений, як краще сформулювати думку.
— Я маю на увазі Церкву. Переважно символи дуже живучі, проте Римо-католицька Церква змінила значення пентаграми ще на початку св’ого існування. Це було частиною кампанії Ватикану зі знищення поганських релігій і навернення люду до християнства. Церква активно боролася з поганськими богами й богинями, зображуючи їхні священні символи як символи зла.
— Говоріть далі...
— Це доволі типове явище в часи великих потрясінь, — вів далі Ленґдон. — Кожна нова влада намагається привласнити існуючі символи, скомпрометувати і стерти з пам’яті людей їхнє первинне
значення. У боротьбі між поганськими і християнськими символами програли перші. Посейдонів тризуб перетворився на вила диявола, гострокутний ковпак мудреця — на символ відьми, а пентаграма Венери стала знаком диявола. — Ленґдон на мить замовк. — Прикро, але військове відомство США теж спотворило суть пентаграми: тепер вона стала нашим головним символом війни. Ми малюємо її на наших винищувачах і прикрашаємо нею погони наших генералів. — І прощавай, богине кохання й краси.
— Цікаво, — Фаш кивком показав на труп з розкинутими руками. — Ну а поза? Вона вам про щось каже?
Ленґдон знизав плечима.
— Ця поза лише підкреслює зв’язок із пентаграмою і священною жіночністю.
— Перепрошую?
— Це називають реплікацією. Повторення символу — найпростіший спосіб підсилити його значення. Поза Жака Соньєра нагадує п’ятикутну зірку. Одна пентаграма — добре, а дві — ще ліпше.
Фаш подивився по черзі на руки, ноги й голову Соньєра, що мали символізувати п’ять кутів пентаграми, і знову пригладив рукою і без того прилизане волосся.
— Цікавий аналіз, — він помовчав. — Ну а те, що він голий? — Фаш скривився, вимовляючи останнє слово, наче тіло голого літнього чоловіка викликало в нього відразу. — Навіщо він зняв одяг?
Гарненьке запитання. Ленґдон не припиняв про це думати від першої ж миті, як побачив фотознімок. Найімовірніше, оголене тіло людини мало ще раз нагадати про Венеру, богиню сексуальності. Хоч у сучасній культурі Венера вже здебільшого не асоціювалась із фізичним зв’язком між чоловіком і жінкою, пильне око лінгвіста-етимолога й досі могло помітити слід первинного значення Венери у слові «венеричний». Проте Ленґдон вирішив не заглиблюватися в цю тему.
— Месьє Фаш, я не можу сказати, чому месьє Соньєр намалював на собі цей символ чи прийняв таку позу. Однак знаю напевно, що така людина, як Жак Соньєр, розглядала б пентаграму як
знак священної жіночності. Історики мистецтва і науковці, які вивчають символи, добре знають про зв’язок між пентаграмою і божественним жіночим началом.
— Добре. Ну а чому він вирішив писати власною кров’ю?
— Очевидно, більше не мав чим.
Фаш помовчав, тоді зауважив:
— Мені здається, він писав кров’ю, щоб змусити поліцію провести певну судово-медичну експертизу.
— Перепрошую?
— Погляньте на його ліву руку.
Ленґдон подивився на білу руку куратора, від плеча до долоні, проте нічого не побачив. Тоді обійшов тіло, нагнувся і з подивом помітив, що куратор стискає в руці великий маркер із фетровим стрижнем.
— Соньєр тримав його, коли ми знайшли тіло, — зауважив Фаш. Відійшов від Ленґдона і наблизився до розкладного столика, на якому лежали інструменти, дроти і якісь електронні прилади.
— Як я вже вам казав, — він перебирав предмети на столі, — ми нічого не чіпали на місці злочину. Вам знайомий цей тип ручки?
Ленґдон нахилився нижче, щоб роздивитися напис на ручці.
STYLO DE LUMIERE NOIRE.
Він здивовано підвів голову.
Такими маркерами зі спеціальним фетровим стрижнем зазвичай послуговувались працівники музеїв, реставратори і поліцейські, щоб наносити невидимі позначки на предмети. Писали вони флуоресцентним чорнилом на спиртовій основі, і побачити ці написи можна було лише при невидимому світлі. Зокрема, працівники музеїв робили такими маркерами позначки на рамах картин, що потребували реставрації.;
Ленґдон випростався, а Фаш тим часом підійшов до лампи й вимкнув її. Галерея враз занурилась у пітьму.
На мить «засліплений» Ленґдон почувся непевно. Але поступово очі звикали до темряви, і він розрізнив у червонуватому напівмо- році постать Фаша. Той ішов до нього, тримаючи в руках якесь портативне джерело світла, що огортало його фіолетовим серпанком.
— Можливо, ви знаєте, — сказав Фаш, у фіолетовому сяйві його очі світилися, — що за допомогою такого світла поліція шукає на місці злочину сліди крові та інші докази, які підлягають експертизі. Тож можете уявити, як ми здивувалися... — Він різко спрямував світло лампи на труп.
Ленґдон подивився і з жахом відсахнувся.
Серце калатало. На паркетній підлозі поряд із трупом світилися пурпурові літери. Останні слова куратора. Тупо дивлячись на мерехтливі знаки, Ленґдон відчував, що туман, який огортав усю цю історію від самого початку, ще більше густішає.
Він перечитав слова ще раз і подивився на Фаша.
— Що в дідька все це означає?
Очі Фаша світилися білим.
— Саме на це питання ви й маєте відповісти, месьє.
І Іеподалік, у кабінеті куратора, лейтенант Колле, який щойно повернувся до Лувру, схилився над радіоприймачем, що стояв на величезному письмовому столі. Якби не страшнувата фігура середньовічного рицаря, що, здавалося, стежив за ним з кута столу, то Колле почувався б і зовсім добре. Він надів навушники і ще раз перевірив рівні входу на жорсткому дискові в системі запису. Ike працювало справно. Мікрофони функціонували бездоганно, і звук був максимально чіткий.
«Момент істини», — подумав він.
І, усміхаючись, заплющив очі, приготувавшись насолодитися рештою розмови, яка зараз відбувалась у Великій галереї.
Розділ 7
Скромне помешкання в церкві Святої Сульпіції було на третьому і юверсі, ліворуч від хорів. Дві кімнатки з кам’яною підлогою і мінімумом умеблювання правили за домівку сестрі Сандрін Біейль вже понад десять років. Офіційно її житлом уважався монастир,
розташований неподалік, проте вона більше любила спокій і тишу церкви. Тому й облаштувалась тут, нагорі, де мала ліжко, телефон і гарячу їжу.
У церкві сестра Сандрін була conservatrice d’affaires*, тобто відповідала за всі нерелігійні аспекти діяльності храму: прибирання, підтримання будівлі в належному стані, наймання персоналу, охорону церкви після закриття та замовлення продуктів — у тому числі вина й облаток для причастя.
Вона вже спала на своєму вузькому ложі, аж раптом задзеленчав телефон. Взяла слухавку і сказала втомлено:
— Soeur Sandrine. Eglise Saint-Sulpice.
— Привіт, сестро, — озвався чоловік французькою.
Сестра Сандрін сіла на ліжку. Котра година? Вона впізнала
голос настоятеля; але ж за п’ятнадцять років він жодного разу її не будив. Абат був дуже благочестивою людиною і після меси одразу йшов додому спати.
— Перепрошую, якщо розбудив вас, сестро, — голос абата був якийсь незвичний, роздратований. — Маю до вас прохання. Мені щойно телефонував один дуже впливовий американський єпископ. Мануель Арінґароса. Може, знаєте?
— Голова «Опус Деї»? Звичайно, знаю. Хто з церковників його не знає?
За останні роки вплив консервативної чпрелатури Арінґароси дуже зріс. їхнє сходження почалося раптово 1982 року, коли папа Іван Павло II несподівано підніс «Опус Деї» до рангу «прелатури папи». Це означало, що папа офіційно схвалює всю їхню релігійну діяльність. За дивним збігом возвеличення «Опус Деї» почалося того самого року, коли це релігійне братство, за чутками, переказало майже мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійної діяльності — більше відомого як «Банк Ватикану» — чим урятувало його від ганебного банкрутства. Згодом папа значно пришвидшив занесення засновника «Опус Деї» до сонму святих, скоротивши традиційно сторічний термін очіку
* Conservatrice d’affaires (фр.) — завідувач господарства.
вання канонізації лише до двадцяти років, що теж викликало немалий подив. Сестра Сандрін не могла позбутися відчуття, що таке становище «Опус Деї» в Римі доволі підозріле, але ж не будеш сперечатися з Ватиканом.
— Єпископ Арінґароса попросив мене про послугу, — в голосі абата бриніли нервові нотки. — Один із його наближених прибув сьогодні до Парижа...
Сестра Сандрін терпляче вислухала дивне прохання, яке її дуже збентежило.
— Перепрошую, ви сказали, що цей чоловік з «Опус Деї» не може зачекати до ранку?
— Боюся, що ні. У нього літак відлітає дуже рано. Він завжди мріяв побачити церкву Святої Сульпіції.
— Але ж церква набагато цікавіша вдень. Сонячні промені, що проникають крізь вікно в південній стіні, тіні на поділках гномона — ось чим унікальна церква Святої Сульпіції.
— Сестро, я з вами згоден, однак ви зробите мені велику ласку, якщо впустите його сьогодні вночі. Він сказав, що може прийти, скажімо... о першій? Тобто за двадцять хвилин.
Сестра Сандрін спохмурніла.
— Звичайно. Рада вам прислужитися.
Абат подякував і поклав слухавку.
Сестра Сандрін, геть розгублена й збентежена, ще хвильку полежала в теплому ліжку, намагаючись остаточно прогнати сон. У свої шістдесят років вона вже не прокидалася так швидко, як колись, хоч нічний дзвінок, безперечно, дуже на неї подіяв. «Опус Деї» завжди виводило її з рівноваги. Це братство було відоме своєю пристрастю до темного ритуалу самобичування. І до того ж воно мало якісь, у найкращому разі середньовічні, погляди на жінку. Сестра Сандрін була приголомшена, коли довідалась, що там жінок змушують прибирати кімнати чоловіків, доки ті відбувають месу, причому цілком безоплатно; жінки сплять на голій підлозі, тоді як чоловіки мають солом’яні матраци; жінки мусять відбувати додаткові сеанси самобичування... як покуту за пер- вородний гріх. За те, що Єва скуштувала яблуко з дерева пізнан-
ня, жінки, схоже, приречені розплачуватись цілу вічність. Усе це було прикро, адже більша частина Католицької Церкви поступово рухалася в правильному напрямі, вчилась поважати права жінок. А братство «Опус Деї» загрожувало зупинити цей поступ. Однак сестра Сандрін мусила виконати обіцянку.
Вона звісила ноги з ліжка і повільно підвелася, кам’яна підлога під босими ступнями була дуже холодна. Холод піднімався по тілу дедалі вище, і раптом у неї з’явилось недобре передчуття.
Жіноча інтуїція?
Як глибоко віруюча, сестра Сандрін навчилася знаходити мир у заспокійливих голосах власної душі. Сьогодні ж ці голоси чомусь мовчали. Так само, як і порожня церква довкола неї.
Розділ 8
Ленґдон не міг відвести погляду від пурпурових літер, що пломеніли на паркеті. Прощальне послання Жака Соньєра аж ніяк не скидалось на останні слова помираючого, принаймні так думав Ленґдон. На підлозі було написано:
13—3—2—21—1—1—8—5 О Draconian devil!
Oh lame saint!*
Ленґдон не мав ані найменшої гадки, що б це могло означати, зате нарешті зрозумів, чому Фаш так уперто пов’язував пентаграму з поклонінням дияволові.
«О Драконів диявол!»
Соньєр безпосередньо вказував на диявола. І цей незрозумілий ряд чисел...
— Частина послання нагадує числовий шифр.
* О Draconian devil! Oh lame saint! (англ.) — О Драконів диявол! О кульгавий святий!
— Так, — погодився Фаш. — Наші криптографи вже над ним працюють. Ми думаємо, що ці числа якось виведуть нас на вбивцю. Може, це телефон чи номер соціального страхування. Скажіть, на ваш погляд, ці числа мають якесь символічне значення?
Ленґдон ще раз подивився на числа, відчуваючи, що пошук їх символічного значення може зайняти не одну годину. Якщо взагалі Соньєр щось мав на увазі. Ленґдонові здавалося, що ці числа взято навмання. Він звик до символічних прогресій, у яких начебто крився якийсь зміст, але тут усе: пентаграма, слова і числа — здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.
— Раніше ви казали, — зауважив Фаш, — що всі дії Соньєра були спрямовані на те, щоб залишити якесь послання... про поклоніння богині чи щось у такому дусі? Як у цю концепцію вписується це послання?
Ленґдон розумів, що це питання суто риторичне. Дивний ряд чисел і незрозумілі слова аж ніяк не відповідали версії Ленґдона, пов’язаній з культом богині.
«О Драконів диявол! О кульгавий святий!»
— Це схоже на якесь звинувачення, — мовив Фаш. — Вам так не здається?
Ленґдон спробував уявити останні хвилини куратора, замкненого у порожній Великій галереї, упевненого в тому, що от-от помре. Що ж, таке припущення виглядало логічним.
— Може, звинувачення на адресу вбивці. Думаю, це має сенс.
— І моє завдання — назвати його ім’я. Дозвольте вас запитати ще одне, месьє Ленґдон. Окрім чисел, що, на вашу думку, у цьому посланні найдивніше?
Найдивніше? Людина, що помирає, замкнулася в галереї, намалювала собі на животі пентаграму, а на підлозі нашкрябала якесь загадкове звинувачення. Що з цього не дивне?
— Слово «Драконів»? — Ленґдон сказав перше-ліпше, що йому спало на думку. Він був певний: людина, яка доживає останні хвилини життя, навряд чи згадуватиме про Дракона — нещадного афінського законотворця сьомого століття до Р. X. — «Драконів диявол» — це дивний добір слів.
— Драконів? — у голосі Фаша тепер чулося нетерпіння. — Зараз ідеться не про добір слів.
Ленґдон не знав, що там на думці у Фаша, але почав підозрювати, що той чудово порозумівся б із Драконом.
— Соньєр був французом, — з притиском сказав Фаш. — Він жив у Парижі. Але чомусь вирішив написати своє останнє послання...
— Англійською, — закінчив Ленґдон думку капітана.
— Саме так. Чому, як ви гадаєте?
Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів цією мовою, однак не міг збагнути, чому той вирішив написати передсмертні слова саме англійською. Він мовчки знизав плечима.
Фаш показав на пентаграму на животі покійного.
— Це ніяк не пов’язано з поклонінням дияволові? Ви й досі в цьому впевнені?
Ленґдон уже ні в чому не був упевнений.
— Між символами й текстом, схоже, немає жодного зв’язку. Мені шкода, але більше я нічим не можу допомогти.
— Можливо, це щось прояснить. — Фаш трохи відійшов від тіла і знову підняв невидиме світло вгору так, щоб воно охопило більшу площу на підлозі. — А тепер?
І тут Ленґдон із подивом побачив, що тіло куратора обведене лінією. Очевидно, Соньєр ліг і спробував накреслити тим самим маркером довкруг себе коло.
Умить усе стало зрозуміло.
— «Вітрувієва людина», — Ленґдон мало не задихнувся від подиву. Соньєр створив копію найвідомішого рисунка Леонардо да Вінчі в натуральну величину.
У часи Леонардо цей рисунок уважали найточнішим, з анатомічного погляду, зображенням людського тіла, і сьогодні він став своєрідним символом культури. Його можна побачити на плакатах, килимках для комп’ютерних мишок та футболках в усьому світі. Знаменитий рисунок складається з абсолютно правильного кола, в яке вписано голого чоловіка із розкинутими руками й ногами.
Да Вінчі. Ленґдон був вражений, аж мурашки пішли по шкірі. Тепер намір Соньєра не залишав жодних сумнівів. В останні миті
життя куратор зірвав із себе одяг і ліг усередину кола, чітко наслідуючи знаменитий рисунок Леонардо да Вінчі «Вітрувієва людина».
Саме цього кола бракувало, щоб збагнути суть головоломки. Жіночий символ захисту — тіло голого чоловіка, оточене колом, — довершував ідею да Вінчі про гармонію чоловічого й жіночого начала. Залишалося з’ясувати, навіщо Соньєр вирішив імітувати знаменитий рисунок.
— Месьє Ленґдон, — знову заговорив Фаш, — такій людині, як ви, безперечно, відомо, що Леонардо да Вінчі захоплювався темними силами.
Ленґдон здивувався, що Фаш так добре знає да Вінчі. Очевидно, саме тому капітан і підозрював, що тут ідеться про поклоніння дияволові. Да Вінчі завжди був «міцним горішком» для істориків, особливо християнської традиції. Попри свою беззаперечну геніальність, Леонардо був відвертим гомосексуалістом і до того ж поклонявся божественному устроєві Природи. І те, й інше робило його вічним грішником. Більш того, ексцентричні вчинки художника створили йому своєрідну демонічну ауру: да Вінчі викопував із землі трупи, щоб вивчати анатомію людини, вів якісь таємничі журнали, куди щось записував геть нерозбірливим почерком та ще й справа наліво, вважав себе алхіміком, який уміє перетворювати свинець на золото... Він навіть насмілювався шахрувати з Богом, створивши якийсь еліксир безсмертя, і, крім того, винайшов жахливі, доти не бачені знаряддя тортур і зброю.
«Нерозуміння породжує недовіру», — подумав Ленґдон.
Грандіозний внесок да Вінчі до християнського мистецтва лише підсилював його репутацію духовного лицеміра. Леонардо отримував від Ватикану сотні замовлень, які дуже щедро оплачувались, проте малював біблійні сюжети не за покликом душі, а з корисливих міркувань — щоб мати кошти на розкішне життя. Прикро, але да Вінчі був жартівником і часто розважався тим, що плював у криницю, з якої пив воду. У багатьох своїх картинах на біблійні теми він приховав аж ніяк не християнські символи, що свідчили про його справжні вірування — так він глузував із Церкви. Ленґдон навіть якось читав у Національній галереї в Лон
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |